Вітторіо сів на сіні, закусив бадилину, а лисиця почала лащитися до його ніг. Вряди-годи позирав він на мене, але мовчав. Був він, як звичайно, мій любий Вітторіо, і погляд його світився надміру лагідно.
— Це така несосвітенність! — сказав я. — Хто знав, що той дурний жарт так обернеться? Хто знав, що я не стримаю своєї сили другий раз, і третій…
Вітторіо жував травину і мовчки похитував головою.
— А далі? — спитав зрештою, і я задихнувся, настільки благий і добрий був його погляд.
— Далі? — перепитав я. — Хіба я знаю? Хіба я можу що знати, коли все так сплелося?!
Я ще пообідав у тих добрих людей, а тоді знову подавсь у ліс. Господар наділив мене хлібом-сіллю, а я вдячно поцілував йому руку.
— Хтозна, — сказав чолов’яга розчулено, — може, й мене колись поб’є такий трафунок в дорозі…
Я йшов лісом, і наді мною шелестіли дерева. Ще й досі не отямився і не заспокоївся після того, що довелося вчинити. Ще й досі був стривожений і наче розполовинений: один «я» ішов лісом і насвистував пісеньку, а другий волочився слідом, маючи зранене тіло. В такому стані я не міг бути корисний удома, тож вирішив перебути ще якийсь час у цьому лісі. Тільки тоді, коли знову зіллються в одно ці два чоловіки, коли зовсім вигояться рани отого другого, я повернуся до рідних.
Отож я простував лісом, занурюючись усе глибше й глибше в його нетрі, у спів пташок і хрускіт хмизу під ногами. Хотілося бути в ньому, як трава і ті пташки, — відчутися його дитиною; отак би, подумалося мені, жити! В лісі неважко знайти пустицю чи лісову хатину, мій дар міг би слугувати мені для полювання, дичину я міняв би на хліб і пшоно.
Пив я на повні груди повітря, і на душі в мене спогідніло ще більше. Теплі ідилії в’язались у моєму втомленому мозкові, вряди-годи вривавсь у них подув різкого вітру: спливала в пам’яті мати й брати, видиво червоного чоловіка, що ввійшов озброєний у наше обійстя. Невже, подумав я, після того, що сталося, ті вражі Сокольські почнуть веремію? Були-бо ми з ними сквитовані, і я не хотів ставати на нову з ними прю.
Ішов я довго. Здається, до вечора. Зрештою, доля змилостивилася наді мною: надибав пустицю. Тут жив, можливо, якийсь відлюдник-чернець, бо була вона обжита й заставлена образами. Я вклякнув і довго молився Господові. Здавалося, він благословляв мене в мирних моїх гадках.
Після того я сидів на ґанкові й дивився, як заходить за дерева сонце. Воно наштрикувалося на верхівки сосон і, поранене, проливало вечірню кров. Важкі червонуваті смуги проміння висіли між дерев, і трава в тих місцях, де вони падали, золотилася. Я сидів, залитий сонцем, і скидався, напевне, на старий, дупластий пень. Було мені справді добре, хоч у тілі ще не зникло відчуття одерев’янілості. В цю мить не хотів я знати того страшного світу, що вкручує у свій вир. Хотілося дихати цим лісом, сонцем і стати в цьому лісі його птахом чи комахою. Так, під ту хвилю я всім серцем хотів прижитись тут. Мене благословляло на те вечірнє сонце, тож коли погасило воно свої яскраві смуги між жовтих стовбурів, втишена й добра усмішка вперше за довгий час освітила моє лице.
Місячний більУ прочілі виросла мала чорна постать, чимось схожа на птаха. Тіло її напівпросвічувалося, і йшла вона, насунувши на очі каптур і звісивши аж до землі довгі кінцівки.
Втікач дивився крізь ту постать: червоний туман стелився за нею, мариська, наче безмежна товкітнява хмар, обличчя, розтягнуті і розводнені, розтягнуті і розводнені торси. Втікачеві різко заболіло перенісся, і він міцно приплющився. Повіки злиплися, як стулки мушлі, червона темрява вкутала втікача; в темряві цій чітко і яскраво промалювалося жовто-біле коло хиткого й тріпотливого місяця.
— Тебе-бо я не кликав! — тихо сказав втікач пришельцеві.
Той присів навколішки біля пригаслого вогнища. Підкинув у вогонь хмизу — червоні відсвіти затанцювали довкола.
— Я тобі казав, що мені недовго топтати стежку. Тоді, коли ти так налякав мене і відігнав од себе, я вже не добіг додому… Тепер я літаю ночами і лякаю слабодухих. Вже так мало пам’ятаю зі свого колишнього життя, але тебе не забув і, певне, не забуду. Вічна загадка мене непокоїть: не зрозумів я тебе, чоловіче!
— Ми не одного поля ягоди, — хрипко сказав утікач. — Ти хотів чинити те, що я мусив. Тільки там, з Вітторіо… там було непорозуміння: я не знав тоді ще про свою силу…
— Це все місячний біль, — озвався після мовчанки пришелець. — Ми все-таки відчуваємо те саме. Чи одежа на тобі чорна, чи біла — це однаково одежа. Гай-гай, чоловіче! Шкода, що твоя сила так змарнувалася: щось велике ми б учинили! Я одразу це відчув, коли побачив тебе вперше: для великого чину ти зроджений. А мене тоді так вабила чорна слава світу. Коли виходив місяць, мене тягло з дому, бо тільки вночі я по-справжньому жив. Це та сила, що й тепер носить мене по світу, і вона велика. Я ж був непростий серед роду свого: вже мріяв, як з твоєю допомогою диктуватиму свою волю можновладцям. Ми б захопили один із більших тронів, і мене полюбив би народ: народ любить тих, хто його шмагає, приязно всміхаючись. Я повів би той народ здобувати світ, і при твоїй допомозі ми перекрили б подвиги Александра Македонського. Я зумів би втримати світ у своїх руках, бо добре пізнав би його. Це нескладна наука, можна, легко граючись на його законах, пускати йому з носа зайву кров. Побачив би, яке славослов’я обкурило б нас і скільки лестолюбців лизало б нам ноги!
Пришелець сміявся, і його напівпрозоре тіло трусилося. Хитав головою і втирав затиллям долоні сльози.
— Еге-гей! — продовжував він. — Я цього вже ніколи не досягну! Слава Александра залишиться Александрові. Він був такий наївний, отой Александр. Я не виймав би меча з піхов, хоч коли треба, то й не ховав би. Я б не тягався по пустелях на верблюдах і не пив би каламутної води з напіввисохлих річок. Послуговуючись невидимою нищівною силою, тільки поклав би собі під ноги скількись там трупів.
Він знову зареготав, затрусившись усім тілом.
Утікачеві важко було говорити, але він підтягся на руках і сперся об стіну.
— Дивна мені мова твоя, чоловіче, — сказав, ледве ворушачи вустами. — Дивно, що приходиш до мене і починаєш таку бесіду, як рівний із рівним. Тяжко мені думати, що і я впав так глибоко, коли став на одну з тобою дошку. Але видить Бог: зло моє мимовільне. Видить Бог: душа в мене не чорна, закрутило мене тільки лихо.
— Чи одежа на тобі біла, чи чорна — це однаково одежа, — сказав пришелець, весело змружуючи очі. — По ділах людей судять, а діла твої такі ж чорні, як і мої думки. Через це я й летів так довго, щоб переступити цей твій останній поріг. Єдине, що різнить нас у цьому світі, це твоє відчуття вини — поріг, якого я не переступлю. Через це й сиджу тут коло тебе і так довго умовляю. Хочу врятувати твою силу. За тобою женуться, розшукуючи тебе, сотні вершників. Що для тебе сотня вершників — перетвори їх на камінь чи попіл. Встань із цього бридкого ложа і ляж у ложе царське. Зроби те, про що мріяв я, адже воно вбива тебе — відчуття вини!
Пришелець нахилився над утікачем і схвильовано задихав йому в обличчя. І хоч був він тінню і тіло його було прозоре, хоч руки в нього, як крила, а голова з-під каптура пугачева — страшна й окаста, дивний смуток обвіяв втікачеві груди, наче теплий вітер весняний. Здалося йому, що пропав із його хижі дух прілого листя і що бачить він ясно-синє небо між темного, набряклого від соку гілляччя. Чує він спів синичий, бліда усмішка торкнула його позеленілі вуста — он воно, те небо, про яке говорив йому пришелець.
— Ну, а коли ти мене не переконаєш? — спитав він, так само всміхаючись.
Пришелець відхилився від нього, а тоді звівся на ноги. Навис над ним чорним, хоч і напівпрозорим тілом, звів довгі руки-крила і зовсім затемнив тими крилами світ.
— Гай-гай, — чоловіче, — сказав із притиском. — Мені тебе жаль. Світ цей, як два велетні, що зчепились у смертельній боротьбі. Можливо, переможе той, що в білій одежі, але це теж нічого не вирішить. Раз народився чоловік, він повинен умерти. Раз народився світ — повинен умерти і він. Коли переможе той, що в чорній одежі, — це й буде світові смерть. І в того, чорного, чоловіче, більше шансів. Бо коли зачавлять вони один одного в своїх смертельних обіймах — виграє також чорний. Затям собі цю науку!
— Виграє білий, — сказав утікач самими вустами, і на них знову лягла усмішка, від якої пришелець з хрускотом стис свої напівпрозорі кулаки…
Втікач розплющився. Крізь вивалені вікна видно було, як падає дощ. Десь далеко загриміло і щосили блиснуло. Втікач дивився на все те майже осмисленим поглядом. На вустах його світилася тиха, гарна усмішка, а на правому оці зблиснула сльоза.
Він побачив і справжнього пугача в прочілі того вікна. Був зовсім чорний і летів, наче хто каменя запустив у небо. Закричав голосно, і втікач зауважив, що хоч іде дощ і гримотить грім, хоч мигає блискавка, серед неба світиться місяць. Обпоясався велетенським жовтим пасом, і пугач летів просто до місяця і того мерехкого, золотого кола.
Характерник— Першу ніч я чаклував, — сказав характерник возному. — Тільки після того ми з молодшим Сокольським рушили до обійстя Станьків.
Ми зайшли від левади, щоб менше дрочити собак, ноги наші безшумно ковзали по мокрій від роси траві, під місяцем ця роса була наче пересипана коштовним камінням. Молодший Сокольський на мою пораду був озброєний луком, а в сагайдаку в нього лежало кільканадцять отруєних стріл — була це вже моя робота. Ми йшли і, мабуть, обоє відчували трем, який завше відчуваєш у тілі перед полюванням.
Собак ми трохи сколошкали вже на їхній половині містечка, але до замку дісталися щасливо і щасливо пролізли через потайник досередини. Глуха тиша стигла навколо, в небі плавав ясний, білий місяць, і ми з годину сиділи під городнею[3], вичікуючи. Десь далеко відгукнувся пугач, пролетіло над нами чорне велике кудлате тіло, обличчя Сокольського пересмикнулося. Я заспокійливо поклав йому на плече руку, він зняв ту руку і по-дружньому її стис.
В цей мент ми поприкипали до своїх місць: у вікно вилазила біла постать. Я знав уже: середульший брат чарівника — сновида. Він ходить по дахах і по двору, водить його місяць-повня, і він покірливо слухається цих химерних віжок. Ніколи не покидає замку, але в замку він господар; я накликав на нього своїми чарами це нашестя.
Бовванів у вікні, розставивши руки, звів мертвотно бліде обличчя і наче пив місячне світло. Молодший Сокольський тремтів коло мене, як у пропасниці, — сновида молився місяцеві, і цю молитву прийняв від нього пугач, який знову з’явивсь у повітрі.
— Он він, диявол! — прошепотів я на вухо Сокольському. — Ваша милість, можете бути впевнені: святе діло чините!
Сновида в цей мент ворухнувся і вмостив ногу на виступі стіни. Взявся руками за наддашшя і легко зійшов на дах. Ішов по краєчку, рівно й спокійно ставлячи босі ступні, наче йшов по рівній стежці. Знову зашумів чорними крильми пугач, сновида спинився й повернув до нас обличчя.
— Стріляйте, ваша милосте, — прошепотів я, і Сокольський почав похапцем лаштувати стрілу.
Але сновида звернув убік і перейшов на протилежний схил даху. Ми полізли по траві, зарошуючи обличчя й одежу. Важко віддихував Сокольський, він уже заспокоївся і помалу переймався гарячкою полювання.
Сновида стояв на краю даху, облитий місячним світлом. Його біла одежа сяяла й мерехтіла, а обличчя було блідо-синє. Сокольський заклав у лука стрілу, але не встиг натягнути тятиву, як сновида хитнувся, легко схопився за піддашок і за мить був уже на землі. Озирнувся з-за плеча в наш бік і сховався за рогом будинку.
— Він нас побачив, — прошепотів Сокольський.
— Не меліть дурниць! — грубо обірвав його я. — Не можна щось бачити, коли заплющені очі.
Сновида з’явився з протилежного боку будинку і, спинившись, знову повернув у наш бік синє лице. Хитнувся й рушив до нас — в цей час зі свистом промчала стріла: Сокольський сидів коло мене з порожнім уже луком і тремтів.
Стріла просвистіла над головою сновиди, він знову став, наче вагався, йти далі чи ні. Сокольський заклав другу стрілу, і вона вирвалася з його тятиви, коли сновида зайшов за дерево.
Тоді я засміявся тихенько, і мій сміх був такий дошкульний, що Сокольський грубо схопив мене за плече залізною п’ятірнею.
— Ану замовч! — грізно прошепотів він, аж у мене затерпло всередині. — Бо я, перш ніж поцілити його, всаджу ножа в горлянку тобі.
Сновида знову пішов на нас. Ішов, наче хотів застати на лихому вчинкові, обличчя його світилося, ояснене не до кінця зрозумілою благістю, очі були все ще заплющені, а підборіддя зведено вгору. Ми відчули загрозу в тому зведеному підборідді й задерев’яніли.
Сокольський однак уже не боявся. Заклав стрілу в лука і прицілився ретельніше.
Пронизливо свиснула стріла, сновида зупинився — стріла з хрускотом увігналася йому в тіло. Сокольський пустив ще одну стрілу, але діло вже було зроблене: сновида підскочив, вчепився руками в стрілу і вирвав її з грудей. З горла в нього вихопився чи зойк, чи хрип — в цей мент друга стріла вп’ялася йому в шию, і він звалився, обливаючи кров’ю свою нічну одежу.
— Залишимо його тут чи заберем? — спитав я Сокольського.
Той повернув до мене ошкірене обличчя.
— Заберемо, — сказав він майже вголос. — Нехай пошукають…
Сокольський навіть забув, що може покористуватися моєю силою як слуги, підійшов до трупа і звалив його на плечі. Ми прокралися так до виходу, витягли труп із замку, тоді звалив мертвого сновиду собі на плечі я. Так ми йшли, міняючись страшною ношею, а над нашими головами дзвенів вряди-годи крилами чорний птах. Не хотіли йти через місто, тому пробралися за міські паркани. Тут чекали нас наготовлені троє коней. Сокольський підпустив слугу, що стеріг коней, і свиснув мені. Я приволік сновиду, і ми разом звалили трупа на кінський круп.
Задудніли копита, Сокольський повернув до мене веселе й розбишакувате лице:
— Ну, що, характернику, вдалося? — гукнув він голосно.
— Вдалося! — відгукнувсь я йому в тон, і ми пришпорили коней.
ЛісЯ прокинувся з почуттям неясної тривоги. Довго не міг второпати, куди втрапив: дерев’яні, чорні стіни, образи святих на іконах, грубо збитий стіл й убоге на ньому начиння. Я ледве сидів на ліжку: весь був покусаний блохами, якими аж кишіла занедбана постеля.
Сонце вже встало. Я вийшов із пустиці, мелодійно заливалося лісове птаство, і я відійшов трохи від пустиці, щоб намилуватися чудовим ранком. В цей мент почулася хода, на галявину вибіг зарослий і немов переляканий чернець. Він заскочив до пустиці, а за хвилину покинув її, тримаючи в руках якогось вузлика. Озирнувся злякано й побіг.
Я хотів кинутися вслід за ченцем, адже це в його хижі я переночував, але перечепився через якусь колоду. Гримнув на траву і мимохіть обернувся. Брови мої зламалися од здивування, а серце забилося раптом швидко-швидко. Підповз ближче до тої колоди і раптом почав тремтіти всім тілом. Волосся стало сторчака, а розум мій, здавалося, померк. Сіра хмара повила мене, захопила, і в тій хмарі спалахнула нестерпно яскрава блискавка.
Я не міг не кричати, не міг не плакати, і сльози покотилися по моєму обличчі градом. Звалився з нутровим стогоном і у відчаї затовк щосили головою об землю. Тоді звівся і знову нетямковито позирнув у траву. Сумніву не було: лежав переді мною мертвий мій брат.
Я сидів у траві безтямний, наче ідол. Був знищений і знічений. Здавалося, сліпу ворожу силу наслано на мене. Дурна випадковість, гра уяви мого скаламученого мозку — годі було знайти тут пояснення, що сталося. Я нічого не знав, і нічого не відав ліс, бо й він зараз мертвий і сухий. Зник пташиний спів, і не шелестить над головою листя. Погасли, зів’явши, квіти, а трава стала, наче сухий очерет. Ось-ось загориться цей незвичайний сухостій, спопелить усе і згорить сам. Такий був і я. Теж був сухий і готовий спалахнути. Забув про все на світі, про гризоти свої, сумніви й біль. Ладен був викоренити цей ліс, але знайти того, хто це вчинив. Бачив ченця, що недавно тікав перестрашено з цієї галявини, і в мене перед очима воскресло на мить його схвильоване лице. Я зірвався на ноги. Душа моя горіла, мозок працював гарячково — не був я вже розважливий та обережний. Місячний біль палахкотів у мені, хоч і світило над головою сонце. Був я пломенем, що запалює цей сухостійний ліс, і вже палав.