«І ви б змогли змайструвати такий механізм?»
«Саме по собі це не так важко. З цього каменю можна змайструвати чимало чудесних речей, серед яких і механізм, який безнастанно рухається без жодної зовнішньої сили, але найпростіший спосіб описав один араб, Байлек-аль-Кабаякі. Береш посудину з водою і кладеш на воду шматок корка, встромивши в нього залізну голку. Тоді коловими рухами поводиш магнітним каменем над поверхнею води, аж поки голка не набуде тих самих властивостей, які має камінь. І тут голка — але так само поводився б і сам камінь, якби мав змогу обертатися навколо осі — повертається своїм кінцем у північному напрямі, і навіть коли ти переносиш посудину, голка незмінно повертається за північним вітром. Зайве й казати, що, позначивши на краю посудини відносно півночі також південь, схід і захід, ти завжди знатимеш, куди йти в бібліотеці, щоб дістатися до східної башти».
«Воістину дивовижна річ! — вигукнув я. — Але чому голка завжди звернена на північ? Цей камінь притягує залізо, я це бачив, тому, певно, його притягує якась величезна маса заліза. А це значить… значить, у напрямі полярної зірки, на краю світу розташовані великі поклади заліза!»
«Дехто справді так каже. Але голка не вказує точно на полярну зірку, вона вказує на точку, де зустрічаються небесні меридіани. А це знак, що, як казали, "hie lapis gerit in se similitudinem coeli" [167]і полюси магніту підкоряються полюсам небесним, а не земним. Чудовий приклад руху, який не має прямого матеріального рушія, а спричинений з відстані; це питання вивчає мій приятель Жан де Жанден, коли цісар не вимагає від нього, щоб він примусив Авіньйон запастися в надра земні…»
«То ж ходім візьмімо Северинів камінь, посудину з водою і корок…» — піднесено сказав я.
«Не поспішай, — мовив Вільям. — Не знаю чому, але я ніколи не бачив, щоб машина, досконала в описі філософів, потім була б такою ж досконалою у своєму механічному функціонуванні. А мотика селянина, яку не описував жоден філософ, функціонує як належить… Боюсь, що ходити по лабіринті зі свічкою в одній руці і з посудиною, повною води, в другій… Зажди, я ще дещо придумав. Цей механізм вказує на північ, навіть коли ми поза лабіринтом, правда?»
«Так, але поза лабіринтом він нам не потрібен, бо ми ж бачимо сонце і зірки…» — мовив я.
«Звісно, звісно. Але якщо цей механізм функціонує і всередині, і зовні, чому б тоді не мала так само функціонувати й наша голова?»
«Наша голова? Звичайно, вона функціонує і зовні, бо ж зовні ми чудово бачимо, як розташована Вежа! Це всередині ми вже нічого не розуміємо!»
«Отож-бо. Але забудь поки про механізм. Думка про механізм спонукала мене поміркувати про природні закони і про закони нашого мислення. Ось у чому заковика: треба знайти спосіб, щоб іззовні можна було описати, як влаштована Вежа всередині…»
«І як це зробити?»
«Дай-но мені подумати, це не має бути важко…»
«А той метод, про який ви говорили вчора? Хіба ви не хотіли пройти лабіринтом, проставляючи знаки вуглиною?»
«Ні, - мовив він, — що більше я про це думаю, то менш мене це переконує. Може, я не пригадую достеменно правила, а найімовірніше, річ в тім, що орієнтуватися в лабіринті можна тоді, коли при виході стоїть якась приязна Аріадна, яка тримає кінець нитки. Але таких довгих ниток нема. А навіть якби вони були, це означало б (казки іноді кажуть правду), що з лабіринту можна вибратися лише з зовнішньою допомогою. Адже закони зовнішнього простору тотожні законам внутрішнього. Отож, Адсо, вдаймося до математичної науки. Лише в математичній науці, як каже Аверроес, відомі нам поняття, тотожні поняттям абсолютним».
«Ну от, значить, ви таки допускаєте існування універсальних понять».
«Математичні поняття — це твердження, побудовані нашим розумом так, щоб вони завжди виступали як правдиві, чи то тому, що вони природжені, чи тому, що математику вигадали ще до виникнення інших наук. А бібліотеку сконструював людський розум, який мислив математичними категоріями, бо без математики лабіринт побудувати неможливо. А отже, треба зіставити наші математичні твердження з твердженнями будівничого, і з цього порівняння можна дещо виснувати, адже математика — це наука про дефініції дефініцій. Зрештою, припини втягувати мене у метафізичну дискусію. Що це тебе вхопило нині? Краще візьми пергамен — очі ж у тебе добре бачать — чи табличку, або щось, на чому можна писати, і стилос… чудово, все в тебе при собі, молодець, Адсо. Ходім обійдемо навколо Вежі, поки ще є трохи світла».
Отож ми довго ходили навколо Вежі. Тобто ми здалеку оглядали східну, південну і західну башти та мури, які їх з'єднували. Бо все інше виходило на урвище, але за симетрією воно мало бути таким самим, як те, що ми бачили.
А бачили ми, — зауважив Вільям, звелівши мені все точно записувати на табличці, - що кожен мур має по двоє вікон, а кожна башта — по п'ять.
«Тепер поміркуй, — мовив мій учитель. — Кожна кімната, яку ми бачили, має вікно…»
«Крім семикутних», — відповів я.
«Це природно, бо то кімнати в центрі кожної башти».
«І є ще кілька, які не семикутні і не мають вікон».
«Забудь про них. Спершу знайдім правило, а тоді поміркуємо, як пояснити винятки. Отже, з кожної башти назовні виходять п'ять кімнат, мури ж мають по дві кімнати, кожна з вікном. Але якщо з кімнати, яка має вікно, просуватися до середини Вежі, ми бачимо ще одну кімнату з вікном. Це значить, що то внутрішні вікна. А якої форми внутрішній колодязь, який видно з кухні та зі скрипторію?»
«Він восьмигранний», — мовив я.
«Чудово. На кожній грані восьмигранника цілком може бути по два вікна. Це значить, що кожна грань восьмигранника має по дві внутрішні кімнати? Слушно?»
«Так, а що ж ті кімнати без вікон?»
«Всього їх вісім. А семикутна внутрішня зала в кожній башті має п'ять стін, суміжних з п'ятьма кімнатами кожної вежі. З чим же суміжні ще дві стіни? Не з кімнатою, розташованою вздовж зовнішнього муру, бо тоді там були б вікна, і з тих самих причин вона не може бути суміжною з кімнатою, розташованою вздовж восьмигранника, та й кімнати тоді були б надто довгастої форми. Спробуй-но накидати рисунок, як виглядала б бібліотека, якщо дивитися на неї згори. Бачиш, кожна башта повинна мати дві кімнати, які межують з семигранною залою і виходять у дві кімнати, які межують з внутрішнім восьмигранним колодязем».
Я спробував малюнком зобразити те, що говорив мій учитель, і не стримав радісного вигуку. «Тоді ми все знаємо! Дайте-но я порахую… Бібліотека має п'ятдесят шість кімнат, з яких чотири семикутні і п'ятдесят дві майже квадратні, з них вісім не мають вікон, двадцять вісім виходять назовні і шістнадцять — досередини!»
«А кожна з чотирьох башт має по п'ять чотирикутних кімнат і одну семикутну залу… Бібліотеку споруджено за законами небесної гармонії, яка криє в собі розмаїті й подиву гідні значення…»
«Блискуче відкриття, — мовив я, — але тоді чому там так важко орієнтуватися?»
«Бо розміщення отворів між кімнатами не слідує жодному математичному законові. З деяких кімнат можна пройти до кількох сусідніх, з інших — лише до однієї, і варто з'ясувати, чи нема кімнат, які не мають виходу в жодну іншу кімнату. Якщо взяти це до уваги, а також врахувати брак світла і змоги орієнтуватися по сонцю (до цього додай ще видіння і дзеркала), можна зрозуміти, чому лабіринт спроможний збити зі шляху будь-кого, хто у нього потрапив, тим паче, якщо його вже й так гризе почуття провини. З другого боку, згадай наш розпач вчора ввечері, коли ми ніяк не могли знайти дорогу назад. Щонайбільша плутанина, досягнута через щонайбільший лад: це воістину неперевершений розрахунок. Будівничі бібліотеки були великими умільцями».
«То як нам тоді орієнтуватися?»
«Тепер це вже не так важко. Послуговуючись картою, яку ти тут намалював і яка, гадаю, більш-менш точно відповідає планові бібліотеки, ми вийдемо з першої семикутної зали і підемо так, щоб відразу потрапити до однієї з двох глухих кімнат. Тоді, весь час повертаючи праворуч, пройшовши через три або чотири кімнати, ми неминуче опинимось у північній башті; там ми знайдемо ще одну глуху кімнату, яка ліворуч межує з семигранною залою, і підемо праворуч шляхом, аналогічним тому, який я тільки-но тобі описав, і він приведе нас до західної башти».
«Так, це якби всі кімнати мали виходи у всі інші кімнати…»
«Справді. Тому нам потрібна буде твоя мапа, на якій ми позначимо стіни без отворів, щоб знати, на скільки ми відхилилися. Та це не буде важко».
«А ви певні, що все буде саме так?» — збентежено спитав я, бо все це здалось мені надто простим.
«Так і буде, — відповів Вільям. — Omnes enim causae effectuum naturalium dantur per lineas, angulos et figuras. Aliter enim impossibile est scire propter quid in illis [168], - зацитував він. — Це слова одного з великих оксфордських учителів. Та, на жаль, ми ще не все знаємо. Ми зрозуміли, як не заблукати. А тепер треба зрозуміти, за якою закономірністю розміщені по кімнатах книги. Стихи з Одкровення мало що нам говорять, до того ж вони нерідко повторюються в різних кімнатах…»
«А з книги апостола можна взяти куди більше, ніж п'ятдесят шість стихів!»
«Безперечно. Отже, з неї було взято лише деякі стихи. Дивно. Їх, схоже, менш, ніж п'ятдесят — тридцять чи двадцять… О-о, на Мерлінову бороду!»
«Чию бороду?»
«Байдуже, був такий чаклун в моїх краях… Вони використали стільки стихів, скільки літер має абетка! Звичайно, саме так! Текст стихів неважливий, важливі лише початкові літери. Кожну кімнату позначено літерою абетки, і всі разом вони складають якийсь текст, який нам треба прочитати!»
«Як фігурний вірш, у формі хреста або рибини!»
«Більш-менш так — мабуть, у ті часи, коли споруджували бібліотеку, такі вірші були в моді».
«Але де починається цей текст?»
«З картуша, більшого від інших, в семигранній залі вхідної башти… або ж… Звісна річ, з написів червоним кольором!»
«Їх же багато!»
«А отже і текстів багато або багато слів. Тепер краще і в більшому розмірі перемалюй свою мапу, а потім, вже в бібліотеці, легенько позначатимеш стилосом не лише кімнати, якими ми проходимо, і не лише розташовання дверей та стін (і також вікон), а й початкову літеру стиха, який там ми прочитаємо, а червоні літери намалюєш великими, як личить гарному мініатюристові».
«Як так може бути, — мовив я захоплено, — що вам вдалося розгадати таємницю бібліотеки, дивлячись на неї іззовні, коли ви не могли її розгадати, коли були всередині?»
«Так само й Бог знає світ, бо перед сотворенням замислив його у своєму умі, немов іззовні, а от ми не знаємо його правил, бо живемо в ньому всередині і бачимо його вже готовим».
«Значить, речі можна пізнавати, дивлячись на них іззовні!»
«Так пізнають речі мистецькі, бо в умі ми повторюємо ті дії, які здійснив мистець. Але не природні речі, бо вони не є плодом праці нашого ума».
«Та для бібліотеки цього досить, правда?»
«Так, — мовив Вільям. — Але тільки для бібліотеки. Тепер ходім на спочинок. Я не можу нічого робити аж до завтрашнього ранку, коли — сподіваюся — я матиму вже свої лінзи. А тепер краще вкластися спати, щоб завтра раніше встати. Я ще трохи поміркую».
«А вечеря?»
«А, так, вечеря. Її пора вже минула. Братія вже пішла на повечер'я. Але кухня, певно, ще відчинена. Піди роздобудь чогось».
«Я маю красти?»
«Попроси у когось. У Сальватора — він же твій приятель».
«Але тоді крастиме він!»
«Хіба ти сторож брата твого?» — спитав Вільям словами Каїна. Та я зрозумів, що він жартує і має на увазі, що Бог великий і милосердний. Я подався шукати Сальватора і знайшов його поблизу конюшні.
* * *«Чудовий кінь, — мовив я, вказуючи на Гнідого, щоб зав'язати розмову. — Мені б хотілося осідлати його».
«Не вольно. Абатів він. Але не треба ладного коня, щоб прудко мчати… — І вказав мені на дужого, але незграбного коня: — Тогово тож доста… Vide illuc, tertius equi [169]…»
Він мав на увазі третього коня. Я засміявся з його смішної латини. «А що ти з ним робитимеш?» — спитав я.
І він розповів мені дивну історію. Мовляв, він може зробити будь-якого коня таким самим прудким, як Гнідий, — навіть найстаршого і найкволішого. До вівса йому домішуєш зілля, званого зозулячим, добряче перемоловши його, а стегна намазуєш оленячим жиром. Потім сідаєш верхи на коня, а перед тим як вдарити острогами, повертаєш його морду на схід сонця і тричі проказуєш тихим голосом йому на вухо слова: «Ґаспар, Мельхіор, Мерхісард». Кінь помчить кар'єром і за годину пробіжить шлях, який Гнідий долає за вісім годин. А якщо ще повісити йому на шию зуби вовка, якого той кінь убив на бігу, тварина навіть не відчує втоми.
Я поспитав, чи він сам колись пробував це зробити. Обережно присунувшись до мене, він зашепотів мені до вуха, обдаючи своїм воістину бридким подихом, що це дуже важко, бо зозуляче зілля тепер вирощують лише єпископи і їхні друзі лицарі, які потребують його для збільшення своєї могутності. Я перервав його оповідь і сказав, що нині ввечері мій учитель намірився почитати деякі книги в келії, а тому хоче поїсти у себе.
«Учиню вам, — мовив він, — учиню сир в мундурі».
«Що це?»
«Facilis [170]. Узьми сир, жеби не був слишком стар, ані слишком солен, та й поріж на кавалки квадратами, чи sicut [171]тобі до вподоби. А втеди возьми нямнога масла чи, може, свіжого тлушчу та й постав на жар. І туди полож два кавалки сиру, а коли він добре зм'єкне, досип сахару і цинамону supra positurum [172]два рази. Й одразу на стол, ібо кушати належит його гор'ячим».
«Гаразд, нехай буде сир в мундурі», — сказав я йому. Він звелів мені зачекати і зник в кухні. По півгодині він знов з'явився з тарелем, прикритим рядном. Пахло гарно.
«Держи», — сказав він мені і простягнув ще великий, по вінця заправлений оливою каганець.
«Навіщо це?» — спитав я.
«Не вім, — мовив він похмуро. — Філляйхт твій маґістер зехце піти у темну мясцину сеї ночі».
Сальватор, очевидно, знав більше, ніж я міг підозрювати. Я більше не розпитував і заніс їжу Вільямові. Ми попоїли, і я пішов до себе в келію. Чи то пак вдав, що пішов. Я ще хотів знайти Убертина і тайкома повернувся до церкви.
Третього дня ПІСЛЯ ПОВЕЧЕР'Я,
де Убертин повідає Адсові історію фра Дольчина, а ще інші історії Адсо сам пригадує або вичитує в бібліотеці, відтак йому трапляється зустріти дівчину прегарну й грізну, мов військо, що вишикувалось до бою
І справді, я знайшов Убертина біля статуї Богородиці. Я мовчки уклякнув коло нього і якийсь час вдавав (зізнаюсь), що молюся. Тоді лиш наважився заговорити.
«Всечесний отче, — мовив я йому, — можу я просити вияснення і поради?»
Убертин подивився на мене, підвівся і, взявши мене за руку, повів до лави, де ми сіли. Він міцно обняв мене, і я відчув на своєму обличчі його подих.
«Синку мій любий, — мовив він, — все те, що сей убогий старий грішник може зробити для твоєї душі, буде зроблено з радістю. Що тебе тривожить? Мучить неспокій, правда? — спитав він, немов сам у неспокої, - неспокій плоті?»
«Ні, - відповів я, червоніючи, — радше неспокій ума, який хоче забагато знати…»
«А це зле. Господь все знає, і нам належить лиш поклонятись його мудрості».
«Але нам також належить відрізняти добро від зла і розуміти людські пристрасті. Я поки що новіцій, але стану монахом і єреєм, тому мушу навчитись бачити, де криється зло, як воно виглядає, щоб потім вміти розпізнавати його і вчити цьому інших».
«Це слушно, хлопче. То що ж ти хочеш дізнатись?»
«Про бур'ян єресі, отче, — переконано сказав я. А тоді одним духом випалив: — Я чув про одного лиходія, що спокусив чимало інших, — про фра Дольчина».
Убертин завмер у тиші. Тоді промовив: «Справді, ти чув, як ми з братом Вільямом згадували про нього того вечора. Але це дуже паскудна історія, яку мені боляче оповідати, бо вона вчить — авжеж, у цім сенсі тобі варто знати її, щоб вона була тобі корисною наукою, — бо вона, кажу, вчить, як з любові до покаяння і з бажання повернути світові чистоту може народитись кровопролиття й заглада». Він зручніше вмостився, і його рука перестала стискати мої плечі, одначе залишилась лежати на моїй шиї, немовби він збирався фізично передати мені не знаю що — свою мудрість чи свій запал.