— Завтра! Завтра! Не повторiть завтрашнiй день…
А чоловiки стояли та смiялись. Нарештi двоє вiдiйшли вiд гурту, взяли Лаврентiя за руки та ноги i вiднесли в тiнь.
— Хорош дурня валяти!
Бiлявка усмiхнулася, її фiолетовi очi горiли двома iскрами, притрушеними сiрим попелом.
— Вiн вам треба…
Чорнява гасала травою, а чоловiки рубали м'ясо великими ножами, скидали до мiдного тазика, i негучно перемовлялися, позираючи на його батька.
3. Вiн бо спасе тебе вiд сiтки птахолова
i вiд погибельного мору.
4. Вiн тебе покриє крилами своїми,
i ти втечеш пiд його крила;
щит i забороло — його вiрнiсть.
Вiн дихав тяжко, сходячи гарячим тваринячим потом. I навiть тодi, коли вантажiвка, обiймаючись теплим повiтрям i пилом, рушила, керована мiцною батьковою рукою, навпрошки додому, його не полишало трепетне твариняче благоволiння перед невiдомими людьми, одягнутими у бiлi сорочки. Це вiдчуття було терпким, пекучим, як дешевий портвейн.
За лiсом вже грала сумна музика духового оркестру. Музиканти — пожежники в начищених шоломах — видували одноманiтнi звуки, i тiльки тодi Андрiй вперше вiдчув свою непотрiбнiсть у цьому свiтi. Вiн уважно подивився на батька, але нiчого не сказав. Але того дня, як зараз пам'ятав, вiн не поїхав на рибалку.
Тодi в його пам'ятi, того дня, встали могутнi тенти музикального майданчика, куди вони ходили на танцi. Вони випили з Яшкою по стакану дешевого вина, потiм добавили пива, i вже коли йому заманулося перейти на алейку, пiд облузаний гiпсовий пам'ятник дiвицi з веслом, вiн побачив, вiрнiше, вiдчув ледь вловиму тiнь, дух чогось моторошного, а водночас такого, що нiколи ще не пробував, i воно нахабно та настирливо влазило у його свiт. I тодi вiн побачив чорнявку, яка стояла пiд миршавенькою туєю; зараз вона була зовсiм iншою — довгонога, обличчя обтискали бутони чорного, аж до синього, волосся. Вона усмiхнулася, простягнула руку, i вiн стривожено, як звiр, храпонувши повiтрям, подався назад, але вона вже зловила його широку i грубу долоню в свою нiжну i м'яку, вiйнувши на нього запахом, невiдомим духом:
— Привiт… Я зовсiм не кусаюся… Ходiм, менi покажеш мiсяця… Кажуть, що вiн не ущерблюється вже третiй день пiдряд…
Вiн хотiв сказати, яке їй дiло до того мiсяця, але слова застрягли у горлi; вiн запропонував їй чогось випити, але вона вiдмовилася, сказала, що вiн може чогось випити, а вона почекає його, а тодi вони сходять глянути мiсяця, так чи нi. I вона смiялася безтурботно, легко i весело. I тiльки зараз вiн починав розумiти, що вона гарна, а тому йому й лячно пiдходити до неї, говорити з нею, i ще щось там. У неї дiйсно красивi, точенi ноги, тонка постава, мiцнi сiдницi, що м'ячиками переливаються пiд сукнею. Тiльки зараз вiн помiтив, що вона одягається дуже дорого, дуже вибагливо, проте просто. Вiн пив кисле пиво, давлячись, вибалушивши очi, наче несподiвано зрозумiвши, в якому багнi вiн жив. I це пиво видавалося йому помиями, i життя у нього пройшло на смiтнику, серед пiдарiв, п'яниць, тюремникiв. I йому враз захотiлося плакати, як ото вiн стояв, жлуктив пиво i дивився на довгоноге напiвефемерне чудо, що трiпотiло у феєрверку синiх вогнiв, пiд завивання грубих голосiв, пiд виск i матюччя; вiтер доносив з кiсткового солодкий сморiд падалi, вже нiчнi птахи тепло i смертельно шурхотiли крилами, i час не можна було зупинити. Наливалося ультрамарином, що скоро випаде осадом у чорну нiч.
А мiсяць дiйсно був страшним. Його червонi тiнi спочатку лягали на широке листя, на латаття, на олов'янi плеса води, аж потiм вiн сам визирав, великою кривавою кулею над чорною безоднею степу, безголосого, наповненого гнилими запахами, запахами нiчних квiтiв та духом болотяних куширiв. Вони зупинилися бiля старого млина. I вона запитала щось. Потiм показала рукою в бiк озер: «Ходiм туди…» Вона йшла тихо, тримаючи його за руку. А вiн боявся, щоб не запiтнiти, щоб вiд нього не смердiло, як вiд козла. Нарештi вони зупинилися перед озером, на самiй тiй частинi, куди йому було заказано ходити, i вона враз змiнилася: очi у неї наповнилися кислою дорослою тугою, i вона почала спостерiгати за кремезним голим чоловiком, що когось обiймав. Щось тендiтне та м'яке, але зараз, добре погледiвши, вiн побачив бiлявку, що хрипiла у його обiймах, зовсiм тобi божевiльна у мiсячному сяйвi, а неподалiк лунали радiснi голоси i теж бродили голi люди. Було темно, тiльки червоний мiсяць лив i лив на степ, на воду рудий одсвiт, що нагадував шумовиння свiтання, його порожнечу i його несправджений сум. Вiн тодi розiзлився, бо бачив перед собою розпатлану, розпашiлу оголену жiнку, яку навiть ще сьогоднi мислено обiймав, i вона таки бiльше подобалася, нiж ця чорнява; вiн бачив її запiтнiлу, навiть страшну в гримасi пристрастi, з порожнiми фiолетовими, як нiч, очима, вiн бачив, як смикалися ноги, стискалися i розтискалися сiдницi з краплинами поту мiж половинками, надималися м'язи на руках, а їхнi голови безпомiчно, наче переламанi, падали на плечi; а потiм вона сiла, розкинувши широко гарнi ноги, i зовсiм по-грубому, так, як роблять їхнi жiнки, провела низом живота, пiдняла руки, змахнула пальцями, потiм всiєю долонею. Вiн тодi запам'ятав, як стояла пилюкою комашня мiж лiхтарiв, а летючi мишi безшумно падали над асфальтом, злiтаючи темним ганчiр'ям. Цей дитячий, дурний мiстичний жах уперемiш зi спогадами вiн зберiг на все життя, — вони йому точно заважали жити. Але вона йшла мовчки, низько нахиливши голову, тiльки чулося легке сопiння.
— Ходiм до млина… — обернулася вона, але погляду її вiн не побачив, тiльки велику вiгтясту тiнь, що закрила її обличчя, наче вiдтяло голову i лiву руку. Вiн вiдчував, що вона лютувалася. I отак вони стояли — продутi теплим вiтром; у неї шовком ворушилася на гарних ногах сукня, обдималася спереду, випираючи м'який, гарної форми лобок, не жорсткий та кiстлявий, як буває у такому вiцi; округлий, трохи пiдтягнутий живiт, i ноги в сиротах вiд збудження, — лiхтарi стояли упродовж пляжу жовтими свiчками, зовсiм маленькi, майже тобi натиканi сiрники або свiчки, — все поменшало, знiкчемнiло вiд нахрапуватого поливу червоного мiсяця.
— Дивно, що вiн нiяк не уполовиниться… — її слова прохлюпотiли краплями води. I нарештi вiн побачив її очi — пустi, порожнi, далекi. Тiльки тодi вiдчувся, вiдкрився подих того свiту, звiдки вона прийшла, де вона насправдi жила i нiколи, як вiн пiзнiше зрозумiв, не виходила.
Нарештi вони пiшли, залишаючи лежати позаду пiщаний пляж з тiнями вiд лiхтарiв, поодиноких людей, подiбних на привидiв. Про цей пляж Андрiю багато розповiдали, але навряд чи хто з його оточення сюди потрапляв; трохи повiддалiк, десь за кiлометр, вже важко пiднiмався лiс, переобладнаний пiд парк, а ще далi — горiли великими бурштиновими вогнями вiкна будинкiв начальства. Про них теж в народi говорили або з презирством, або просто спльовували пiд ноги смачним харчком, а тому доброчинностi аж нiяк не прочитати на обличчях мешканцiв робiтничих кварталiв, — спробуй тiльки завiтати до них на свято. I тому Андрiй не запитував, хто вона, як її прiзвище, а просто знав, що вона з iншого, того тремтячого рiдкими вогнями мiсця, куди йому дорога заказана, але зiр його жадiбно тягнувся рiк за роком, накипаючи в душi роздратуванням, туди, за темнi з восковими вогнями пагорби.
I от нарештi вони минули озеро, обiйшовши його лiворуч. Цi мiсцини вiн знав напам'ять, — вони лежали перед ним у рудому свiтлi мiсяця, з чорним дупловинням старого млина, широким степом, з гуготiнням двiстi двадцять четвертого кiлометра. Зараз вона йшла попереду, i вiн бачив, як вiд ходи прогинається спина. Одного разу рука сама потягнулася i вiн торкнувся вижолобку спини долонею, з жахом вiдчуваючи, як пiддається пружна шкiра, а пальцi занурюються в оксамит. Навiть зараз вона не була подiбна на тих дiвчат, з якими вiн збував вечори на танцях, залазив у труси, iнодi зовсiм по-невмiлому розкладаючи на лавцi або у товаришiв на «хатi», доки батьки на нiчнiй змiнi. Тодi вона подала руку. Вона вся тремтiла, затиснувши мiцно його пальцi своїми, так, наче вiн зараз дасть чосу. Коли вiн весь занiмiв, геть зiпрiвши, вона пiрнула у чорне виймище старого млина.
Зараз вона спокiйно йшла темними закутами, навiть не шукаючи дороги, не спотикаючись об камiння, обваленi сволоки: вiн чув легкий запах парфумiв, що трiпотiв у його нiздрях, запах, перемiшаний з трунким сигаретним димом, — пiзнiше вiн скаже для себе, що вона була стерильно чиста, як i її нагота, вiд якої запирало дух. Потiм вони вiдразу опинилися в невеличкiй кiмнатi, де вона запалила гасову лампу, дмухаючи на пальцi, а коли Андрiй кинувся допомагати, то потрапив лицем у розпатлане крило тугого чорного волосся. Тiльки тодi, з тiнями, що розповзлися вiд кадливого вогника лампи, вiн побачив широке металеве лiжко з матрацом, купою книжок i поруч невеличким сейфом, який слугував за шафу. Вона витягнула пляшку вина, впала на лiжко, подавшись спиною, блиснувши соковитими ляжками, i усмiхнулася. Волого усмiхнулася, розтуливши червонi равлики уст. Вона мовчки простягнула руку, запрошуючи сiдати, i передала йому пляшку, облизнувши соковитi губи, сказала просто:
— Iлона…
— Що… Ага… Андрiй…
Вона ще випила, потiм встала i зняла сукню через голову; труснула бiлими грудьми з круглими коричневими сосками, i цi соски надавали форми, робили тiло вiдкритим, звабливим та недосяжним, бо водночас йому видавалося, що це не для нього, а для когось iншого. Вона взяла його долоню i притулила до лона, потiм провела пружким, м'яко податливим лобком з гарно вибритим йоршиком волосся, потримала, пiдняла очi, блиснувши, як перед смертю чи перед невимовною радiстю, так, як нiколи не буває у дiтей.
— Поцiлуй мене…
Вiн поцiлував. Потiм вона вiдiрвалася вiд поцiлунку, лишила його стояти напiвп'яного, ошелешеного, з виряченими очима. Вона лягла на спину, зiперлася на лiктi i розкинула широко довгi ноги, зiгнутi в колiнах, чекаючи, коли вiн скине з себе одяг; рвучко притягла його голову, хрипко вимовивши:
— Бери…
Вiн хотiв здертися на неї, але руки рвучко пiднялися, телiпнувши перса, кинули його обличчям мiж ноги, i Андрiй запручався, але м'якi колiна стиснули голову, i вiн занурився в м'яке волосся, вiдшукавши губами набряклу плоть. Потiм вiн зупинився, вiдчуваючи, як сходить насолода, небуденнiсть облазить, як асфальт пiд мокрим дощем. Вiн звiвся, готовий втекти звiдси, але стояв i дивився на неї усмiхнену, з туманним, але палаючим поглядом. Тодi вона звелася, лягла на живiт, звелася на лiктях, вигнувши спину, сiдницями на нього, зовсiм по-кошачому, i розкинула широко ноги. Аж тодi, коли вона повернула голову, подивилася на нього прямим, нiжним, з бархатистими iскорками поглядом, в зiницях очей плавали вогники гасової лампи, вдихнувши запах розгарячiлого її тiла, свого тiла, вiн увiйшов у неї. Вiн гадав, що це буде, як з усiма дiвчатами, але вiд самого початку i до кiнця, коли вiн упав їй на спину, а вона виповзла i взяла його прутня в рота, вiн, чи то з природньої соромливостi, чи то з ляку, давив у собi той крик задоволення, що судомою проходив тiлом, зiжмакував горло; вiн вiдчував, як плоттю бiгає язик, губи гумово обiймають, вiдпускають, iнодi бризкаючи липкою ниткою слини, аж доти, доки вiн не кiнчив, а вона жадiбно заковтала, сопучи, хапаючи розкриллями носа пекуче повiтря. Коли вiн збудився знову, не встигнувши вiддихатися, як Iлона вже налазила зверху, — тiнь знову, як побiля лiхтарних стовпiв, обповитих мошкарою, зрiзала частину голови i лiвої руки. Перед ним — двi круглих грудi, красивих, з випещеною персиковою шкiрою. Бездоганне тiло жiнки. А пiсля третього разу вона почала кричати, звиватися; вона кусала його губи, плечi, щось шепотiла, а очi взагалi розплилися в каламутному жовтому свiтлi. Нарештi Iлона затихла, простягнула руки, розтягнувшись тiлом на смугастому матрацi, лежала непорушно, а тодi зайнялася смiхом, єхидним, злим, i сказала:
— Вона не отримає його… Зовсiм не отримає… я її прикiнчу…
Але вiн вже дрiмав, нiчого не чув, ховаючись за якоюсь повстю зi слiв начебто не до нього, бо розумiв, що цей сексуальний концерт не що iнше, як початок чиєїсь iсторiї. Але вона не давала йому спати. У дiвки був перець розсипаний мiж ногами. Великий червоний розiтертий перець. Вiн вже з смаком дивився на розставленi ноги, як вiд поштовхiв тремтять її груди, як вона закидає голову, телiпаючи чорним, майже воронячим, крилом волосся. Все це вперше приходило, впливало у нього деручким терпучим свiтом пiзнання. Але решта була вiдома, йому в перервах хотiлося просто плакати вiд вiдчаю, що вона його не перша, хоча в слобiдках давно ходив закон, що жiнки непочатi, то зовсiм не жiнки, а просто згустки сусiдської сперми. Так вони протрималися до свiтанку, вiдпиваючи раз по разу, в перервах, з великої пляшки, щось розповiдали одне одному, i вiн поволi здогадувався, що влип у якусь туманну iсторiю, але нiколи не гадав, що вона розтягнеться, плутаючись мiж рокiв, так надовго.
Ранком, вiрнiше, десь ближче до обiду, вони сидiли у велетенському проломi: попереду лежав степ з купами рафiнадних хмар, що зсипалися за горизонт, трава блищала на сонцi i бiльше нагадувала розлитий жир, нiж шовк. Сонце то вискакувало, то ховалося за бiлi оболоки, то знову прямовисне лило свiтло, пiднiмаючи теплий пар над калюжами. А пiсля обiду, десь о першiй годинi, сонце остаточно запанувало скрiзь, i зробилося чисто i свiтло, повiтря не ворухнулося. Пощезла ця туга вiтру, але сама туга висiла великими полотнищами над жовтою вовною трави. I вони почули трiск, наче щось переламалося навпiл. Цей гуркiт нагадував карикатуру на грiм. Якась мiмiкрiя, як хтось невдало за лаштунками в погорiлому театрi зобразив грiм. I тут вони побачили, що понизу скупчення хмар летить планер i викидає людей. Зараз йому навернуло зовсiм несуттєве, який у неї йшов запах з рота i з роздвинутих нiг; майже нiякого, вiдповiдав вiн собi, а тодi знову зручно вмостився, запаливши цигарку, щоб краще глянути на планер, що летiв у високих синiх небесах i скидав людей. Вони довго виглядали парашути. Бiлi кульбабки. Або кольоровi, що плавно протiкають з крапинками людей низьким порцеляновим небосхилом. Потiм, в обридливiй, розваренiй, як рiпа, буденностi, що розрослася, розтягнулася, як густа рiдина, в митi, подрiбненiй на пустоту iснування сьогочас, злягання на прожирiлому вiд сперми матрацi, обквiтчаному рiдкими плямами вина, з китяхами збитого волосся попередникiв, у кiмнатi, просяклiй гасом i потом, вони у цьому остогидлому, пiдсолодженому просторi, пройнялися враз жахом марноти очiкування; i тут саме жахнуло; жахнуло радше у сокровенних звивинах мозку, оповитому дитячим бурштином мармеладового романтизму. Вiн саме дивився на випалену латку трави, а як не туди, то радше на її довгi засмаглi ноги, що видавалися зараз окремiшнiми iстотами або ногами манекена з мiстечкового унiвермагу.
— Господи! — проказала вона майже по складах, розтягуючи слова, вже на тiй говiрцi, яка належала до її класу; i повторила: — Господи, це лiтак… Це лiтак, а не планер! — бiльше нiчого живiшого i виразнiшого вiн не почув за все життя. Це була розумна жiнка. Жiнка з ворожого свiту, яка цiєї ночi помстилася комусь iз ним. Вiн поволi вiдчув, як життя повертається до нього i кров пiдступає до голови.
I тодi почали падати люди. Перший впав у Погане озеро, здiйнявши жабуриння, викинувши кiлька зелених жаб, що гучно закричали, очунявшись вiдразу на сушi, а потiм замовкли. Затим один чи двоє звалилися i провалили дах старого млина. Далi вони лантухами почали падати на землю, глухо або з шамкотiнням. Безформнi, з синюшним вiдливом. Тiла здебiльше скидалися на холодець. Однi були геть роздягненi, iншi тiльки нагадували людей; а других лишилися шматки тулуба, з однiєю рукою, шиєю i купою розiрваних i тремтячих аорт та судин. Вони почали падати дедалi частiше, здiймаючи легкi вибухи пилюки, що поволi осiдала в безвiтряному просторi. Там, де земля була вигорiла, вони нагадували шматки брудного ганчiр'я. Iнших — ховала трава. Лiтак, пускаючи чорний дим, тягнув до озера. Вiдразу пролунав другий вибух. I вони побачили шматки лiтака, що вже каменем шурхотiв на другому кiнцi степу. Ось вiддiлився шматок, напевне, крило. Пролетiвши пiр'їною в чистому небi, вiн гехнув у свинарник Льопи, краєм зачепивши хижу, розкурочивши половину, i звiдти встигнув вискочити, блиснувши сухим покрученим тiлом, з вiдкритим ротом, свинопас. Льопа застрибав на однiй нозi, щось закричав, а потiм чимдуж попер до лiтака, який вже зарив носом у пiщанi дюни i випускав чорнi клубки масного диму. Тодi вони подалися слiдом, але Льопа несподiвано забiгав зигзагоподiбно, кружляючи мiж трупiв, i тiльки коли вони наблизилися, то побачили, що вiн нишпорить кишенями. За якихось п'ятнадцять хвилин зупинилися бiля залишкiв лiтака. Потiм на них впав звичний трiск i вони пiдняли голови, — Льопа бiг з великою валiзою, перестрибуючи через трупи, щось хихотiв i говорив до себе, а свинi, якi спочатку було збилися в купу, загарували степом. Шматки другого лiтака зникали за лiсом, поближче до озер.