— Тут заволала кров, — озвалася тітка. — Богородиця прислала нам тебе.
Мати не дивилася під цю хвилю на мене. Погляд її проліг десь збоку, тиха туга повила її обличчя.
Тоді я сів на ґанку й опустив голову.
— Розкажіть, — тихо попросив я.
— Тут нема чого багато розповідати. Батько твій хотів помститися за сестру твою, — сказала тітка, — але йому не повелося. Коли він зробив засідку на того Дем’яна, переміг не він, а вони…
Червоний вогняний чоловік увійшов раптом у цей двір. Опоясаний мечем і з сагайдаком за плечима. З пістолем і з червоною гривою волосся. «Тут заволала кров», — тихо пробурмотів я, повільно оглядаючи ці найдорожчі для мене лиця.
Мати плакала. Котилися по її темному лиці темні сльози, а плечі здригалися. Стояла, сперта на палицю, і чорна її одежа вже майже забрала її з цього світу. Тітка дивилася на мене незмигними малими очима: горіло там по тонкій і гострій, наче голка, іскрі. Палили мене ті іскри, і я не міг витримувати їхнього незвичайного блиску. Троє хлопців стояло на ґанку, двоє дорослих, а один малий. Малий зустрівся зі мною поглядом і ступив до мене кілька кроків.
— Ми, брате, — сказав дзвінко, — готові виконати кожне твоє повеління!
Я всміхнувся. Притиснув до себе світлу голову малого, і мій погляд метнувся раптом угору. Душа моя зойкнула розпачливо, а над головою наче роздерлося навпіл шовкове шатро неба.
Впала мені на щоку крапля, і подививсь я крізь сльози на рідних моїх. Вони стояли облиті яскравим світлом, і обличчя їхні від цього були зовсім пласкі. Тоді подививсь я поверх їхніх голів — світилася там, на горбі, біла хата. Батько сів відпочити на ґанку, а сестра доїла корову. З-під її рук випирскувало в дійницю молоко й парувало. Білий серпанок оповивав увесь той двір. Батько викресав вогню й запалив люльку — я здивувався, що цей новочасний звичай дійшов і сюди. Синій димок випливав із батькової люльки, синій димок плив і від літньої печі, на якій пріла вечеря. Сестра налила молока у дзбанок і простягла його батькові. Батько взяв той дзбанок, відклав набік люльку і почав повільно пити молоко. Струмувала коло нього тонка цівка диму від люльки, сестра підійшла до літньої печі і, знявши покришку, перемішала страву. Вона зирнула в мій бік, і я побачив найчудовішу з усіх, які будь-коли бачив, усмішку…
Мене хтось торкнув.
— Вони не знають, що ти повернувся, синку, — зашепотіла мати. — І ти не дуже виставляйся напоказ. На них наче сказ напав, хоч ми не пролили й краплі їхньої крові. Бережися, синку, і бережи нас усіх…
Тоді я побачив на цьому дворі птахів. Вони кричали й били крильми, хотіли злетіти, але, я всміхнувся печально й поблажливо, ноги їхні вросли в землю. Були дуже дивні ці птахи. Росли, як дерева, а були живими істотами. Махали крилами, але дивилися по-людському.
— Заходь, сину, до хати, — сказала мати, — а то ми приймаємо тебе на порозі, як нелюбого гостя.
Брати відступили мені з дороги, і раптом важке й урочисте почуття охопило мене. Я був як той воїн червоноволосий: на боці шабля, за спиною сагайдак і пістоль у руці. Не міг не бути сином цієї вимученої жінки в темному і не міг не бути братом для оцих постарілих і закам’янілих дітей.
ЗізнанняВозний Кунатовський уже зацікавився цією історією. Він вирішив поїхати сам до того містечка, та і його становище зобов’язувало до того. Узяв з собою двох слуг і на світанку вирушив у дорогу.
До містечка дісталися лише надвечір. Сумне й жахливе видовисько змусило возного зупинитися. Так, місто й справді було спалено дотла.
Пан возний за свій вік бачив немало руїн. Але ця вразила його. В містечку не залишилося жодного будинку і ніде поблизу не видно було ні душі.
Вони поїхали по безлюдних, закиданих обгорілими головешками й попелом вулицях. Коні спотикалися, і возний наказав спішитися. Коней відвів за місто молодший слуга, а він зі старшим пішов оглядати попелище. Пішли в напрямку господарських будівель Станьків — пан возний знав це місце, не раз там бував.
Сонце спускалося до заходу й обливало пожарисько тріпотливим світлом. Возний роззирався, і йому мимохіть пригадалася історія, оповіджена ченцем. Глухий острах заповз у душу, хоч йому не раз випадало важити життям — не раз запалювала ворожнеча той чи інший рід.
Вони підходили до замку. Власне, до того, що було колись замком. Увійшли на подвір’я — будівлі, як і все, пішли з димом. Двір був завалений головешками і стоптаний. Посередині світліли свіжою землею дві могили. На одній було щось схоже на хрест — дві обгорілі, збиті між собою колоди. Неподалік лежало барило. Була це єдина річ у дворі, яка не згоріла. Возний зазирнув досередини: на стінках осів іржавий накип.
— Щось шукаєте, пане возний? — почувся раптом голос, і вони аж за шаблі схопилися од несподіванки. На них дивилася дивна проява: на тілі метелялося шмаття, обличчя було молоде, але виснажене. Ніс випинався надто гостро, а сухі вуста відслонили жовті зуби.
— Хто такий? — гостро запитав возний, усе ще тримаючись за ручку шаблі. — Я возний його королівської величності.
— Та я вас знаю, пане возний! — чоловік усміхнувся неживою усмішкою. — Через це й підійшов. Прибули на все це подивитися?
— Прибули подивитися! — відгукнувся возний.
— Є на що! — сказав чоловік і сів на барило. — І не тримайтеся, пане возний, за шаблю, я не збираюся на вас нападати. Та й чим? — Він простяг попечені, вкриті виразками долоні.
Возний придивився до пришельця пильніше.
— Я вас не знаю, — сказав він.
— І не дивно, — відповів пришелець. — Ви знаєте панів, а я був посіпакою. У панів Сокольських я служив, ваша милосте…
— Ви знали людину в іспанській одежі?
— Старшого Станька? Він справді ходив в іспанській одежі, — понуро промовив пришелець. — В нього був камзол з рядом пувиць, міцний високий комір, панчохи до колін і вузькі галанці. Взуття його було гостре на кінцях і з розрізами. За спиною висів плащ, а на голові — берет.
Возний зрадів. Сам Бог послав йому цього чоловіка.
— Іменем короля… — сказав він. Чоловік холодно позирнув на нього.
— Зачекайте з королем, пане возний. Не забувайте, що я сам зголосився про це розповісти. Через те й прийшов…
Возний зиркнув на чоловіка запитально.
— Я чекаю на вас відучора. Чи не маєте ви, пане, ковток горілиці, щоб душу підкріпити?
Возний відстебнув од пояса баклажку й подав чоловікові. Той жадібно припав до горлечка. Спазматично потріпувалося його заросле волоссям горло.
Зрештою чоловік відірвався від баклажки і перевів подих. Подивився на возного і його слугу гарячими чорними очима.
— Коли б ви, панове, пережили, що я… Чортибать-казна-що тут трапилося!
Те, що сталося на майданіЯ не поспішав з розправою над Дем’яном Сокольським, на те в мене був час. До того ж хотів пережити зустріч з рідною землею і прийти до тями від зворушення, яке дістав, переступаючи поріг рідного дому. Тож блукав вулицями нашої половини містечка, всупереч бажанню матері, і впізнавав дорогі з дитинства місця. Люди озиралися на мене, бо іспанська одежа була тут іще вдивовижу. До багатьох людей я вітався, до мене ж кланялися з пошанівком усі — чутка про мій приїзд встигла оббігти всіх. Дехто зі шляхти запрошував мене завітати до господи, і я не відмовлявся на ту ґречність: всі вони були в батька на службі, а відтепер переходили на службу до мене. В багатьох із них були перелякані очі, вони застерігали мене не ходити без слуг, але моя певність і розважність додавала відваги і їм. Зрештою, під час нападу Сокольських на замок багатьох із них не виявилося вдома, щоб піти й захистити своїх принципалів. Але я поки що не хотів про те думати. Весь віддався цій мандрівці вулицями, обабіч яких були хати й обійстя. Щедро сипало промінням сонце, паслися на траві гуси, бігали замурзані босі хлопчаки й дівчатка; побачивши мене, вони застигали, наче кам’яніли, і розтуляли зачудовано роти. Купались у калюжах і в поросі горобці, валялись у баюрах чорні від багна свині; коли я підходив, горобці спорхували, знімаючи хмарки куряви, а свині зводили важкі голови й дивилися. Я раптом знайшов на цих вулицях жаданий спокій, хоч тяжко переживав нещастя, що впало на наші голови; всією душею впізнавав я цей край і його людей, чув запах соломи й дерева, зілля й парканів, навіть сонце дивилося на мене по-інакшому, ніж на чужині. Впізнавав стежки, по яких бігав хлопчаком, і давні хлоп’ячі схованки. Куріли літні печі, жінки варили обід; червоніли вишні й зеленіли, обсипавши густо гілля, груші; чоловіки поралися на обійстях; попереду стрибав по дорозі, тягнучи за собою довгий хвіст куряви, віз; ще далі синіли міські паркани, а там, за ними, чудовий з гребенями лісів на овиді простір. Повен живого моторного птаства й комах, повен хрущів, метеликів і горластих цвіркунів — це був мій край, і я радісно віддавав йому шану, хоч на дні мого серця все ще лежав сірий згорток — горе моє родинне. Ішов, наче п’яний, пригадував назви квітів і трав — ці трави й квіти промовляли до мене, як до рідного. Все вітало мене, дихало мені в лице міцними настоями запахів, і сірий згорток на споді серця почав помалу танути й меншати.
Зупинився біля паркана, що відділяв нашу половину містечка від половини Сокольських. Паркан був абиякий, подекуди світились і щерби. Я переліз на той бік: тут були такі ж вулиці й такі ж люди. Брів через простору леваду, густо засипану квітами й порослу густою отавою. На ній де-не-де паслися прив’язані телята й кози; вони зупинялися, побачивши мене, телята заклично мукали, а кози монотонно жували траву.
Вийшов на майдан, усе ще відчуваючи піднесення, яке викликала зустріч із рідним містом. Тут, на майдані, товклося чимало людей, крамниці жваво торгували, біля відчинених шинків стояло по кілька міщан і пили горілку. Вряди-годи проїздив хтось із шляхти: звивалася тоді за конями пилюга, і молоденькі міщаночки з радісним вереском розсипалися навсебіч.
Дивився на всіх цих людей з теплотою — там, у Болоньї, мені часто марився і цей майдан. У церкві задзвонили на обідню, і тільки тоді я помітив, що всі ці люди помітили й мене. Стояли обличчями до мене міщани, що пили горілку, порозкривали здивовано роти гарненькі міщаночки, зупинилося з батогами в руках кілька селян; ошатно вбрані чоловіки й жінки, що йшли в церкву, раптом забули про те: стояли й дивилися. Спинив коня і проїжджий шляхтич; він почухав рукою, в якій звисала нагайка, потилицю, а тоді круто розвернув коня і помчав в одну з вулиць. Я звів голову: на дзвіниці стояв криворотий Йосип. Він бив у дзвони, смикаючи за мотуззя, а вітер розвіював його густе довге волосся. Серед майдану височів голий і потемнілий від негоди ганебний стовп — жертви коло нього сьогодні не було. На один і на другий ґанок вийшли — на один молодша, а на другий старша жінки, їхні очі з цікавості стали круглі, як ґудзики. Криворотий Йосип раптом перестав дзвонити й звісився із дзвіниці.
Тоді-то я й побачив вершників, які їхали через калюжі. Передній хизувато всміхався, і я миттю його впізнав. Широкі вилиці, руді вуса над товстими губами, збита на потилицю шапка, низький, помережаний зморшками лоб. Він спинив коня і хвацько взявся руками в боки.
— То це ти, лайдаку, — закричав здалеку, — осмілився з’являтися мені на очі?!
Я дивився на нього, вершник їхав якраз на мене, обличчя його палало від непогамованої люті, і я нарешті почав розуміти, що його погук і його лють супроти мене. Я дивився на теперішнього ворога нашого — гай-гай, моя бідна, рознещасна сестро! Оце твій катюга й мучитель, а нещодавно наш приятель і родич? Горе застукало мені в серце, гірке, як полин. Спопеліло над головою небо, і посипався попіл сірий на людей цих і майдан, на дзвіницю й на мене. Десь там, вище цих будинків, біля білої хати заломила раптом руки сестра і впала навколішки. Я дивився на цього чоловіка; він, здається, щось кричав; який смішний і дивний цей його гнів, але це він, — скрикнуло раптом у мені, — еге, це він зруйнував мені все, про що я мріяв. Я не для того повертався на рідну землю, бачить Бог, миру й радості я хотів. Рука з нагаєм уже звелася догори, навколо була така тиша, що чути стало, як співають аж за містом цвіркуни. Я весь напружився — все починалося знову. Ридала й рвала волосся там, нагорі, біля білої хати, моя сестра, звівся і потрусив кулаками над головою батько, тіло моє напружилося, як тятива; наче меч, блиснув у мене в очах холодний вогонь; люди навколо застигли, немов перелякані ляльки, — дивися, дивися на все це, моя бідна, рознещасна сестро! Я побачив перед собою обличчя з широкими вилицями й рудими вусами. Рука з нагаєм мертво висіла наді мною (це той нагай, що смугував твоє біле прегарне тіло, сестро!); холодний вихор промчав майданом, і я вже став зовсім кам’яний — був ідолом на степовій могилі, якому бозна-скільки тисяч років; в мене й біль став кам’яний, лише тіло твоє прегарне, сестро, плавало перед моїм зором, посічене цим нагаєм. Вона стояла там, нагорі, й ридала, плакали її очі льодом, червоним мертвим льодом. Плечі твої, сестро, й зараз у червоному льоду, біль твій, сестро, наче пташка мертва. Я плачу тут, на майдані, разом із тобою, сестро, мої сльози кам’яні — я, як і всі смертні, не можу пройти байдуже коло твого білого, як сніг, посмугованого нагаєм тіла. Я ниций, сестро моя мила, і про це гукнули мені зараз два ворони, що сіли на дзвіницю.
Рука Сокольського мертво висіла над моєю головою, його брат вражено визирав з-за тої руки, на мене звідусіль дивилися розширені очі (чи не твої це очі, сестро?) — погляд мій лив уже розпечений метал, вогонь палахкотів у мені, чорний вогонь. У голубому світлі дня народжувалося моє осяяння (то твоя одежа, сестро, розкидана, як бувають розкидані хмари), я висів у повітрі між того голубого трепету, я цілував мертві очі твої, сестро, ти ж була в мене ласкава, тиха й добра голубка. Ну, що проти тебе оцей нікчемний дуросман з широкими вилицями й рудими вусами? Я знову ступив на цю страшну стежку, хоч як зарікався це робити, і тільки ти, моя бідна й рознещасна сестро, зможеш мене зрозуміти.
— Ти, Дем’яне, вчинив не одне лихе діло, — спокійно сказав я, дивлячись у нависле наді мною тупе обличчя свого противенця. — І не мені їх рахувати, на це буде суд Божий. Тебе судить зараз батько мій і сестра — вони земні твої судді, і я кажу тобі від їхнього імені: збирайся в дорогу!
По майдані розливався жах. Так, справді, то був жах. Навколо все немов побожеволіло; притьмом тікали перелякані міщани, шалено репетував на дзвіниці криворотий Йосип, сховалися жінки з ґанків, і все стало таке прозоре й порожнє. І біль мій, і сестрині сльози, і майдан цей — все порожнє й прозоре! І обличчя ворога мого, біле, як тісто, і очі, що горіли-благали, — все порожнє й прозоре! Рот у Дем’яна перекривився, і здавалося, він зараз звалиться на мене, як лантух ганчір’я.
Мої вуста скривилися також, бо ти, моя бідна й рознещасна сестро, плакала переді мною, ти заламувала руки, і я не міг дивитися на твої сльози, адже не про помсту волала ти до мене і не помсти просила.
Я розвернувся й пішов геть. Навколо було розметано твою голубу одежу, сестро, і мій біль ставав теж наче лід. Я плакав зовсім так само, як ти, сестро, і йшов, ішов геть звідси — нехай покину я цей мурашник, нехай не кричить так страшно на дзвіниці криворотий Йосип, хай краще грає свою щоденну музику. Дзвони плачуть за тобою, моя бідна, рознещасна сестро, і це по тобі мої теперішні сльози…
Ішов через курну вулицю, попереду їхав віз, запряжений вгодованою конякою, на возі — чоловік, якому немає діла до того, що сталося там, на майдані, і я ступив у слід коліс того спокійного воза. Біля воріт стояв сторож, йому теж поки що не було ні до чого діла — про все, що сталося, він довідається пізніше. Я пройшов повз нього, і він подивився на мене, як на кентавра. Кентавра, котрий вибігає в степ шукати кам’яних могил з кам’яними постатями на них.
Я вийшов за ворота і звів обличчя до неба. Світило сонце: воно висіло наді мною, над усім містом і розливало стільки проміння, що голова моя переповнювалася срібним дзвоном.
Хутко йшов через густо-зелену леваду, черевики мої із загнутими носками на тонкій підошві були недоречні серед цієї трави. Я скинув їх і пожбурив геть. Босі ноги мої ступали по холодній траві, довкола гойдалися квіти, попереду темнів ліс і з-під ніг випурхували коники. Ну, що може бути краще за цей луг, моя бідна сестро із посмугованим білим тілом, що може бути краще од цих квітів і сонця?!
Але все це неначе видиво короткочасне; той згорток, що лежав у мене на дні серця, тепер наче сива хмара, розростався зсередини і поглинав мене — плив я у цьому густому і гіркому молоці. В душі в мене камінь, розтрісканий на кавалки, і кожен кавалок — думки про тебе, сестро моя!
Текли мені з очей сльози, я не знав, куди прямують мої босі ноги. Не було ні глузду, ні розрахунку — хитало мене й хитало. Несли мене сиві хвилі — молоко густе і гірке, і я віддавався їм на поталу. Я біжу наче звір загнаний, безсилий і вичерпаний. Є тільки переді мною шлях, довгий до небокраю, а на краю його сяє білими стінами хата під солом’яною стріхою, біля якої стоїш ти, приклавши до лоба дашок долоні, і біля якої й батько наш у задумі взяв у руки обличчя.