— Дякую, заспокоїв.
— Будь ласка. І заспокоїв я не тебе, а себе. Якщо тобі сьогодні клепку не відбили, ти складеш докупи всі названі мною щойно п’ять пунктів і зробиш правильні висновки: треба сидіти і не рипатися. У такому разі я буду спокійний. Рипатися, між іншим, є кому. Через те в мене практично не залишилося на тебе часу.
— Не зрозумів…
— Пояснюю: в світлі останніх подій відпускати тебе сьогодні самого додому я не ризикну. Але так само не можу завезти тебе додому, аби перевірити, що в темному під’їзді на тебе ніхто не чекає з уламком іржавої труби. Тому нічого не поробиш: доведеться тобі їхати зараз зі мною. Тим більше, що справи, якими я зараз займаюся, мають до твоєї сьогоднішньої, гм, пригоди пряме відношення.
— Тобто?
— Побачиш, — таємниче промовив Хмара. — То як, нічого не болить? Готовий до невеличкої пригоди?
Якщо сьогоднішній вечір вирішив приготувати мені ці пригоди, від долі не втечеш: доведеться відгукуватися на їхній поклик.
Київ я знаю непогано. Але місце, де ми зупинилися, виявилося мені зовсім не знайомим.
Хоча приблизно я собі уявляв, де ми знаходимося — Південна Борщагівка. Правда, я, водій із більш як двадцятирічним стажем, не можу собі уявити, як із Харківського, де ми попрощалися назавжди з моєю автівкою, можна дістатися на інший кінець такого міста, як Київ, за двадцять хвилин.
Хмара тиснув на газ, порушуючи навіть ті правила дорожнього руху, що діють уночі, коли машин на вулицях майже немає. Він забув про існування світлофорів, зрізав шлях тільки одному йому відомими вулицями і не звертав уваги на мої благенькі спроби дізнатися, куди ж це ми так летимо. Нарешті, пролетівши повз безкінечну, як мені здалося, бетонну стіну, що огороджувала якусь промзону, Грузин натиснув на гальма, витягнув з бардачка рацію на невеличкому гнучкому дроті, ввімкнув її. У салон увірвалося противне шипіння, крізь нього пробилося:
— Вашу мать! Вибачте, товаришу майор, але — вашу мать!
— Потім поговоримо, — спокійно відповів Грузин. — Що у вас?
— А у вас що? Зникли кудись на цілу годину!
— Оперативна необхідність, — Хмара обмежився цим поясненням. — Розпустився відділ, треба профілактику вам зробити. І якщо зараз усе накриється відповідним органом, ви в мене під гарячу руку по всіх органах отримаєте.
З його тону я зрозумів: Хмара не злиться, не ображається і навряд чи комусь «дасть по органах». Просто він бурчить, аби відволіктися від тривожних думок та краще настроїтися на поки що незрозумілу мені операцію.
— Коротше, Скліфосовський: що там у вас?
— Поки нічого. Усі на місцях. Клієнт з якогось дива пересунув зустріч на сорок хвилин, так що без вас хоч як би не починали.
— Я взагалі дав команду не починати без мене.
— Значить, час працює на вас, товаришу майор.
— Любиш ти, Карташе, язика почухати… Усе, відбій. Я на висхідній, чекайте команди. Скільки ще до часу ікс?
— Якщо знову нічого не зміниться — хвилин п’ятнадцять…
— Так «хвилин п’ятнадцять» чи п’ятнадцять хвилин?
— П’ятнадцять хвилин.
— Ось так. Дограєшся в мене, Карташе. Готовність номер один, відбій.
Вимкнувши рацію, Хмара втомлено відкинувся на спинку сидіння, повернув до мене голову.
— Ба’, як воно буває…
— Ні хера не розумію, — визнав я.
— Усе дуже просто. Он у тому скверику, — Хмара показав рукою перед собою, де, крім темряви, нічого не було, — через п’ятнадцять хвилин повинна відбутися зустріч того, хто хоче наркоту продати, і того, хто хоче купити серйозну партію. Потрібен кокс, бажано у великих обсягах, бажано — не розбодяжений. Сюди принесуть зразок товару. Якщо сподобається — замовник візьме трошки на пробу. Добре піде — налагодять безперебійне постачання. Місце і час зустрічі призначив сам продавець. Далі пояснювати чи сам уже допер?
Усе ясно.
— Покупець — ваш? — відповідь я знав наперед.
— Наш, — кивнув Хмара. — Це називається контрольна закупка. Правда, тут є один нюанс. Навіть не один, а кілька, тільки я тобі пізніше розкажу, якщо в нас усе вийде. Тебе, між іншим, уся ця історія напряму стосується.
— Яким боком?
Замість відповіді Хмара раптом подався вперед, напружився, схопив рацію.
— Карташе, чуєш мене? Почалося. Максимум уваги. Обережно.
— Бачу, товаришу майор, — прошурхотіла рація. — Ми готові… Понеслося…
Тільки тепер я нарешті помітив метрів за двадцять перед машиною Хмари якийсь рух. Мої очі вже призвичаїлися до темряви, але скажу чесно — якби Грузин не чекав чогось із того боку, я б ніколи не здогадався, що, по-перше, там є скверик, а по-друге, в тому скверику просто зараз торгують наркотиками.
Скажу більше — не вважаю себе надто старим, у тридцять п’ять чоловіки лише впевнено вступають у пору зрілості. Але саме тому я, зрілий мужчина, навіть заради можливості зробити сенсаційний репортаж не прийду після опівночі в сквер на Південній Борщагівці. У цьому пролетарському районі і вдень вештатися не особливо хочеться. Іноді мені здається, що якби Київ був Нью-Йорком, то Борщагівка могла б претендувати на право називатися нашим Гарлемом, а Південна Борщагівка — щонайменше Південним Бронксом.
У темряві блиснуло жовтувате світло. Згасло, потім знову блиснуло. Хтось подавав сигнал ліхтариком.
Ліва рука Хмари лягла на ручку дверцят. За його прикладом я теж стиснув ручку зі свого боку правицею. Тепер побите тіло вже не боліло. Перестало враз, щойно болючі відчуття змінилися іншими. Ще нічого не почалося, а я вже відчув дію сильного викиду адреналіну.
Назустріч невідомому з ліхтариком неквапом рухався інший промінчик світла. Коли вони наблизилися один до одного, другий промінчик згас, зате перший піднявся ледь угору під геометрично правильним кутом. Тепер промінчик висвітив людський силует. Мимоволі я почав рахувати про себе: «Один… два… три… чотири… п’ять… шість… сім… вісім…»
— Давай! — гаркнув Хмара, від його викрику в мене на мить заклало ліве вухо.
Світла пляма незграбно сіпнулася вгору і впала на землю — це підбили руку і вибили з неї ліхтар.
Ледь помітна тінь стрімко кинулася вперед.
Почувся голосний відчайдушний крик.
А потім із протилежного боку, мов очі нічної потвори, блимнули, розтинаючи темряву, автомобільні фари.
У їхньому світлі враз опинилися двоє чоловіків, які зійшлися в боротьбі. Ревнув мотор, фари почали швидко наближатися, щось грюкнуло — видно, машина зачепила якусь лавку. Скреготнули гальма, хряснули дверцята — з авто вистрибнув ще один чоловік на допомогу першому.
Та дичина, що потрапила в розставлену пастку, виявилася спритнішою. Знову скрик, перший мисливець зігнувся в три погибелі, а той, кого він намагався злапати, сильно штовхнув його просто на другого мисливця і рвонув геть, розчинившись у темряві.
— Твою в Бога душу! — Хмара, сіпнувши свої дверцята, вискочив з машини. Я не помітив, коли в його руці опинився пістолет. — Стояти! Стій! Стріляю!
Свою погрозу Грузин закріпив пострілом у повітря. Не знаю випадків, коли після такого втікач зупинявся. Навпаки — наддавав, і наш сьогоднішній втікач не виняток. Крики «Стояти!» чулися тепер і з боку скверу. За мить там теж стрельнули — раз, потім другий. Хмара кинувся бігти, тоді різко крутнувся на місці, повернувся за кермо і, не закриваючи дверці, підкотив до місця пригоди.
Тепер я міг нарешті розгледіти інших. Один із них сидів навпочіпки і важко дихав. Інший, невисокий на зріст і по-дитячому клаповухий, підбіг до нас.
— Він його по яйцях, товаришу майор!
— По я-а-йцях! — передражнив Хмара. — Наяєчники всім звелю купити, бійці, бля, невидимого фронту!
— Діватися йому нема куди! — запевнив клаповухий. — Ми з Мишком місцевість уже розвідали!
— На перехват, розвідники! Сазонов, живий?
— Хтось зараз буде мертвий, — прохрипів уражений Сазонов, повільно розпрямився і посунув до машини. Значить, вирішив я, оцей клаповухий і є Карташ. І аж тепер до мене дійшло: крім нас чотирьох тут більше нікого нема.
Цікаві операції планує відділ майора Хмари!
— Ось він! — крикнув Карташ.
З якогось темного двору вилетів автомобіль із погашеними фарами.
Хмара вже сидів за кермом, і мені довелося стрибати до нього в машину буквально на ходу. Глипнувши на мене, Грузин не сказав ані слова, лише зціпив зуби і притиснув педаль газу до самої підлоги. Я озирнувся — опери на своїй тачці вже спішили за нами.
Південну Борщагівку я все ж таки знаю погано. Куди і як тут збирався тікати наш «клієнт», поняття не мав. Та якщо він, поставивши свій транспорт, як водиться, на віддаленні від місця зустрічі, все ж таки, тікаючи, вискочив просто на засідку, значить, саме в цьому місці можливостей для повноцінного маневру було не так уже й багато. Тепер виграє той, хто виявиться спритнішим у цій нічній грі в квача.
«Клієнт» дуже хотів утекти.
Тільки він не врахував одного: майор міліції Вова Хмара на прізвисько Грузин дуже хотів його спіймати. Через те шанси в гравців уже були не рівними.
Утікач мчав по прямій. Хмара, вивернувши руля вправо, спрямував свою машину перпендикулярно йому і, за всіма законами геометрії, обрав таким чином найкоротшу траєкторію. У втікача була можливість вирватися вперед, та Хмара почав погоню дуже вчасно: з усієї дурі впиляв у ліве заднє крило машини втікача. Від удару мене кинуло вперед, лиш дивом я втримався від того, аби протаранити головою лобове скло. Авто переслідувача від удару розвернуло на сто вісімдесят градусів, навіть крутнуло трошки. Фари Хмариного «опеля» розлетілися і згасли. Сам Грузин викотився з машини, коли її ще тягнуло по гальмівній смузі.
До нас на всіх парах наспівали опери.
«Клієнт» виявився на диво живучим — вистрибнув і, ледь накульгуючи, погнав кудись убік.
— Стояти, падло! — закричав Хмара.
Я, оговтавшись і вистрибнувши з «опеля», теж кинувся втікачу навперейми. Але мене випередили Карташ і Сазонов — фари висвітили спину втікача, та він, несподівано сахнувшись убік, зник у темряві. Скреготнули гальма.
Я підбіг до Карташа і Сазонова, які вискочили з машини. За кілька секунд біля нас опинився Хмара. Тепер пістолети стискали в руках усі троє.
— Там будівельний майданчик, не проїдемо! — пояснив Карташ, і мене знову насторожило, що ніхто не поспішає викликати підмогу.
— Огороджений? — коротко запитав Хмара.
— Аякже!
— Тоді — вперед, мужики! Спробуйте зловити його з того боку. Тільки, думаю, він захоче десь відсидітися. Подумає, що в темряві ми задовбаємося його шукати. Козел, бл-лін! Так, ви — туди, ми — навпростець! Ходу, хлопці, ходу, бо з хріном залишимось!
Отже, майор Хмара в ситуації, що склалася, сприймає мене за повноцінний штик. Приємно, чорт забирай, коли на тебе покладаються в бою…
Ми бігли назустріч шаленому собачому гавкоту.
Місце, де сподівався сховатися втікач, виявилося зовсім поруч, в кількох десятках метрів, за потворним панельним будинком. Над абияк зведеною огорожею мляво світив ліхтар, освітлюючи невеличкий темний прохід, що вів усередину. Просто з цього проходу на нас вискочив чоловік у плямистій куртці, натягнутій поверх светра з відкритим горлом, і таких самих камуфляжних штанях. Навіть у напівтемряві я помітив на його ногах величезні стоптані капці. Вони не пасували ані зовнішньому вигляду дядька, ані порі року.
— Стій! Хто такі! Куди вас усіх несе! — кричав він на ходу, перекрикуючи гавкіт.
Ще кілька кроків — і він міг налетіти на Хмару. Той зупинився, переклав пістолет у ліву руку, правою витягнув з кишені службове посвідчення, виставив його прямо перед собою. Ніби наштовхнувшись на бетонну стіну, чоловік зупинився, примружив очі, мало не вперся в руку з посвідченням лобом, а тоді для чогось виструнчився і хвацько взяв під козирок. Хоча ані шапки, ані кашкета на його коротко стриженій голові не було.
— Прапорщик Данькевич! — відрапортував він.
— Сторож? — запитав Хмара, ховаючи посвідчення.
— Так точно! Працівник служби охорони!
— Ти, прапорщик, забери руку від порожньої голови. — Рука Данькевича слухняно опустилася. — Ми тут ловимо одного…
— Я вже зрозумів, товаришу майор! Заскочив на ввірений мені об’єкт…
— А ти, значить, спав на ввіреному тобі посту? — Хмара кивнув на тапочки.
— То в мене ноги в черевиках утомлюються і пріють… Перевзувся тільки недавно, чайок собі поставив…
— Я тобі не інспекція. Своєму начальству пояснювати про прілі ноги будеш, у нас часу нема тебе слухати. Як із ввіреного тобі об’єкта охорони найпростіше втекти і як там можна зараз, у темряві, когось знайти?
Прапорщик Данькевич кахикнув, озирнувся на паркан.
— Утекти вже ніхто нікуди не зможе. Ким би це падло не було — тепер котику звиздець. Наші хлопці, гм, собак тут пригодовують. Нас четверо таких, прикордонників. Я, наприклад, десять років у Забайкальському окремому військовому окрузі, крім усього іншого, відслужив. Коля Кагарлик ще в нас є — цей у Таджикистані. Ну, потім, звичайно, після розвалу Союзу дослужували тут, тільки…
— Забагато армійських мемуарів, Данькевич! Що там із собаками?
— А, ну так я і кажу: прикордонник без собаки — це як хохол без лички, — жваво відповів колишній прапорщик. — А хохол без лички, ви знаєте, як цеє… ну… ця… без затички…
— Ще коротше! — Хмара почав утрачати терпець.
— Собак у нас на території з півдесятка, значить. Ми їх годуємо, вони нас слухаються, заодно вночі несуть охорону. Навіть удень на чужого зуби шкірять, а серед ночі — ховайся! Можна навіть не напружуватися, краще за будь-яку сигналку спрацюють! Так що вашого гада наші песики вже кудись загнали. На свою голову він на нашу територію заскочив… Чи на свою жопу, як кому краще.
Ми з Грузином перезирнулися. Собачий гавкіт тим часом ставав усе лютішим.
— Ти можеш в разі чого забрати своїх собак? — швидко запитав Хмара.
— Без проблем, товаришу майор!
— Тоді вперед!
— Міліцію викликати? — діловито поцікавився Данькевич.
— А ми хто? — вирвалося в мене, і тепер Хмара зиркнув у мій бік із цікавістю. Справді, цікаво: кілька годин тому в ментовці його ногами топтали, тепер він себе міліціонером називає і не червоніє. Я сам не міг пояснити, чому в мене це вирвалося. Та й думати над цим не було коли — охоронець уже зник по той бік огорожі.
За дві хвилини будівельний майданчик з двох боків освітився прожекторами. Видно, Данькевич щось там натиснув, увімкнувши освітлення. Вимикав його, мабуть, аби світло спати не заважало. Коли ми зайшли на територію, охоронець уже виходив із невеличкої хатки-побутівки, так і не перевзувши капці, зате поправляючи на голові кашкета, який носять військові під час польових занять.
— Можу сирену запустити, — запропонував він.
— Собаки без сирени тут галасують, — хитнув головою Хмара. — Давай, веди, куди там.
Орієнтуючись винятково на слух, охоронець провів нас повз викопаний під фундамент котлован із вбитими на дні потворними палями, з яких хижо стирчала в різні боки арматура, пройшов до зведеного вже на три поверхи вгору остова забудови, ступив у пройму, що колись повинна стати центральним входом, кинув через плече:
— Тут буде офісний та торговельний центр, — а тоді голосно крикнув: — Альма! Гектор! Полкан! Полкан! Гектор! Альма!
Хор гавкаючих собак поменшав. А тоді з різних боків, мов у фільмі «Омен», до нас кинулися здоровенні пси. Мене ледь не збила з ніг вгодована кавказька вівчарка. Хмара сахнувся, коли повз нього югнув здоровенний кобель невідомої породи. Кудлатого собаку, який стрибнув з віконної пройми другого поверху, інакше як казковою потворою назвати було не можна. Сумішшю яких порід вона б не була, другом людини цього явного хижака я б не наважився назвати. Чотириногі сторожі радісно оточили двоногого.
— Це — Альма, — Данькевич почухав потвору за вухом, а тоді прокричав: — Ну, ти, недоумок! Давай вилазь, бо, чесне слово, піду звідси на хер чай допивати! А ти там у мене усцишся, чуєш?
— Забери собак, садюго! — почулося звідкись згори.