Коли більшість анархістів лежала вже в страшних позах, а поранена меншість почала розривати себе гранатами з розпачу, полковник знову повернувся до попередньої розмови. Його дослухували ті ж люди – без двох забитих і одного ще теплого.
– Я прийшов сюди вдихнути бадьорість у ваші серця, напоїти вас жагою перемоги. Цей пункт треба захищати до останньої краплі.
Полковник оглянув усіх і засміявся. Армія вся аж покотилася й собі.
– Ну, да ви знаєте, яка глава і який стих ідуть далі. Там є й про Бога, святу батьківщину і святий зелений дах над родинними радостями.
Полковник набрав духу, і, коли він почав говорити, навіть гвинтівки притримали свої язики.
– Праворуч ми вже виганяємо ворога на площу коло гробовища і вокзалу. Там буде розмова двох гармат, кількох кулеметів і іншого зброду – менш аристократичного походження. Тут треба за всяку ціну триматися, щоб ворог не прорвався в тил. Після площі буде ще бій на вокзалі, потім – три дзвінки, і ми помахаємо Марусі платочками й гранатками.
14
Наука про збройні повстання в містах – не вийшла ще з дитячого віку. Ми хочемо освітлити цю важливу галузь міського господарства невеличким трактатом, що давав би змогу прийдешнім дослідникам виробити стройну логічну систему і дати їй філософське обґрунтування.
Висловлюючись науковими термінами, можна збройне повстання назвати «верблюдом біля ігольчаного вушка» або «спробою накреслити криву лінію 3го порядку, маючи під рукою замість рівняння цієї лінії – лише ракетку для гри в теніс». І іноді, уявіть собі, ці терміни червоніють самі за свою логічність.
Суто наукова мова нашої розвідки має показати, як легко повставати і як тяжко потім фахівцям і вченим домішувати сюди історії, що її хватило б для десятьох єгипетських династій. Як розповісти захопленому нащадкові про висування протягом годин і випробовування бойових генералів і полковників? Як він повірить, щоб записати нас на бронзу? Всі ці питання вганяють нас у піт, і ми ледве стримуємося від жагучої потреби виписати в цей розділ увесь інвентар словника чужомовних слів.
Дозвольте тепер показати зустріч двох полковників на полі бою. Третій полковник надійде через кілька відбитих атак, і вони тоді дадуть зпоміж себе генерала для керування загальним наступом, кривавою битвою під мурами єврейського гробовища, для керування арміями, що виберуть потім виконавців на роль тієї сотні трупів, якими буде застелено площу перед вокзалом.
Одного з полковників ми знаємо – того, що почав повстання. Настрочивши армію Кіхани на геройські вчинки, він перекинув свої бойові корпуси праворуч, трохи потіснивши іншого полковника, що з ним він має тепер бесіду. Третій полковник прислав сказати, що йому набридло сидіти без ворога і він вирушає на поміч центральній колоні. Він передавав посланцеві, що з ним іде ціла тисяча війська, а потім, подумавши, додав іще одну.
Два полковники сиділи на автомобілі, звісивши ноги. Цей грузовик був трофеєм першого, коли він ще був звичайним громадянином. Позад їх на площадці лежали купою патрони. Шофер із недавнім анархічним минулим хотів загладити цей пункт своєї анкети і не гасив машини, що завжди мала бути готовою до наступів і ретирад. Його обкладали й тут медичної якості словами, але він терпів. Полковники провадили військову бесіду.
15
Другий полковник виглядав так, ніби скульптор, що його ліпив, дивився на свого натурщика крізь лупу. Усе пропорційно велике і міцне, а голова через неправильну форму вищезгаданого скла роздулася, як тиква. На всі боки в нього з голови стирчало волосся. Ніяка покришка не лежала на них.
Він був повною протилежністю першому. Очі його дивилися завше на руки, наче він і зараз думав, що поправляє різець на супорті токарного станка. Не метушився і не гойдав ногами. Подавав короткі репліки на сентенції першого, а сам уважно й чуло дослухався до стрілянини та пауз. У нього в руках були головні сили міста, що зараз билися за квартал від нього, він лише посувався за ними на грузовикові – мовчазний і твердий, як тепла болванка з бесемерівського конвертера. За годину до цього він страшенно налякав анархістів, коли вони вже вважали себе переможцями на його фронті. Зараз солдати міста бадьоро посувалися вперед, почуваючи позад себе його кудлату і хоробру голову.
– Генерале, – каже перший полковник, намітивши цим майбутню роль другого, – я привів до тебе своїх героїв за хрестами, медалями й іншим обмундируванням. Коли до цього пощастить одбити однудві гармати для салютів коло церкви – вони будуть цілком задоволені.
– Угу, – відповів другий.
– Вони не прийшли всі зі мною, бо треба було комусь залишитись для охорони церкви. Але стоять напоготові і кожної хвилини можуть примчатися сюди. Чи вже відбили хоч один магазин із мануфактурою?
Другий мовчки подивився. Потім він ударив першого по потилиці, розжалувавши його цим аж до рядового. Новоспечений рядовий затрусився і ойкнув. Знову хміль у нього вилетів на деякий час. Яка тяжка ти, полковнича доле!
– Піди до своїх головорізів і скажи їм, що коли хоч один із них оглянеться назад – постріляю, як собак. Коли ж хто загляне до магазинів по дорозі – повішу. Зрозумів? Та зайди до мене, скажи, що я живий, і хай тобі дадуть похмелитися.
Інцидента було вичерпано. Перший полковник пішов командувати армією, позбавившися чину. А дійшовши, він після довгих блукань надибав лише невеличкі рештки армії, бо інші пішли обідати. Його солдати були з тих, що цілими днями об'їдали Байгород, почуваючи апатію до роботи. Таким чином, на весь фронт залишилося лише два полковники: другий і третій.
Грузовик уже стояв на іншому розі, коли з'явився на сцені третій. Характеристика в нього дуже коротка: це був дяк. З ним прийшла і вся його армія, що на перший погляд годилася більше на роль півчої, ніж на грозу анархістів. Звуки гвинтівок не личили до їхніх борід, що кохалися лише на «Свете тихий святыя славы безсмертного» або «Господи, воззвах к Тебе».
Другий полковник потиснув руку третьому. Його обличчя скривилося, як від цитрини. Навіть мирний шофер мирної машини пустив більше «горючого» і заплював димом таких вояків.
Тут надійшла Ліза. Але не та Ліза, що ми з нею знайомили читача. Вона ніби розквітла за один день. Щоки трохи бліді, устала наче після хворості недовгої і несе зараз себе, як Великодню вербу. Лише бруньки розпустилися, жовті й пухнаві, а незабаром зеленню обгорнеться і прийметься скрізь, куди її посадиш.
Вона мала роботу, трохи споріднену з роботою польового телефону. Тільки звук, що виходив з цього телефону, був набагато мелодійніший, ніж у польового. Трубку зняла рука другого полковника, а третій одступив трохи назад і поправив на собі рясу.
– На Поштовій знову зіпсували кулемета, але пощастило відбити другого. Вони підійшли вже до площі і торкаються одним боком стіни єврейського гробовища. Чекають розпоряджень.
Телефонна трубка замовкла. Вона передала все, що говорили в неї з другого боку лінії. Потім вона тихо порушила всі звички телефонних трубок, і полковник почув те, чого не говорила інша сторона лінії.
– Я хочу пройти до Вокзальної вулиці. Мені казали, що там увесь час не перестає кулемет. Туди натискають і можуть наробити біди.
Кудлата голова полковника зовсім не здивувалася з такої ненормальності. Він згодився, махнувши рукою. Подивився мимо Лізи по вулиці, але бачив наїжачені бороди армії третього полковника. І всі його дальші слова стосувалися скоріше до них, ніж до Лізи.
– Пройдіть на Вокзальну. Я до їх послав ще людей і патронів. Хай там їм з будинків винесуть поїсти. Хай тримаються, доки ми візьмемо вокзал. Це буде швидко, бо вже все готове. Хлопець там хоробрий.
Ліза зайшлася червоною фарбою. Полковник зрозумів, усміхнувся очима і запустив руку в свою кудлату шевелюру.
– Кучерявому коло водопровідної будки скажіть, що ми починаємо наступа. Я до нього надсилаю ось нові сили на поміч. Коли хто посміє тікати або робитиме паніку, хай стріляє моєю рукою. Не то я його сам застрелю.
Ліза повернулася і пішла, здивовано піднявши брови. Такого наказа вона почула вперше. Нащо передавати, коли це й так відомо? Потім вона оглянулася на армію третього полковника і зрозуміла.
Другий полковник, не злазячи з грузовика і не міняючи своєї пози, сказав третьому:
– Чули, які в мене порядки?
Той переступив із ноги на ногу і для чогось поліз під рясу за хусткою. Його було вибито зовсім із сідла. Він почував себе навіть не дяком, а пономарченям. Так третій губив потроху, стоячи перед другим, свою владу.
– Хто хоче до мене – зараз же на площу. Хто боїться – к чорту, по домівках. Кладіть на грузовик гвинтівки.
Півча захвилювалася. Багато людей тихо пішло за ріг, і після них позалишалися сиротливі постаті гвинтівок біля стін. Дехто пішов на фронт, на який показала рука другого полковника, що віднині став за загальновизнаного головкома.
Колишній третій мав, певно, не зовсім духовне серце, скинув привселюдно рясу і поклав її на грузовик на інші трофеї головкома. Далі він узяв з грузовика гвинтівку, перевірив затвор, заклав обойму патронів і, не спустивши курка, мовчки пішов по вулиці в бій. Здалеку він нагадував своїми чоботами й довгим волоссям провінціального поета.
Головком, штовхнувши шофера з анархічним минулим, поїхав машиною по фронтах. Перемігши так швидко аж дві армії, він зовсім не почував утоми, і його голова на всі лади варіювала план загального наступу і кривавої атаки.
16
Кучерявий палив люльку, сидячи за стіною гробовища. Землю біля нього встелено патронами й пораненими. Потроху підходили різні люди і розбирали те й друге. Його руки були в нього разом із цим і візитною карткою. Одначе на ній стільки лежало застарілої іржі й масла, що тяжко було відшукати графську корону і герб старовинного роду «Слюсарів Першої категорії».
Бойовий корпус Кучерявого лежав головами до площі. Кулеметник викопав для свого кулемета яму й закотив його туди, не забувши налити води в кожух. Другий кулемет пристроїли на горищі будинку і доки що – не стріляли. Третій кулемет притягли до Кучерявого і передали привіт від сусідів.
А анархісти наче померли на своїм боці площі. Позад їх білів вокзал і гойдався чорний прапор. Безжалісна рука розтягувала гармошку з анархічною піснею. Поважна, сувора велич її пахла історією. Вона пливла з одного боку площі на другий, підсилена голосами й пострілами. Страшної пишності її ніяк не можна змалювати. Наче прапор чорний – важкий, як мантія бакунінської романтики10.
…Споемте же песню под гром и удары,
Под взрывы снарядов, под пламя пожаров,
Под знаменем черным гигантской борьбы,
Под звуки набата, призывной трубы!..
Такий заспів одразу навівав настрій. Тягуча мелодія нагадувала пісню «Народная воля». Але у співців є від анархізму лише ця пісня та шовковий прапор.
…Берите винтовки и браунинги смело,
Пойдем бить буржуев за правое дело!
Довольно позорной и рабской любви –
Мы горе народа утопим в крови!
Кучерявий усміхнувся. Ніколи не робіть таких переходів, коли писатимете оповідання. Це неув'язка, і після неї читач запідозрить вас у тому, що ви йому хочете нав'язати якусь агітацію. Краще кажіть: «Анархізм – безперечно, революційна теорія, і Бакунін – велика людина, але в пісні багато непоміркованих лозунгів. Співаючи її, треба робити поправки: на історію, на сучасні економічнополітичні взаємовідносини, світове господарство і таке інше».
Але Кучерявий усміхнувся не через те, що він розумівся на анархізмові. Він теж був по натурі охотник «бить буржуев за правое дело». Правда, не такими засобами, але з ідентичними результатами в тій частині, де йде пояснення про розправу з «горем народа».
Геніальні думки приходять завше самі. Кучерявий аж устав із землі. «Давай грамофонів!» – закричав він до своїх ад'ютантів.
Головком тим часом готував резерви. Довгий цуг селянських підвід попався йому на вулиці. Коні помалу йшли за возами, а хазяї з батогами простували тротуарами порожніх вулиць. Вони йшли, як покупці, і кожну річ, на яку вони дивилися, оцінювали з боку її придатності для немудрого селянського вжитку. Їх зовсім не турбували постріли, бо вони не приїхали комусь перешкоджати або опреділювати до когось свої симпатії. «Б'ються, чортові душі, – хай б'ються, аби нам крам подешевшав та дьоготь, сіль і чоботи були». Таке кредо керувало вчинками зайшлих туристів.
Коли на їхній дорозі з'явився грузовик та ще й з таким головатим чоловіком на ньому, вони похмуро посходилися, поцьвохуючи батіжками, як у полі. Головком їх суворо оглянув і кинув:
– Куди, граждани?
– Кажуть, що тут десь лавки порозбивали і все роздають народові. Чим ми гірші за людей? Теж на війні страдали, а награди ніякої.
Говорив білявий, трохи шепелявий селюк – видно, один із простіших, що за їхніми спинами завше ховаються розумні. Решта стояла з хитрою і майже нахабною посмішкою на устах, слідкуючи за людиною на автомобілі. Головком підвівся.
– Граждани, у нас зараз свої справи розбираються, і нічого народові зараз не роздають. Коли хто хоче заробити собі краму, хай іде просто цією вулицею нагору, одержить там гвинтівку і постріляє, куди йому скажуть. Всі підводи хай виїдуть за місто, бо через п'ятнадцять хвилин рознесу їх з кулеметів.
Головком поїхав, а селяни, порадившися, рушили: чоловіка півсотні – нагору за крамом, а решта почала повертати підводи. Усім дуже хотілося одержати гвинтівки.
Грамофони – їх з'явилося кілька штук – стояли на землі і творили какофонію пополам з хоробрістю. Ворог почав стріляти. Пороховим димом запахла площа. В першу чергу поплатилися музичні інструменти. Потім – і не музичні стогнали від куль. Одним словом, знаменитий бій, що йому доля судила бути оспіваним, почався на площі, де в мирний час стояли тільки приїжджі вози і не дисциплінована школою дітвора грала вічно в цурки, мідяки, в війну без анексій, але з контрибуціями. Селян було поставлено збоку, щоб вони в критичний момент пішли на поміч головній армії.
Кіхану й Лізу ми навмисне залишали так довго поза нашою увагою, щоб дати їм змогу наговоритися досхочу. Коли вже їм доведеться знову бачитись без свідків? Але прийшов час ізгадати й про них.
17
Нам ніколи довго зупинятися. Ви чуєте, як гримлять на площі постріли й розриви гранат? Яка каша заварилася там! Увесь Байгород здригався за запертими віконницями і, зариваючися глибше в подушки, стогнав, як від зубного болю.
Кіхана піднявся вище по Вокзальній і стояв фронтом за два квартали від вокзалу. Доля дала йому під команду обох опальних полковників: першого і третього. Вони бажали повернути собі чини або вмерти, заслуживши хоробрістю почесний похорон і царство небесне.
Ліза стояла з Кіханою під будинком, торкаючись плечем його грудей. Цей чоловік увійшов до її життя повновладно і нероздільно. Думка про мужа десь гасла в неї, як дрібниця. Хвилини такого стояння, коли раптом може обсипати кулями кулемет, – ніколи не загубляться і стоятимуть завше понад усім в житті. І стара людина опустить руку за роботою, згадавши цей пафос боротьби й мовчазної розмови. Щось особливе, як передчуття, хвилювало Лізу. Вона притулилася вухом до його грудей, і у відповідь їй загриміло молоде серце.
Дяк і п'яниця поставали приятелями. Їхні колишні чини рівняли їх, як нещастя. Дякові подобалось красномовство п'яниці, а останньому – мовчазна хоробрість і поетична постать першого.
– Попрощайтеся, діти мої, перед тим як ступити до порома ріки Стікса на Вокзальній вулиці. Ми на той час опустимо до рушниць очі, а анархічний кулемет заглушить ніжні звуки.
Дяк з постаттю поета із заздрістю подивився на п'яницю з душею проповідника. А на вокзалі насправді почав кулемет свої мотиви.