Цей погляд виражений у постаті ідеологічного супротивника Вільяма, Хорхе з Бургоса: він вболіває через те, що нова доба «щосили шукає — словом і ділом, у містах і в замках, у величавих університетах і в кафедральних церквах — нових дописок до слів істини, перекручуючи смисл цієї істини, яка вже й так багата всіма можливими схоліями і потребує лиш відважного захисту, а не глупого помноження». Хорхе, який уособлює середньовічний світогляд, так завзято ховає книгу Арістотеля від інших, бо вона виправдовує сміх, а сміх, який сіє сумнів, — це загроза авторитетам. Він боїться, що, розвінчавши авторитети, сміх знищить самі підвалини, на яких спочиває світ середньовіччя. Цікаво, що абатство разом з чудовою бібліотекою, яке теж уособлює середньовіччя, гине саме від руки свого ревного оборонця, який є прямим призвідником пожежі.
Натомість Вільям, послідовник номіналіста Оккама, відмовляється беззастережно приймати авторитети і шукає істину, спостерігаючи за навколишнім світом. Номіналістично звучать і останні слова роману, цитата з середньовічної поеми Бернарда з Клюні, яка дала назву романові: «Stat rosa pristina nomine, nomina nuda tenemus — вчорашня роза зостається в імені, голі маємо ймена». Але Вільям усвідомлює, що теж став на непевний шлях, адже номіналізм, доведений до свого логічного завершення, провадить не лише до втрати віри в Бога, а й до зневіри у пізнанні істини, показуючи, що будь-який видимий лад у світі є лише конструктом людського розуму. Вільям не може не визнати, що перед ним неминуче встає ще одна дилема: номіналізм неспроможний примирити абсолютну індивідуальність реальності з універсальністю науки, в яку він палко вірить. Не зостається нічого іншого, як перестати ставити метафізичні питання і задовольнитися наукою як засобом вирішення утилітарних завдань. «Єдиною істиною є навчитися звільнятися від нездорової пристрасті до істини», сумно говорить він в кінці роману, і радить своєму учневі: «Бійся, Адсо, пророків і тих, хто готовий померти за істину, бо зазвичай вони чинять так, що багато інших помирають разом з ними, часто ще до них, а іноді й замість них».
Чи можна сказати, що роман однозначно виносить вирок середньовіччю, звеличуючи натомість модерні часи? Навряд. Роман просякнутий ностальгією за багатьма прекрасними речами, які воно породило, — монастирською книжною культурою, схоластичними диспутами, мистецькими звершеннями, глибоким символізмом, пристрасною вірою. З другого боку, символічним є те, що всі починання Вільяма з Баскервіля, людини «модерної», від дорученої йому політичної місії до намагань погасити пожежу в бібліотеці, зазнали повного краху.
Хоч у самому кінці роману «з причини надміру чеснот верх беруть пекельні сили», усе ж цей текст не залишає після себе ані песимістичного враження, ані екзистенціального розпачу. Вільям — як і його альтер-еґо Умберто Еко — по-справжньому любить людей, і навіть коли його охоплює гнів через їх неуцтво, він завжди ставиться до життя та людей з гумором, розумінням і почуттям міри.
Наукова, художня та публіцистична творчість Умберто Еко вже почасти знайома українському читачеві, насамперед завдяки українським перекладам його творів — роману «Маятник Фуко», збірки наукових статтей «Роль читача» та цілої низки публіцистичних нарисів. Український переклад «Ім'я рози» — наступний крок в ознайомленні української читацької авдиторії з тими «можливими світами», що їх так блискуче вибудовує цей воістину дивовижний майстер інтелектуальної прози.
Мар'яна ПРОКОПОВИЧЯСНА РІЧ, РУКОПИС
16 серпня 1968 року до рук мені потрапив томик пера якогось абата Валле, Le manuscrit de Dom Adson de Melk, traduit en Srancaise d'apres l'edition de Dom J.Mabillon (Aux Presses de l'Abbaye de la Source, Paris, 1842) [2]. У цій книжці, наділеній доволі бідними історичними вказівками, твердилося, буцімто вона вірно відтворює рукопис XIV сторіччя, що його колись знайшов у Мелькському монастирі цей великий ерудит сімнадцятого сторіччя, якому ми завдячуємо створенням історії бенедиктинського чину. Я втішався цією вченою знахідкою (а моя була вже третьою за чергою), чекаючи у Празі на близьку мені особу. Через шість днів у це безталанне місто вторглися радянські війська. Мені вдалося щасливо дістатися до австрійського кордону в Лінці, а звідти я вирушив до Відня, де й зустрівся з очікуваною особою, і ми разом вирушили в подорож угору по Дунаю.
У цій атмосфері великого неспокою я захоплено читав неймовірну історію Адса Мелькського, і вона так поглинула мене, що я майже з ходу взявся перекладати її, записавши кілька великих зошитів з папірні Жозефа Жільбера, по яких так приємно водити м'яким пером. Тим часом ми прибули в околиці Мелька, де над закрутом річки все ще прямовисно підноситься чудовий Stift [3], не раз відновлюваний за століття свого існування. Як читач вже, певно, здогадався, у монастирській бібліотеці я не знайшов і сліду Адсового рукопису.
Однієї трагічної ночі у невеликому готелі на берегах Мондзее, коли ми саме мали вирушати до Зальцбурга, наш альянс ґвалтовно розпався і моя супутниця зникла, прихопивши із собою книжку абата Валле, не зі злоби, а через те сум'яття, серед якого так різко завершилися наші стосунки. Мені зосталася лиш купка зошитів, записаних моєю власною рукою, і велика пустка в серці.
Через кілька місяців, будучи вже в Парижі, я вирішив продовжити свої пошуки. Серед тих небагатьох відомостей, що їх я почерпнув у французькій книжці, було напрочуд детальне і точне посилання на джерело:
Vetera analecta, sive collectio veterum aliquot operum & opusculorum omnis generis, carminum, epistolarum, diplomatoli, epitaphiorum, &, cum itinere germanico, adnotationibus aliquot disquisitionibus R. P. D. Joannis Mabillon, Presbiteri ac Monachi Ord. Sancti Benedicti e Congregatione S. Mauri. - Nova Editio cui accessere Mabilonii vita & aliquot opuscula, scilicet Dissertatio de Pane Eucharistico, Azymo et Fermentatio, ad Eminentiss. Cardinalem Bona. Subjungitur opusculum Eldefonsi Hispaniensis Episcopi de eodem argumento Et Eusebii Romani ad Theophilum Gallum epistola, De cultu sanctorum ignotorum; Parisiis, apud Levesque, ad Pontem S. Michaelis, MDCCXXI, cum privilegio Regis [4].
Я одразу знайшов Vetera Analectaу бібліотеці Сент-Женев'єв, однак, на моє велике здивування, це видання різнилося від описаного абатом Валле двома подробицями: насамперед там був вказаний інший видавець, Montalant, ad Ripam P. P. Augustinianoram (prope Pontem S. Michaelis) [5], і також інша дата, на два роки пізніша. Зайве й говорити, що ці analecta не містили й натяку на рукопис Адса з Мелька — тим паче, що то була, як легко перевірити, збірка текстів середньої і малої довжини, а історія, яку переписав Валле, займала кілька сотень сторінок. Тоді я взявся розпитувати відомих медієвістів, зокрема незабутнього Етьєна Жільсона, але не було сумніву, що єдиним виданням Vetera Analectaбуло те, яке я бачив у бібліотеці Сент-Женев'єв. Відвідини абатства Ла Сурс, що поблизу Пассі, і розмова з моїм приятелем отцем Арне Ланештедтом остаточно переконали мене, що жоден абат Валле не видавав своїх книжок у друкарні абатства (якої, зрештою, там ніколи не було). Всім відомо, з якою недбалістю французькі ерудити ставилися до вимоги давати вірогідні бібліографічні вказівки, але тут це виходило за межі будь-якого розсудливого песимізму. Я став схилятися до думки, що до рук мені потрапила фальшивка. Саму книжку Валле годі було повернути назад (принаймні мені не вистачило духу попросити її в особи, яка забрала була її у мене). Мені зосталися лише мої нотатки, щодо змісту яких у мене вже почали виникати сумніви.
Бувають магічні моменти, коли нас охоплює велика фізична втома, рухи стають напруженими й метушливими, а перед очима виринають видива людей, яких ми знали у минулому («en me retracant ces details, j'en suis a me demander s'ils sont reels, ou bien si je les ai reves» [6]).
Як я дізнався пізніше з чудової книжечки абата Бюкуа, подібно виникають примари ще не написаних книжок.
Якби не новий трапунок, я б і досі нічого не знав про походження історії Адса з Мелька. Але у 1970 році, нишпорячи по прилавках невеликої антикварної книгарні на вулиці Корр'єнтес у Буенос-Айресі, неподалік од знаменитого Патіо дель Танго, теж розташованого на цій чудовій вулиці, я розкопав іспанський переклад книжечки Міна Темешвара [7]«Про застосування дзеркал при грі у шахи», яку я вже мав якось нагоду цитувати (щоправда, з чужих уст) у своїй книжці «Апокаліптики та інтегровані», пишучи про пізніший його твір «Продавці Апокаліпси».
То був переклад раритетного оригіналу грузинською мовою (Тифліс, 1934), і, на превелике моє здивування, я знайшов там розлогі цитати з Адсового рукопису, проте як джерело наводився не Валле чи Мабійон, а отець Атаназій Кірхер (але який твір мався на увазі?).
Один учений — якого я тут не хочу називати — згодом запевнив мене (цитуючи при цьому з пам'яті зміст усіх його творів), що великий єзуїт ніколи не згадував про Адса Мелькського.
Але я на власні очі бачив Темешварові сторінки, а епізоди, на які він посилався, цілковито збігалися з оповідями в рукописі, перекладеному Валле (зокрема, опис лабіринту не залишав місця жодним сумнівам).
Що б там не писав потім про це Беньяміно Плачидо [8], абат Валле таки жив колись на світі, як жив, безперечно, також Адсо з Мелька.
Так я дійшов висновку, що Адсові спогади, без сумніву, багато чим суголосні з подіями, про які він там оповідає, хоча б своїми численними розпливчастими таємницями, починаючи з особи автора і закінчуючи місцем розташування абатства, про яке Адсо вперто й наполегливо мовчить, і можна лиш снувати припущення, що йдеться про ближче не окреслений терен між Помпозою і Конком, а найімовірніше, це місце слід шукати вздовж апеннінського гірського пасма, між П'ємонтом, Ліґурією та Францією (тобто десь між Лерічі та Турбією [9]).
Описані події розгорталися наприкінці листопада 1327 року; однак неясно, коли саме пише про них автор. Зважаючи, що, за його словами, у 1327 році він був новіцієм, а спогади свої писав уже близьким до смерті старцем, рукопис можна гіпотетично датувати останніми десятиліттями XIV сторіччя.
Якщо добре подумати, причин для того, щоб опублікувати італійський переклад малозрозумілого неоґотичного французького переказу латинського видання XVII сторіччя, яке містило твір, що його наприкінці XIV сторіччя написав латиною якийсь німецький монах, було небагато.
Насамперед, якого стилю тут дотримуватися? Спокусу взоруватися на італійських писаннях тієї доби слід було відкинути як цілковито необгрунтовану; мало того, що Адсо писав латиною — весь плин тексту свідчить про те, що його світогляд (чи світогляд ченців абатства, який, безперечно, сильно на нього вплинув) ще архаїчніший; його культура ґрунтувалася на нагромаджуваній століттями сумі знань та стилістичних прийомів, які можна ототожнити з пізньосередньовічною латинською традицією. Адсо мислить і пише як чернець, котрого ніяк не торкнувся той переворот, що ним був розвиток народних мов, як вихований на патристично-схоластичних текстах монах, котрий невідступно наслідує взірці, знайдені на сторінках книг у бібліотеці, про яку він розповідає. Судячи з мови та вчених цитат, його історія (якщо абстрагуватися від згадок про події XIV сторіччя, що їх сам Адсо описує досить розгублено і завжди з чужих уст) могла б так само добре бути написана у XII чи XIII сторіччі.
З другого боку, можна бути певним, що, перекладаючи Адсову латину неоґотичною французькою, отець Валле повівся з текстом досить вільно, і не лише у стилістичному плані. Приміром, коли дійові особи говорять про достоїнства цілющих трав, вони явно покликаються на приписувану Альбертові Великому «Книгу таємниць», яку впродовж століть не раз переробляли. Звісно, Адсо міг знати цей твір, але річ у тім, що він цитує з неї цілі уривки, які аж надто дослівно повторюють формулювання Парацельса або ж явно походять з видання цього твору, яке з певністю можна віднести до епохи Тюдорів [10]. Зрештою, пізніше я з'ясував, що у добу, коли Валле переписував (?) Адсів рукопис, у Парижі популярний був так званий Великий і Малий Альберт [11], видання вісімнадцятого сторіччя, безнадійно засмічене пізнішими вставками. Одначе хіба можна мати певність, що у тексті, відомому Адсові та монахам, чиї бесіди він записував, поряд з розмаїтими глосами, схоліями і доповненнями, не було також фрагментів, які могла потім використати пізніша традиція?
І врешті, чи повинен я зберегти латиною ті уступи, що їх не вважав доцільним перекладати сам абат Валле — мабуть, щоб відтворити атмосферу тієї доби? Явних підстав для цього не було, хіба що до цього мене штовхало гіпертрофоване прагнення бути вірним своєму джерелові… Я позбувся надміру латини, але дещо таки лишив. І боюсь, чи не зробив я так, як роблять кепські романісти, коли, виводячи на кін француза, велять йому говорити «parbleu!» та «la femme, ah! la femme!» [12].
Одне слово, мене переповнюють сумніви. І навіть не знаю, чому я, зібравшись з духом, вирішив оприлюднити рукопис Адса як автентичний. Скажімо так: то був жест закоханості. Чи, як хто бажає, спосіб звільнитися від багатьох давніх нав'язливих ідей.
Я переписую цей текст, не думаючи про сучасний світ. У роки, коли я знайшов текст абата Валле, побутувало переконання, буцім писати слід лише з думкою про сучасне, щоб змінити цей світ. Та минуло понад десять років, і тепер потіхою для літератора (якому повернуто його високу гідність) є змога писати з чистої любові до писання. Тому тепер я вільний переповісти — з чистого уподобання оповідати — історію Адса з Мелька, насолоджуючись та втішаючись від того, як безмірно далека вона від нашої доби (тобто доби, коли чування розуму прогнало всіх тих монстрів, яких породило його спання), як дивовижно позбавлена вона зв'язку з нашим світом, як позачасово чужа нашим сподіванням і нашим уявленням.
Бо книжка ця мовить про книжки, а не про щоденні знегоди, і, читаючи її, ми можемо повторити за великим наслідувачем Томою Кемпійцем: «In omnibus requiem quaesivi, et nusquam inveni nisi in angulo cum libro [13]».
5 січня 1980 року
ПРИМІТКА
Адсів рукопис розділений на сім днів, а кожен день — на періоди, що відповідають розкладові богослужінь. Підзаголовки від третьої особи додав, очевидно, отець Валле. Та оскільки вони дають читачеві корисні вказівки і цей звичай не був чужим літературним творам тієї доби, написаним народною мовою, я не вважав за доцільне їх опускати.
Певні сумніви викликало у мене те, як Адсо визначав канонічні часи, і не лише тому, що у різних місцевостях та в різні пори року їх визначали по-різному, але й тому, що у XIV сторіччі, ймовірно, вже не дотримувалися з абсолютною точністю вказівок, поданих у Правилі святого Бенедикта.
Одначе, щоб читачеві було зручніше орієнтуватися, гадаю, що можна дотримуватися такого їх визначення, виснуваного почасти з самого тексту, а почасти з порівняння первісного правила і опису чернечого життя, що його подав Едуард Шнайдер у праці «Les heures benedictines» [14]:
Полуношниця (яку Адсо іноді називає також давнім словом Бдіння).Між 2.30 та 3 годиною ночі.
Хвалитни (які в давнішій традиції мали назву Утреня). Між 5 та 6 ранку, закінчуються, коли ледь світає.
Час перший. Коло 7.30, незадовго до світанку.