Я тужила за братом.
Та дівчина виявилась покидьком. Не знаю, чи вживають слово «покидьок» до осіб жіночої статі, але те, що вона ним була – чистісінька правда.
Їй доводилося запихати мене їжею силоміць. Я не слухалась батьків, її – тим більше. Зціпивши до болю рота, я сиділа за столом і вперто дивилася поперед себе, – зі стіни до мене єхидно посміхалася Мона Ліза з репродукції да Вінчі. Хто й коли почепив цю картину, для мене й нині загадка. Зрештою, няньці набридала моя мовчазна війна, і вона спокійнісінько з’їдала мою порцію і мила за собою посуд. Вмикала телевізор, зручно вмощувалася на широчезній канапі і, лускаючи соняшникове насіння, якого завжди мала повні кишені, чекала моїх батьків. Почувши в передпокої шум – слух вона мала чудовий, – вимикала телевізор, поправляла подушки на канапі і, начепивши улесливо-солодку, майже як у Мони Лізи з репродукції, усмішечку, зустрічала моїх родичів.
Та згодом дівчині і це набридло. Вона була значно вигадливіша за мене. Почала приводити свого хлопця. Це був підліток, який хотів, аби його вважали дорослим. Він пнувся говорити басом, хоч іноді його голос зривався до фальцету. Він наслідував манеру поведінки поважного чоловіка, якого побачив, мабуть, колись у кіно. Але варто було, аби його щось зацікавило: свист за вікном чи якась річ на книжковій полиці – він вмить забував за свою роль і прожогом кидався туди. Задовольнивши цікавість, хлопець знову неквапом повертався на своє місце.
Спершу мені навіть було цікаво за ним спостерігати, відстежувати зміни на його обличчі. Бо часом на ньому проступала проста, щира цікавість, звичайна дитяча радість, рідше – захоплення чи навіть повага.
Вони обоє виїдали все, що було в холодильнику (батькам дівчина пояснювала, що в мене з’явився апетит), влягалися на диван і, втупившись в екран телевізора, лускали насіння. Хлопець ішов задовго до приходу батьків. Мені це не подобалось, але вони не чіпали мене – я не чіпала їх.
Ідилія тривала недовго. Одного разу хлопець приніс пляшку якоїсь чемерівки. Вони випили з дівчиною кілька келишків і захмеліли. Моя нянька почала навіжено реготати, а хлопець, перехилившись через стіл, узявся мацати за цицьки, що завжди готові були вилізти в неї з пазухи. Дівчина пручалась, але не надто переконливо. Хай там як, а пазуху свою підставляла. Нарешті він зірвався зі стільця, вхопив її за руку і, незважаючи на мою присутність, штовхнув на диван. Я стояла за спинкою того дивана, тож нічого не бачила і не чула, окрім метушні, хтивого сопіння і її такого ж навіженого реготу, що й за столом.
Наступного дня все повторилося. Та цього разу він її нікуди не вів і не жбурляв, а припер до столу писком просто в миску з-під зупи й одним рухом задер спідницю. Але довго вовтузився з колготами, весь час згадуючи свою матір, і когось гаряче проклинав. Скориставшись з його заклопотаності, я хотіла було прошмигнути повз них до своєї кімнати. Та він розлютився ще дужче і велів мені стояти й не дихати, бо зробить зі мною те, що й з дівчиною.
Перспектива була не вельми приваблива. Я перестала дихати. Не знаю, скільки часу минуло, але коли я прийшла до тями і розплющила очі, то біля мене стояла мати і щось сердито казала батькові. Я почула лишень уривок фрази, яка закінчувалась словами, що якщо так далі піде, то вони будуть змушені віддати і мене. Батько пробував заперечити, мовляв, це ж наша дитина, та мати тільки люто на нього глипнула. Він замовк. Більше я не чула, аби він щось говорив.
Моє зомління трохи вплинула на няньку. Вони з хлопцем знову просто їли, дивилися телевізор і лускали насіння. Та за деякий час знову осміліли. Більше зі мною ніхто не церемонився і не велів не дихати. Щоб не впала, вони прив’язували мене до стільця й примушували дивитись, як вони те роблять. Він ніколи повністю не скидав штанів. Вони брижилися під коліньми, а коли він, закінчивши свій процес, а закінчувався він у нього так швидко, що я навіть не встигала знітитися, пробував кудись піти, то був схожий на пінгвіна, що вигріває між ногами своє яйце.
І навіть з цим можна було б змиритись, аж поки вони вирішили, що сидіти й дивитися – завелика для мене нагорода. Вони захотіли, щоб я брала участь у їхніх розвагах. Дів чина знехотя пробувала заперечити, мовляв, якщо мої предки взнають, то виженуть її, і де вона ще знайде таку роботу, щоб і наїстися можна було, і сексом побавитися. Та хлопець, розпалений чемерівкою, наказав їй нічого не боятися, бо він мужик і все бере на себе. Він посадив мене на стілець і розщепив ширінку.
Я ніколи досі не бачила чоловічої ширінки так близько. З такої куцої відстані на колись чорних штанях легко можна було розгледіти більші і менші сірі плями, до яких поприлипав бруд. Це було так близько, що, вдихнувши глибше, можна було почути глевкий нудотний запах сечі. Я боялась вдихати, але не дихати теж було страшно.
Раптом він рвучко, наче факір у цирку, крізь утворену розсунутою блискавкою шпарку витягнув зі ширінки щось, що я зблизька теж бачила вперше. Я не злякалась, хоч хлопець саме цього прагнув. Його пеніс був трохи більший за пеніс мого брата, якого я донедавна бачила без штанців мало не щодня. Від огиди я випросталась. Хлопець сприйняв мою штивність за параліч і, для годиться, потрусив іще трохи в мене перед очима своїм нікчемним причандаллям, який до того ж поширював бридкий запах немитого тіла. Заспокоївшись і з почуттям виконаного обов’язку, сховав його назад у штани.
– Ксе, вона до смерті налякана. Родичам нічого не скаже. Роздягни її і веди сюди.
Сам розсівся на канапі, розкинувши ноги. Дівчина слухняно, мов загіпнотизована, підійшла до мене. З виразу її перекошеного і зблідлого обличчя було видно, що їй це не до вподоби, проте вона покірно виконувала його накази. Вона мене роздягнула і поставила перед ним.
Той почервонів як буряк, очі налилися кров’ю. Він дивився на мене каламутними очима. Погляд його прикипів до низу мого живота. Потім знову вийняв свого звірка, якого я вже не боялась, і почав з ним загравати. Мені зробилося холодно і почав проймати дрібний дрож. Хлопець не відводив від мене очей. Щораз сильніше трусив звірком, здавалося, хоче його відірвати. Не перестаючи трусити і дивитися мені межи ноги, він сплюнув просто собі в кулак. Частина слини обірвалася на підборідді й висіла довгою білою ниткою. Він не витирав.
– Хочеш побавитися? – спитав у моїх ніг.
Раптом дівчина дала йому стусана і загрозливо скрикнула. Він перестав шкіритися, скривився, та більше до мене не чіплявся. За мить очі закотились, і він, здригнувшись усім тілом, повалився на підлогу. Важко дихаючи, він сховав своє спітніле обличчя в подушки – заснув. Його нікчемний звірок так і зостався звисати зі своєї нірки. Таким його й застали батьки. Більше ні дівчини, ні хлопця в нас не було.
Наступного дня по мене приїхала материна сестра – моя тітка.
Це виявилось ще гірше.
Перших два роки ще нічого. Вона вчасно мене годувала – з ложечки, мов малу дитину. Бо зміна опікунів не вплинула на моє рішення, на мій протест. Я чула, що брат цілком перестав розмовляти. Що його цькують. Цькують вихователі, цькують діти.
Незважаючи на мій протест, я все ж росла.
Моє тіло набирало нових форм. З дівчинки я перетворювалася на дівчину. Коли тітки не було вдома, роздивлялась себе у дзеркалі. Переді мною стояло зіщулене, худюще дівча. Стегна були вузькі, майже хлопчачі, – вони змінились найменше, зате груди виросли чималі. Вони й далі росли і немилосердно боліли. Мені вже давно потрібен був станик, але я соромилася говорити про це з тіткою. Я вдягала просторі светри, аби не привертати до себе уваги. На дворі вже давно потепліло, та я все одно ходила у светрі. Вчителі дивувалися, коли бачили, як від спеки піт струмками стікає мені по скронях, тече шиєю, дрібними цівочками біжить за пазуху, але я все одно вперто не розщіпаю ґудзиків. Не дочекавшись від мене пояснень, вони зателефонували тітці.
Ввечері додому повернулася з роботи тітка. Вона вперше знехтувала своїм незмінним ритуалом – поставити торбу в коридорі, роззутися, навшпиньки пройтися на кухню, ввімкнути газ, розігріти вечерю, зазирнути до мене і, переконавшись, що не сплю, не дивлюсь телевізор, а нидію над книжками, покликати мене до столу. Сьогодні вона не роззуваючись, із торбами ввалилася до мене в кімнату. До слова, кімната моя була прохідна, тому двері в ній ніколи не зачинялися. Тому я завжди сиділа за своїм столом, як вахтер на прохідній.
– Що це ти ще вигадала? Спасу мені з тобою нема. Недурно твої рідні батьки від тебе відмовилися, – мов ножі, тітка кидала слова в мою спину.
Я досі не розуміла, що сталося, бо вона ще ніколи не підвищувала голос, розмовляючи зі мною. І не принижувала. Голос у неї був безбарвний і монотонний. Я думала, – від народження. З’ясувалося, я ще багато чого не знала про свою тітку.
– Чого мовчиш? Тебе що, заціпило? Кажи! – тепер ножі летіли мені в груди.
З переляку я забилася в куток між шафою та вікном. Тітка, мов скажена, кинулася до мене, вхопила за рукав і потягла на середину великої кімнати. Тепер я стояла посеред цієї кімнати, як бовван, і нажахано кліпала очима.
– Ти будеш говорити чи хочеш назад до своєї матінки?
Ні, назад мені не хотілось. Я ствердно закивала головою. Тітка вмить злагідніла.
– Молодець, говори.
І я говорила. Стояла посеред великої і незатишної, майже без меблів, кімнати і говорила. Гарячі сльози текли по щоках, скрапуючи на светр. Говорила про те, що я росту, що в мене виросли груди, що соромлюся, бо вони найбільші в класі, що не маю станика, а соски вперто пробиваються крізь тонкі кофтини, тому змушена носити грубі светри, аби приховати своє тіло.
Я говорила, а в тітки від здивування очі на чоло повзли. Вона тільки те робила, що хитала головою і повторювала сама до себе:
– Ти диви… Ти диви…
Раптом вмовкла. Задумалася.
– Роздягайся, – скомандувала.
Я зняла светр.
– Роздягайся, кажу! – верескнула вона, наче ножем по горлі різонула.
Я геть оторопіла. Стою – не дихаю. А вона до мене – кофтину знімати. А я ж під нею геть, геть нічого не маю. Ото я й учепилась у ту кофтину, захищаю, наче то не кофтина, а душа моя. Раптом тітка, мов солдат, виструнчилась, очі кров’ю налились, ніздрі, мов у розлюченої собаки, напинаються, жовна ходором ходять. Та як трісне мене по обличчю – від несподіванки я аж похитнулась. Інстинктивно долонями обличчя затулила – кофтину відпустила. Решту тітка сама зробила.
Стою я перед нею посеред кімнати в чому мати народила. А вона витріщилась на мене, наче вперше бачить. Один раз обійшла. Другий… Третій. Голову набік схилила – прицінюється. Мов циган на торгах. В очах блиск з’явився. Недобрий. Та одразу ж згасила. Повіками прикрила. Коли ж знову очі звела, то в них тільки турбота і доброта небачена.
– Та чого ж ти стоїш, люба. Вберися. А то геть замерзла. Не біда, дитинко, не біда. Купить тобі тітка станик, купить. І не один.
Останні слова звучали з уст її, наче погроза.
– Чи вам ще моя розповідь не набридла? Чи, може, я вас знудила? Погоджуюсь – веселого мало. Але хочу вам це розповісти, аби ви краще зрозуміли, що зараз зі мною відбувається.
– Розповідайте, не переймайтеся. Я нікуди не поспішаю.
Так-от, тітка допомогла мені вбратися, та ще й свою стару блузку подарувала. Вечеряли ми тихо, наче нічого й не сталося. Коли ж я сорочку нічну вбрала і вже зібралася в ліжко, тітка мене спинила.
– А чого б нам, люба, разом не поспати? Щось страшно мені самій, останнім часом сни страшні сняться, нечисть усіляка ввижається. Ти ж не відмовиш своїй рідній тітці, яка тебе любить, яка тебе годує?
Що тут скажеш? Взяла я свою ковдру і на тітчине ліжко лягла. Зі самісінького краєчку лягла, щоби місця багато не займати. Лежу, а в самої серце калатає – вилетіти хоче. Довгенько я так у темряві пролежала. Чула, як тітка навшпиньки до дверей підходила і затихала – мабуть, дослухалась, чи я вже заснула. Ще трохи походила і сама в ліжко забралась. Я завмерла. Ні, лежить не рухається. Я ще трохи полежала, та й заснула. Прокинулася, мов побита. Всю ніч, наче в труні провела, – ні тобі колін зігнути, ні на інший бік перевернутися.
Наступної ночі я вже впевненіше почувалася, тож і заснула швидше. Тітка сопіла собі вві сні, мене наче й не зауважувала. Жодного разу не прокинулася, не скажеш, що вона чогось там боїться. Та я їй нічого й не згадувала. Вона мовчить, то і я мовчу.
Десь трохи більше місяця минуло, аж однієї ночі, я прокинулася, налякана. Тітка нечутно під мою ковдру прокралася і почала своїм гарячим тілом до мене тулитися. А тітка показна була – висока, ставна, з гордовитою поставою, хоч, як на мене, трохи зависока. Ноги стрункі, стан тонкий і бюст мала, мов намальований. Чоловіки за нею шиї звертали. Тож притулилася вона до мене тілом усеньким, відчуваю, що нічого на ній немає. Мені аж дух перехопило. Гадки не маю, що то тітка собі намислила. Серце, мов навіжене, калатає, кров у скронях пульсує, щоки палають і зуби цокотять, мов у лихоманці. Я їх міцніше зціпила, аби не кричати – язик закусила, але що не сплю – не виказую. Моя непорушність додала їй упевненості. Вона акуратно, щоб не розбудити, мене обняла і мою грудь собі в долоню поклала. Завмерла вона і я завмерла. Мені б на ноги зірватися, та щось не пускає. Наче паралізувало. Зроду ще ніхто до грудей моїх не торкався. Мало не плакала. Бо не таких відчуттів сподівалася. А тітка геть осміліла. М’яла мої груди з усієї сили, аж поки дихати їй важко стало. Гаряча вся, до спини мені тулиться, аж сорочка нічна змокріла. Ще й стогне тихесенько – скавулить. Мов чуже щеня. І шкода його, і помогти нічим не можеш.
Раптом тітка відсахнулася від мене, мов ошпарена. На спину перекинулася, руку, якою мені щойно груди м’яла, собі між ноги засунула, і ритмічно пестити себе почала. Стихала лише, коли пальці собі слинила. Все швидше стогнати крізь губи закушені почала.
– Ще, ще, – просить.
Так з тим «іще» на вустах і затихла. Здригнулася ще раз усім тілом і до ранку жодного разу не поворухнулася – мов убита спала.
Наступного дня додому з паном чужим повернулася. Крутилась навколо нього дзиґою і все щось на вухо йому шепотіла. Той тільки всміхався ласо та з показною скромністю рукою білою і доглянутою відмахувався.
Вечеряли ми при свічках і стіл був столовим сріблом сервірований. Мені тітка вперше вина налила й випити веліла. Потім за руку до спальні відвела, хоча була ще не пізня година. Я все, як вона хотіла, робила. Коли ми зайшли до кімнати, знову мені веліла роздягнутись і так на ліжко всадовила. Відійшла, глянула, знову прицінилась. Волоссям груди прикрила. Мені сльози на очі набігли і от-от скотитися мали, коли я второпала нарешті, що вона задумала. Та тітка очі свої на мене звела і так подивилася, що не тільки сльози висохли – кров у жилах застигла.
Сиділа я так довгенько, хвилин, мабуть, зо двадцять – про ціну, видно, домовлялись. Тітка в мене скупа була. Раптом двері рипнули, і чужий пан якось так боком до спальні ввійшов. Став переді мною і завмер, мов укопаний. Ні слова не каже. Тільки очі його – великі сірі очі, мов у коропа старого, туди-сюди бігають, місця собі не знаходять. Обернувся – обдивляється. Знайшов крісло під стіною і до нього ішов. Вмостився собі в кутку, і не видно його, аж поки не забалакав.
– Встань, дівчино, щоб я краще тебе розгледів. Дуже вроду твою тітка мені вихва… – та й осікся. – Я на повен зріст устала, волосся перса відкрило. Стою перед ним, тілом голим свічу. Раптом упала на коліна, руки, мов до молитви склала, і до нього. Мовчу, нічого не кажу, бо тітка під дверима слухає – чатує. Тільки очі до нього наставила. А в очах – весь біль мій, розпач весь і… благання. Ні сльозинки – сама мольба.
Чоловік повільно підвівся і, минувши мене, рушив до дверей. Рвучко до себе відхилив – тітка й відскочити не встигла. Гнівний погляд кинув і пройшов повз неї, мов повз непотріб якийсь. Тітка спалахнула, та не показує. Образу стерпіла, гостя за двері випровадила – той навіть не озирнувся, – і, мов фурія, до мене вернулася.
– Ти що йому, пакосна, сказала? Що ти йому зробила? – кричить.
Я мовчу. Раптом до мене припала, накривало з ліжка зірвала і мене ним затуляє. Від кого? По голові гладить, до себе тулить і, мов божевільна, гарячково мене просить:
– Пробач, дитинко, лихий поплутав. Пробач мені, якщо зможеш.
Я й пробачила. Все ж не чужа вона мені.