Справді, щойно ставши на тротуар, я відразу побачив праворуч від себе, метрах в двадцяти, поворот. Там саме зникла якась компанія, і я, засунувши руки в кишені куртки, посунув у той же бік.
Повернувши праворуч, дійсно побачив невеличкий дворик, затиснутий углибині між двома будинками, які утворювали літеру «Z», і типовим міні-маркетом, уже зачиненим о цій порі.
Помічена мною компанія пішла прямо, до освітлених вікон багатоповерхівок. У майже темному дворику вгадувалася одинока постать.
Мені чим далі, тим більше ставало не по собі. Та розуміючи, що зараз саме та ситуація, коли відступати нема коли і нема куди, я глибше втопив руки в кишені і рушив просто на незнайомця. Той, у свою чергу, пішов назустріч мені. Коли ми порівнялися, я побачив перед собою зовсім молодого хлопчину в «косусі» — клепаній шкіряній куртці з косою «блискавкою», вдягнутій поверх спортивного светра з каптуром. Каптур хлопець натягнув на голову, його краї частково ховали обличчя.
— Де тебе носить? — процідив хлопець крізь зуби.
— Нічого собі заявочки! — обурився я. — Сиджу там, де домовлялися. Чекаю, наче поц якийсь… А у вас тут дитячий садок, блін, причому не старша група навіть. Ясельна… Ти хто взагалі?
— Яка різниця? — буркнув хлопець, сторожко роззираючись в різні боки і втягуючи голову в плечі.
— Я з Наталкою зустрітися хотів…
— Нічого не знаю, — коротко сказав хлопець, знову озирнувся, порився в кишені, щось витяг і простягнув мені. — Тримай. Тільки ховай відразу, чуваче.
У напівтемряві я встиг лише розгледіти якийсь білий паперовий конвертик. Почав розгортати, та хлопець випередив мій рух, цикнув:
— Не тут! Ховай, потім роздивишся! Ховай, кажу!
Перейнятий його настроєм, я заховав конвертик у задню кишеню джинсів.
— Так. Тепер що?
— Тепер? Нічого, — якось загадково відповів хлопець і ще сильніше втягнув голову в плечі. — Ладно. Бувай, чуваче.
Просто на моїх очах він повернувся і спочатку пішов, а потім — підтюпцем побіг далі від мене.
Не встиг я ще переварити цю дивну зустріч, як звідкись збоку до мене майнули дві тіні. Ще не розуміючи, що відбувається, та інтуїтивно відчуваючи серйозну небезпеку, я шарпнувся набік і кинувся тікати, намагаючись одним сильним ривком дістатися освітленої вулиці. Та один із тих, хто гнався за мною, виявився спритнішим — від поштовху в спину я полетів назустріч асфальту, і лише вчасно виставлені вперед руки врятували обличчя від доторку до його шершавої поверхні.
Згори мене миттю осідлали. Сильним і професійним рухом шарпонули праву руку догори, вивертаючи суглоб. Від різкого болю в очах відразу стало темно, я не стримав крику. Тим часом безцеремонно шарпонули ліву руку. Зап’ясток міцно обхопило кільце холодної сталі, клац — і руки за спиною скували кайданками. Я все ж таки спробував рипнутися, та міцна широка рука лягла на мою маківку, із силою вкарбовуючи лобом та носом в асфальт.
Здалося, ніс повністю розплився по обличчю. І тепер це не людський ніс, а щонайменше пласке свиняче рило. З нього відразу щось потекло, очевидно — кров, хоча, можливо, і юшка. Ворожа рука мазнула мене обличчям об вологий асфальт, після чого сильним рвучким рухом мене перевернули на спину.
Очі засліпнули від спрямованого в них до болю яскравого променя ліхтарика. Я далі не бачив нападників. Зате почув над собою різкий грубий голос:
— Здоров! Попався, голуба!
— Я журналіст! Документи в кишені! — Хто б це не був, попередження мусило подіяти.
— А я принцеса Діана! — крикнув інший голос, такий самий злобний. — Вставай, козел, зараз поїдемо в редакцію! Пару статейок нам напишеш!
Перш ніж схопити мене за комір куртки і підняти на коліна, кожен із напасників відважив мені по парі відчутних копняків по боках. Це якраз був той випадок, коли кричати від болю не соромно, і я кричав, вив, стогнав, за що хльостко отримав по губах. Тепер текло не тільки з носа, а й з рота — верхню губу розсікли.
Поставивши мене на коліна, напасники раптом перестали тримати, і на рівні ноги я худо-бідно звівся сам. Переді мною стояло двоє міцних хлопців, безбарвно одягнених та коротко стрижених. Лице одного з них було витягнуте і робило його схожим на тхора. Писок його товариша нагадував млинець або, коли точніше, вірменський лаваш — пласке, неправильної форми. Аби відразу зняти всі питання, людина-тхір тицьнув мені під розбитого носа міліцейську корочку. Прізвища я не роздивився.
— Міліція! Відділ боротьби з незаконним обігом наркотиків! Усе ясно?
— Ясно, — дивно, але я зрадів, що це лише менти. — Ви з районного відділу? Подзвоніть у міське управління, майору Хмарі. Моє прізвище Варава, він знає. Чуєте? Подзвоніть…
Людина-лаваш, коротко замахнувшись, утопив свій кулак розміром з невеличку гирку мені в живіт. Дихання перехопило, і якби людина-тхір не підхопив мене, я б знову опинився на асфальті.
— Тепер і ми твоє прізвище знаємо. Ти нам не тільки прізвище — ти нам усю свою мережу зараз здаси.
— Хлопці, яку мережу, ви що? — я закашлявся, підняв скуті руки, рукавом витер розбитий ніс. — Хмара вам усе пояснить, я журналіст…
— Зараз усе перевіримо, — несподівано лагідно промовив людина-тхір. — Ходи з нами, на машинці покатаємося.
Про те, що моя машина стоїть тут поруч, я в останній момент вирішив їм не говорити.
Запхали мене не в «канарейку», а всередину непоказного старенького «жигуля».
Ледве я встиг роздивитися марку машини, як ззаду на голову мені натягнули плетену шапочку, розтягнувши її до самого підборіддя. Після того рвучко смикнули за руки, сіпнувши їх догори і мало не вивернувши з суглобів. Я без того нічого не бачив, а ще й від різкого болю потемніло в очах. Сильний удар по нирках довершив екзекуцію: я покірно засунувся на заднє сидіння.
Конвоїри притиснули мене з обох боків. Значить, за кермом сидів ще один. Кривлячись від болю, я знову повторив своє прохання: подзвонити майорові Хмарі з міського управління, відділ боротьби з незаконним обігом наркотиків. Думав, мені знову заткнуть рота ударом, проте цього разу обійшлося.
— Майор Володимир Хмара! — вигукнув я ще раз. — Вуха позакладало? Перевірте, ви зобов’язані встановити мою особу!
— Нічого ми не зобов’язані, — прогудів над головою голос людини-лаваша. — А ось у кого вуха позакладало, ми зараз перевіримо, — мені відважили потиличника. — Добре чуєш?
Я вирішив поки що мовчати. Натягнута на обличчя шапочка не вселяла жодних надій на можливість викрутитися з несподіваної халепи з мінімальними втратами. Легким переляком відбутися не вийде. А в тому, що менти намагалися налякати мене, сумнівів уже не було жодних.
Скільки ми їхали — не знаю. Навіть не намагався, як персонажі детективних романів, рахувати праві та ліві повороти. Нарешті машина зупинилася, мене витягли, підхопили під руки і не повели — потягли вперед, не даючи можливості навіть перебирати ногами. Сходинки… Одна, дві, три… Поріг… Навіть через товщу плетеної шапочки я відчув знайомий казенний запах, який ні з чим сплутати не можна. Усі міліцейські відділки нашої країни пахнуть однаково, і попри це їхні аромати — ексклюзивні.
З моєї голови зірвали шапочку. Так і є — міліцейський відділок. Черговий за склом, за його спиною — молоденький мордатий сержант з автоматом на плечі. Нашій появі вони зовсім не здивувалися, черговий навіть відсалютував моїм конвоїрам:
— Допомога потрібна?
— Йому чи нам? — З тону людини-тхора я зрозумів: це він так жартує.
— Оформляти будемо? — байдуже поцікавився черговий.
— Для чого? Ми поки що просто з людиною поговоримо, — відповів людина-тхір, і мені стало зовсім кепсько.
Схопили на вулиці. Нічого не пояснили. Побили. Везли кудись із закритим обличчям. Тепер навіть не фіксують факту мого затримання. Хоча план із затримань ще ніхто не відміняв. Значить, я в них позаплановий, надплановий, називайте, як хочете. Головне — моє затримання і перебування в міліції ніде не зазначать офіційно. Отже, всього цього зі мною де-факто не відбувалося. У цей самий час я міг бути де завгодно. І потім не зможу нікому нічого довести.
Прийомчик знайомий. Я багато разів описував його, а ще частіше — не описував, вислуховуючи скарги потерпілих і розуміючи, що нічим не допоможу їм. Знаючи, що зазвичай буває з тими, кого затримують подібним способом, я приготувався до найгіршого.
Мене провели в кінець невеличкого, тьмяно освітленого коридорчика, підлогу якого вкривав старий, місцями сильно подряпаний лінолеум. Людина-лаваш відчинив ключем крайні з лівої сторони двері і заштовхнув мене всередину, при цьому штурхонувши так сильно, що я протаранив двері лобом.
Коли ввімкнули світло, я роззирнувся і побачив, що опинився в невеличкому квадратному кабінеті. Місця тут вистачало для двох стареньких письмових столів, поставлених попід стінами один навпроти одного, громіздкого, колись червоного, а тепер — облупленого сейфа в кутку і дерев’яного вішака для одягу біля дверей. Людина-тхір підвів мене за лікоть до стільця, кивнув людині-лавашу. Той кивнув у відповідь, швидко вийшов з кабінету.
— Може, скажете нарешті, що тут відбувається і чому мене сюди привезли? — запитав я.
— А може, ти нам сам усе першим розкажеш? — парирував людина-тхір.
— Усе, що вас цікавить. Ви ж іще нічого не запитали.
— Почнемо ми питати — це вже стаття і строк. А чистосердечне зізнання завжди враховується. Ти ж наче грамотний чоловік, мусиш розуміти.
Тепер я зміг роздивитися його краще. Крім тхорячого писку — нічого особливого. Молодший за мене і, очевидно, належить до тих, хто отримує естетичну насолоду від демонстрації власної влади. Тому що фізично сильним, попри міцно збиту статуру, людина-тхір мені не видався. Його пласкомордий напарник був більш наділений тваринною силою. Але досвід принаймні минулого століття довів: справді фізично сильні люди рідко бувають садистами. А справжні садисти брак фізичної сили компенсують непомірною люттю.
Наші очі зустрілися. Я першим відвів погляд: в очах людини-тхора читалося підтвердження моїх припущень про його нахили.
— Значить, Варава. — Людина-тхір ляснув долонею по столу.
— Варава. Документи у внутрішній кишені, можете пересвідчитися. З ким я розмовляю?
— Яка тобі різниця? — затиснувши ніс двома пальцями, він зробив страшні очі і прогугнявив каліченим голосом, наслідуючи популярну колись манеру перекладати американські бойовики на піратських касетах: — Ты в аду, парень, ублюдок, мать твою!
Повернувся людина-лаваш, пропускаючи перед собою двох персонажів, від одного вигляду яких у мене навіть з урахуванням прикрого становища різко підвищився настрій.
Один із них — алкаш із запухлим обличчям та підбитим оком. Кучеряве від природи волосся давно ніхто не стриг, і воно стирчало в різні боки, роблячи дядька схожим на безумного лева. Короткий тулуб переходив у непропорційно довгі ноги, взуті в старі кросівки без шнурків. Землистий нездоровий колір його обличчя навіть не говорив, а кричав про катастрофічний стан усіх внутрішніх органів, від серця до печінки.
Другою виявилася некрасива жінка без чітко виражених вікових ознак. Їй з однаковим успіхом можна дати як тридцять п’ять, так і п’ятдесят років, хоча здоровий глузд підказував мені: істина десь посередині. Насправді жінці трошки більше сорока, і колись вона успішно обслуговувала спраглих водіїв на окружній дорозі. Потім, довго лікуючись від венеричних хвороб, вийшла в тираж і тепер готова піти з ким завгодно, хоч із цим безумним п’яненьким левом, або за двадцять гривень, якщо пощастить, або — за пляшку горілки, що найчастіше і трапляється. Вона ще намагалася стежити за собою, але товстий шар яскравої губної помади, підмазані рум’янами щоки та густо підведені брови робили її не більш привабливою, а більш огидною.
Думаю, вони були постійними клієнтами тутешньої «мавпарні».
— Встати! — наказав мені людина-лаваш, а парочці кивком звелів прилаштуватися біля стіни.
Я поволі підвівся. Пласколиций вправно обшукав мене, витягнувши з внутрішньої кишені службове посвідчення.
— Зверніть увагу, пойняті: документ на ім’я Варави Ігоря Михайловича. З одного боку напис «Преса», з іншого… — Він замовк, пожував губами. — Ага. Завідуючий відділом криміналу. Ну, якщо це не підробка, то ти туди, куди треба, потрапив, Ігоре Михайловичу. Те-екс-сс…
На стіл лягли мобільний телефон і гаманець. Показавши гаман пойнятим, витрусив уміст на стіл, перерахував купюри, незадоволено гмикнув, а потім просто на очах у всіх запхав до своєї кишені.
— На експертизу беру, — із серйозним виразом на пласкому обличчі пояснив він кумедній парочці пойнятих. — Є сигнали, що на районі банда фальшивомонетників завелася. Штампують, суки, сотенні купюри кустарним способом. Не ти — завідуючий? Кажи краще правду.
— Слухайте, мужики, я все розумію, у вас робота така… Але, може, припинимо цей цирк і поговоримо серйозно? — запитав я без жодної надії на позитивну відповідь.
— А цирк іще не починався! — вишкірив на диво рівні білі зуби людина-тхір.
Тим часом руки пласколицього вже порпалися в задніх кишенях моїх джинсів. Невеличкий згорток, переданий мені невідомим, лежав там, і я починав підозрювати: вся справа в ньому. Але якби він дійсно був їм потрібен, згорток витягнули б ще раніше, відразу там же, у дворі. Поки що нічого не клеїлося, логіки в їхніх діях я не бачив жодної.
— Оп-па! Пойняті, прошу підійти ближче! — урочисто промовив пласколиций.
Парочка похмільних клоунів обережно наблизилася до столу. Людина-лаваш спокійно розгорнув згорток.
У ньому був маленький плаский пакетик з поліетилену, наполовину наповнений білим порошком.
Обережно розкривши його, пласкопикий запхав усередину наслиненого мізинця, зачепив кілька міліграмів, лизнув, і задоволена посмішка зробила його писок ще ширшим.
— Так, громадяни пойняті. Тільки що у вашій присутності в громадянина, який називає себе журналістом Ігорем Варавою, було знайдено та вилучено пакетик з білим порошком. Бачили?
Клоуни мовчки кивнули.
— Що це за порошок, пан кримінальний журналіст нам зараз сам розкаже. Хоча я і без нього знаю. Підпишіть протокол і йдіть на хер, щоб я вас обох довго шукав.
Розкуйовджений ханик і його подруга-повія по черзі підписали чистий аркуш паперу.
Перехопивши мій погляд, людина-тхір знову вишкірив зуби.
— Текст потім впишемо. Протокол обшуку. Ти ж не проти, Вараво? Тебе справді обшукали і справді знайшли білий порошок? Не будеш потім казати, що це тобі підкинули в міліції?
Навіть при всьому бажанні я не міг цього сказати.
— Не знаю, що це за порошок. Може, пральний, — промовив я. — Тільки це — не моє.
— Звичайно, не твоє! — погодився людина-тхір. — Скільки вас ловлю, ще ніхто не зізнався: так, дядя міліціонер, це моя наркота. Знайшов на вулиці і ніс у міліцію здавати, правильно?
— Ви ж прекрасно знаєте, де я це взяв. — Розуміючи, що кидаю слова в порожнечу, я все одно не міг не говорити: — Пакетик отримав від незнайомого мені хлопця. У клуб «Слон» я прийшов на зустріч із дівчиною…
— Слухай, харе заливати. Прийшов до дівчини, зустрів хлопця… Підор ти, мабуть, або мудак кінчений. Тільки мудаки дівок шукають, а пацанів знаходять. Як звати дівчину?
— Наталка.
— Наталка-давалка… Де живе, адреса, як виглядає.
— Ми не знайомі.
— О! Прийшов на зустріч із незнайомкою, замість неї зустрів незнайомця… Думаєш, дурників знайшов? — Людина-тхір хотів ще щось сказати, та раптом звернув увагу на пойнятих: — Якого ви ще тут? Ану, пішли нах, дебіли!
Парочка зі спритністю, якої я від них не сподівався, залишила кабінет. Людина-лаваш зачинив за ними двері на ключ, тоді підійшов до мене, повернув і розстебнув кайданки. Не встиг я зрозуміти, що відбувається, як він штовхнув мене до стіни, біля якої була припасована труба парового опалення, спритним копняком підбив мені ноги, а коли я гепнувся на підлогу — підтягнув до труби і прикував до неї. Людина-тхір вийшов з-за столу, і тепер обоє височіли наді мною.
— Слухай сюди, придурок кончений, і не перебивай, — сказав Тхір. — Підписи готові, написати протокол — двадцять хвилин роботи. Не дивись, що пойняті такі дикі. Зате я завжди знаю, де їх знайти, вони завжди тебе впізнають. Дуже цінні кадри. Тим більше, що ти не заперечуєш очевидні факти: наркотики в тебе знайшли. Нічиїх відбитків пальців, крім твоїх, на пакетику нема, можеш мені повірити.