Так. Хтось систематично постачав його кокаїном, а потім форсував події: прийшов, збив з ніг потужним ударом, аби не рипався, і вгатив бронебійну дозу герича. Якщо це не так, тоді я — іспанський льотчик.
— Передозування, — я вирішив обмежитися такою відповіддю.
— Колян був сильним професіоналом, коли все йшло в потрібній колії. Коли починалися збої в програмі, він ставав слабким.
— Аварія Анжели — збій у програмі?
— Не знаю, — співбесідник відхилився. — Бо не знаю його програми. Наскільки відомо, з дівкою нічого аж такого страшного не сталося. Що відбулося в душі Боброва, яка шестерня стерлася, яка гайка розкрутилася — поняття не маю. Завтра, до речі, похорон. Але все одно, крім пліток про спосіб залишити життя, нічого конкретного там не почуєте. Ну, так, — він знову мазнув поглядом по своєму годиннику. — Якщо вам справді потрібно поговорити з кимось про нереалізовані творчі плани, знайдіть режисерів, котрі з ним працювали. Або, ще краще, когось із його колишніх підопічних. Ось так.
Добрянський махнув рукою. Халдей намалювався поруч миттєво, акуратно поклав на стіл замшеву течку з рахунком усередині. Мій співбесідник поліз по гроші.
— Та ну, я розберуся, — для годиться спробував зупинити його я. — Ви ж час витрачали.
Зараз він царським жестом відмахнеться, загляне в течку…
— Ну нехай, — погодився Добрянський. — Якось іншим разом… Смачного.
Проводжаючи його поглядом і дратуючись від очікувального погляду офіціанта, я подумки обізвав себе піжоном. Тоді поклав у течку кілька купюр, принципово дочекався здачі і, все ж таки не доївши замовлену курку, пішов зализувати рани.
Сонцеву перевезли в приватну клініку, подалі від набридливих очей.
Ну, цього слід було сподіватися. Власне, я й не думав, що після скандалу, влаштованого іменитою пацієнткою, мені дозволять із нею побачитися вдруге. Нехай лікарня «рідна» і керівництво мені дещо зобов’язане, нікому не хочеться заводитися через очевидну дурню.
Проте адресу лікарні мені все ж таки дали, і я подався через усе місто в бік Феофанії. У тамтешній лікарні я ніколи не був. Але, як більшість і виробників, і споживачів інформації, знаю: там люблять пересиджувати тяжкі часи українські політики, над якими завис дамоклів меч, та доведені до нібито передінфарктного стану українські бізнесмени. Щось не пригадую, аби там якорилися діячі шоу-бізнесу, навіть імениті. Значить, Анжелу Сонцеву, перспективну, та все ж таки — початківку, туди хтось заховав від сторонніх очей свідомо.
Покровитель.
Сама Анжела навряд чи спланувала подібну комбінацію. Я знайомий зі співачкою дуже мало, спілкувався і того менше. З того, що я вже дізнався про неї, склалося враження: дівчина метка, свого не випустить, та аж таким комбінаторським розумом не відзначається. Враження і не погане, і не хороше. Серед нас багато таких. Он я сам не з лоєм у голові.
Отже, у Феофанії Сонцеву хтось заховав. Що це може означати? Лише справедливість моїх припущень. На неї справді вчинили замах невідомі. Натомість інші невідомі взяли справу в свої руки, на якийсь час зробивши співачку недоступною. Виходить, скромна Попелюшка з шоу-бізнесу комусь почала серйозно заважати, а комусь навпаки — дуже потрібна.
Зупинивши машину неподалік від знаменитої лікарні, я вийшов, розім’яв затерплі від цілоденного сидіння то за столом, то за кермом суглоби, недбало запхав руки до кишень куртки і рушив до входу. Мене ніхто не зупиняв, у вестибюлі також не було очікуваних мордатих сек’юріті. Та вже за кілька хвилин я повертався назад: жіночка в білому халаті з реєстратури сухо відповіла: інформація про пацієнтів, їхній стан і відвідування хворих лише для рідних і тих, кого пацієнт вніс у спеціальний список. Хоч списку я не бачив, проте точно знаю — мого прізвища там немає.
Нехай так. Йдучи до машини, я на ходу озирнувся, пробіг очима по освітлених вікнах палат, наче намагаючись вирахувати, чи виходить Анжелине вікно на цей бік. Потім сів за кермо і поїхав додому.
Мобілка в кишені ожила, коли я вже встромляв ключ у замок, тримаючи в лівій руці літровий пластиковий балон темного пива. Повернувши ключ, відчинивши двері і зайшовши в квартиру, я прихилився до одвірка і витягнув телефон. Зиркнув на дисплей.
«Приватний дзвінок 1» — висвітилося на ньому.
— Слухаю.
— Вараво? — голос чоловічий, досить молодий і зовсім не знайомий.
— Так, це я.
— Ігор Варава? — перепитали на тому кінці.
— Так точно, — погодився я.
— Не крутися там, де співачка. Зрозумів мене?
Я промовчав. Подався вперед, взявся за ручку і потягнув на себе вхідні двері, міцно притискаючи їх. Автоматично замкнувся замок.
— Не чую. Зрозумів?
— Хто це? — дурнішого питання годі було вигадувати.
— Дід Пихто. Дай співачці спокій. Хай вона спокійно приходить до тями. Усе, що треба, журналюги почують. Дійшло?
— Ні. Що…
— Нічого, — перервав мене незнайомець. — Моя справа — сказати. Вважай нашу розмову першим китайським попередженням.
На тому боці закінчили розмову.
Якийсь час я дивився на телефонну трубку. Потім, відкрутивши кришку з балона, ковтнув пива. Після чого наклацав на телефоні функцію «Прийняті дзвінки», побачив напис «Приватний дзвінок 1», вибрав функцію «Дзвонити» і натиснув виклик.
«Абонент не може прийняти ваш дзвінок», — відповіли мені механічним жіночим голосом. Хто б сумнівався…
8. Як стати «зіркою»
Зібрати думки докупи вдалося лише вранці.
Надто вже я був перевантажений інформацією за ці кілька останніх днів, аби швиденько посортувати її і розкласти по поличках. Тому, випивши перед сном ще пива, вирішив для себе одне: раз мені почали робити китайські попередження, значить, або за мною стежать і просто ганяють, як пересічного писаку, котрий розгрібає гній, або мене пасуть, як того, хто почав до чогось наближатися. І це наближення може в перспективі зруйнувати чиїсь плани.
Заснув я з тією думкою, що журналіст, якому погрожують, займається в принципі потрібною справою. А проснувся з на диво чистою та світлою головою і розумінням: молода «зірка» Анжела Сонцева і її покійний продюсер Микола Бобров мають різні історії.
Поставивши каву, заходившись робити бутерброди з ковбасою та сиром і незлим тихим словом згадуючи вчорашню пафосну вечерю, я в процесі приготування сніданку нарешті зміг розкласти по поличках відомий мені мінімум.
Де і з ким була Сонцева напередодні аварії, нікому, крім допитливої Люськи Корбут, діла не було. За великим рахунком, моїй колезі на це теж начхати. Виявляється, Анжела — дама з певною репутацією. Згадавши несподівану сексуальну пригоду, я визнав: репутація не така вже й погана. У паху навіть занило, спогади були не лише відносно свіжі, а й приємні. Так, не відволікатися…
Значить, я засвітився сам — у Святошинській районній лікарні вперше і вчора у Феофанії — другий раз. На перший раз мою появу проігнорували. Тепер моя настирна спроба побачити Анжелу когось почала дратувати. Причому так, що цей невідомий, точніше — ці невідомі вирахували не просто мій домашній, а мій мобільний телефони. Нічого складного, це не секрет, я не таємний працівник спецслужб, а відомий у певних колах журналюга. Номер мого мобільника відомий багатьом випадковим і не випадковим знайомим. Простежити, хто і кому його давав, марна та невдячна справа.
Натомість абсолютно нікого не хвилює, що я першим наткнувся на мертвого Боброва. Матеріал про це вийде, як заплановано, у сьогоднішньому номері. Але телевізійники все одно випередили газетярів. Ексклюзивним буде хіба що фото мертвого продюсера, зроблене автором тексту. До речі, з огляду на сумнівну етичність такого кроку я не вказав, звідки в редакції опинилися ці знімки, і взагалі підписався псевдонімом. Сам текст не дуже великий і абсолютно неконкретний: знайдено мертвим відомого продюсера, за версією міліції — смерть від передозування наркотиків, криміналу нема. Насамкінець — життя покійного, викладене в двох абзацах на основі відомостей з Інтернету. Небезпечною таку публікацію аж ніяк вважати не можна. До того ж невідомий навіть не обмовився про Боброва, хоча моя вчорашня зустріч — у шлунку неприємно забурчало — з Добрянським у першу чергу стосувалася персони покійного продюсера. Адже Добрянський працював не напряму з Сонцевою, а з продуктом, який постачав йому Бобров, — треками, кліпами, шоу-бізнесовою інформацією.
З усього цього роблю простий висновок: ким би не були мої недоброзичливці, їх абсолютно не хвилює історія Боброва. Бо, очевидно, там усе ясно. Зате їм, ким би вони не були, дуже бажано, аби довкола Сонцевої жодних хвиль не піднімалося. Отже, якщо в цій зовсім незрозумілій і, як може видатися на перший погляд, висмоктаній з мізинця історії варто цікавитися чимось, то це — все, що пов’язано з Анжелою.
У її кіцманському дитинстві та чернівецькій юності нема нічого особливого, двозначного, навіть таємного. Значить, неясну поки що загадку Сонцева загадала за останні рік-півтора, з початком київського етапу свого життя і, відповідно, сходження на так званий музичний олімп.
Ну, а ще я повинен мати на увазі — від учора за мною цілком можуть стежити.
З цими думками я допив каву і погнав на роботу.
Мряка, що заявила про себе зранку і псувала всім без того понеділковий настрій, під обід розвіялася. Навіть сонце засвітило, виблискуючи по не висохлих ще калюжах. В одну з таких калюж я заїхав правим колесом, паркуючи машину біля цвинтаря, де саме добігало кінця прощання з Миколою Бобровим.
Відсидівши обов’язкову планівку, я для годиться затримався у своєму робочому закутку, відповівши на кілька нічого не значущих дзвінків, вставивши пістон кореспондентові на випробувальному терміні за поверховість у висвітленні проблем боротьби з проституцією, дав кілька цінних вказівок іншим, переконався, що до кінця тижня відділ криміналу має про що розповісти читачам, а потім непомітно злиняв. Я ще не знав, хто мені може бути потрібен, та був переконаний — когось із таких людей я точно зустріну на похороні Боброва.
Напустивши на обличчя скорботного виразу, я пройшов між могилами до величенького гурту. Чомусь здавалося — продюсер Бобров мусить упокоїтися чи не на Байковому цвинтарі, за конкретне бабло це цілком реально організувати. Та ховали його на Лісовому кладовищі. І то — не його, а урну з прахом. Невідомо, кому прийшло в голову везти тіло спочатку до крематорію і чиє це взагалі було рішення. Місце на цвинтарі все одно меншим не буде… Відтак спалювати мертве тіло — це, в першу чергу, робити неможливою ексгумацію трупа.
Хоча — для чого? Очевидно, розтин нічого особливого не виявив. Наркотична залежність покійного — не таємниця, як і причина смерті. Я труснув головою: накручую себе, придумую по ходу новий детектив, сподобалося, чорт забирай… Пом’янувши чорта на кладовищі, та ще й під час поховання, я мимоволі перехрестився: «Прости, Господи!» Хоча особливої набожності та забобонності за собою ніколи не помічав…
Ставши на віддаленні, я з усієї сили намагався не виявляти зацікавленості до прощальної церемонії. Хоча це справді вимагало серйозних зусиль. Не заморочуючись проблемами шоу-бізнесу, я все ж таки дивлюся телевізор і читаю газети. Тому очі натикалися то на одну, то іншу відому фізіономію. Здавалося, ожили персонажі світської фотохроніки та телевізійні завсідники зійшли з блакитного екрана сюди, на вогку цвинтарну землю. Про таке зібрання репортери зазвичай кажуть: «Там були ВСІ!»
Проте ніхто з «усіх» мене зараз не цікавив. Більше привертали увагу ті, хто прийшов нібито разом із ними, але тримається окремо. Ці сто відсотків не виконують суспільний обов’язок, зберігаючи пристойність і по черзі згадуючи перед розритою могилою чесноти покійного. Вони прийшли самі і справді проводжають його в останню путь. Прийшли, бо не могли не прийти. Але не виступають на імпровізованому мітингу, бо можуть собі це дозволити.
Таких я примітив відносно небагато. Двоє молодих хлопців, майже однакові на зріст, тільки один — коротко стрижений, майже голомозий, а другий, навпаки, із забраним у кінський хвіст волоссям, з вигляду явно збиралися йти. Голомозий щось прошепотів товаришеві, той знизав плечима, кивнув, і обоє, кинувши на спини учасників церемонії прощання по останньому погляду, поволі посунули до виходу.
Я рушив навперейми, перестрівши обох уже за цвинтарною огорожею.
— Молоді люди, можна на хвилинку?
Хлопці озирнулися на мене. В жодній парі очей ані натяку на здивування.
— Ми? — перепитав голомозий.
— Ви, ви… На секундочку… Ви ж були знайомі з Миколою, правильно?
— А вам яка печаль? — байдуже поцікавився він. — Якщо ви преса, то ми нічого не коментуємо.
— Ага, — погодився з ним Кінський Хвіст. — Йдіть, дядьку, на хер.
— Хіба на похороні лаються? — поцікавився я.
— А хіба на похороні до незнайомих людей пристають? — відбрив Кінський Хвіст.
— Ні до кого я не пристаю. Я справді журналіст, але нічого мені коментувати не треба. У мене немає диктофону, мікрофон ніде не вмонтований. Я вас навіть не знаю.
— Тоді якого…
— Чекай, — голомозий притримав Кінського Хвоста за лікоть. — Правда, не треба тут сваритися, прикмета погана. Кажете, не знаєте нас, а самі підійшли…
— Бо мені здалося, ви вважаєте себе більш ближчими до покійного, ніж оця вся братія, — я кивнув у бік кладовища. — А я розсекречуся: це я його мертвим знайшов.
Нарешті вдалося пробити захист: очі в обох зробилися ідеально круглими.
— Мені треба було поговорити з Миколою про одну справу, ми домовилися про зустріч, але, як бачите, він мене не дочекався. Між тим розмова далі актуальна. Чи можу я поговорити про це з вами? Не для преси, можете мені вірити.
— Тоді — для чого? — різко запитав Кінський Хвіст. — І про яку справу? Ми давно розійшлися з Бобровим і все, що думали про нього, вже встигли сказати. Тепер перегоріло, пом’янемо новопреставленого — справі кінець.
— Давайте спочатку хоча б познайомимося, — примирливо запропонував я, простягнувши правицю Кінському Хвосту як найбільш колючому. — Мене Ігорем звати.
— Юрко, — трохи подумавши, він потиснув руку. — Пастушенко. Колись був Пастухом.
— Саня, — простягнув руку голомозий. — Кнуров моє прізвище. Як у того, в «Безприданниці»[12], знаєте? Купець там був — Мокій Кнуров…
— Я-то цю п’єсу в радянській школі вчив, навіть твір за нею писав, — криву посмішку стримати не вдалося. — А ви молодшими виглядаєте. Невже п’єсами російського драматурга ще хтось цікавиться?
— У мене бабуся — вчителька російської літератури, — не без гордості сказав Саня Кнуров. — Так що було кому просвіщати. Коротше, Юрко — Пастух, а я — Свинарка, бо прізвище зобов’язує. Теж із літератури. Казка Андерсена, знаєте? Ну, «Свинарка і Пастух»…
Ага, тепер усе зрозуміло. «Свинарка і Пастух». Ті самі, вірніше — одні з тих, хто свого часу бортонув продюсера Боброва. Здогад відбився в мене на обличчі, це не приховалося від нових знайомих.
— Ясно? — для порядку запитав Кнуров.
— Ясно, — кивнув я. — Тільки не все і не зовсім. Ви ж, я читав, побили з Бобровим горшки, причому років чотири тому.
— Трошки менше, тільки це не важливо, — уточнив Пастушенко. — Про скандал швидко забули, та й скандалу як такого не було… Мало хто знову пішов від продюсера Боброва…
— Чому від нього артисти йшли косяками? Людина професійна, досить успішна, своє діло знає, «зірок» штампує…
— О! Ви правильно сказали — штампує, — зауважив Кнуров. — Коли ми це зрозуміли, пішли відразу. Там навіть не в бабках справа, хоча він платив нам менше, ніж ми тоді коштували.
— Тепер нам платять ще менше, зате ми робимо, що хочемо, — додав Пастушенко. — На життя не скаржимося, якщо ви про це.
— Так поговоримо? — я почав форсувати події. — Поїхали кудись, я на машині.
Хлопці перезирнулися.
— Гайда, — погодився Кнуров. — Можемо до нас на базу. Тільки по дорозі треба горілки взяти, пом’янемо по-людськи…
«Базою» мої нові знайомі називали невеличкий приватний будиночок на Осокорках.
На подвір’ї біля паркану іржавів старенький «Жигуль»-«шістка». Замість двох лівих коліс під опору підклали цеглини. Під ріденькими голими кущиками притулилася стара собача буда, де не було жодних ознак собаки чи іншої живої тварини. На даху поряд із пічною трубою стирчав металевий штир, на якому теліпався червоно-чорний прапор, а під ним — невеличке прямокутне жовто-блакитне знамено. Віконниці, відірвані від вікон, стояли біля стіни. Зсередини вікна закривали новенькі жалюзі. На вхідних дверях білою фарбою був старанно намальований великий пацифік.