Наступного разу Геник з'являється без попередження і приносить Дарині винограду. У Дарини якраз приступ чорної меланхолії. Вона сидить на підлозі серед розкиданих книжок і паперів і п 'є каву за кавою. На всю кімнату лунає сумна музика. «Я приніс тобі винограду», — каже Геник, намагаючися перекричати магнітофон. «Давай його сюди», — каже Дарина й відщипує ягоду з розкішного темно-фіалкового грона. «Він немитий», — каже Ґе-ник. «Це не страшно. У мене також немиті руки. Але не думаю, що я його забрудню». Геник намагається переконати Дарину, що так робити не треба, бо це шкідливо — їсти немитий виноград, бо можна захворіти, але нарешті йому набридає, і він також сідає на підлозі й слухає пісню про голубів. «Ти знаєш, що виноград шкодить онкохворим? Бо він прискорює ріст злоякісних пухлин, — питає в нього Дарина. І додає — Але мені завжди його дуже хочеться». «Ні, не знаю. А чого ти про це кажеш? Ти ж не онко-хвора?» — питає Ґеник, і голос у нього трохи міняється. «Я не знаю». «Що значить «не знаю»?» — кричить Геник, щоб перекричати голоси з магнітофона. «Тому що про це спочатку нічого невідомо. Це ж не одразу можна виявити. Спочатку воно росте в тобі, як отруйні ягоди, а потім виходить назовні, і ти про це дізнаєшся завжди запізно. I вже залишається тільки збирати ці ягоди. Хоча зовсім необов'язково, що це мусить статися саме зі мною, але може статися і зі мною. Краще слухай пісню — душа, коли вилітає, летить на схід сонця, і коли долітає, вся вона вже мокра від роси, але двері до раю зачинені. Знаєш, як це, коли дуже хочеш увійти, а двері зачинені, і не знаєш, коли їх відчинять і чи відчинять для тебе. І всі заходять, а ти стоїш збоку. І в тебе терпнуть мокрі ноги, бо ти дуже довго стоїш на одному місці.»
У снах з нами відбувається те, що не встигає відбутися насправді. Або те, що хотілось би, щоб сталося, але воно напевно не станеться. Дарина чекає снів, і часом вони приходять до неї, майже такими, якими вона їх чекала — свіжими та радісними. Дарина заварює в горнятку чай, кидає туди жовте кружальце цитрини й чекає, доки чаїнки осядуть на дно. Ложечкою виймає найбільші (часом витягує їх пальцями, коли ложечки нема напохваті). Це дивний японський чай, із чудернацькою назвою — вона визбирує не крихітні чаїнки, а справжні цурпалки, і складає їх біля себе на столі. Вони схожі на гіллячки дерева, яке росло в ній. Вона викладає з цих чаїнок людські обличчя: дві рисочки — це очі, перпендикулярно до них ще одна рисочка — це ніс, а під ним шматочок чайного листка — це повні жіночі губи, пелюстки жіночих губ. Чай кислий на смак і п'янкий. До чаю в Дарини є один цукерок із горіхом. Дарина смокче шоколад, гризе горіх, не говорить нічого, і тиша залишається тихою. За стіною відкручують кран, і чути, як шумить вода. Потім цей шум зникає, і знову залишається тільки тиша, ще тихіша, ніж досі. Дарина вбирає її у себе, як губка, стає обважнілою та заспокоюється — те, що докучало їй цілий день, десь зникає. Чи може статися те, чого дуже хочеш — якщо дуже хотіти? Дарина міцно заплющує очі й замовляє собі сон про маму. Тільки на цю ніч. І нехай він буде короткий. У сні, який таки приходить, мама дарує їй ще нерозквітлу гілочку жасмину.
Знову телефонує Ґеник — цього разу з мобільного й звідкись із міста, де дуже багато машин, отож із загального галасу Дарині ледве вдається вихоплювати його слова й розуміти їхній сенс. «Ти когось любиш?» — гукає Ґеник. «Так, звичайно», — також кричить Дарина. «Це добре. А кого?» «Різних людей, тебе, Маркіяна, маму, ше багатьох, собаку, який живе в моєму домі, тих, хто часом до мене приходить, тих, кого раптом побачу й одразу встигну полюбити, такі любові так просто не минають». «Я тобі принесу ше одну знимку, якути полюбиш, — гукає Ґеник, — там горіхи, розсипані по асфальті, і хлопець-підліток, у червоній футболці, який ними жонглює, їх у нього дуже багато, декілька десятків, і тому вони розсипаються та розстрибуються по асфальту, але всі вони не можуть розсипатися, розумієш?»
На вулиці знайшли чоловіка, що не знав, як його звати. Люди, виявляється, забувають, як їх звати, коли залишаються зовсім самотніми й ця самотність триває довго. Самотні перестають говорити, якщо їм не вистачає сили волі розмовляти самим із собою. Вони відходять кудись у себе, віддаляються від людського світу, і мова відходить від них, бо вони її більше не потребують. І вже нічого не знають про себе, окрім того, що відчувають себе живою плоттю. Ось ноги, руки, пальці на ногах і руках, шкіра зморшкувата й коричневувато-жовта, вона пахне чимось кислуватим. Так пахне старість. Своїх лиць вони не бачать, бо в них немає домівок і немає дзеркал. Вони не заглядають у блискучі вітрини крамниць, аби побачити своє відображення, бо воно зовсім їх не цікавить. І вони забувають, шо мають обличчя, і забувають, що саме за обличчям їх упізнають інші люди. А не за руками, не за пальцями на ногах і руках, не за чорною смужкою на нігті, не за шрамом на вказівному пальці, не за черевиками з відірваною підошвою. І так вони залишаються без облич, і їхні імена відклеюються від них, як погано приклеєні марки на конвертах. Шкода, що ми, коли ходимо по вулицях, не вітаємось із бездомними.
Між бровами з'являється зморшка, що не зникає. З кожним днем вона поглиблюється. Вона розгладжує чоло, хоча це не допомагає, відчуває зморшки в кутиках очей, навіть коли не дивиться в дзеркало. Це тепер по мені починає ставити свої знаки старість — так вона собі думає і тихо зітхає, бо відчуває страх перед старістю, так само, як його й інші відчувають. І страх перед своїм тілом —' слабким і немічним, бо потім його буде так важко впізнавати. Ще мине багато років, і вона розглядатиме фотографії зі своєї молодості й не знатиме, яка вона справжня: чи та, що була тоді, чи та, яка зараз. І стане дивно: скільки можна так мінятися, і куди можна так мінятися, і навіщо, бо у ній ще так багато всього залишилося від дівчинки, що бігала босоніж по калюжах, збирала повні пригорщі вишневого цвіту, який потім висипала собі на голову, уявляючи себе нареченою, каталася зайцем у автобусах, не думаючи про те, що це недобре, тому що це просто було смішно, каталася в метро, виходячи на кожній станції, бо їй хотілося побувати на кожній. І тепер, здається, так мало змінилося, і вона досі не знає, що таке життєва мудрість і як це — бути мудрою. І коли думає про це, тихішає.
Часом їй здається, що вона не встигне віддати те, що має віддати. Або не навчиться, і це ще гірше. Тоді вона починає тужити, як тужать люди, коли мають великий тягар під серцем, — тихо. Одягає шовкову блузку з глибоким вирізом. Шовк облягає тіло, прилипає до шкіри, стає таким, як шкіра, і Дарині здається, що вона накидає кожушок, розшитий листям на голе тіло. І що вона не має шкіри чи, може, вона вся стає така, як шкіра. Виходить на безлюдну вулицю і слухає свої кроки — каблучки стукотять об асфальт. Застібає кожушок на всі ґудзики, але все одно біла смуга шкіри залишається відкритою. Накрапає дрібний дощик, шкіра й волосся починають пахнути інакше. Цей запах нагадує подорожі, пригоди та людську самотність. І тепер вона нічого не знає. Дні змінюють ночі, ранки вагітніють вечорами, зими розроджуються веснами. І час так швидко перетікає крізь пальці, що від нього нічого не залишається. Ні порошинки. Десь починаються війни, розриваються бомби, помирають поранені чоловіки, і жінки голосять над ними, кричать мовами, яких Дарина ніколи не почує і не вивчить. Але це далеко, а біля неї тут лише тиша, німа й густа. Може, у її житті й не буде воєн, і не буде ніяких катастроф. Не розбиватимуться літаки, не тонутимуть кораблі. А як стріляють із пістолета, і як стікає кров по скроні, як ґвалтують жінок, вона бачитиме тільки у фільмах. І усвідомлення того, що такі речі відбуваються насправді, відходитиме кудись далеко — за межу страху. Бо коли думати про такі речі як про реальні, стає тоскно й хочеться вити, як виють собаки на місяць. І біля неї знову залишається тільки тиша, густа й пахуча, її можна різати ножем, як масло, і намащувати на хліб. Залишайся зі мною, тише, залишайся зі мною тихо.
І тепер уже зовсім мало залишилось дізнатися про світ. Двері будинків зачиняються та відчиняються, люди вислизають надвір, шмигають усередину. З ними щось відбувається — і тоді, коли вони поспішають кудись, і коли неспішно повертаються додому. Дарина ріже дні на кольорові шматочки й напихає ними кишені. Вони всі такі подібні й такі схожі один на одного. Двері відчиняються та зачиняються. А коли за дверима нікого немає, тоді починаєш чекати дорогих гостей.
Вона почала забувати — забувала усе швидко й майже безболісно. Зі світу почали зникати деякі речі, бо вона не могла згадати, як вони називаються. їх ставало все менше й менше, хоча згодом вона перестала це помічати, бо забувала, чого біля неї вже немає.
Почали зникати назви вулиць, а міста ставали безіменними. Потім вона перестала читати книжки, бо позабувала деякі літери, і не могла відтворити слів, а ті слова, які ще можна було прочитати, нічого їй не говорили, бо їхні значення вона забула. Потім почали стиратися спогади, і всередині неї не залишилося нічого такого, до чого вона могла би звернутися, коли їй ставало беззахисно, втомлено чи зайво. їй не хотілося їсти — бо вона не знала, навіщо це потрібно. Почуття голоду для неї нічого не означало, а те млосне відчуття в шлунку просто асоціювалося їй з чимось тужним. Тужити вона ще вміла й, здається, знала, що таке туга. Але невдовзі вже навіть не знала про те, що тужить. Одного ранку вона прокинулася і не могла зрозуміти, хто вона. Не знала свого імені, зрештою, уже й не знала, що таке ім'я і що означає його носити. Було порожньо та спокійно, надворі вже світало, і слабе світло просочувалося через важкі штори. Вона розплющила очі — дуже широко, щоб увібрати ними частинки світла. їй здавалося, що вона щось знає про світло, але не могла згадати, що саме. Підняла руку й почала її роздивлятися проти світла. Рука була біла та прозора, прожилки були такого кольору, як небо у похмурий осінній день. Двері скрипнули, приглушені голоси — за ними мама напевно ще спить тату не треба її будити вона ж не говоритиме мама не розуміє що у неї питають. Вона звелася на ліктях, потім опустила босі ноги на долівку — підлога холодна й гладенька — вона йде навшпиньки до штор, бо за ними те, що сліпить їй очі, від чого руки світяться. Відхиляє штору — підвіконня так низько, що їй треба лише трохи напружитись, щоб вилізти на нього. Відчиняє віконницю і стає на повний зріст у світловому просвіті. Усміхається, вітер розвіває їй волосся, люди унизу маленькі й круглі. Вона пам'ятає, що це люди, тільки не знає, хто вони та чим займаються, їй ще здається, що вони нібито живуть, тільки не знає, як саме це треба робити. Вона не пам'ятає, чи має щось спільне з ними.
Не знає, чи була кимось, не знає навіщо кимось бути, і не знає, що з нею тепер. Знову усміхається, і робить лівою ногою крок уперед, мацає обережно босими пальцями повітряну подушку, знаходить твердіше місце і опускає туди всю ступню. Потім ставить поруч другу ногу й обережно причиняє за собою віконницю. Повітряна подушка кругляста, наче м'яч, тепла й трохи пружинить. Вона набирає повні груди повітря, повітряний м'яч поволі пливе вперед, перепливає через вулицю і зникає за рогом. Бо тепер уже можна піти й навіть не оглядатися. Настав час не повернутись, і це не так страшно, як здавалося раніше. По тротуарах ходять люди, я тепер більше не ходитиму по тротуарах, мені вистачає самого лише повітря.
На подушці в неї залишився сонячний зайчик — у нього куций хвіст пухнастою китичкою і довгі кумедні вуха, зайчик ніби трохи змоклий і щулиться. Біля ліжка на тумбочці гребінець із оленячої кістки з орнаментом із безконечників. У гребінці дві волосинки. Золотиста ручка гаряча, коли нею писати, тепла, коли на неї дивитися та згадувати про неї. Аркуш паперу, на якому зверху декілька закарлючок і щось схоже на людське око. Книжка віршів — з лівого боку кириличні літери, з правого — латинські. Сухе стебельце якоїсь трави з густим запахом. Маленьке сонечко з якоїсь м'якої тканини. Старе втомлене дерево, із якого на подушку падає пожовкле листя.
Бувають книги, які варті того, щоб їх прочитати. Бувають також книги, які варті того, щоб їх написати. Сувої наших книг постійно розмотуються і змотуються. Може статись, що напишеться книжка, яка варта того, щоб її написати. Може цього й не статися, але вона все одно не буде безвартісною. Можна часом читати з неї по сторінці комусь, а якщо поруч нікого не буде, то тільки собі.
Насправді це не так важливо — хто почує чи прочитає те, що написалося. Адже Бог читає всі наші книги, навіть зовсім нецікаві й не оригінальні, і тоді, якщо має інші, цікавіші заняття. Він читає наші вірші й нашу прозу, Він читає дуже уважно, часом перечитує по декілька разів одне й те ж речення, часом повертається на декілька сторінок назад. Бог — найуважніший читач.
Січень — листопад 2003