«Хто його вбив? Беренґарій?»
«Можливо. Або Малахія, який має Вежу в своїй опіці. Або ще хтось. Беренґарій під підозрою, бо він явно наляканий, а він же знав, що Венанцію відома його таємниця. Малахію теж можна підозрювати: він, охоронець непорушності бібліотеки, виявляє, що хтось ту непорушність порушив, тому й вбиває. Хорхе відає все про всіх, знає Адельмову таємницю, не хоче, щоб я дізнався, що ж таке знайшов Венанцій… Багато що кидає на нього підозру. Але скажи мені, як сліпий чоловік може вбити іншого чоловіка, повного сил, і як цей старець, хоч і доволі міцний, міг перенести труп і кинути його в глек. Врешті, хіба вбивцею не міг бути той сам Бенцій? А може, він нам брехав, маючи якісь свої, невідомі нам цілі. І чому обмежувати коло підозрюваних лише тими, хто брав участь у бесіді про сміх? Злочин міг мати інші мотиви, не пов'язані з бібліотекою. В кожному разі нам треба зробити дві речі: дізнатись, як вночі потрапити до бібліотеки, і дістати свічку. Про свічку подбаєш ти. Повештайся по кухні в час обіду і прихопи якусь…»
«Я маю її вкрасти?»
«Позичити, задля більшої слави Господа».
«Ну, тоді можете на мене покластися, мосьпане».
«Молодець. Щодо входу до Вежі, то ми бачили, звідки виринув Малахія вчора вночі. Нині піду оглянути церкву, а зокрема ту каплицю. Через годину пора в трапезну. А опісля у нас зустріч з настоятелем. Тебе теж буде допущено, бо я сказав, що мені треба, аби хтось записував те, що ми говоритимем».
Другого дня ЧАС ДЕВ'ЯТИЙ,
де виявляється, що настоятель пишається багатствами своєї обителі і побоюється єретиків, а насамкінець Адсо починає сумніватися, чи добре він зробив, пустившись у мандри по світі
Ми знайшли абата в церкві, перед головним вівтарем. Він наглядав за роботою кількох новіціїв, які витягнули з ванькиру чимало священного начиння — чаші, дискоси, ковчеги, а також розп'яття, якого я не бачив під час вранішнього богослужіння. Я не зміг стримати зачудованого вигуку, побачивши пишну красу цих священних вмістилищ. Був якраз полудень, і світло хвилями напливало з вікон на хорах, а ще більше з вікон фасаду, утворюючи білі водоспади, немов містичні потоки божественної субстанції, які перехрещувалися в багатьох місцях церкви, заливаючи сам вівтар.
Начиння, чаші — усе являло напоказ коштовність матеріалу, з якого воно виготовлене: я побачив, як посеред жовтини золота, непорочної білини слонової кістки і прозорості кришталю виблискують самоцвіти всіх барв і розмірів, і впізнав гіацинти, топази, рубіни, сапфіри, смарагди, хризоліти, онікси, рубіни, яшму й агати. І водночас я зауважив те, чого не помітив вранці, коли спершу мене охопив екстаз молитви, а відтак кинув у сум'яття жах: покрівець вівтаря й інші три запинала, які увінчували його, були щирозолоті, та й цілий вівтар, здавалось, виблискував золотом, хоч би з якого боку на нього дивитись.
У відповідь на моє здивування абат усміхнувся: «Оці багатства, які ви тут бачите, — мовив він до нас з учителем, — й інші, які ще побачите згодом, — це спадщина століть побожності й поклоніння, свідчення могуття й святості сеї обителі. Мирські князі і володарі, архиєпископи і єпископи жертвували на сей олтар й олтарне знадіб'я персні своїх інвеститур, золото і самоцвіти, знаки своєї величі, бажаючи, щоб їх сплавили тут на більшу славу Господа і сього Його місця. Хоч нині монастир затьмарила ще одна скорботна подія, ми, усвідомлюючи свою кволість, не повинні забувати про силу і могутність Всевишнього. Наближається празник святого Різдва, і ми починаємо чистити священне знадіб'я, щоб згодом відсвяткувати народини Спасителя з усією пишнотою і урочистістю, якої вони заслуговують і вимагають. Кожна річ повинна постати у повноті свого сяйва… — додав він, втупившись поглядом у Вільяма, і вже потім я зрозумів, чому він так гордовито і наполегливо все це пояснював, — адже ми вважаємо, що хосенно і гоже не приховувати, а навпаки, восхваляти щедрі Божі дари».
«Звичайно, — ввічливо мовив Вільям, — якщо ваша світлість вважає, що Господа слід прославляти саме так, ваша обитель досягла найвищих висот у цім прославлянні».
«Саме так і треба, — мовив абат. — Якщо колись, корячись волі Божій і приписам пророків, у золоті амфори й вази, в позолочені урни збирали кров кіз, тельців і телиць у храмі Соломоновім, тим паче золоте начиння, прикрашене коштовним камінням, і всі найкращі клейноти серед створених речей належить з безнастанною шанобою і благоговінням вживати для того, щоб збирати кров Христову! Якби при другому сотворенні субстанція наша стала подібною до субстанції херувимів та серафимів, все ж вона була б ще негідною правити за вмістилище сій невимовній жертві…»
«Воістину», — мовив я.
«Багато хто заперечує, кажучи, що натхненний ум, чисте серце, святобливе намірення — ось все, що конечне для сього священного служіння. Ми перші стверджуєм відкрито й рішуче, що речі сі воістину найсутніші; та ми переконані, що віддавати шану слід і зовнішньою пишнотою священного начиння, адже справедливо і достойно є служити нашому Спасителеві у повноті всіх речей, бо й Він не відмовився подбати про нас у повноті всього і безвиїмково».
«Так завжди міркували великі мужі вашого чину, — погодився Вільям, — пригадую, як чудово писав про церковні прикраси великий і високоповажаний абат Суґерій».
«Істинна правда, — мовив настоятель. — Погляньте на це розп'яття. Воно ще не закінчене… — Він з безконечною любов'ю взяв його в руку і став розглядати, і блаженство осяяло його обличчя. — Тут бракує ще кількох перлин, я не знайшов потрібного розміру. Колись святий Андрій, взиваючи до хреста на Голгофі, сказав, що члени Христові прикрашають його, мов перли многоцінні. І сю скромну подобу того великого чуда теж належить прикрасити перлами. Утім, мені здалося слушним вставити тут, в цім місці, над самою головою Спасителя, найкращий діамант, який ви будь-коли бачили». Своїми довгими білими пальцями він святобливо погладив найкоштовніші частини святого дерева, точніше, святої слонової кістки, адже саме з цього чудового матеріалу були зроблені рамена хреста.
«Коли я насолоджуюсь всіма пишнотами сього дому Божого, коли чар різнобарвних самоцвітів відриває мене від зовнішніх турбот, а піднесений роздум, переносячи матеріальне на нематеріальне, зосереджується на розмаїтості святих чеснот, тоді мені здається, що я потрапив, сказати б, у якийсь незвиклий закут вселенної, не ув'язнений цілковито у багні землі і не відірваний цілковито від чистоти небес. І мені уявляється, що ласка Божа сподобила мене анагогічним шляхом перенестись з долішнього сього світу до світу вишнього…»
Він говорив, повернувшись обличчям до нави. Хвиля світла, що проникала зверху, мов знамення особливого благовоління денного світила, освітлювала йому обличчя й руки, які він підняв хрестом у пориві екстазу. «Уся твар, — мовив він, — видима й невидима, є світло, що його привів до буття родитель всіх світел. Ця слонова кістка, цей онікс, і вся ця кам'яна споруда навколо нас — то світло, я ж бо відчуваю, що вони благі й прегарні, що існують вони за власними правилами пропорції, що видом і кшталтом своїм вони різняться від усіх інших видів і кшталтів, що визначає їх власне число, що не зраджують вони своєму порядкові, що шукають вони своє особливе місце відповідно до своєї ваги. А що коштовніша за своєю природою субстанція, на яку я дивлюся, то більше все це відкривається передо мною і пишніше сяє творче могуття Бога, і якщо до вознеслої причини, недоступної у своїй повноті, легше можна дістатись, виходячи з вознеслого наслідку, то наскільки краще мовить мені про божественну причину такий подиву гідний наслідок, як золото чи діамант, якщо про неї мені спроможні говорити навіть екскременти й комашня! Коли в самоцвітах цих мені являється видіння світу вишнього, душа моя плаче зворушено і радісно, та не з мирського марнославства чи жадоби до багатства, а з пречистої любові до нічим не спричиненої першопричини».
«Кращого богослов'я годі й шукати», — мовив Вільям з глибоким смиренням, а я подумав, що він вжив оту підступну фігуру думки, котру ритори звуть іронією; одначе її зазвичай вживають з належною pronunciatio [128], яка підкреслює і виправдовує її вжиток; та цього Вільям не робив ніколи. Тому настоятель, більше звиклий до фігур мови, сприйняв Вільямові слова дослівно, далі перебуваючи в полоні свого містичного екстазу: «Це матеріальне богоявлення — щонайпряміший зі шляхів, які дають нам торкнутися Всевишнього».
Вільям увічливо кашлянув і мовив: «У-гм… е-гм…» То був знак, що він хоче змінити тему розмови. Йому вдалось це без труднощів, бо звичаєм його було — і, мислю собі, це типовий звичай людей з його сторін — розпочинати кожну розмову довгим попереднім кректанням, немов йому коштувало великого розумового зусилля задовільно викласти свою думку. А насправді, і в цім я вже переконався, що більше він кректав, готуючись заговорити, то більше був упевнений в слушності думки, яку мав висловити.
«У-гм… е-гм… — сказав, отже, Вільям. — Може, варто б нам обговорити зустріч і дискусію про убогість…»
«Про убогість… — повторив настоятель, далі у полоні своїх думок, немов несила йому було спуститися з того чудового закутка вселенної, куди занесли його самоцвіти — Справді, зустріч…»
І вони почали напружену розмову про те, що я почасти вже знав, а почасти зумів утямити, прислухаючись до їхньої бесіди. Мова була, як я вже сказав ще на початку цього незрадливого мого літопису, про подвійний спір, де, з одного боку, імператор протистояв Папі, а з другого — Папа протистояв францисканцям, які на Перуджійській капітулі, нехай багато років опісля, та все ж підтвердили тези спіритуалів про убогість Христа; і про те, що францисканці стали на бік імперії, а трикутник протистоянь і союзів тепер вже обернувся квадратом, бо в клубок цей вплутались ще й абати чину святого Бенедикта, що для мене було геть незрозумілим.
Мені й досі невтямки, чому бенедиктинські абати дали захисток і притулок францисканцям-спіритуалам ще до того, як їх власний орден розділив до певної міри їхні погляди. Бо якщо спіритуали проповідували відмову від усіх земних дібр, старші мого ордену ішли шляхом не менш чеснотливим, одначе цілковито протилежним — і найвиразніше підтвердження цьому я бачив того ж таки дня. Але гадаю, що абати мислили собі, що надмірна влада Папи означає надмірну владу єпископів і міст, а тимчасом чин мій впродовж століть ревно боронив свою могутність саме від зазіхань світського кліру та купців-міщан, претендуючи на гідність прямого посередника між небом та землею і дорадника монархів.
Я не раз разів чув твердження, за яким Божий народ ділиться на пастирів (себто кліриків), собак (себто воїнів) та овець, себто поспільство. Та перегодом я зрозумів, що твердження це можна трактувати різними способами. Бенедиктинці часто говорили не так про три стани, як про дві великі царини, одна з них стосувалася порядкування земними речами, а друга — порядкування речами небесними. Поділ на клір, мирських володарів і поспільство мав силу щодо речей земних, одначе над цією троякою цариною височів ordo monachorum [129], прямий посередник між Божим народом і небом. Монахи не мали нічого спільного з мирськими пастирями, до яких належали священики та єпископи, ці зіпсуті неуки, готові служити інтересам міст, де вівцями були вже не добрі і вірні селяни, а купці і ремісники. Бенедиктинський чин не мав нічого проти того, щоб оруду над посполитими довірити світським клірикам, аби лиш право остаточно вирішувати про характер цих стосунків належала монахам, і в цьому вони, прямо спілкуючись з джерелом всякої небесної влади, так само прямо спілкувалися з джерелом всякої земної влади, себто імперією. Оце тому, мислю собі, немало абатів-бенедиктинців, щоб відновити гідність імперії супроти міських управ (єпископів у спілці з купцями), погоджувалися навіть захищати францисканців-спіритуалів: їхніх ідей вони не поділяли, але їхня присутність була для них зручна, адже давала імперії непогані аргументи проти всемогуття Папи. Тому й Аббон, подумав собі я, погодився на співпрацю з Вільямом, цісарським посланцем, ставши посередником між францисканським чином і папським престолом. Адже попри бурхливі сутички, які сильно наражали на небезпеку церковну єдність, Михаїл з Чезени, якого Папа Йоан вже не раз викликав до Авіньйону, нарешті згодився прийняти запрошення, бо не хотів, щоб орден його остаточно зітнувся з понтифіком. Як генерал францисканців, він хотів водночас домогтися перемоги їх позиції і дістати папську згоду, адже він, зрештою, відчував, що без цієї згоди не зможе довго очолювати орден.
Але багато хто остерігав його, що папа чекає на нього у Франції, щоб заманити у пастку, звинуватити в єресі і віддати під суд. Тому йому радили, що перед візитом до Авіньйону варто влаштувати перемовини. Марсилію спала на гадку ще краща ідея: разом з Михаїлом послати ще й імперського легата, який би представив Папі позицію прибічників імператора. Не так для того, щоб переконати старого Кагорця, як для того, щоб посилити позицію Михаїла, адже коли Михаїл прибуде як член імперської леґації, Папі важче буде з ним розквитатися.
Проте ця ідея теж мала численні незручності, і її не можна було здійснити притьмом. Звідси зродилася думка про попередню зустріч між членами імперської леґації та посланцями Папи, щоб взаємно з'ясувати позиції сторін і скласти стосовно зустрічі угоду, яка б гарантувала італійським гостям безпеку. Організувати цю попередню зустріч було доручено саме Вільямові з Баскервіля. Він же мав би потім викласти позицію імперських богословів в Авіньйоні, якщо вважатиме, що візит цей можна здійснити без жодної небезпеки. Легкою справою то не було, адже Папа хотів бачити Михаїла самого, бо так легше було присилувати його до послуху, тому можна було предбачити, що він пошле до Італії леґацію з напученням по змозі не допустити прибуття імперських посланців до його двору. Досі Вільям діяв вельми спритно. Після довгих бесід з багатьма бенедиктинськими абатами (саме тому наш шлях був таким звивистим), він вибрав абатство, де ми були зараз, бо відомо було, що тутешній настоятель без решти відданий імперії, але, завдяки своєму неабиякому дипломатичному талантові, не осоружний і папському двору. Отже, обитель ця була нейтральною територією, де могли зустрітися ці два угруповання.
Проте опір понтифіка цим не вичерпався. Він знав, що на землях абатства його посольство буде в абатовій юрисдикції; а що до нього повинні були увійти також представники світського кліру, він не погодився на це, заявивши, що побоюється пастки з боку імперців. Тому він висунув умову, щоб турботу про недоторканність його посланців було довірено чоті лучників французького короля під орудою його довіреної особи. Я дещо чув про це, коли Вільям розмовляв з одним із папських посланців у Боббіо: йшлося про те, щоб визначити формулу, яка б окреслила завдання цієї чоти, тобто що мається на увазі під захистом недоторканності папських легатів. Врешті зупинилися на запропонованій авіньйонцями формулі, яка виглядала розсудливою: стрільцям та їх зверхникові ввірено юрисдикцію «над всіма тими, хто якось намагався б вчинити замах на життя членів папської леґації і насильницькими діями впливати на їх поведінку і судження». Тоді угода ця здавалася суто формальною. Тепер же, після подій, які сталися недавно в обителі, настоятель занепокоївся і висловив Вільямові свої сумніви. Якщо посольство прибуде в монастир до того, як призвідця цих двох злочинів буде знайдено (наступного дня стурбованість настоятеля зросте ще більше, бо злочинів стане вже три), доведеться визнати, що в цих мурах блукає хтось, хто насильницькими діями може впливати на судження і поведінку папських легатів.
Спроба приховати скоєні злочини нічого б не дала, бо якби сталося ще щось, папські легати подумали б, що проти них снується змова. А отже були лишень два виходи. Або Вільям знаходить вбивцю ще до прибуття посольства (і тут настоятель пильно глянув на нього, немов німо дорікаючи, що він усе ще не розібрався в цілій цій справі), або ж доведеться лояльно попередити представника Папи про ситуацію і попрохати, щоб на час перемовин він поставив абатство під пильний нагляд. А це настоятелю було не до вподоби, бо означало зректися частини своєї влади і віддати своїх власних монахів під оруду французів. Та ризикувати було не можна. І Вільяма, і настоятеля дратувало те, як поверталися справи, але великого вибору не було. Тому вони домовилися, що остаточне рішення приймуть протягом наступного дня. А поки нічого іншого не зоставалося, як довіритися Божому милосердю і Вільямовій проникливості.