– Мала, візьми, у тебе рука легша.
Сестра взяла слухавку, й обличчя у неї зробилося єхидним і переляканим водночас. Без жодного слова передала мені.
– Вєнька, здоров! Це Ульян. У нас проблеми.
– Ульян, тебе шукають менти.
– Здогадуюсь, не дурний.
– Якщо не дурний, то дзвони до дядька, а не то повісять усіх собак на тебе.
– Розказуй, що там трапилося.
І я за п’ять хвилин виклав події, які комусь, точняк, коштували життя.
– …Гриша, я педіатр, а не психіатр, не освідомлювач і поготів. Бабусю його, Едіка, так цю я добре знала, та хіба дізнаєшся про людину до кінця, правда? Баришня шикарно одягалася, розмовляла, правда, грубувато, але мушу визнати, з усіма знаходила спільну мову, як простолюдинка. Ви, правда, і слова такого не знаєте. З червоточиною дама була, да. Її приваблювали люди, як би вам сказати простіше, надламані чи що. Ви, Гришенька, самі це знаєте. Прагматична, як і кожна селянська сучка, що вибилася в люди. Але крапля породи була, була, аякже. Від Капністів її нагуляно, тому так кров і гуляла в ній, шарм, одним словом. Кокотка, голову задурить, ви, Гриша, навіть нічого не встигнете подумати. Але яка кров не густа, один чорт, на кисіль витягне. Так воно, видно, судилося, що і зійшлася з Джулаєм. Донька у них непримітна вийшла – ані в батька, ані в матір. Марго зате – красуня. У нас раніш у гімназії за таких стрілялися, до дуелей доходило. Да. Да. Правду вам кажу. Ви ось, Гришенька, усміхаєтесь, але краса у вас означає зовсім інше. Що це таке? Та ніхто його не знає, а відчуває, Гриша.
Це такт, виховання, коли людина світиться вся зсередини. А головне, коли жертовність в очах. Тут в Марго шляхта таки заграла, а щодо попки та грудей, то, гадаю, не мені вам розповідати. Едік – вилитий Капніст, ось що я вам скажу, один з тих блудливих котяр: ті ж самі сентиментальні очі під пухнастими жіночими віями, та ж постава, широкогрудий, осина талія. Гусар, одним словом, але щось зіпсуте у ньому було, як вам роз’яснити, Гриша, не збагну. Те ж саме можна сказати і про його бабу. Обличчя, постава, очі, як у пані, а в душі, прости Господи, чистісінька кріпачка: дріб’язкова, поверхова, злодійкувата і злопам’ятна, хоча з досить лагідним характером. Едік ріс капризною дитиною. Мати балувала його непомірно, ну, ви скажете, що всі матері балують дітей, але це зовсім по-іншому. В наші часи виховували якось інакше. Але багато залежить від середовища, де живеш. А Едік тихий, спокійний, тільки-но щось трапиться, відразу біжить до матері. Батько в крик, мовляв, що ти з хлопцем робиш, але на тому все і кінчалося. Пам’ятаю, Гришенька, я побачила Едіка вперше – ангел, слова не можна поганого сказати. Але лише з першого погляду. Очі наче хто підсвітив зсередини: холодний вогонь блимає, і сам він якийсь нещасний, одірваний від світу, так би я сказала. Сидить тихо, ні з ким не говорить. А потім, пізніше, виявилося ось що: у першому класі, коли він до школи ходив, один хлопчисько ударив його ногою в пах, та ще як ударив – зі знанням справи, наче хто навчав, наче хто направляв спеціально. Едіка врятували лікарі, але сказали, що дітей, швидше за все, він не матиме. От він і виріс таким.
– Він що – імпотент? – запитав я.
– Ні. Але це якось пов’язане з психікою. Від того дня, повірте, Едік з ангелятка перетворився на чорта.
– А як він тут опинився? Хіба йому в Ленінграді не знайшлося місця?
Марія Євгенівна надпила з баночки фруктового чаю, що стояв на плиті, а кіт противно нявкнув.
– Не вжився ніде: видний молодий чоловік, а характер ні к чорту. Гроші любив, дівок. Покористується і кине, але завжди в такий спосіб, що бідоласі хоч у зашморг. У нього в п’ятнадцять було вже одне зґвалтування, але завдяки батьку, матері, бабі та діду, а вкінець грошам зійшло. І після того поїхало. Ресторани, бійки, наркотики. Нічого нового. З хама не буде пана, чи не так, але дитина тут до чого, я ось так думаю. Карти він не любив. Програвав багато. Щось там не вийшло, не любив він програвати, але по картах зійшовся з якимось італійським консулом. Звісно, Едуарду ні до чого був той італієць, його більше цікавила дружина. Скандал вийшов страшний. До бійки дійшло. Тут уже ніхто нічого не міг вдіяти. Едіка під варту, але врятував його саме Джулай. Кажуть, було заплачено великі гроші. Але я мало вірю тому. Щось у цьому ділі нечисто. Випустили Едіка і відправили до діда, до Джулая, бо по батьківській лінії ніхто з ним не хотів няньчитися.
– Євгенівна, поговорювали, що у нього великі проблеми з матір’ю, – почав я здалеку.
– Гришенька, у дітей завжди проблеми з матерями. Але тут справа в іншому. Едік робив так, як вам простіше висловитися, щоб найболючіше дошкулити усім чи що? Він зґвалтував матір, коли батько не захотів давати крупної суми грошей.
– Оце так да! Ви впевнені?
– Це те, що розповідала Любка, баба його. Любка душі в ньому не чула. А от Марго росла, як дике кошеня.
Марія поправила окуляри.
– Боже збав, аби той безногий ірод дізнався про це, то неодмінно убив би, не дивлячись, що його внук.
– Да, діла, – я закурив, Євгенівна глянула з-під окулярів.
– Нічого, куріть, Гриша. Так ви кажете, що Саша якось зв’язаний із цим Батраком, – сказала стара. – Батрак як приїхав, то хто тільки з ним не пив і не водився, але щоб Олександр, то навряд. Свого внука я знаю, дуже добре знаю, Гриша. І не тому, що він мій внук, а породу свою знаю. Вони, Ульяненки, всі гарячі: у діда, у Петра. Чеченець, що хочеш. Але на підлість ніколи не підуть.
– Знаю, Євгенівна. Але, чесно кажучи, від цього ніхто не застрахований. І на хлопців, і на нього хочуть почепити, – я пошукав очима попільницю.
– Кидайте під плиту, Гриша, – Євгенівна надпила чаю. – Так ви прийшли тільки через Батрака?
– Подзвоніть Валентинові. Доки я розплутую справу, він допоможе Олександрові. Олександр поїхав з Марго, я вже впевнений. А от в Марго я не впевнений. Вона могла втягнути його у щось.
Здавалося, Євгенівна задумалася, подивилася на великого короткошерстого кота, який вмостився біля нас і спостерігав напружено за розмовою, наче сторож.
– Марго – хороша дівчина. Нещасна. Але це вас ні в чому не переконає.
– Тоді чому вона втекла?
– Гришенька, це ви в неї запитаєте, – вона знову задумалась. – Я вам дам телефон Валентина, а ви самі, самі якось.
– Добре. І ще. Любка не говорила, де Джулай купив хату, в якому місці, для Едіка?
Євгенівна встала, обпершись об ціпок, і сказала:
– Не знаю. Аби знала, то, Гриша, від мене ви б не довідалися нічого. До побачення. Приходьте якось на чай. Троянди в цьому році просто розкішні вродилися.
Я подивився на неї, наче чекаючи ще на щось, але облишив, з важким, правда, серцем. Вона повільно рушила вузьким проходом, обпираючись на ціпок, і кіт, задравши антеною хвоста, рушив за нею. Несподівано вона зупинилася.
– Погані справи робляться у світі. У поганої крові – хороші діти, – сказала і зачинила двері у другу кімнату. – Та хіба ангелами не народжуються? Хоча б задля справедливості.
Тут одні книжки: на антресолях, на поличках з мореного дуба, у шафах вісімнадцятого століття, у широких вітальнях, розкидані разом з одягом, з лейбами і чеками в кишенях з «Берізки», солодкаво-гіркий запах кави, ніжний – парфумів, китайські гравюри на стінах, антикварне фортепіано. На широких вікнах жалюзі. Ми спочатку не повірили, що це дім Едіка Батрака, принаймні більшості з нас видалося, що вони потрапили до іншого світу; та так воно й було. Особливо книжки. Рідкісні видання Кіплінга мовою оригіналу, Мандельштам, Вергілій, Шопенгауер, дореволюційне видання, Пруст, Конан Дойль, Гемінґвей, Вулф, Єсенін, Бернс, Шевченко, Пушкін. Більшість з них я знав за навчанням у міліцейському училищі, деякі проходили як заборонені або небезпечні для радянської влади. Але зараз стояв вісімдесят четвертий рік, тому ми лише мовчки перезирнулися, перегортали кожну сторінку, нічого цікавого так і не відшукавши, хіба що деякі сторінки були закладені двадцятип’ятирубльовими папірцями. Ми пройшли до спальні. Спальня – широкий матрац, з рудуватими плямами на простирадлах малинового кольору. На стіні – велетенське розп’яття з дерева, тумбочка з чорним томиком молитовника, попільниця з пожовтілими недопалками сигарет «Мальборо» і «Кент». Порцелянова біла чашка з голубими розводами і фантастичними птахами. Потім далі через двері у вітальну залу, де велетенський круглий стіл з червоного дерева і дванадцять стільців на гнутих ніжках, у ніші двометровий годинник, з латунним, у позолоті маятником – спальня дружини в рожевих і голубих тонах, широке ліжко недбало зібране, турецький кальян, пухнасті капці з мордочкою чебурашки і більше нічого. Далі окрема кімната з японським телевізором «Шарп», відеоприставка, софа, обтягнута натуральним шовком, з павичами та мавпами по полю. Шість подушок з обличчями індуських божків. Журнальний столик.
На столику кілька порножурналів, газети, відкрита пачка «Біломорканалу». Одна папіроса витрушена, папір стягнутий, поруч згорток фольги з крупинками анаші.
– О, це вже щось, – сказав Солдатенко, підчепив фольгу, папіроси, пасту і вкинув до кулька.
– Тут більше справи для особістів, – пробурчав Титаренко.
– Та в сраку, вишукуйте те, що нам потрібно, – визвірився я.
– А шо нам треба?… Шо?…
У підвалі запилюжені ряди з вином, швидше всього, теж дорогим і колекційним. Але й там нічого не знайшли. Навіть спеціально навчені собаки.
– Що говорить дружина?
– А нічого. Говорить, що з місяць його не бачила.
– Розпитуйте. Шукайте, – надоїдливо повторював я. У мене тремтіли ноги – вірна ознака того, що ми на вірному шляху. – Піду гляну на цю фіфу, хоча я давно заготовив собі до десятка подібних жертв. От такі справи.
– Ага, є на що подивитися, – крякнув Титаренко. Я поморщив носа: від мого помічника смерділо перегаром, часником, димом, наче він народився на тютюновій фабриці.
– Ну-ну… – І ми пішли, сіли на кухні: емальована раковина, югославська шафка для посуду і всіляких спецій, холодильник «Донбас», куди оперативна команда встигла застромити руки. Титаренко розкладав папери і навіть оком не повів, коли увійшла Людмила Батрак, але я знав, що він усе бачить і чує, бо очі в нього прямо-таки кричали, просилися
і не йняли віри. Завжди так, коли перед тобою вродлива жінка, писано вродлива, холодна, врівноважена, яка належить комусь, а не тобі. Ось так. Я стояв біля вікна – голуби боролися з вітром. Сіра пилюка, і скоро закінчиться літо. Я стояв упівоберта і бачив відображення Титаря і жінки у синюватому склі, майже як у дзеркалі.
– Людмила Миколаївна Батрак, 1966 року народження, місто Владивосток, 8 серпня, – почав Титаренко.
– Хамло, – єхидно вставив я.
Солодкою патокою сонце полило в кімнати; спочатку у кухню впав жовтий трикутник, відтявши стіл, нас і дружину Батрака, затим у залу, потім у велику кімнату, і видавалося, що не вистачить на цей дім сонця.
– Так, – сказала молода жінка, труснула копицею чорного, з каштановим відливом, волосся.
– Ким ви приходитеся Батраку Едуарду Пилиповичу, 1960 року народження, місто Ленінград?
– Дружиною.
– Добре, – Титаренко облизав кінчиком язика губи, передихнув, зазизив на точені ноги жінки.
– Давно ви бачили свого чоловіка? – запитав я, продовжуючи стояти спиною до неї і Титаренка.
– А може, вам розповісти, коли востаннє я з ним трахалася? Ну що ж, порахую: місячні, сварки, не рахуючи орального сексу, – сорок днів тому, – видала вона спокійним глибоким голосом, від якого повзли солодкі мурашки поза шкірою.
– Який секс? Ор… Ор… Повторіть, будь ласка, оте слово, ну, перед тим, як я запитав вас.
– Оральний, – вона навіть не усміхнулася.
– Добре, – повторив Титаренко, облизнув губи, знову вп’явся в її ноги, але можу поклястися, його мозок видавав такий скрип, що порозляпувалися всі свині в області.
– Прийдеться її трохи потермосити, – не обертаючись, тихо і втомлено сказав я.
– Добре, – відриваючи погляд від ніг, сказав Титаренко. Стілець під ним затріщав.
– Місяць тому, місяць тому, місяць тому, – затараторила вона.
– Одного разу досить, шановна, – сказав я, продовжуючи слідкувати за голубами, яких накрила руда віхола пилюки.
– Що так?
– Ми не звітуємо один одному. У нас довіра. І обережніше – я на другому місяці вагітності.
– Добре. Все залежить від вас.
Цього разу вона кволо, ні, швидше, ледачо, а може, навіть поблажливо усміхнулася, повела плечем, здається, лівим, разом із корпусом, труснувши своєю гривою. І сказала:
– Господи, так мені щось загрожує? А я уявлення зеленого не маю, що ви від мене хочете. Зрозуміло? Ми не бачилися місяць. І так кожних півроку. Тоді якщо не можете порахувати, то нехай за вас побалакає отой неввічливий колега, – голос її несподівано сповз до молодечого кокетства.
Розмову перебив Солдатенко. Він поклав на стіл чотири блискучі упаковки. Я взяв одну, повертівши в руках, прочитав уголос:
– Морфіна гідрохлорид, – і подивився у вікно: зараз було добре видно, як рудий степ підрізував небо, утворюючи горизонт, а голуби цього разу продовжували крутитися білим шумовинням. Потім я знову подивився на жінку. Вольове обличчя, на лобі дві зморшки, що говорило про її швидку смерть. Саме так, спало мені на думку. Титар мавпою вхопив упаковку, напружуючи весь інтелект, а швидше, всі залишки акторських даних, продовжував її вертіти в незграбних пальцях. А мене приваблювало обличчя Людмили, але не так її обличчя, як очі. Обличчя конкретної суки з дворових дівок, що закінчують так, як тільки вам фантазія дозволяє уявити, але цього разу доля повинна дати збій – ця курва заарканила золотого хлопчика. Але, як я говорив, мене приваблювали її очі, красиві, скляні, що не боялися світла. Пройде п’ятнадцять хвилин щонайменше, коли рецептори у мозку почнуть діяти: зачхає, очі просльозяться, а можливо, ще й закашляє. Можу сказати, що саме тієї хвилини у залитих щедрим сонцем кімнатах я відчув, що тримаю справу таки за облізлого хвоста. Я витягнув Титаря зі стільця майже силоміць. Сів напроти Людмили, поклавши голову на кулаки, заглянув їй у вічі.
– Тебе батьки не вчили, що жадність – погана річ? – мені треба потягнути час.
– До чого це ви?
– Значить, ти йому не дала наркоти, – спокійно і повільно зашипів я.
І тут вона чхнула, зіниці розширилися, спазм здушив горло: вона якщо кололася, то не у вену. Хитра лахудра.
– Твоє яке діло, капітане? Ти щось доведи проти мене, а Батрак мене цікавить не більше, ніж ти. Чим швидше забереться з-перед моїх очей, тим краще.
Солдатенко переступав у кутку з ноги на ногу, наче ніяковіючий школяр, який заклав свого однокласника учителю. Я і взяв з його рук фотокартки.
– Знаєш цих балбесів?
Жінка глянула, красиво повела головою, сійнувши солодкі приглушені запахи.
– Оцих… – вона провела по них наманікюреним нігтиком. – Ні, точно ні.
– Вони, як і ти, кажуть, що бачили Батрака місяць тому і він їм дав поганяти свою красиву чорну «Волгу». Ми їх знайшли і «Волгу» також. А от Батрака – ні. Ох, цей мені Батрак, розказуй…
Солдатенко ляпнув на стіл грубезну пачку доларів.
– Знаєш, скільки за це?
– Це не мої. Це Батрака.
Я встав, відвернувся спиною і глянув у вікно.
– Забирай її, Титаренко. А сюди ту шоблу криміналістів. І швидко на допит цих архарівців, доки Полтава у двері не загрюкала.
Титаренко, з носом картоплиною, руками до колін, конячими зубами, хтивою посмішкою, гигикнув.
– А тобі яке з того діло?
Я закурив, ткнув вказівним Титаря у пузо.
– Сам не знаю. Сам не знаю. Поїхали. Час не чекає.
– Можна, я візьму з собою кота? – запитала Батракова.
– Ні. Скоро ти, голубо, сама кішкою на стіну дертися будеш, – сказав я і чомусь подумав про Євгенівну, і ще, дай Бог, аби стара не помилилася. Інакше усім капут.
– У Батрака була ще одна машина, біла «копійка», – Титаренко назвав номери. – В гаражі пусто.
– Ага. Ага. А, чорт, сліди протекторів біля ювелірного, біля ринку, біля ощадкаси належать чорній «Волзі». – Я пхнув Титаря в спину, бо цей опецюх облизувався на купу порухи.
– Блядь, ну і житуха, – потягнув Титаренко.
– Ну його, таке життя. Це при нинішніх часах, – підштовхуючи в спину Титаря, ми вийшли відразу не у двір, а в степ.
– Да, у нього повинна бути тут нора…
Рівно о третій пополудні один із затриманих, Стас Новохатський, заговорив. Стас худий, витягнутий, мов висушена линва, з видовженим обличчям, тонкими губами, широкою, непропорційною, до лоба, щелепою. Руки в «дорогах». Наколка на лівому плечі, що зображала щось чи когось, видно, робилася під кайфом. Його ломило. Стас пускав соплі і просив хоча б паскудного димедролу. Стас блював і срав під себе. Ми дали йому стакан горілки, а лікар уколов якусь вітамінізовану дурню, попередивши нас, щоб ми більше не давали Стасу горілки. І ми знову відправили Новохатського до камери. Привели цигана – Кєшу. Кєша уперто нічого не хотів говорити. Титаренко запопадливо став у цигана за спиною й огрів по ребрах валянком з піском. На цьому природна небалакучість цигана дала позитивні результати. Більше бити його не прийшлося. Я чекав, коли на стінку полізе Людка. Але вона уперто на стіну не дерлася, отаке стерво. Тоді мені збрело в голову зробити у неї шмон. Що Титаренко і виконав з великим задоволенням. Результат: десять капсул ноксирону по нуль одному міліграму. В капсулах був зовсім не ноксирон, а сухий промедол. Після цього вона заявила, що її зґвалтовано. Вона просила паперу, зустрічі з прокурором і начальником міліції. Ми заходили не те щоби в глухий кут, а балансували над самим проваллям. Двоє заговорило, але не те, на що ми очікували, а прямо чесали по тій версії, що її висував Рибчик: грабонули місцеві пацани, а тікали тому, що хтось викрав циганську дівчину. Тут мене наче смикнули, і я послав Титаря гінцем до циган. Титаренко приперся з цілим виводком галасуючих циганок у рясних спідницях. Ми показали їм Стаса і Кєшу. І попросили – Титаренко розмахував гумовим шлангом, намагаючись розповісти, що трапилося. Говорив вожак: