Євген Положій
Дядечко на ім’я Бог
Дядечко на ім’я Бог
Де ти будеш, що ти робитимеш, коли помреш і твоє тіло кремують, а прах розвіють по вітру? Які в тебе плани щодо цього?
Остап
Особисто я закінчив би цю історію анекдотом. Один псих питає в другого: «Що ти там пишеш весь час?» Той відповідає: «Листа пишу». — «А кому пишеш?» — «Собі». — «І що там написано?» — «Не знаю, я його ще не отримав...»
Інколи здається, що наше життя стиснуте в цьому відрізку часу: між тим, як ми допишемо листа самим собі, і тим, як прочитаємо останні літери...
Віра
А я хочу, щоб у кожної людини був годинник, який би водночас показував роки, місяці, доби, години, хвилини й секунди, а час на цих годинниках стікав від миті майбутньої смерті.
Цікаво, яким стане життя людей, чи стане воно іншим, кращим, якщо при народженні кожному з нас даватимуть такі годинники? Бажано, із зозульками...
Доктор Спок
А я не знаю, що сказати. А коли не знаєш, що сказати, краще процитувати когось відомого. Здається, Мірча Еліаде зараз саме той, хто потрібен: «...Коли в людини з’являється відчуття, що вона загубила ключ від власного існування, коли людина більше не знає, для чого жити, тоді це цілком релігійна проблема, тому що лише у релігії — відповідь на головне питання: в чому сенс життя?»
Можете, до речі, взяти за епіграф. Він, як будь-який епіграф, навряд чи щось пояснює, зате може напустити інтелектуального туману!
Макс
14. Бомба
Спочатку найважчим видавалося знайти бомбу. Адже тепер не початок 90-х, коли майже на всьому просторі колишнього СРСР точилися війни, і не Московія, де й досі стріляють. Україна — мирна країна, і тут уже давно нікого, на превеликий мій жаль, не запускали в повітря таким чином. Ну, от подумайте самі, де б ви шукали пластикову вибухівку в невеликому місті, беручи до уваги те, що ви аж ніяк не пов’язані, наприклад, зі збройними силами, а ваш дядько не працює, наприклад, на тротиловій фабриці? Тобто ви в цьому плані — пересічний громадянин, так би мовити, маленький українець у пошуках бомби. При тому що вона повинна вибухнути саме в ту мить, коли вам треба, і розірвати на шматки саме того, кого вам треба. Бо помилці точно ніхто не зарадить, а невдача лише підкреслить загальну безпорадність. Убити ворога — велика честь, а вбити акуратно і з першого разу — високий обов’язок.
Я називаю вибухівку бомбою для солідності, вважайте, це мій персональний терористичний сленґ. Я витратив на її пошуки певний час і певні гроші, зате тепер вона займає своє законне місце: на нашому стадіоні, у VIP-ложі, під шикарним шкіряним кріслом, — і чекає на свій святковий вихід. А я сиджу тут, на даху дев’ятиповерхового будинку, серед безлічі металевих антен різного призначення й використання, стискаю в руках пульт і також чекаю. Тепер-бо я розумію, що найважче — натиснути кнопку. Усього-то.
Знаєте, інколи я навіть люблю його. Того, хто за кілька хвилин має злетіти в повітря. За роки спостережень я зріднився з ним, як із братом, я розумію кожний його вчинок, а все його життя видається гідним поваги. Можливо, це тому, що він скоро помре, а я — наче СНІД або рак, процес, який не можна спинити... Я — смертельна хвороба, яка співчуває хворому.
Насправді Він зовсім не такий поганий, як думає більшість людей. До речі, я дійшов висновку, що більшість із цієї більшості просто заздрять Йому. Я навіть уже ні в чому Його не звинувачую! Тепер я вважаю, що Він така ж випадкова жертва закономірності, як і я. Якщо Він є, то смерті немає. Якщо Бога немає, то є смерть. Логічно, чи не так?
Головне, я зрозумів одну просту річ — ніякого добра не існує. Є лише зло, точніше, три різновиди зла. Зло абсолютне, велике зло і маленьке зло — ми обираємо поміж ними; і для того, щоб не було так болісно, одне з них ми на деякий час призначаємо добром. Абсолютне зло майже недосяжне для усвідомлення, воно — в самій природі речей, у самій природі світу, у природі людини, воно — її сутність. Тому хоч яке зло я оце знищу, то однаково вчиню правильно. Більше того, вбиваючи людину, я вбиваю і частину абсолютного зла. Це не виправдання, а лише версія, притому недолуга, бо зрозуміло, що з цього випливає — для того, щоб знищити абсолютне зло, треба знищити абсолютно всіх людей, а це — абсурд, нонсенс. Тому я зупиняюсь на цій думці; я не філософ, хай інші провокують вас далі. Я лише дійшов банального висновку, що змінити в цьому грьобаному світі нічого не можна, бо немає жодного сенсу міняти зло на зло. Світ завжди був — є і буде — несправедливим. Нам хіба що лишається жити думкою, що там, десь, колись, потім, сто разів потім, буде інший, справедливіший Суд і справедливіший Світ. Яка маячня. Але ми втішаємося хоча б цим.
Колись, якщо пам’ятаєте, зі мною в потязі подорожували двоє янголів. Тепер мене супроводжують двоє маленьких чортенят. І ті й інші, як могли, боролися за моє життя, за мою душу, але рахунок у них зрештою вийшов нічийним. І тепер, у такий відповідальний момент, було б несправедливо надавати перевагу кому-небудь: це як пенальті на останній секунді матчу... Тому я придбав дві бомби. Одна, я вже казав, там, на стадіоні, під кріслом, а друга — тут, у мене, причеплена до ременя. Пульт змонтовано так, що спрямований на вибух сигнал змінюється кілька разів на хвилину. Тому, коли я натисну на кнопку, ніхто не може знати, де станеться за секунду вибух: тут, на даху, чи там, у VIP-ложі стадіону; тож наші шанси рівні: 50 на 50... Чекайте, тільки-но послухайте нарешті: «Шановні глядачі!..» Який глибокий приємний баритон! «...На матчі присутній міністр внутрішніх справ, почесний президент клубу “!!!” пан Х.!» Ох, як невдоволено загудів і засвистів стадіон!
Остап
Він нарешті летів додому, а коли нарешті летиш додому, то хвилини стають годинами, а години — добами.
Рейс Делі—Ташкент—Київ затримували, але Остап навчився чекати, і тому затримка на три години — що таке три години? — не дуже турбувала.
Але ж він поспішав, а коли поспішаєш, то час знову бере в полон. За два місяці подорожі він не зустрів жодної людини з колишнього Радянського Союзу. Остап ішов аеропортом і мимоволі прислухався, але чув яку завгодно: сикхську, хінді, англійську, французьку, — тільки не українську чи російську. «Прівє-єт! Ето я!» — ці раптові слова різко здисонували з усіма іншими, їх вимовляв міцний чоловік, на вигляд років сорока, — в одній руці він тримав мобільний, у другій — алюмінієву фляжку, з якої попивав маленькими ковтками. «Свої!» — промайнула думка, та Остапу чомусь стало незручно підходити, наче хтось невидимий притримав за плече. Дивно: в чужій країні він міг звернутися до будь-кого без жодних сумнівів, а тут, побачивши чоловіка, який, можливо, був співвітчизником, зніяковів. І Остап, замість познайомитись, умостився під стіною на підлозі, вийняв нотатник і почав записувати:
«Я хочу поділитися досвідом повернень. Інколи повернення — важливіші за подорожі. Колись, коли все остаточно набридне, я покладу в наплічник улюблені речі і, ні з ким не попрощавшись, відчиню двері дому з тим, щоб ніколи їх більше власноруч не зачиняти... »
— Привіт, зьома! — Остап здивовано підняв голову. Перед ним стояв чоловік із флягою в руці. — Ти звідки?
— З України, з Києва.
— А-а, з України! А я з Москви! — Чоловік простягнув руку для привітання. — Сергій.
Приємний тембр голосу і приємна зовнішність, які одразу викликають симпатію.
— Будеш? — Сергій простягнув фляжку. — Коньяк! Притому класний, мейд ін Дагестан.
— Давай.
— Тримай! — Сергій коротко приклався до фляжки і простягнув Остапу.
Через годину вони розмовляли, як давні друзі, що не бачилися кілька років, розуміючи один одного з півслова і натяку. Такі зустрічі інколи трапляються в дорозі, залишаючи яскравий і теплий спогад...
— ...і вона мені сказала: «Щастя — це коли у тебе є людина, якій не треба брехати!» Розумієш, як глибоко взяла? Інколи таку людину неможливо побачити навіть у дзеркалі...
— А ти кохав її?
— Так. Але не склалося. А що в тебе? Ти одружений?
— Ні. — Остап зрозумів, що коньяку досить: у голові крутилося, і хотілося багато говорити. — Також не склалося. Я кохав одну дівчину, але вона загинула. Її звали Віра, її разом із чоловіком і сином підірвали на стадіоні під час футбольного матчу...
— Розповідай далі!
— Ми були знайомі давно, майже з дитинства, у неї страшна історія... Неважливо! Тобі це ні до чого...
Правду кажуть, що за розмовами час летить швидше. Особливо, коли повертаєшся.
Він мовчки піднявся в літак. Сергій летів бізнес-класом, і Остап спокійно, без зайвих на найближчі кілька годин розмов, умостився на своєму незручному місці біля запасного виходу. Коли літак нарешті піднявся в повітря і вирівняв курс, Остап дістав нотатник і записав:
Вибух
Вибух. Шалений і яскравий, як протуберанець. Потім тиша. Лише місяць, наче намагаючись відштовхнути від себе міцну невідворотну тремтячу хвилю повітря, похитує в небі золотими рогами невідомої білої істоти. Вона надійно захована від людського ока у всесвітню безодню і продовжує спати. Їй сниться маленьке, зовсім маленьке хлоп’ятко в люльці, яке верещить на всю горлянку, та так, що білій істоті стає його жаль і в неї на очах з’являються сльози. Певне, це зірки на небі, а може, і ні... За мить пізній осінній вечір від світла полум’я перетвориться на день і над містом стане муром крик відчаю і болю, крик смерті, який зіллється в її свідомості з вимогливим криком малечі: «А-А-А-А-А-УУМ!!!»
Дядечко на ім’я Бог
Правду кажуть: якщо ти розмовляєш із Богом, то це молитва, а якщо Бог розмовляє з тобою, то це шизофренія. Тож усім привіт, почнемо! Приємно познайомитись, Я — Бог. Принаймні ви Мене так інколи називаєте, хоча насправді Я — Ніхто, і звати Мене — Ніяк. Не лякайтесь, це зовсім не кінець світу і таке інше. Я лише хочу внести деякі уточнення в нашу давню угоду. Досить суттєві, як на Мене. Щоб усе було чесно і ви потім не плакали, що вас, мовляв, не попереджали. Я змушений вчинити саме так. Щоб до всіх, нарешті, дійшло, бо Я втомився пояснювати. Від вас сьогодні вимагається лише трохи уваги й фантазії — решту Я беру на Себе.
Отже, уяви собі, людино, що цієї самої миті мільярди людей на планеті Земля також, як і ти, роблять свої справи: ідуть вулицею, розмовляють, сплять, п’ють воду, чай чи каву, вживають наркотики, кохаються, рахують гроші і таке інше, тобто існують, живуть. У цю ж саму мить сотні тисяч людей народжуються на світ божий, і можливо, що серед цих сотень тисяч народишся й ти. І в цю ж саму мить сотні людей читають ці рядки і думають: «Боже, яка нісенітниця! Який поганий жарт!» Але це зовсім не жарт — це лише кінець однієї історії, яку ніхто потім не згадає. Просто нікому буде. І ніякого «потім» також не буде. Ми лише перегорнемо сторінку. Тож уяви собі, людино, і таке: саме в цю мить сотні тисяч людей на планеті Земля помирають, як колись помреш і ти. А можливо, серед цих людей тепер помираєш і ти, хто знає? Хоча це якраз не несуттєво: ти, не ти — яка різниця, зрештою? Ти хоча б розумієш, людино, скільки всього відбувається лише в одну-єдину мить? Мені здається, що не дуже, бо в іншому разі ти б поводилася стриманіше.
Тобі, людинко, певне, знайомий холодок смерті, який інколи з’являється: зненацька, пронизливо і підступно, панічний жах смерті, який поволі охоплює розум і серце? Певне, що знайомий: майже всі люди бояться смерті. Та чим менше ти згадуєш про неї, тим безтурботнішає твоє життя, радощі якого інколи здаються нескінченними. Це помилка. Я відкрию тобі невеличку таємницю: одного прекрасного вечора або ранку твій жах смерті стане абсолютним, тотальним і цілком опанує розум. Відтоді смерть переслідуватиме тебе скрізь: за кавою, за пранням, за коханням, за обідом, за сніданком, у ліжку, у снах; вона шепотітиме, кричатиме, плюватиметься слиною, повідомляючи: «Ти помреш, людинко!» До речі, це правда. І тоді, дивлячись на будь-який годинник, ти нарешті зрозумієш, що кожна секунда, і кожна наступна секунда, і всі наступні секунди невідворотно наближають тебе до смерті. А потому — потому нічого, абсолютно нічого — цвинтар, гниль, хробаки. Зваж, ніхто не знає, коли настане та сама остання наступна секунда, це буде наступна секунда чи якась інша наступна секунда життя? Хоча, знову ж таки, яка різниця? Важливо, що секунда, яка висмикне тебе звідти, — обов’язково буде.
Ну, і що ти тоді робитимеш, людинко? Куди ти підеш і що ти Мені скажеш? Тоді, коли нарешті згадаєш про смерть? На кого ти сподіватимешся? Яким стане твоє існування? Куди подінеться його сенс? Звісно, у відповідь ти можеш стати занадто відчайдушним і занадто сміливим. Як той янгол, що колись повстав. Але ж ти — не янгол, і тому від світла такої абсолютної і такої простої істини ти лише збожеволієш. І тоді тобі точно стане байдуже, помреш ти чи ні. Ви всі тоді збожеволієте. Ціла земна куля божевільних! По-справжньому божевільних людей.
Я не лякаю, я згадую.
Лише віра могла дати шанс. Та твоя віра вичерпалася разом із надією на загальний позитивний підсумок. Для статистики залишилося з’ясувати, що закінчилося раніше: надія чи віра? Надія — чи мрія? Саме віра давала можливість не тільки не померти від істини, а й не збожеволіти від неї. Це наче електрозапобіжник в електромережі життя. Прибери його — і життя «замкне», а світ провалиться в темряву. Так і трапилося. Ви всі були частиною Мене. Тепер Я думаю над тим, як відокремити лишку. Це по-перше.
Я намагався бути справедливим. Насправді, справедливість Мені не потрібна, але Бог також повинен пристосовуватись: так влаштований Всесвіт. Звісно, це не єдина мета Мого існування, але щодо тебе, людинко, то Я — є, і цього достатньо. Це по-друге.
Ти відчуваєш у Моїх словах біль і співчуття? А дарма.
Увага, а тепер безпосередньо оголошення: Бог відміняє життя після смерті. Сьогодні рівно з полудня рай та пекло зачинені на переоблік людських душ. Назавжди. Хто не встиг, Я не винен. Лишилося двадцять шість хвилин. Час пішов.
Остап
Нотатки з мандрів
Україна. Київ. Столиця нашої багатонаціональної
Батьківщини. 17.01.
Лист починався невимушено: «Любий синку!..» Нічого собі. Я жодного разу в житті не те що не бачив — ніколи навіть не чув голосу батька, і от тепер, коли минуло стільки років, він мені пише: «Любий синку! Остапе! Пише тобі твій батько, якого ти ніколи не бачив, навіть ніколи не чув мого голосу, але це лише одне з тих непорозумінь, якими сповнене життя...» До цього листа я вважав, що найгірший почерк на світі в мене, але тепер, із великими труднощами читаючи кожну літеру, почав сумніватися. Через шість-сім рядків я зрештою втямив батьківську версію абетки: «У цьому короткому листі складно розповісти, чому все так склалося, до того ж це схоже на виправдання, а я не хочу виправдуватися. Люди, які виправдуються, приречені на жалість і зневагу, а мене менше за все треба жаліти — я прожив цікаве й насичене подіями життя. І зневажати мене за це чи ні — ти вирішиш сам. Та про це ми, сподіваюся, поговоримо, коли буде нагода, а зараз — до головного. У бандеролі, окрім листа, ти знайдеш банківську картку. Рахунок зареєстрований на твоє ім’я, там трохи грошей — 2 тис. американських доларів, та цього достатньо, щоб здійснити подорож. Банківські автомати є тут далеко не на кожному розі, тож краще половину грошей зняти готівкою.
5-го березня тобі треба бути в місті Петра, це в Йорданії, в готелі «Валентина». Там тобі стане зрозуміло, що робити далі. Перед тим, як доберешся до Амману, обов’язково подивись на кам’яні могили, кам’яну мапу, кам’яне Небо і кам’яну воду. Будь уважним, придивляйся до дрібниць та прислухайся до людей. Не бійся перетинати кордони — насправді це лише лінії на мапі та серці. Намагайся не випускати з уваги деталі — це важливо. Я знаю, що мої пропозиції здаються вкрай несподіваними і, може, на твій погляд, синку, десь безглуздими... »