У салоні сонно блимали оченятами лише троє моїх сусідів-джапанісів. Дико хотілося спати і мені, тому, щоб дарма не теревенити з водієм, я кинув оком на останні сидіння, де хутенько розлігся на повний зріст. Водій підвіз нас просто до дверей рейсового автобуса, нам лишалося тільки ввійти. Вільних місць було лише чотири, тож ми опинилися поруч, і надалі намагаючись удавати взаємну незацікавленість. За вікном пропливав типовий пейзаж: каміння, пустеля, інколи сади. Справді, свою країну починаєш цінувати (або навпаки), лише коли побачиш інші. Пісок і каміння Єгипту та Йорданії справляли гнітюче враження. Наша зелена Україна, де повно і води, і тіні, видавалася справжнім Едемом.
Одна з незручностей місцевого громадського транспорту — у ньому безперестанку курять. І хоча курять лише чоловіки, навіть коли тримають на руках немовлят, курити ще й свої сигарети зайве — в салоні, незважаючи на відчинені вікна, дим так і клубочиться. Ми намагалися заснути, але заснути не вдавалось. Де ті араби вчаться так водити автобуси, цікаво? Дороги в них досить пристойні, але стиль їзди більшості водіїв настільки незручний для пасажирів, що кишки можуть уже через десять хвилин опинитися на сусідах. Добре, що я не встиг поснідати. Потім, спостерігаючи, я зрозумів, чому вони їздять саме так. Арабські водії дуже мало працюють з коробкою передач: різко розганяються, різко гальмують перед поворотами, потім знову ж таки різко по газах, і все майже на третій або четвертій швидкості — і погнав далі! Ліниві або пристосовані лише для керування автомобілями із заднім приводом.
Японка поруч довго крутилася, вмощуючись зручніше, зрештою, повернулася і запитала: «Ти італієць?» Я щиро розсміявся: «Я що, схожий на італійця?» — «Ти наспівував якусь пісню, коли сидів в Інтернеті, схоже, що ти співав італійською. І ніс у тебе великий». — «Ні, я з України. Просто мови мелодикою дещо, мабуть, схожі. Ти знаєш щось про Україну?» Я вже знову приготувався пояснити, де це таке диво — Україна — розташоване, але японка виявилась освіченою і повідомила, що знає про Київ. Це було несподівано і втішно, точніше, несподіваним було відчуття втіхи за свою країну.
Мені спало на думку, що я ніколи раніше не переймався питанням, люблю чи не люблю свою країну. Я ідентифікував себе як українець, лише слухаючи результати спортивних змагань, як правило, з Олімпійських ігор. От тоді вони були «наші», тобто «мої», а так я навіть і не пригадаю. Світові новини про мою країну були майже завжди негативні, а внутрішні новини — суцільна брехня, тож який сенс ідентифікувати себе з країною-невдахою і брехнею? Краще робити вигляд, що це тебе не стосується. Але тут, за кордоном, усе інакше: нікого не хвилює, яка там у нас політична ситуація. Ти з України — от і відповідай! Лише одна доба, проведена у відповідях на питання «Звідки ти?», здається, зробила з мене куди більшого патріота, ніж усі роки, проведені на Батьківщині. Просто сміх. Це як у випадку з питанням «До якої релігії ти належиш?» — не можна відповісти в мусульманській країні, що ти не віриш хоча б у якогось Бога. Не зрозуміють — можуть і вбити, прийнявши за диявола, тобто шайтана. Я трохи перебільшую, звісно, але краще тут так не казати, якщо хочете, щоб до вас із повагою ставилися.
Мені взагалі завжди подобалися японки, такі собі мініатюрні загадкові лялечки, в кожній із яких сидить Йоко Оно й чекає на свого Джона Леннона. Дівчину звали Іко, її подругу — Ейко, а їхнього супутника — Тетра. Я запитав у нього: «Тетро, тобі сподобалась Петра?» Він, нарешті, розсміявся, і ми разом почали з’ясовувати, хто куди їде й навіщо. Тетра і Ейко (на мій погляд, досить страшненька дівчинка, — я так зрозумів, що вони подружня пара) хотіли одразу дістатись Аммана, у них, зрозуміло, візитка готелю «Кліф». А Іко, досить-таки симпатична дівчина, хотіла заїхати в Мадабу подивитись на мозаїку в храмі Святого Георгія, гору Нево і, можливо, на Мертве море і річку Йордан, де хрестили Ісуса. Куди їхати мені, я не знав, до того ж моя недосконала англійська не дозволяла нормально спілкуватись — інколи я видавався тупим незграбним бовдуром. Я з усіх сил намагався удавати із себе бувалого мандрівника, якому в принципі однаково, куди їхати, аби тільки їхати. Але на серці справді було легко — я б сказав, незнайомо, нечувано легко: я не шкодував ні про що. Урешті з’ясувалося, що я таки дуже тупий. Для цього достатньо було заглянути у нормальний довідник і мати трохи уваги. Ось же вона, кам’яна мапа: довідник «Лонлі Пленет», місто Мадаба, сторінка 117, відома мозаїка на підлозі храму Святого Георгія, мапа древнього світу! А гора Нево, про яку тільки-но тринділи джапаніси, — це зовсім не вівтар жертвоприношень, «кам’яне Небо», а Мойсеєва гора-камінь Нево — хіба не її мав на увазі батько?! Я ще раз здивувався своїй неуважності, відповідь лежала на поверхні, але я чомусь не зміг уторопати, що до чого. Іко запитала, чи я не проти, якщо ми поїдемо разом? Я зрадів: мені вона вже подобалася. Ейко і Тетра вирішили їхати в Амман, і це мені також сподобалося. Я швидко прорахував витрати грошей і часу і зробив висновок, що як усе складеться добре, то ми до них маємо приєднатися вже сьогодні ввечері.
Йорданія. Мадаба.
Гора Нево, Йордан і Мертве море.
Кам’яні мапа, Небо і вода. 7.03.
Якщо розписувати в деталях усі мої маленькі пригоди та відкриття, то не вистачить, певне, і двох таких товстенних зошитів. Це спочатку пишеться залюбки і багато, а потім усе менше і менше хочеться щось нотувати — хочеться лише йти або їхати, тобто жити життям мандрівника, безтурботним і простим. Тому я мушу зосередитись на найголовнішому. По-перше, мама нарешті надіслала СМС: радила бути обережним і уважним. Коли я не знав, що робити далі, то кілька разів поривався подзвонити, але можлива сума виставленого мобільним оператором рахунку стримувала мене від необачних дій. Як там кажуть у рекламі й пишуть у рахунках: UMC — більше, ніж ви очікували! Значно більше, що там і казати! По-друге, батько так і не озвався.
Я навіть не знаю, як описати Іко, як взагалі описувати японців, якщо в них, наприклад, не пофарбоване волосся або немає сережки у вусі? Маленькі, чорняві, очі карі, що ще? В Іко прямий ніс — у моїй уяві, не типово японський, але скільки тих японців я бачив? Цікаво, а який вигляд має типовий українець в уяві японця, якщо взяти до уваги те, що мене, світловолосого, вона прийняла за італійця? А який вигляд має типовий українець у моїй уяві? Ми вийшли з автобуса, і буквально за п’ять хвилин на трасі Іко майстерно застопила машину. З’ясувалося, що до Мадаби їхати зовсім недалеко. Ми без труднощів знайшли церкву Святого Георгія і, заплативши один ді на двох (платив я), прослизнули крізь натовп, здається, французів. Це чудесно: Юдея, Єрихон, Мертве море, Червоне море, викладені на підлозі храму мозаїкою, — прекрасна робота стародавніх майстрів, ми не дарма сюди їхали! Мапа місцями не збереглася, де-не-де смальта повипадала й затерлась, але загалом вражала як фактом свого існування, так і цільністю уявлення древніх про навколишній світ. Натовп туристів прибував, нас весь час відтісняли вбік, врешті ми вийшли на вулицю і піймали таксі, яке довезло нас до гори Нево за два ді (платили навпіл).
У 2000 році тут побував Папа Римський і посадив оливкове дерево на честь Мойсея, а на честь візиту Папи італійський скульптор зробив величезний хрест із крученого металу і товстого дроту. Я думаю, це обговорили заздалегідь: спочатку Папа, потім — хрест, спочатку Мойсей, потім оливкове дерево. Вразило гігантське млинове жорно, яке слугувало колись монастирською брамою. Щоб їх зачиняти чи відчиняти, штовхаючи, монахам доводилось, певне, попітніти, подумав я, але, придивившись уважно, побачив залишки механізму, який допомагав легко пересувати камінь навіть одній людині. Древні були не дурні, це очевидно.
— Подивись, там Земля обітована! — сказала Іко і показала рукою в далечину.
— Ізраїль?
— Певне.
— А чим славиться ця гора?
— Мойсей одного разу не послухав Господа, і той пообіцяв, що Мойсей побачить Землю обітовану, до якої він так довго вів свій народ, але не потрапить до неї. Мойсей побачив її саме з цієї гори — і невдовзі помер. Його поховано десь тут, але ніхто не знає, де саме. Відтоді гора Нево вважається святим місцем.
— Звідки ти все знаєш?
— Я вивчаю релігію і культуру в Токійському університеті.
— А-а... — промовив виразно я.
Нарешті ми вмостилися на каміння трохи поїсти, сонечко пригрівало все дужче, настрій був просто відмінний. Ми їли апельсини, банани і роздивлялись туристів, яким гіди, що підробляли тут, так би мовити, як приватні підприємці, розповідали розлогі біблійні міфи. Туристи поважно кивали головами і цокали язиками, удаючи неабияку скорботу за долею християнства, після чого, вдосталь нафотографувавшись, наче скинувши поморок і виконавши святий обов’язок, спішили із сяйливими обличчями до автобуса з кондиціонером.
— Іко, я так розумію, Мойсей був вибраним, тобто особливою людиною з особливими можливостями і повноваженнями, які йому надав Бог?
— Можна і так сказати.
— Тобто Бог з ним спілкувався напряму, вказував, куди йти, що робити, дав йому заповіді і таке інше. І Мойсей виконував ці настанови Господа, не коментуючи і не піддаючи сумніву?
— Так. Завдяки цьому він врятував євреїв від рабства. Вивів із Єгипту, сорок років водив по пустелі...
— Ага, я чув. Щоб не лишилося жодної людини з рабською психологією. У нас про це дуже люблять згадувати політики й журналісти, однак...
— Саме так. І після всіх блукань Мойсей нарешті привів свій народ на батьківщину.
— Чию?
— Звісно, їхню.
— Ти маєш на увазі, що то була, можливо, батьківщина їхніх предків? Вони ж так довго ходили, що ніколи тієї землі, за винятком довгожителя Мойсея, не бачили!
— Однаково, не в цьому ж суть.
— Іко, — я нарешті закінчив чистити і розламав навпіл останній апельсин, — візьми. Мені здається, що Бог учинив несправедливо щодо Мойсея. Міг би дати йому шанс, усе ж таки людина стільки заради нього зробила, хай би пожив ще трохи... До речі, я не певен, що ми тепер бачимо Ізраїль — там якийсь серпанок над землею стелиться, а в довіднику написано, що Ізраїль можна побачити лише в ясну погоду, і то ледь-ледь. Мойсею вже було за сто років — як він міг бачити в такому віці так далеко?
— Ти, взагалі, Біблію читав?
— Ні, точніше, вибірково, переважно частини якісь траплялися, інтерпретовані в різних брошурах, мультфільм якось по телевізору бачив, у нас їх останнім часом дуже багато показують. Релігія дуже модною стала, на Різдво і Великдень усі політичні виродки у церквах зі свічками стоять...
— Мойсей до останніх днів бачив, наче орел. А щодо справедливості Бога... тут є багато думок і коментарів. Хто сказав, що Бог має бути справедливим і добрим? — Іко підвелася. — Нам, мабуть, пора. Їдьмо дивитися на Мертве море, я хочу покупатися, кажуть, на воді там можна просто лежати — настільки вона важка і солона.
Я закинув наплічника на спину. Нічого не скажеш, добре, мабуть, бути пророком Мойсеєм. Чому саме йому випала така честь — репрезентувати нову мораль, нову релігію, тобто того самого, але все-таки нового, Бога? Чим він заслужив на таке? Чим керується Бог у таких випадках? Ми вийшли на дорогу і простояли хвилин десять, поки нас не підібрав місцевий автобус, забитий бедуїнами. Ми сіли на наплічники спиною до водія, так що нас мали змогу без перешкод розглядати майже всі пасажири. Жінки із закритими обличчями, одягнуті в чорне, суворі чоловіки в картатих червоно-білих палестинських хустках-куфіях, замурзані діти. Бедуїни спостерігали за нами, а я спостерігав за ними. Я думав, як живуть ці люди, що їм сниться, про що вони мріють, як складається їхній день, з чого складається їхнє життя, у чому їхнє щастя? Такі ж питання щодо нас, певне, жевріли і в їхніх головах, але, якби вони запитали, в чому сенс мого життя, боюся, мені було б важко відповісти.
— Як вас звати? — запитав, не обертаючись, водій. Він весь час курив, як і всі чоловіки в салоні. — Звідки ви?
— З України. Мене звати Джон Леннон, а це — Йоко Оно, моя дружина, — швидко відповів я. Іко зробила круглі очі й ледь не розсміялася. — Ми їдемо до Мертвого моря, хочемо подивитись.
— Я — Ахмет! — сказав водій. — Тут не дуже далеко. Ми повертатимемо праворуч, тож я висаджу вас на перехресті — там пройдете пішки або під’їдете машиною, о’кей?
Була лише перша година дня. Я прикинув, що як усе складеться добре, то ми запросто встигнемо сьогодні в Амман. Ми пішли, узявшись за руки, крізь сади, крізь чудово-весняне повітря, нам хотілося співати. До Мертвого моря, однак, виявилося далеченько, але Іко вкотре вже за сьогодні пощастило в автостопі. Нас підвіз зовсім молодий хлопець на старенькому «фольксвагені», забитому до краю якимось лахміттям. Він їхав мовчки, курив і всміхався, Іко дуже хотіла його розпитати про місце, де хрестили Ісуса, але хлопець лише кивав головою і казав: «Велком, велком!» Вони всі так кажуть, навіть діти, — вітають тебе у власній країні і запрошують почуватися спокійно. Водій, навіть не згадавши про гроші, висадив нас біля військового блокпоста і рушив собі далі. Молодий симпатичний офіцер з тонкими вусами на наше запитання про море і Йордан відповів лаконічно. «Мертве море — там, — сказав він і махнув рукою кудись униз у бур’яни. — Йордан — там», — і махнув рукою в інший бік.
Певне, ми потрапили не в найпривабливіший куточок Мертвого моря. На березі скрізь валялося сміття, старі будівельні матеріали, водорості, а посеред усього цього бруду на піску спокійно лежав, виваливши пузо з розстебнутої сорочки, і голосно розмовляв по мобільному телефону волохатий чоловік. Це тривало хвилин десять, не менше. Час від часу вітер кидав на нього целофанові пакети та великі шматки паперу, але він спокійно й акуратно складав їх поруч і продовжував балакати про щось своє, арабське. Ми мовчки чекали на камені, доки він піде. «Я хочу поплавати, — сказала Іко, — ти плаватимеш?» Я знизав плечима. Нарешті чоловік підвівся, помахав нам рукою і пішов. «Відвертайся!» — наказала Іко. Вона знімала з себе одяг, а я начебто закрив очі руками, але ж, звісно, підглядав. І тут мені стає трохи легше описати її, незважаючи на те, що вона японка. Тому що те, що нижче голови, все ж таки має значно менше расових та національних ознак. Тобто якщо ви не антрополог і не расолог, то основні параметри жінки, які вас цікавлять — груди, стегна, сідниці, животик, — матимуть винятково статевий контекст. Я побачив диво: незважаючи на типову японську тендітність, напрочуд симпатичні груди з великими світлими сосками, виразні акуратні і пружні сідниці, плаский животик, трохи нерівні, зате пропорційні щодо тулуба ноги. Іко не поспішаючи увійшла у воду і попливла. Пливти їй довелося не довго — вода була густа, як олія. Іко спробувала вдарити долонею по поверхні і зойкнула: «Як камінь!» «Як камінь!» — механічно повторив я і нарешті зрозумів, що все, загадане в батьковому листі, розгадалося само собою, без будь-якої моєї участі. Мене, як завжди, вели за собою обставини і жінки, хіба що цього разу це була не мама, а випадкова японка, яка, тим не менше, мені подобалась дедалі більше. Я скинув одяг і ввійшов у море. Ми лягли на воду і взялися за руки, чудове відчуття невагомості нас виштовхувало наверх. Приблизно такий же ефект на озерах у нашому Солотвині на Закарпатті, але в Мертвому морі щільність солі набагато вища. Я запропонував Іко рушник, але вона одягнулася швидко, навіть не витираючись, наче засоромилася власної поведінки. Усі мої подряпини і мозолі горіли, ніби їх посипали сіллю, себто так воно і було, і я вилив на себе півпляшки мінеральної води, ретельно витерся і тільки потім одягнувся. Іко вперто дивилася в інший бік. «Тобі сподобалося?» — запитав я. «Так, цікаві відчуття. Але більше не хочу!» Я простягнув їй мінеральну воду: «Промий хоча б очі, полегшає».
На Йордан ми вирішили не йти, бракувало часу, тому одразу повернулися до блокпоста, де офіцер доброзичливо загальмував для нас машину, однак та їхала лише до знайомого перехрестя. Ми стояли там із півгодини, не менше, аж доки нас не підібрала велетенська вантажівка, схожа на БілАЗ. Водій не розумів англійською ані слова — ми за допомогою розмовників щось казали йому, як нам здавалося, арабською, а він лише весело кивав головою і співав веселих пісень. Дорога пішла довгим серпантином угору, раптом водій різко зупинив машину і жестами наказав вийти. «Він нас виганяє?» — перелякано запитала Іко. «Не знаю, можливо, він молитиметься», — згадав я випадок із таксистом. Ми вийшли — перед очима постав воістину божественний краєвид. Водій з гордістю розвів руками: «Фото!» Сонце вже заходило, навкруги височіли пагорби, усе зеленіло, обрій майорів далеко-далеко, десь там відблискувало Мертве море, обличчя гладило незнайоме, але не чуже повітря. Це схоже на рай. Іко зробила кілька знімків, а я утримався, хоча й любив фотографувати. Але того вечора мені хотілося зберегти чудесну картинку в пам’яті напряму, цілком, без посередництва технічних засобів. Я неодноразово ловив себе на думці, що в уяві спогади мають трохи інакший вигляд, ніж на плівці або фотокартках. Фотографії й відео трохи змінюють їх, наче відсувають справжнє відчуття в якийсь далекий куточок пам’яті. Тож згадувати за фото — однаково, що з салату з’їсти самі огірки, а потім ділитися враженнями про всю страву, спираючись на опис у кулінарній книзі.