Тепер вони збиралися купити й встановити на балконі супутникову тарілку — це обійшлося б доларів у триста, але було того варте, бо Мілена сумлінно дивилася авторські програми майже всіх колеґ, проте українське телебачення її, певна річ, не могло задовольнити, та й російське було незгурт ліпше, на три чверті поздиране з американських зразків, а Мілена була патріотка і всюди казала, що Україна має йти власним шляхом. Взагалі-то й ще один телевізор здалося б купити, бо чоловік, звісно, радніше дивився «картинки», а картинок, ясна річ, більше в кінах, зміст яких він сквапненько, двома-трьома реченнями — хто є хто, хто з ким проти кого, — набурмотував Мілені у вухо, до того місця, на якому вона приходила й мостилася йому під бік, — пантруючи очима екран, натягував на неї ковдру, помацки підтикав, підгрібав до себе, лоскотав щоку губами й бубонів — оцей-о, блондин, був викрадений інопланетянами, тепер повернувся, — а чому повернувся? — неуважно перепитувала притулена Мілена, уже втуплена в тому ж напрямі, і так вони, ще трохи пововтузившись, занишкали, витягнені поруч, очима в екрані, і третім у кімнаті й квартирі був отой Панасонік, так що з плином часу Мілені стало здаватися якимсь навіть ніяковим і чудним трохи — ну як ото купувати другого телевізора, це все'дно якби розміняти ліжко чи квартиру? Зрештою, розумні люди завжди можуть знайти компромісний варіант, правда ж, котуню? — казала Мілена (що мало означати: котуньо дивитиметься разом із нею те, що цікавить її, а решту часу вільний собі бавитися картинками, як сам схоче), на що розумний котуньо весело, по-військовому відгукувавсь: атож! — і так само весело й дзвінко цмокав розумного Мілюнчика: компроміс торжествував. Але Мілена й сама пізно ввечері бувала не від того, аби подивитися на щось розважальніше й таким чином відтягтися, зрештою, якось від тої багатоликої багатосерійної бабської недолі, з котрою тепер жила мало не цілий свідомий час.
Взагалі, дивна була та недоля — підгримована, вичепурена й кокетерійна (декотрі так вимушено-розв'язно бадьорилися перед камерою, аж незручно за них робилося, — тоді Мілена рішуче гукала до операторів: «Стоп!» — і стишеним голосом хвилин п'ять-десять розбалакувала надмір загонисту молодицю до сяк-так нормального стану), — а проте, от же ж що цікаво, кожна таки по-справжньому страждала, щиро й непідробно, і Мілена попервах навіть була думала, що ображені жінки йдуть на таку зйомку головно в таємній надії повернути свого колишнього чи бодай йому відомстити, були-бо такі, що питалися в Мілени — а чи можна звернутися просто до нього, і тоді з екрана вельми зворушливо лунало в мільйонах вечірніх квартир: «Саша, єслі ти мєня січас відіш, знай, што я всьо про стіла і желаю тібє щастья», — тут Мілені й самій терпло в горлі: вона просто фізично відчувала в цю мить, як шириться в позаефірному просторі — крещендо, крещендо — хоровий (хоральний), шемраючий схлип жіночої половини нації і як прибуває-пухне темна хвиля народного гніву супроти незнайомого Саші: «Падлєц», — шепочуть мільйони вуст, мільйони носів сякаються, і на частку секунди заклякає країна в оргазмі людського співчуття, — і все це вчинила вона, Мілена: обтявши при монтажі решту промови, бо сама промовиця на цім прегарнім зачині ніяк не здужала спинитися, її на очах заносило, як авто на ковзкій дорозі, й нездоланно тягло в кювет — ти, канєшна, очень міня абідєл, і я до сіх пор нє панімаю, как можно било так жестоко поступіть, па-хамскі саєршенна, ето после всіво, што у нас било і што я для тібя зделала, — все швидше й швидше викидаючи з себе вже, видно, завчені напам'ять фрази, закипаючи, клекочучи й мало що не спінюючись од застояної люті, хижі вогники в зорі, волосся на голові, здається, от-от рвоне сторч, як у злітаючої відьми, — словом, остаточний ефект прямо супротивний початковому. Міленина влада була — подавати тих жінок такими, якими їх бачила вона сама (кращими, звичайно ж, кращими!), і коли її одностайно обрали «програмою місяця» і в своєму власному інтерв'ю вона сказала (всім нап’яттям уваги пильнуючи, аби це, боронь Боже, не пролунало поблажливо), що своїм героїням вона — і подружка, і психіатр, і гінеколог, то це, звісно, була щира правда, якої жодна з них не потрапила б опротестувати, проте, неясно відчувала Мілена, не ціла правда: щось іще зосталось невисловленим, якийсь вельми важливий компонент, може, навіть рушійний, як закваска в тісті. Отож подібне, либонь, діялось і з ними — навіть коли їх гнав у студію єдиний усепожираючии помисел ще щось докрикнути екс-благовірному навздогін, однаково десь насподі в кожної ворушився, нефоремною темною плямою, куди незбагненніший потяг: вони летіли на саме світло екрана — як ото паркими липневими ночами на дачі, на веранді нетлі — на люмінесцентну синяву старенького чорно-білого «Славутича», так що зблизька в яв чути було сухе потріскування — чи то електричних розрядів, чи шкварених крилець; може, марилось їм (жінкам, а не нетлям, хоча — хто напевно знає, що собі думає нетля?), нібито перехід у той заекранний простір мав повернути їм душу, яку забирав од них мужчина, і повернути не такою, як була, а цілком оновленою, неосяжно-багатою, омитою сяєвом слави й недосяжно вознесеною в височіні над їхнім дотеперішнім життям, злитою назавше з фантастичним барвним мерехтінням усіх телевізорних картинок нараз, так що і Санта-Барбара, і Даллас, і денверська династія, і білосніжні вілли на берегах тропічних морів, — усе це зробиться їхнім власним, таким, що відбувалося з ними, скоро вони теж були там, потойбіч екрана, і щоденне їхнє існування сповниться особливого, вже мовби аж божистого значення? Мілена й по собі знала, де б їй не знати, цю магію екрана — заворожливу дію власного — першої миті як стій невпізнанного! — обличчя в кадрі, стокротно помноженого само на себе в усіх своїх щонайнезриміших порухах, і як воно обволікає тебе, прикуту до місця, якимсь лоскотним теплом, наче ванна з шумовинням, і ти м'якнеш, розростаєшся й ширишся, підтоплена струмуючою з екрана снагою, зненацька настільки більша за себе, що ладна на хвильку ввірувати у власну всемогутність, — підживка, казав Міленин чоловік, нічого дивного, візьми оно прочитай про лептонні поля (він витинав статті з популярних журналів і складав ув окрему папку), а чому, думаєш, ескімоси ще на початку століття розбивали етнографам фотоапарати і втікали від них, як від злого духа? — Фотоапарат, то що іншого, — відмахувалась усе ще розпашіла, з блиском ув очах Мілена, відчуваючи, що на кінці цього, послідовно проведеного, порівняння вона опинилась би в етнографах, а її героїні в ескімосах, а таке їй ніяк не могло сподобатись, тож чоловік мовчки й згідно перемикав на інший — ретро — канал (тим більше, що на Мілениному вже йшла прикінцева реклама), і телевізор вицілював на них характерний примружений погляд радянського чекіста і, як і пристало чекістові, з батьківською теплотою в голосі промовляв: «Вот, ґляжу я на вас — харошиє ви рєбята, єй-Богу!».
До цього вони обоє якось непомітно звикли — що телевізор помалу-малу зробився дієвим співучасником усіх їхніх балачок, ба навіть, незрідка, дорадником і суддею, і вже не вибухали сміхом, коли, приміром, під час суперечки, в котрій Мілена, роздратована нестак чоловіковими марними ревнощами, як тим, що от же ж, і вдома не дають розслабитись, вигукувала (все-таки підлещена), — мовляв, на фіга він їй здався, той італієць, якому, на думку чоловіка, вона цілий вечір робила очка на фуршеті, ще тільки італійця їй і бракувало, тут і без того ледве ноги б до ліжка дотягти, — саме в цю хвилину в телевізорі (тепер майже завжди в них увімкненому) виникав ошатний поставний добродій і розважливо казав: «Любий мій, сьогодні більшість італійських мужчин гомосексуалісти, так що на цьому все одно не заробиш», — по чім спірка вичахала, й вони починали цілуватися (інколи бічним зором завваживши, що на екрані роблять те саме, тільки вже лежачи). В більшості своїх завваг телевізор виявляв себе помітно цинічнішим за них обох — він преспокійно, як про щось самозрозуміле, пасталакав уголос про речі, до яких кожне зосібна призналося б перед другим хіба в нападі самоїдства, й це було вельми оздоровчо, вважали обоє, бо, зачувши таке з екрана, не потребуєш більше нітитися й прикидатися. Мілена, наприклад, сама не завважила б, а як і завважила б, то нескоро, що чоловіка, хоч він і слухає покивуючи й терпляче, починають томити її регулярні нарікання на директора студії, — той не те щоб придирався, бо не мав у дійсності до чого придертися, але був чи не єдиним, хто ні разу не виказав Мілені одвертого захвату, та бодай би й схвалення, чим нашу відмінницю Мілену вельми знесмілював, просто, сказати б, стриножував, аж вона стала підозрювати за такою демонстративною, як вважала, зневагою закулісну інтриґу, підкоп, чийсь таємний замір одібрати в неї програму, тоді як мурчик, навпаки, висловлював припущення, що директор просто смалить до Мілени халявки і обрав такий-от спосіб тримати її в постійному нап'ятті, і так між них ця тема й мусувалася тупо на тій самій точці, і мусувалася б, може, доки мурчик не знавіснів би, але одного вечора замість нього визвіривсь телевізор, щойно Мілена з порога завела за директора — підвіз оце мене додому, і що ти думаєш — хоч би слово за вчорашню передачу, хочби півсловечка, ні, я так більше працювати не можу, — «То розстебни йому штани й зроби міньєт», — холодно порадила з телевізора зразу двома мовами, французькою й українською, страшенно вульгарна, також і з виду, шльондра, і, ошелешена ледь не до сліз, від того часу на тему директора Мілена заткалася — та якось їй і справді попустило. Телевізор до того ж мовби переймав на ходу, скорочував і спрямляв їхні думки, інколи ще до того, як вони самі похоплювались їх додумати чи з'ясувати собі свої правдиві бажання: «Ходімо в койку?» — питав чоловік, беручи її в обійми й сповзаючи долонями по спині до сідниць, — Мілена легенько пручалася: «В мене текст заставки на завтра не готовий», — «Ге-ех, мілая моя! — розв язно втручався телевізор — бувалим бабиськом із російської глибинки, — чєм мужика-то удєржіш, коль давать не станеш?» — а що, може, й правда, подумала збентежена Мілена (трохи, проте, ображена таким брутальним формулюванням, і за лапчика також, та чи ж хлоп — щур який, прости Господи, щоб йому ні на чім більше не залежало?), але — хто їх узагалі-то розбере, мужчин, скільки з ними не жий, ніколи не знаєш напевно, — і так вона додумувала цю думку вже розпластаною на спині, з зігнутими в колінах ногами, він вдаряв у ній тяжко, неритмічно якось, і нічого в неї не виходило, аж врешті, розплющивши очі, побачила й охнула: склеплений із нею долішньою, рухомою половиною тулуба, він, спершись на руки, підтримував горішню так, щоб поверх бильця ліжка бачити екран, чиї кольорові сполохи перебігали йому по лицю, наче в дискотеці, й очі мав всаджені туди з якимсь чудним, осклілим виразом, над верхньою губою фіолетово іскрився піт, що, що таке, хотіла скрикнути Мілена, придавлена, мовби враз утроє згори обрушеним тягарем його тіла, цим нищівним, як асфальтовий коток, приниженням, тим нищівнішим, що нежданим, — ти зараз із ким?… І тут він застогнав і спустився, обм'як, зарившись обличчям у неї — тепер уже безперечно в неї: приголомшена, зі змішаним почуттям спустошеної окрадености, жалю й докору, вона провела йому по спині тремтячою рукою, ніби намагалася отак полапки поставити назад на місце реальність свого життя, що оце перед хвилею була посунула кудись на безвість, — з ким ти був, спитала тихенько, щоб не питати: що там показували? — бо то було б уже прямою претензією, трохи не сваркою, а вона чекала на витлумачення, замирення й перепросини, — проте він не зрозумів питання, зчудовано підніс на неї радісно-змокрілу, всіма кольорами сяючу мордусю: як то, з ким? ти що, Мілюсь? з тобою, а то з ким же, дівчино?… Мілена постаралася цей випадок забути, витіснити, думаючи — може, й справді воно їй привиділось, як ото директорські інтриґи; зрештою, зараз по тому вона, перевернувшись на живіт, стала дивитися вкупі з ним на дуже приємний «дюдік» з багатьма жіночими трупами, і коли він потрюхикав на кухню, як звичайно по коханню, чогось погризти, а потім прийшов і щось у неї питався, вона відмуркувалась не слухаючи, навіть двічі відбрикнулась, як надто вже допоминався: не заважай! — тож вкінці й сама не могла б, якби її, наприклад, поставлено перед судом, із стовідсотковою певністю посвідчити, що було в ліжку, а що в телевізорі. Таке, взагалі-то, траплялося з ними частенько, адже телевізор не лише втручався в їхні життя, а й жив своїм власним, і то непорівнянно буйнішим, святковішим, рівномірно яскравим і насиченим на всіх п'ятнадцяти каналах воднораз, тоді як із них двох кожне мало хіба по три-чотири (робота, батьки, друзі), і лиш один спільний, і всі, звісно, працювали куди млявіше й марудніше — з перебоями, темними провалами, пливучими смугами невідь-звідки вигульклих непотрібних настроїв та накладками сторонніх зображень, до того ж у телевізора, не те що в них, усе завжди було в порядку і він перебував у незмінно бадьорому гуморі: кожна його історія, хай би яка моторошна й кривава, обов'язково діставала логічний розв'язок, він ніколи нічого не кидав насередині в малодухій надії, що якось воно само втрясеться, не лишав по собі взагалі жодних завішених хвостів (недоз'ясованих стосунків, незреваншованих житейських поразок, амбіцій несправджених, мерців непохованих, та мало ще чим на віку обростаєш!) — всьому чисто встигав дати лад, порозставляти акценти, по-втуляти, де треба, титри з субтитрами, аж любо глянути, так що нічого в тім не було дивного, що коли, наприклад, Міленин чоловік продавав якому багатому журналові увесь відзнятий матеріал гамузом, ще в плівках, а ті гади потім починали навсібіч торгувати його знімками, і в гадці не маючи хоч копійку йому перекинути, і він, наче хлопчик надусаний, упарканадцяте доповідав Мілені, як сьогодні знову бачив своє фото отам і отам, то й повторити йому сесю доповідь доводилося теж, либонь, разів парканадцять, заки Мілена насилу одводила непритомний зір од екрана (на якому американський газетяр-симпатяга саме вирішував подати в суд на боса-ошуканця), завваживши, нарешті, що чоловік з телевізором звучать якось немов незграйно, і навіть ледве чи не суперечать одне одному, й перепитувала: «Що-що?» Далі між ними міг відбуватися такий, наприклад, діалог: