Птахи з невидимого острова (збірка) - Шевчук Валерий Александрович 20 стр.

— Нелегко себе дурити, отче? — спитав. — Чи ж бо вдається?

«Будь ти проклятий!» — сказав я подумки і перехрестився.

Він пішов. Решту ночі я не міг склепити очей. Боявся, що він повернеться і тоді вже не радітиму так, як тепер. Я впав на долівку і заплакав. Я благав милосердя, але навколо стояла така тиша, що мені в голові дзвони заграли. Я злякався цієї тиші і вдруге покинув пустицю.

— Гей, Вітторіо, — сказав я, ідучи порожньою дорогою. — Чи бачиш ти, як усе непросто? Не можу знайти місця, де побув би у затишку хоч би цю ніч. Треба мені вже повертатись у світ тих пристрастей і того болю.

Я йшов через поле, дорога під місяцем світилася, довкола розливалося мерехтливе срібло, все в тому світлі завмерло, пойняте великим сном. Вряди-годи над головою пролітали кажани, і я чув сухий скрип їхніх крил. Начебто обсипався на мене пісок ночі; холодне розлите срібло чи, радше, оливо заливало мозок, і я теж олив’янів на цій дорозі під цим місяцем. Втоми я вже не відчував, мені хотілося отак іти безконечно.

Я озирнувся. Біля мене йшов Вітторіо, а збоку бігла лисиця. В цьому світлі хутро її вигравало срібними іскрами, очі світилися червоними вогниками. Запалювалася дорога і трава обабіч: світло перетрухлого дерева чи болотяні перелесники. Стрибали вони коло мене, а кілька з них сиділо у Вітторіо на простягнутій долоні. Він розглядав їх, і обличчя його було здивоване.

— Хочу втекти від усього цього, — сказав я.

— Дивись, — мовив Вітторіо. — Це ті вогники, що ти їх шукав.

— Коли повернуся туди, хтозна чим усе скінчиться…

— Ці вогники манять і манять, — казав задумливо Вітторіо. — Не може чоловік опиратися тій силі…

— Дивна річ, мене не тягне до рідного дому. Чує моя душа, доведеться знову починати все спочатку.

— Загаси ці вогники, — попросив Вітторіо. — Вони печуть мені долоню. Загаси місяць — місяць не потрібен землі, їй потрібне тільки сонце…

— А коли я туди не піду, там може статися нещастя.

— А може, вже й сталося, — усміхнувся загадково Вітторіо.

— Ще нічого не сталося! — закричав я.

— Ночі землі потрібні, а місяць — ні. Місяць тільки розводнює ніч, імітуючи день. Він будить убивць і блаженних.

За нами бігла лисиця. Зняла писок угору і тонко загавкала.

— Годі мені розрубати цей вузол, — сказав я.

— Кожен із нас, — уже шепотів Вітторіо, — потайки гадає, що він безсмертний. Але на кожного приходить час, тоді думає він про двох братів, які дубасять один одного там, на місяці. Дивно це мені, друже, адже коли розібратись, винуватих поміж них нема.

— Я не хочу туди йти, але не можу не йти, — сказав я, наддаючи ходи.

Дорога заводила мене все далі й далі. Біла й залита місяцем. Дорога, вимощена перетрухлим деревом, яка палала так само яскраво, як і місяць.

— Я його бачив, коли він стукав до старого у вікно, — сказав характерник. — Але тоді я не на жарт перелякався…

Страх охопив мене, коли узрів я його перед тим вікном. Мені здалося, що він щось замислює на старого. Я й справді почув, як той крикнув. Треба було чимось зарадити, і я кинувся на той бік господарського дому й постукав. У шибу визирнув наймолодший Сокольський.

Зайшов у дім, і в цей мент почули ми крик старого. Вискочив у сіни, на ньому лиця не було — очі вибалушилися, а на губи вибилася піна.

— Він прийшов, він прийшов! — загорлав старий несамовито.

— Хто прийшов? — не втямив нічого наймолодший Сокольський.

— Убивця братів вашої милості, — сказав я.

— Ти теж його бачив? — спитав задихано старий. — Я подумав, що мені ввижається.

Я кивнув. Увесь дім уже збудився. Наймолодший Сокольський так розлютився, що я здивувавсь. Вони запалили з братом походні і наказали слугам спішно зброїтися.

Було трохи смішно дивитися на їхнє завзяття — що значила зброя супроти того, хто володіє нелюдською силою? Але вони, здається, знавісніли зовсім. Вискочили всі гуртом у відчинені двері — було в дворищі порожньо і спокійно. Старий ніяк не міг отямитися, він стояв на ґанку, поки сини із слугами нишпорили по всіх закапелках, і в нього трусилася нижня щелепа. Було спущено собак, і я теж уключивсь у цю веремію.

Наймолодший Сокольський, здається, зовсім втратив глузд. Натягував тятиву і пускав у всі боки стріли. Це вже зайве, бо чарівника ніде не було. Та й приходив він, очевидно, не для того, щоб убивати Сокольських. Я сказав про це старому.

— Що ж йому було треба? — холодно запитав старий.

Я знизав плечима. Щось йому було треба.

В цей мент надійшов наймолодший Сокольський.

— Знайшли? — запитав старий.

— Наче у землю провалився!

— Не міг же він перелетіти через паркани?

Мені знову стало смішно.

— От бачите, — сказав загонисто наймолодший Сокольський. — Не такий страшний чорт!

— Він мій хрещеник, — сказав мені старий, утираючи з лоба сажу від походні. — На мене він руку не міг підняти…

«Чорт і справді не такий страшний!» — подумав я і всміхнувся.

Над двором висів великий повний місяць. Я задивився на цей місяць, в голові мені помалу вияснювалося.

— А що б на це сказав ти? — повернувся до мене старий. — Мусиш знати більше, ніж ми.

Лице моє запломеніло — старий визнавав мою силу. Я знову зирнув на місяць — стояв він серед неба ясний і вмиротворений.

— Треба поворожити, — сказав я зумисне непевно, хоч уже давно знав, що їм відповім.

— Поворожи! — згодився старий. — Щоб знову не вскочити в халепу.

Я взяв у слуги походню і пішов через двір. Жовтий вогонь хитався в мене над головою, і від того тінь моя потворно заплигала під ногами.

Я спинився серед дворища, встромив походню в землю і завмер, виструнчуючись до місяця. Знав: усі вони з’юрмилися на ґанку і дивляться на мене. І я вирішив похизуватися перед ними.

Повільно захиталися у мене стегна, я почав помалу підстрибувати, а тоді пустивсь у танок. Закрутився навколо походні: здалося мені, розростається вона у велику вогняну квітку — вогонь серед неба, подумав я, він палить усе і всіх, він, як місяць, але не такий холодний — це справжній вогонь.

Я схопив походню і захитав нею, немов погрожуючи небові й місяцю. Довкола сипонули іскри, засвітились у траві, як самоцвіти. Тоді я жбурнув походню на землю і, дико скрикнувши, почав топтати її. Іскри сипалися з-під ніг віялами, а я і справді розшаленів. Веселий сказ трусив моїм тілом, і це передавалося туди, на ґанок, де пороззявляла роти легковірна юрба.

Останні іскри зітліли в траві, я опустився на коліна і повернувсь до тих, що завмерли на ґанку. Німо палали походні, і, як найбільша походня, горів місяць. Я вдарив кілька земних поклонів і припав щокою до трави, відчуваючи її вільжисту прохолоду. Лежав якийсь час, а тоді рішуче звівся. Повільно пішов назустріч тим цікавим очам, і в погляді в мене палахкотів вогонь.

— Ваша милість мають рацію, — сказав я, кинувши перстом у наймолодшого Сокольського. — Це справді так: не такий страшний чорт, як його малюють! Він має велику силу, той чарівник, але вона, як і все у світі, обмежена. Свідчу небом, — я звів угору руки і потрусив ними, — має він силу проти кожного з нас, але слухайте всі! — я кричав так, що, думав, зірву собі голос, — його сила ница супроти юрби!

Багатоголосий погук покрив мої слова, і я відчув, як піднімають мене вгору сильні руки і кидають у повітря, — пиха, яка зродилася в мені під ту хвилю, захитала світ.

Я йду порожньою дорогою, за мною, як собака, біжить сріблисто-сива лисиця, а над головою висить місяць. Сюрчать цвіркуни, в обличчя віє густим спокоєм поснулих полів. Їхня розмова стає бажана мені — це втишує неспокій і кладе на душу той мир, якого я давно вже прагну. Справді-бо, ось він, цей мир: відчувати під ногами дорогу батьківщини, чути дух рідної землі і смак та запах заснулого поля. Віддалік шумить ліс, в таку ніч він теж оповитий дивним зачаруванням і теж шепоче про мир. Мир — це і є така ніч, хай маю над головою я небо, а не дах рідної хати. Тільки місяць турбує мене, він як більмо на великому оці неба, на ньому сплелись у дикому і нерозумному ґерці брати. Неначе падає у ніч меч двосічний, списи холодного проміння над мирними полями будять кажанів та цвіркунів. З лісу долинає голосний згук пугача. Той згук відлунює у свідомості щемким болем. Але я й справді хочу миру. Проганяю навіть лисицю, як проганяють додому собаку, котра ув’язалася за хазяїном, — проганяю спогади про мій справжній гріх. Беру грудку землі й кидаю в неї. Лисиця зупиняється. Вона освітлює мене червоним поглядом, і я нахиляюся за другою грудкою… Лисиця задкує. Вишкірює білі холодні зуби, і я втретє кидаю в неї грудкою. Тоді вона сходить з дороги в густу траву. Я йду далі, намагаючись пізнати злагоду ночі і зела, але лисиця не покидає мене. Вона біжить понад дорогою, ховаючись у траві. Тоді я нахиляюся знову за грудкою. Але раптом відсмикую руку: замість грудки пальці мої натрапили на холодне слизьке тіло. То жаба-ропуха, яку теж розбудив цей місяць. Мене проймає жах. Кидаюся чимдуж бігти, серце шалено калатає в грудях, а лисиця мчить за мною по придорожній траві. В неї червоні очі, і я відчуваю, що ніколи вже не звільнюся від її переслідування.

Ранок приніс утікачеві полегшу: йому вдалося відпочити. Він вийшов із хати — лежало на овиді велике ранкове сонце. Земля вкрилася легенькою памороззю, і все довкола блищало тисячею спалахів. Весь простір грав і світився: срібні дерева, кущі і срібна земля.

Він повільно пішов по цій срібній землі, і його босі ноги залишали після себе чорні, жовті й зелені сліди. Чорні там, де була земля, жовті — на листі, а зелені — на траві.

Він ішов не озираючись. Не чув за собою погоні, але й не бачив попереду білостінної хати і двору, де зібралася вся його родина. Була тільки ця срібна земля, порожній простір без вітру і пташок, а на яскраво-синьому небі горіло червоне сонце.

За цю ніч він змінився. Його виснажене обличчя було оторочене світлою бородою, а на голові сріблилися сиві пасма. Очі запали, але дивилися м’яко й тепло. Він не помічав, що ступає по паморозі, — ноги його не відчували вже холоду. Груди високо здіймалися — дихав утікач спокійно й глибоко.

Вряди-годи він зупинявся, наче роздумував, куди йти, і знову плів за собою вервечку кольорових слідів. Від великого світла, яке лилося звідусіль, постать його на тлі білих горбів, здавалося, розчиняється серед цих тисяч холодних іскор. Одна його рука стискала й розтискала кулак, а друга безживно звисала вздовж тулуба.

Він зупинився біля дерева, яке ще не скинуло пару листків. Один з листків зірвався й, прокресливши коло, ліг йому під ноги. Засвітився непорочною жовтизною — з ока втікача виповзла сльоза, але відразу ж замерзла. Він уперше озирнувся — не на свої сліди, а на сонце. Кругле й негаряче, воно не сліпило очей.

Втікач повільно чвалав далі. Сходив на крутий горб, і йому важко стало дихати. Спинився й довго перепочивав. Кольорова вервечка слідів тяглася під гору в’юнистою смужкою.

Знову ішов і знову хитався довкола іскристий світ. Тільки на горі він зупинився вдруге. На всі боки розстелявся дивовижно безлюдний простір. Покритий памороззю, він палав, мінився і грав.

Втікач скам’янів. Замерзла сльоза на його щоці відтанула і поповзла до кутика вуст. Велика тиша гойдала втікача, великий спокій ліг йому на душу. Ласка й мир світилися в його зорі, а довкола холодно і величаво промінилася земля…

Тоді знову почувся далекий тупіт. Втікач різко озирнувся, але навколо було так само порожньо. Обличчя його спотворила гримаса, і він почав спішно підійматися на ще вищого горба. Там, на тому горбі, розійшовся туман, що вкривав вершину, і він знову побачив перед собою білостінну хату, криницю і подвір’я. Ще рано, тож на подвір’ї не було ні душі — тільки вився вгору тонкий синій струмінь і спалахнуло раптом, гостро вистріливши назустріч йому, маленьке кругле вікно.

Ми пішли на них тієї-таки ночі. Людей зібрали багато, і не всі були високих цнот. Пахло розбоєм і грабунком — половина нашої ватаги могла б за гроші й у вогонь полізти.

Ми пішли до левади і легко прокралися на ворожу половину містечка. Наказано було не здіймати галасу, а заповзятливих собак душити петлями. Ми відчували піднесення, навіть я, бо після того ворожіння з походнею упевненість вселилася в мене, і я починав вірити у власну облуду.

Ми досягли замку наших ворогів у тиші. Нападу тут не сподівалися: ворота хоч і були зачинені, але сторожа спала. Ми розставили зусебіч людей, а кілька найвідважніших перелізло через паркани. Жоден із сторожів так і не здійняв ґвалту, ворота відчинили, і ми всі безшумно зайшли до двору.

Оточили дворище й почали відразу бити вікна в господарському домі. З дзенькотом сипалося скло, хтось уже підпалив хазяйський дім, щоб викурити їх звідти, як пацюків.

У домі заметушилися. Я завмер, безсилий стримати шалене серцебиття: зустріч із чарівником не віщувала нічого доброго. Слуги закричали тим, у будинку, щоб виходили. Будинок палав, але звідти не виходив ніхто. Старий наказав виламувати двері.

Довкола сипалися іскри і гоготіло полум’я. Горіли вже й хати слуг, звідти долинали розпачливі вигуки — наші зарізяки робили своє діло. Лиха радість гойдала моє нутро. Хай вони б’ють одне одного, ці пани, міркував я, чим менше їх буде на землі, тим ліпше!

Двері господарського будинку були міцні, і ми вивалили їх тільки тоді, коли зайнявся полум’ям весь дах. Наші відчайдухи кинулись усередину й почали витягувати звідти добро. Всі бігали зачумлені і запалені дикою пристрастю руйнувати. Нарешті з полум’я було викинуто одного із Станьків. Вимахував шабелькою, але до нього кинулося кілька хлопців. Він заточився, ударений довбнею, і впав — був то якийсь їхній кревний.

Тоді ми побачили й стару. Вона вийшла на ґанок і спинилася на ньому, горда й незворушна. Сиве волосся було розпатлане, а закіптюжене обличчя відважне й величаве. Вмить кілька слуг схопило її за руки й поволочило до старого Сокольського.

Той стояв серед двору й байдужно дивився на цей рейвах. Стару кинули йому під ноги, і вона виплюнула згусток крові.

— Будь ти проклятий! — крикнула вона, і Сокольський щосили вдарив її чоботом.

— Де спряти? — захрипів він.

— А сколіла б я, ніж сказала тобі це, вбивце! — гукнула безстрашно стара.

— Хто із нас правий-винуватий, розсудить Господь, — сказав Сокольський. — А ваше гніздо вже в попелі, і не допомогли вам ніякі диявольські штучки. Я присягнувся, що пущу вас із вітром, і Господь допоміг мені в цьому. Ну, то де спряти?

Тоді стара плюнула знову. Кривава слина впала на чобіт старому, і він оскаженів. Почав періщити жінку вздовж і впоперек нагаєм, стара качалася по землі, але не репетувала. Довкола зібралося кілька слуг і реготалося. Зрештою стара смикнулася й заспокоїлася.

— Води! — наказав Сокольський.

Слуги побігли по воду, а в цей мент просвистіла стріла і вп’ялася старому в груди. Він вхопився за неї обома руками, але ввійшла вона надто глибоко. Сокольський захитався й вирячив очі.

Всі забули про стару й кинулися шукати злочинця. Зрештою той не тікав. Це був найменший Станько — хлопчак років чотирнадцяти. Він тримався сміливцем, але коли його почали бити, страшно кричав. Один із братів Сокольських змахнув шаблею і поклав його собі до ніг…

Дворисько палало вже на повну силу. Стару відливали, і вона заворушилася.

— Де спряти? — нахилився до неї наймолодший Сокольський.

Стара кинула на нього каламутний погляд, і з грудей у неї вирвався хрип, схожий на регіт. Наймолодший Сокольський ударив її буком, і вона затихла навіки.

— Це ти даремно, — сказав йому брат. — Треба було б засипати їй за шкуру жару…

Про чарівника ми забули й думати. В поспіху й колотнечі ніхто з нас не згадав про його силу і про його помсту. Один тільки я позирав навколо, і тривога не давала мені спокою. Його в замкові й справді не було, і саме це найбільше мене тривожило.

Валували в містечку собаки, люди вже попрокидалися, але боялися підходити до замку. Ми були безпечні, окрім того, частина ватаги вже подалася грабувати й палити туди. Спалахували пожежі, і я вирішив, що варто мені звідси відійти.

В цей час здійнявся вітер. Всі раптом завмерли. Холодний, крижаний подув війнув на пожежу, і вогонь начебто присів до обгорілого дерева. Од того відразу потемніло, а місяць розгорівся так сильно, що ми всі в його сяйві стали схожі на мерців. Тут ми й побачили чарівника. Стояв на вежі, облитий тим моторошним світлом, і ми всі чимдуж кинулися врозтіч.

Я раптом побачив, як край неба спалахнула заграва. Зарожевіли хмари на небі, і я отерп, вражений жахливим здогадом.

Я повертавсь у своє містечко. Глухий біль стис мені груди, і я кинувся бігти. Але тої ж хвилі зупинився: стисла мене ядуха. Стояв на нічній, порожній дорозі і важко дихав. Валували і вили пси, здавалося, то сама ніч валує й виє. Над головою хмарою пролітали кажани, що покидали місто. Я побачив їхні блискучі, червоні очка, їхні писки і почув шерхіт їхніх крил.

Лисиці коло мене вже не було. Я пішов далі: простір і тиша, воля і спокій лишилися за моєю спиною. Я вже ніколи до них не повернувся. Хай живе там ніч і бігають лисиці; я вже не міг жити в такому світі. Груди мені розпирав розпач, лихі передчуття знову погнали мене, і я біг, задихаючись і плачучи, — поступово ставав, мов натягнута тятива.