Вікторія Андрусів
Фізіологія жіночої депресії
© «Ліра-Плюс», 2012
Все права защищены. Никакая часть электронной версии этой книги не может быть воспроизведена в какой бы то ни было форме и какими бы то ни было средствами, включая размещение в сети Интернет и в корпоративных сетях, для частного и публичного использования без письменного разрешения владельца авторских прав.
© Электронная версия книги подготовлена компанией ЛитРес (www.litres.ru)
Від автора
Пишу, бо ми розучилися говорити. Не тільки ми, а люди розучилися говорити. Тобто, вони, звичайно, бережуть у собі знання якихось словосполучень, передусім фонетичних форм, щоби висловлювати свої бажання, незадоволення, зневіру, обурення, підозріння, захоплення та інші емоції. Але люди просто розучилися говорити. І тому іноді здаєшся собі Робінзоном Крузо на безлюдному острові, і хочеться змайструвати собі з палиці дерев’яного бовванчика, знайти йому стале місце у печері, і твердо знати, що він завжди там є, і нікуди не дінеться, а ти завжди можеш прийти до нього і перекинутися слівцем про се, про те…
І я була би безмежно щаслива, що у мене є уважний і чуйний співбесідник – те, чого так бракує мені все життя тут, серед людей…
Передмова
«Фізіологія жіночої депресії» – перша прозова книга поетеси Вікторії Андрусів. Як і в попередніх поетичних збірках, авторка у своїх оповіданнях та новелах залишається такою ж самобутньою і емоційно енергетичною. Перед нами ціла галерея житейських портретів із неповторними долями і внутрішнім світом, із радощами і печалями, неоднаковими статками і соціальним станом… Проте всі вони, такі несхожі і різні, об’єднані одним – співпереживанням і великою любов’ю автора до людини та світу, в якому живемо.
Дмитро КешеляПротиріччя Сон-казка
Як оті лебідь, щука і рак – не могли Тіло, Душа та Розум дійти злагоди, хоч існували у єдиному середовищі.
– Ну, що то у нас за життя таке? – нарікав Розум. – Ще не було хвилини, аби ми всі троє заспівали в унісон. Вже скільки років співіснуємо, а кожен свою партію тягне.
– Ви знаєте, як це важко у нашому становищі, – намагалася виправдатись Душа. – Господарка наша – натура творча, і постійний стан внутрішнього протиріччя допомагає акумулювати тебе, Розуме, та вимучити у черговий раз мене і створити завдяки цьому щось геніальне. Ніхто й не підозрює, що найбільше страждаю від цього я. Тіло Вона (Господарка наша) весь час впорядковує, Розум тримає у тонусі, а я вже – як зболіла рана: де не торкнеш – там пече… Мусимо якось Їй допомогти, бо вам добре, а мене хутчіш за усіх Вона віддасть Богові.
– Та ти ж єдина серед нас, що з Ним спілкуєшся, а ще нарікаєш. Твоя Примадонна дала тобі такі повноваження, що ти у нас – за отамана! Деколи не завадило б прислухатись і до мого голосу. Не останній, все ж таки, у цьому оркестрі, – хизувався Розум.
– То ти на що натякаєш? – образилося Тіло. – Хочеш сказати, що я маю серед вас останнє місце? Так, мене дійсно найлегше плекати, і Вона мене не ображає – спортзали, теніс, плавання, але ви чудово знаєте – це тільки зовнішній бік медалі, а без вас я – порожнє місце.
– Правильно, – вступилася за Тіло Душа. – Та тільки Розум цього не розуміє. Він у нас дуже практичний і цілеспрямований пан, і там, де нас потрібно підтримати, він завжди застосовує свою аналітику, і все летить шкереберть. Згадай, скільки ми були з тобою в гармонії, а прискіпливий Розум казав: «Ні!»…
– Отже, – перебив Розум, – ми зібрались тут, панове, аби цьому безладу поставити нарешті край. Бо хто допоможе їй, як не ми… Пригадаємо ситуації, в яких найбільше процвітав наш антагонізм і, відштовхуючись від цього, намагатимемось подібного не допустити.
– А пам’ятаєш, – повеселішало Тіло, – ті роки, коли я було ще таким молоденьким і тендітним, і кожен за мною захоплено оглядався. Не за тобою, Душе, і, поміть, не за тобою, Розуме, а саме за мною! Душа тоді була ще зовсім наївна, довірлива, ледь розпускала свої чари, а про тебе, Розуме (хи-хи!), мало що взагалі знали. Хоч, насправді, ту ситуацію сплюндрував саме ти. Так от, у мені, гарному і юному, тендітна душа випустила перший пагінець – паросток кохання, і розквітав він так боязко і зворушливо, що лишень цілковитий «сухар» міг так грубо і безжалісно зупинити цей процес…
– Так, – виправдовувався Розум, – хоч я був тоді ще молодий і зелений, але чітко знав, що всілякі службові романи до добра не доводять. А несуть із собою крах кар’єри та деградацію професійного розвитку. От і підказав їй, як треба себе вести в таких обставинах.
– Але ж ти добряче мене тоді потоптав, – схлипнула Душа, зворушена далекими спогадами (та рана їй боліла і дотепер). – Ти мене тоді так спотворив, що разом зі мною вже хворіло юне ще тоді, нічим не осквернене Тіло. Ти всіх нас приструнив до ноги. І жоден з нас цього не забуде – ні я, ні Тіло, ні Вона. Адже так, як тоді, Вона опісля ніколи не сяяла. За все життя я не випромінювала такого тепла для неї, такої радості, блаженства.
– Ну досить вже, – зупинив Розум, – це те, що ви, дурні баби, називаєте Першим Коханням. І що з того вийшло? Якби ти настояла на своєму, то отримала б перемогу, але ж ти добровільно прислухалася до мого голосу і… вчинила правильно. Бо інакше, хто його знає, чим би все скінчилося? Можливо, вона не написала б вже жодного рядка, а стала такою собі провінційною бабенцією з баняками і домашніми клопотами… А Вона ж у нас он яка! Подивіться на Неї у роботі – зібрана, зосереджена, аналітична – справжній професіонал. Там їй, Душенько, зовсім не до тебе.
– Та йди ти, – образилась Душа, – то Вона завдяки тобі такою стала. Ти їй, можна сказати, життя зіпсував (всі ви, чоловіки, однакові!). Подеколи Вона вже стає подібною до робота. І все чому? Від безвиході!. Бо такий бовдур, як ти, весь час її програмував: «Не слухайся Душі, Вона не приведе тебе до прогресу…» Згодься, до Тіла ти не ставився так прискіпливо, як до мене. Та це й зрозуміло. Аби була можливість акумулювати думки у вчинки, потрібно, перш за все, відмінне здоров’я, фізичний тонус, а Душа в цій справі – як зайвий мотлох…
– Отож бо… – задоволено потер руки Розум. – Гадаю, і Тіло мене в цьому підтримає. Нічого Господарка наша не досягла б, якби ми з Тілом її не стимулювали…
– Не знаю, Розуме, я не зовсім із тобою згодна… Мені набагато затишніше, коли ми з Душею перебуваємо у гармонії. Це відразу і по Господарці видно – вона усміхається, починає частіше задивлятися на себе у дзеркало, вигадує якісь нові шати… Останнім часом Господарка це робить дуже рідко, що мене вкрай засмучує. А що, як колись зовсім перестане? Адже я створене, щоби мною милувались, а не для того, аби носити в собі купу потрохів та ще й вас обох. До речі, ви би хоч мені подякували, що я вас тягну за собою все життя.
– Справедливо каже Тіло, – підхопила Душа, – адже людина, власне, створена для того, щоб дарувати красу й тепло іншим, а це вміння і є Дар Божий. І якщо ті інституції у ній відімруть, то кожен, кого ми, Душі, надихаємо своїм чудодійним світлом, перетворяться на звичайнісінького кіборга, який діє лишень за програмою і не вміє посміхатися, радіти, плакати, страждати врешті-решт…
– Страждати? Чимало страждань заподіяла ти Тій, у котру вселилася, і скільки вже часу паразитуєш, витягуючи з Неї жили і бавлячись у духовність? – від обурення Розум аж наморщив чоло. – Проте, коли Вона впадає в чергову депресію – а останнім часом ті стають занадто затяжними – то хто її витягує? Я єдиний, хто може допомогти. Бо якби я не товкмачив їй повсякчас – треба жити, треба працювати, треба думати, а не бавитися якимись внутрішніми трагедіями, то де б Вона вже перебувала? Про це всі знають. Трагедія може бути єдина – коли я її покину. А поки Вона до мене прислухається, повірте – все буде гаразд.
– От і домовилися, називається, – стенула плечима Душа. – Зібрались для одного, а скінчили як завжди. Врешті-решт, у нас же були ситуації у житті, коли ми ставали близькими одне одному. Пригадайте часи, коли Вона народжувала дитину. Принаймні ти, Розуме, тоді мовчав, не обурювався. Це один з тих рідкісних випадків, коли тобі нема що сказати, що протиставити. Зате ми з Тілом почували себе блаженно. Це була якась ейфорія. Ні, феєрія відчуттів, а ти, хоч і мовчав, але був з нами. А тепер ти можеш собі дозволити розмірковувати про доцільність мого душевного існування. З твого боку це просто нетактовно. Або ж пригадай, приміром, який тріумф ти переживав, коли Вона отримала своє перше літературне визнання. І ти святкував свою перемогу навіть не замислюючись над тим, що все написане Нею, нашепотіла їй я і тільки я. Бо якби Вона споляглася на тебе, то хіба що відкрила б якусь нову теорему чи аксіому…
– Теж непогано було б, якби зналася на математиці, – Розум почухав, замислившись, потилицю. – А до речі, добра ідея. Ти маєш рацію, Душе! Цікаво, звідки б вона в тебе могла взятися?.
– Отже, ми дійшли до того, що кожен із нас сам по собі нічого не вартий. І тільки в єдиному випадку – якщо ми навчимося прислухатися одне до одного, десь підтримати, десь поступитися – тільки тоді наша Господарка буде нам вдячна, що обрала саме нас, а не когось іншого. І в наступному житті матимемо всі шанси повернутися до неї знову, – тут Тіло неприємно поморщилось. – Ви ж знаєте, друзі, що вдруге я не зможу відтворити стовідсотково всі обриси власного вигляду.
– Не засмучуйся, дурненьке! Яких би обрисів ти не набуло у майбутньому, ми допоможемо тобі працювати над власним вдосконаленням – на те ж ми Душа і Розум. І тільки у гармонії між собою ми зможемо подарувати їй той стан рівноваги, спокою і щастя, якого Вона не зазнала протягом цілого життя…
– Хтось дзвонить у двері! – Душа стрепенулась.
– Це, мабуть, той, про кого Вона останнім часом частенько думає, – здогадався Розум.
– Вона ж не встигла, бідненька, добре виспатись, а спить дуже тривожно, – Тіло стурбовано розплющило очі…
– Так. Це – Він.
– Заходь, мій милий. Мені щойно такий сон наснився! Не повіриш! А взагалі, я не це хотіла сказати. Знаєш, моє тіло вже так нудьгувало за тобою, як і я сама. І Душа мені підказує, що ми з тобою маємо нарешті дійти якогось Розумного рішення… Давай будемо разом!
Анатомія синтезу
…Все життя мені снився один і той же сон – клубок слизького огидного гадюччя, яке мене постійно переслідує. Я втікаю від нього, біжу якимись нескінченними лабіринтами невідомого будинку, знаходжу потаємні кімнати, ледь встигаю зачинити перед оскаженілою слизотою двері, знесилено присідаю, не чуючи ніг – ну, нарешті! – і з жахом бачу, як воно намагається просочитися крізь щілини, замковий отвір, попід двері, через вентиляційні труби… А я сиджу тихесенько у порожній з білими стінами кімнаті і молюся: «Боженьку! Ні, тільки не дай їм, тільки не тепер, тільки не так…»
Той сон переслідує мене з самого дитинства, та жодного разу я не торкнулася тієї гидоти, і це мене рятувало від цілковитого психічного розладу. Кожен, кому я про це розповідала, трактував мій сон по-своєму: хтось казав, що він означає купу ворогів, які хочуть завдати мені болю, та це їм не вдається. Але які вороги могли бути у семирічному віці? Хтось вбачав у цьому лиху долю, яка мене переслідує у житті, і якби те кубло мене колись таки наздогнало, це означало б трагедію. Хтось ототожнював мерзотне гаддя з плітками, які ніяк не можуть обвитися ослизлим шарфом довкола шиї, здійснити свій ритуально-тріумфальний танок самостійно, без супроводу факіра, і врешті-решт вжалити своєю отрутою. Так чи інакше, доброго такі сни не віщують…
… Ми познайомились з нею випадково на якійсь вечірці, вже не пам’ятаю, за яких обставин. Пригадую тільки, що вона обсипала мене лестощами, і це було досить нестерпним. Та й дивним випадало чути від дівчини одного зі мною віку і розкішної зовнішності слова про мою гарну шкіру, звабливий погляд і аристократичну поведінку. Ми швиденько з’ясували, що я не лесбіянка, і на цьому вже мали б стояти всі крапки над і.
Але згодом якось зустріла її у місті. Спочатку не могла збагнути, де я її бачила, а потім здивувалася, бо у звичайних буднях вона здалася мені непоганою, навіть трохи зворушливою. Особливо, коли, сидячи за горнятком кави у найближчій кав’ярні, розповідала, як втекла зі свого далекого великого міста, де її спіткало перше кохання (кохання виявилось одруженим, а вона – обманутою, тому і дременула до цієї діри, щоб забутись і його забути). І ще якісь темні загадкові подробиці, пов’язані з тією історією. Я не люблю авантюрних пригод, але їй хотілося, щоб її пожаліли, а я вмію уважно слухати і співчувати, і це була моя найбільша помилка.
Потім чомусь їй здалося, що нам потрібно зайти до мене в гості.
– А чому б і ні? – сказала я. І мій день був остаточно сплюндрований.
– Як у тебе все стильно та охайно, – лестила вона, а я перераховувала у голові всі справи, які мала зробити і не зробила, і думала, як би їх занотувати у записничок, щоб наздогнати все завтра.
– І як тобі все вдається одночасно: і гроші заробляти, і сина виховувати, і дім тримати у чистоті, і в той же час виглядати свіжою та юною?
– Бо я – відьма, – чорно віджартовувалась я, а сама думала: «Як може виростати такий пустоцвіт? Начебто і гарна, і струнка, і зваблива (таких беруть на конкурси гарних тіл), а користі від неї, як від дурного гриба: око тішить, а з’їсти – не дай, Боже».
Я прислуховувалась до всього, що вона розповідала про себе – почуте нагадувало якийсь модний мелодраматичний сюжет. І про те, як нишком поїхала з дому, не знаючи, наразі, навіть, куди їде, і як, влаштувавшись у гуртожиток, телефонувала батькам, що найближчим часом додому не повернеться. Як звабила якогось підстаркуватого боса, який взяв її на роботу, всім забезпечує, винаймає для неї крихітне житло (бо скупий, але це ж краще, ніж гуртожиток). І що в нього хвора дружина, яку вона час від часу втішає, бо та її сприймає як рідну дитину (на таку підлу підступність мало хто у світі наважився б). І що деколи ходить на каву з невісткою свого патрона (старшою за неї), аби попліткувати і з’ясувати всі пікантні подробиці їхнього закулісного життя.
Вже у цьому місці сюжет переростав би з модного у трагічний, але опісля, коли я розмірковувала і аналізувала це все, то мені спадало на думку, що саме такий стиль поведінки їх усіх влаштовував, що їм так добре, що вони, наче досвідчені актори одного театру, які протягом життя грають одну-єдину п’єсу – імпровізацій не передбачено. Тому весь той трагізм поступово переростав у комічність. Все було переплетене складним візерунком внутрішньосімейних інтрижок, без яких життя їхнє стало б сірим і нецікавим.
…Вона стала приходити щодня. Спочатку це мене дуже дратувало, а згодом я намагалась навчитися її не помічати. Я порала свої хатні справи, а вона сиділа біля столу, палила довгі тоненькі цигарки, милуючись власними нігтями, і розповідала з найменшими подробицями про все, що з нею трапилося протягом дня (для хронологів, які пишуть біографічні романи, вона була би просто знахідкою). Деколи запитувала мене: «Тобі щось допомогти?» Я спочатку не заперечувала, але коли вона починала щось робити, я зупиняла цей процес і казала: «Давай-но краще я сама». Бо бачила, що все буде ще гірше, ніж є. У неї були льодяні неприємні руки.
І тоді вона відкривала шафу і перебирала мої речі, а ті, що найбільше їй подобалися, міряла на себе. Вона не знала, що коли піде геть, я все пратиму – мені здавалося, що її тіло холодне, як і руки, і вкрите тягучим слизом. Тоді я вперше впіймала себе на думці, що вона нагадує мені змію – не таку благородну, мудру, про яку нам у дитинстві читали у книжці про Мауґлі, а маленьку і мерзотну, яка нападає підло і зненацька. Та вона цього не знала і спокійно перебирала моє вбрання, завжди якось коментуючи: