«Але ж настоятель — італієць», — мовив Вільям.
«Та що там настоятель, — з такою ж кривою усмішкою сказав Аймар. — Замість голови у нього — бібліотечна шафа. Поточена хробаками. Щоб дошкулити Папі, він приймає в обитель братчиків… я маю на увазі тих єретиків, вигнанців з вашого пресвятого чину… а щоб догодити цісареві, скликає сюди ченців з усіх монастирів півночі, ніби у нас нема своїх майстерних переписувачів і знавців греки й арабської, ніби у Флоренції чи в Пізі нема купецьких синів з багатих і щедрих родин, які охоче вступили б в орден, якби він дав їхнім батькам змогу помножити свою могутність і престиж. Але тут поблажливість до речей світу сього згадують лише тоді, коли треба дозволити німцям… ох, Господи милий, спопели ж язик мій, бо норовить він виказати речі мало достойні!»
«В обителі діються мало достойні речі?» — неуважно поспитав Вільям, наливаючи собі ще трохи молока.
«Ченці теж люди, — прорік Аймар. Відтак додав: — Але тут вони меншою мірою люди, ніж деінде. Ясна річ, я нічого вам не говорив».
«Дуже цікаво, — мовив Вільям. — Це лише ваші гадки, чи й інші думають так, як ви?»
«Й інші теж, багато хто так думає. Не один з тих, хто тепер оплакує нещасливу долю бідолашного Адельма, не надто б сумував, якби у прірву впав хтось інший — той, хто забагато вештається по бібліотеці».
«Що ви маєте на увазі?»
«Я вже й так забагато сказав. Ми тут всі дуже балакучі, ви вже, певно, це помітили. З одного боку, мовчання тут вже більш ніхто не дотримується. А з другого — доводять його до крайнощів. А замість того, щоб говорити чи мовчати, належить діяти. У золоту добу нашого чину, коли настоятель не мав належного гарту, всього лиш одна чаша отруєного вина — і місце для наступника було вільне. Я сказав вам усе це, ясна річ, брате Вільям, не тому, що ремствую проти абата чи інших братів. Хай Бог боронить, лиха звичка ремствувати мені, на щастя, не властива. Але я б не хотів, щоб абат просив вас розслідувати щось про мене, чи про когось іншого, приміром Пацифіка з Тіволі чи Петра з Сант'Альбана. До бібліотеки ми ніякого стосунку не маємо. Але хотіли б мати. То ж викрийте це зміїне кубло, ви ж стількох єретиків спалили».
«Я ніколи нікого не спалив», — сухо відповів Вільям.
«Це я просто так, до слова, — погодився Аймар з широкою усмішкою. — Гарного вам полювання, брате Вільям, але вночі будьте обережні».
«А чому не вдень?»
«Бо вдень тут дбають про тіло з допомогою доброго зілля, а вночі збавляють розуму з допомогою лихого. Не дуже тому вірте, що в прірву Адельма підштовхнули чиїсь руки, ані тому, що чиїсь руки запхнули Венанція у глек з кров'ю. Є тут хтось, хто не хоче, щоб ченці самі вирішували, куди іти, що робити і що читати. І намагається з допомогою пекельних сил або заклять чаклунів, які знаються з пекельними силами, збити з пантелику цікавські голови…»
«Ви маєте на мислі отця-зілляра?»
«Северин з Сант'Еммерано — достойний чоловік. Звичайно, він — німець, як і Малахія…» Ще раз показавши, який він далекий від ремствування, Аймар піднявся нагору до своєї праці.
* * *«Що ж він хотів нам сказати?» — спитав я.
«Усе і нічого. У монастирі ченці завжди воюють між собою, щоб запевнити собі головство у спільноті. У Мельку так само, але, мабуть, ти, бувши новіцієм, не мав ще нагоди це усвідомити. Втім, на твоїй землі здобути владу над монастирем означає завоювати собі позицію, з якої можна на рівних говорити з імператором. А в цій країні все по-іншому, імператор далеко, навіть коли він в Римі. Тут нема двору, тепер вже навіть папського. Зате є міста, як ти, напевне, помітив».
«Звичайно, і вони мене вразили. Міста в Італії зовсім інші, ніж у моїх сторонах… Це не лише місце мешкання: всі рішення приймаються в містах, всі тут завжди на майдані, і більше важать міські радці, ніж імператор чи Папа. Ці міста… кожне з них наче окреме королівство…»
«А королями їхніми є купці. А їхньою зброєю є гроші. Гроші в Італії виконують іншу роль, ніж у твоїй чи моїй країні. Вони в обігу повсюди, але деінде життя великою мірою все ще опановане обміном дібрами, який його упорядковує. Обмінюють все — птицю і снопи збіжжя, серпи і підводи, а гроші потрібні, щоб купувати весь цей крам. І ти, певно, помітив, що в італійських містах все навпаки — дібра потрібні для того, щоб здобувати гроші. Навіть священики, єпископи і чернечі ордени мусять розраховуватися грішми. Ясна річ, саме тому бунт проти влади проявляється тут як заклик до вбогості, і бунтуються проти влади якраз ті, хто не має доступу до грошових відносин, саме тому кожен заклик до вбогості викликає таку напругу і такі суперечки, а хто надто ревно проповідує вбогість, того ціле місто, від єпископа до маґістрата, вважає своїм ворогом. Інквізитори відчувають сморід диявола там, де хтось збунтувався проти смороду екскрементів диявола. Зрозумівши це, зрозумієш і сенс Аймарових слів. У золоту добу ордену з бенедиктинських абатств пастирі керували паствою вірних. Аймар хоче повернути цю традицію. Але тепер життя пастви змінилося, і абатство може відновити цю традицію (і свою колишню славу та могутність), лише якщо саме зміниться і сприйме нові звичаї пастви. А оскільки паствою нині керують не зброєю чи пишнотою обрядів, а грішми, то Аймар хоче, щоб весь устрій обителі і навіть бібліотека були підпорядковані тому, щоб приносити гроші».
«А як все це стосується злочинів чи злочину?»
«Цього я ще не знаю. А тепер я б хотів піднятися нагору. Ходімо».
Ченці вже працювали. У скрипторії панувала тиша, але то не була та тиша, яку породжує працьовитий супокій сердець. Беренґарій, який прийшов тільки-но перед нами, зустрів нас збентежено. Інші ченці підвели голови від своєї праці. Вони знали, що ми тут намагаємось знайти щось, що стосується Венанція, і сам напрям їхніх поглядів скерував нашу увагу на порожнє місце під вікном, яке виходило на центральний восьмикутник.
Хоч днина видалась дуже холодна, в скрипторії було досить тепло. Недарма він був розташований над кухнею, з якої надходило досить тепла, а до того ж комини обох долішніх печей проходили через стовпи, які підтримували два ряди гвинтових сходів, розміщених у західній і південній башті. У північній башті, в протилеглому кінці великої зали, сходів не було, зате була велика грубка, яка палала, ширячи приємне тепло. Крім того, підлогу вкривала солома, і це робило наші кроки нечутними. Отже, найгірше опаленою була східна башта, і я справді помітив, що, оскільки монахів у скрипторії працювало не так багато і залишалось доволі вільних місць, мало хто хотів сідати за розміщені з того боку столи. Коли згодом я усвідомив, що тільки гвинтові сходи східної башти вели не лише вниз, до трапезної, але й уверх, до бібліотеки, я подумав було, чи система опалення зали не влаштована за мудрим розрахунком так, щоб знеохотити ченців до цікавського винюхування у тому напрямку і полегшити бібліотекареві стеження за входом в бібліотеку. Але я, мабуть, переборщив трохи у своїх підозрах, убого мавпуючи свого вчителя, бо відразу зрозумів, що влітку такий розрахунок мало що б дав, тим паче, помислив собі я, що влітку той кут найбільше освітлює сонце, а отже він знову ж таки менш привабливий.
Стіл бідолахи Венанція стояв задом до великої грубки і був, мабуть, чи не найзручніше розміщеним. Тоді я ще мало відав про життя у скрипторії, але згодом провів там немало часу і знаю, яких страждань завдають — писареві, рубрикаторові чи книжникові довгі зимові години за столом, коли пальці коцюбнуть на стилосі (бо навіть при нормальній температурі після шести годин писання пальці вражає страхітливий «чернечий корч», — а великий палець болить, мовби його товкли у ступі). Тому на полях рукописів нерідко можна подибати фрази, що їх переписувач зоставив як свідчення своїх страждань (і нетерплячості), приміром, «Дяка Богові, скоро темніє», чи «Ох, мені б келих вина!», чи ще «Нині зимно, світло слабке, пергамен з ворсом, робота не клеїться». Як каже стародавнє прислів'я, перо тримають лише три пальці, але працює все тіло. І все тіло болить.
Та мова була про Венанціїв стіл. Він був менший, ніж інші, як, зрештою, всі столи, розміщені навколо восьмикутного подвір'я і призначені для книжників, тоді як столи під вікнами зовнішніх мурів, призначені для мініатюристів та переписувачів, були більшими. Венанцій теж використовував пюпітр, бо, ймовірно, зазирав в позичені монастирем рукописи, які переписувались. Під столом були низькі полиці, де громадилися розрізнені аркуші; а що всі вони були латиною, я дійшов висновку, що то були його недавні переклади. Написані поспіхом, вони не були оформлені як сторінки книги, бо згодом їх, мабуть, мали передати переписувачеві і мініатюристові. Тому прочитати щось там було годі. Поміж цих аркушів було кілька книжок грекою. Ще одна грецька книга була розкрита на пюпітрі, саме над нею Венанцій працював як перекладач у попередні дні. Я тоді ще не знав греки, але учитель мій сказав, що то був твір якогось Лукіяна, у якому розповідається про людину, обернену на осла. Я згадав тоді подібну казку Апулея, яку новіціям зазвичай суворо не радили читати.
«Навіщо Венанцій перекладав це?» — спитав Вільям Беренґарія, який од нас не відступав.
«Її замовив у нашого монастиря синьйор Мілана, і за це монастир матиме привілей на виробництво вина у деяких маєтках на сході, - Беренґарій вказав рукою кудись далеко. Але відразу ж додав: «Не подумайте, що обитель бере за гроші замовлення від мирян. Але замовник постарався, щоб венеційський дож позичив нам цей цінний грецький рукопис, а одержав його він од візантійського кесаря, і по завершенні Венанцієвої праці ми б зробили два списки — один для замовника, а другий — для нашої бібліотеки».
«Яка не цурається включати до своєї збірки й поганські казки», — мовив Вільям.
«Бібліотека свідкує про істину і помилку», — пролунав голос у нас за спиною. То був Хорхе. Я ще раз здивувався (та немало доведеться мені ще дивуватися у наступні дні), як раптово і негадано з'являвся сей дідуган, немов то ми його не бачимо, а не він нас. Мені було невтямки, що робить сліпий у скрипторії, але згодом я зрозумів, що Хорхе був всюдисущий, він бував у всіх закутках обителі. Часто бував він і в скрипторії — сидів на скрині біля каміна і мовби слідкував за всім тим, що відбувається в залі. Якось я почув, як зі свого місця він голосно спитав: «Хто це йде нагору?» — звертаючись до Малахії, який саме йшов до бібліотеки, ступаючи по соломі, яка приглушувала його кроки. Всі ченці дуже його поважали і часто зверталися до нього по допомогу, читаючи йому важко зрозумілі уступи, запитуючи його думку про якийсь коментар чи радячись, як краще зобразити якусь звірину чи якогось святого. Він же спрямовував у порожнечу свої погаслі очі, немов вдивляючись у сторінки, що жили в його пам'яті, і відповідав, що лжепророків зазвичай зображають єпископами, а з уст їм вискакують жаби, або пояснював, якими самоцвітами мають бути прибрані мури небесного Єрусалима; що арімаспів слід малювати на мапах поблизу землі пресвітера Йоана [112]— і радив не зображати їх потворність надто яскраво: достатньо нашкіцувати їх приблизно, аби лиш можна було їх впізнати, адже вони не мають збуджувати надто уяву, а відразливість їхня не повинна викликати сміху.
Якось я почув, як він радить одному коментаторові, що тлумачити recapitulatio [113]в текстах Тихонія треба за святим Августином, аби уникнути донатистської єресі. Іншого разу я почув, як він дораджує спосіб відрізняти єретиків від схизматиків при укладанні коментарів. А ще якось він пояснював розгубленому книжникові, яку книгу той має шукати в каталозі бібліотеки, мало не вказуючи сторінку, на якій вона згадана, й запевняючи його, що бібліотекар радо видасть йому цю книгу, бо то твір богонатхненний. Врешті одного разу я почув, як він сказав, що таку і таку книгу не варто шукати, хоч вона і є в каталозі, бо ще п'ятдесят років тому її погризли миші і вона розсиплеться в руках у того, хто її торкнеться. Одне слово, він був воістину пам'яттю бібліотеки і душею скрипторію. Іноді він напучував ченців, чуючи, як вони теревенять між собою: «Поспішіть свідкувати про істину, час бо вже близько!» — натякаючи на пришестя Антихриста.
«Бібліотека свідкує про істину і помилку», — сказав тоді Хорхе.
«Звісно, Апулей і Лукіян провинні у багатьох помилках, — мовив Вільям. — Але під покровом своїх вигадок ця казка містить і добру мораль, бо навчає, як дорого доводиться розплачуватися за власні помилки, та й зрештою я вважаю, що історія чоловіка, оберненого ослом, натякає на перетворення душі, оскверненої гріхом».
«Можливо», — сказав Хорхе.
«Утім, тепер я розумію, чому під час тієї розмови, про яку він розповідав учора, Венанція так зацікавила проблема комедії; бо ж казки такого штибу теж можна прирівняти до комедій старожитніх авторів. І одні, і другі не розповідають, як трагедії, про людей, що існували насправді, вони, каже Ісидор, мовлять про людей вигаданих: "fabulae noetae a fando nominaverunt quia non sunt res factae sed tantum loquendo fictae [114]"».
Спершу я не міг зрозуміти, навіщо Вільям вдався в цю вчену діятрибу, і то з чоловіком, який, схоже, не полюбляє подібних тем, та відповідь Хорхе показала мені, яким проникливим був мій учитель.
«Мова того дня йшла не про комедії, а лише про дозволеність сміху», — насупившись, мовив Хорхе. А я чудово пам'ятав, що, коли напередодні Венанцій згадав про ту бесіду, Хорхе заявив, що не пригадує її собі.
«Ага, — недбало кинув Вільям, — а я думав, ви розмовляли про вигадки поетів і дотепні загадки…»
«Говорили ми про сміх, — сухо сказав Хорхе. — Погани писали комедії, щоб спонукати глядачів до сміху, і чинили зле. Господь наш Ісус Христос ніколи не розповідав ані комедій, ані казок, а лише прозорі притчі, які алегорично навчають нас, як заслужити собі рай, і нехай так буде».
«Цікаво, — мовив Вільям, — чому вам так не до вподоби думка, що Ісус теж сміявся. Гадаю, сміх, як і купіль, — чудовий засіб для лікування гуморів та інших тілесних хворостей, зокрема меланхолії».
«Купіль — добра річ, — мовив Хорхе, — навіть Аквінець радить їх, щоб позбутися смутку, адже то лиха пристрасть, коли вона не звернена до зла, яке можна побороти відвагою. Купіль відновлює рівновагу гуморів. А сміх трусить тілом, спотворює риси обличчя і робить людину подібною до мавпи».
«Мавпи не сміються, сміх властивий людині, він є знаменням її розумної природи», — мовив Вільям.
«Знаменням розумної природи людини є також слово, а словом можна блюзнити Бога. Не все те, що властиве людині, обов'язково благе. Сміх — знамення глупоти. Той, хто сміється, не вірить у те, з чого сміється, але й не ненавидить його. А отже сміятися зі злого означає не бажати поборювати його, а сміятися з доброго означає не усвідомлювати сили, з якою добро поширює само себе. Тому-то Правило гласить: "decimus humilitatis gradus est si non sit facilis ac promptus in risu, quia scriptum est: stultus in risu exaltat vocem suam" [115]».
«Квінтильян, — перебив мій учитель, — твердить, що сміх належить стримувати в панегірику, з огляду на гідність, але його слід заохочувати в багатьох інших випадках. Тацит восхваляв іронію Кальпурнія Пізона, а Пліній Молодший писав: "aliquando praeterea rideo, jocor, ludo, homo sum" [116]».
«To все погани, — відрік Хорхе. — Правило каже: "scurrilitates vero vel verba otiosa et risum moventia aeterna clausura in omnibus locis damnamus, et ad talia eloquia discipulum aperire os non permittimus" [117]».
«Але коли Христове слово вже тріумфувало на землі, Синезій з Кирени сказав, що божество зуміло сумірно сполучити комічне й трагічне, а про цісаря Адріяна, мужа звичаїв возвишених і душі naturaliter християнської, Гелій Спарціян твердив, що той умів чергувати хвилини веселощів з хвилинами поважності. І, врешті, Авсоній радить помірковано дозувати серйозне і грайливе».