Христина Лукащук
Жити сьогодні
Передмова
Сконструювати спокій
Якби на титульній сторінці рукопису не стояло ім’я Христини Лукащук, я б нізащо не здогадалася, що цей роман написала саме вона. Хто завгодно, тільки не вона. Не авторка відверто епатажної «Курви», пристрасті довкола якої не вщухають досі…
У серці оповіді – він. Талановитий архітектор, який проектує японський сад, де все покликане дихати спокоєм. Власне, він конструює спокій із води та каміння. А сам його не знає – щось злостить і дратує чоловіка, але що? Кава, яка збігла, «утворивши на плиті чудернацьку темно-коричневу пляму й згасивши вогонь»? Загублена улюблена краватка «з натурального червоного шовку, розписана вручну маленькими і великими темно-синіми, майже фіолетовими огірками»? Чи випадково знайдений у кишені папірець із номером телефону, за яким слід було задзвонити ще вчора? Він знайшов відповідь. От тільки доля постановила інакше. Дощ як із цебра, розмита дорога, сліпуче світло фар… Усе скінчено, навіть не розпочавшись.
Утім, авторка не йде торованим шляхом, змальовуючи мандрівку героя потойбіччям. Про нього згадують-розпові-дають люди, в житті яких він залишив слід. Жінки, яких кохав і які кохали його. Та жодна не зробилася з ним щасливою, не відчула себе єдиною, обраною назавжди. Він не встиг визначитися з майбутнім. Жити сьогодні? Чому це питання постає лише на порозі смерті?
У цій книжці дивним чином відсутні імена персонажів. Та вони їм не потрібні, як не знадобляться й читачу, аби запам’ятати героїв і непомітно залюбитися в них. Бо що є імена? Ми повторюємо чужі помилки, проживаємо життя інших, маючи їх за свої. Можна послуговуватися сотнею імен – по одному за кожного, кого спіткали ті самі втрати та невдачі. Кожного, хто тут заплутався, там загубився і зрештою нікуди не встиг. Кожного, хто заслуговує на другий шанс.
Ласкаво просимо до знайомства з новою Христиною Лукащук – ніжною, ліричною, та від того не менш сміливою й непередбачуваною. Здатною дивувати й надихати. Не знаю, як ви, а я собі обіцяю: жити сьогодні!
Вікторія Гранецька, письменниця.
Розділ І
Наче такий, як усі
1
Він катастрофічно запізнювався. Будильник, який, він це добре пам’ятав, ще звечора поставив на шосту тридцять, зловісно мовчав.
І чому – саме сьогодні? Саме в такий визначальний для нього день? День, на який він так давно чекав, докладаючи стільки сил, знань, умінь. Що заради нього зумів знехтувати багатьма речами, від яких його ровесники зазвичай діставали насолоду.
Він не процвиндрював за пивом недільних вечорів, не гайнував часу у стрип-клубах, не витрачав грошей на нікому не потрібний брендовий одяг. Не заощаджував на дорожезного позашляховика, який у своєму житті так і не побачить справжнього бездоріжжя, не впадав за довгоногими красунями, не вештався модними курортами й не обставлявся дизайнерськими витребеньками, від яких доводилось би весь час відганяти дітей, аби не замацували їх пальцями. Не наймав ані хатньої працівниці, ані кухарки.
Дощ стояв непробивною стіною. Здавалося, небеса змовилися зі земними капосниками. Як на зло, саме сьогодні закінчилися леза для його станка, а звичайної електричної бритви, як у нормальних людей, у нього не було, як не було ще багатьох різних речей, які є практично в кожного. В нього не було електрочайника, зате була стара мідна джезва для кави з дерев’яною ручкою. Бо тільки в такій посудині з химерними малюнками на округлих боках, що й самі забули своє походження і радше створені були якимось майстром просто під настрій, а не з метою відобразити певну епоху, варилася найсмачніша й найароматніша на світі кава.
Таке в нього було все – настроєве. Він не мав людського ліжка, тільки лави з височенними спинками, що за потреби могли служити міжкімнатною перегородкою, які стояли колись у старому, кінця шістнадцятого століття, костелі і мали бути відреставровані, та чомусь опинилися тут. І тепер він, підмостивши під голову маленьку подущину ще зі свого дитинства і вкрившись вовняним картатим коцом, бачив таємничі, сповнені готичної величі й помахів янгольських крил, сни. Після тих снів його не покидало усвідомлення, що хтось завжди є поруч, що хтось завжди стежить за його вчинками, проте не втручається в них.
– А смоли гарячої? Де я вам візьму звареної кави, як у мене тільки апарат стоїть – я йому таблетку спресовану, а він мені каву. Ви з якого світу, чоловіче? – промовисто-підозріливо, та не без інтересу, запитала жінка, хто стояла на касі і водночас виконувала роль бармена, кельнера й продавця всілякої всячини.
Він спантеличено підвів на неї очі і, не моргаючи, вдивлявся в її, судячи з чорних кіл під очима, невиспане обличчя. «Ах, так, це ж цілодобова бензозаправна станція, тож і крамниця працює цілодобово. Мабуть, вона тут цілу ніч працювала, тому така недобра», – подумав він і майже з ніжністю подивився в її, колись, імовірно, голубі, мов ранковий вітер, очі, які тепер вицвілими пелюшками висіли навпроти нього.
І хтозна: може, цій продавчині в око залетіла якась порошинка, а може, вона встигла зауважити ніжність у його очах, якої не бачила останні років зо двадцять, відколи вийшла заміж і приїхала до цього містечка, чи, може, тому, що ось-ось мав би остаточно вщухнути дощ й визирнуло б сонце. Ледь повагавшись, вона гукнула йому наздогін:
– Зачекайте, добродію, я зараз хутенько щось придумаю. А запарена кава може бути? – проспівала вона.
Він, ще нічого не розуміючи, ствердно кивнув головою.
«Біда не в тім, що ти мене не любиш, – виводила вона біля кавового апарата, вміло пораючись у своєму володінні. – Зараз буде кава, голубчику, буде тобі кава, така, як ти хочеш… Біда у тім, що я тебе не можу розлюбити», – закінчила вона на одному диханні, і він з приємністю зауважив, що в жінки на диво живий голос і міг би належати відомій співачці. Вона легко, немов усе життя тільки це й робила, розірвала пакет фільтра, викинула таблетку спресованої кави в керамічне горня, розтовкла її і залила окропом.