Я пишу відповідь на його повідомлення, що страшезно заклопотана як бізнес-леді (не відповісти – нетактовно, сама ж йому залишила свій номер). Думаю, тепер треба обережніше розгулювати містом, оскільки ми можемо випадково зустрітися, і тоді моя іпостась ділової жінки буде зневажена. Заходжу до однієї за одною крамниць, знову пригадую можливі шляхи зняття депресії, наприклад, придбати щось новеньке і тим самим відволікти свою увагу на приємність. І хто тільки вигадав таку нісенітницю? Купую енні чоботи, знаючи наперед, що скоро їх не взую, бо ще попередні лежать нечіпані, і, не отримуючи від цього жодних позитивних емоцій, крокую додому.
Знаю ще кілька таємних способів, які б могли допомогти, наприклад, вдатися до фізичних вправ і примусити працювати тіло, щоб притупити діяльність мозкових клітин, поплавати, приміром, у басейні, але для цього потрібно все ж таки зайти додому, перевдягнутись і взяти необхідні речі. Це треба зробити дуже швидко, аби не помітити жовтих стін і відчути, що там нікого немає, тому я миттєво це все проробляю і біжу у кросівочках і з заплетеними кісками у спорткомплекс. Там мене всі зустрічають посмішкою, адже я – постійний відвідувач. Вони ж не знають, що я тут лікуюсь від невиліковної шизофренії, і раді бачити людину, яка так ретельно стежить за своїм фізичним станом. Ловлю себе на думці, що кожен з них просто розгубився б, якби випадково зміг дізнатися, що коїться у моїй голові. Відпрацьовую як автомат свій кілометр запливу і, вдягаючись, з жахом розумію, що на вулиці вже майже ніч і хоч-не-хоч треба повертатись додому.
Басейн знаходиться за два кроки від мого помешкання, але я розтягую свій шлях до непристойності. Заходжу купити якихось харчів невідомо для кого, знаючи, що сама їх не їстиму – просто, щоб створити вигляд, наче вдома хтось чекає, дуже голодний і страшезно радий мене бачити. Помічаю дорогою бабусю, яка копирсається у смітнику (а, може, вона лишень виглядає як бабця?). На мить уявляю власну старість (скоріше за все, я скінчу так само, якщо не гірше) і віддаю їй щойно куплені кобліжки і сік (все одно я їх ніколи не їм). Вона дивиться на мене якось підозріло (краще б я запропонувала їй пива), без особливої вдячності, але кобліжки бере…
Все! Вороття нема. Я повертаюсь у жовті стіни.
Я не вживаю антидепресанти і не п’ю без товариства алкоголь, бо знаю, що до першого звикаєш, а друге допомагає виключно під час самого процесу, а згодом стає набагато гірше (наступає стан афекту). Я беру в руки книгу, гортаю, і не можу збагнути, про що там написано. Я вмикаю комп’ютер, заглядаю у порожню поштову скриньку і ловлю себе на думці, що він мені не потрібен – Інтернет мене не цікавить, а писати я звикла олівцем і на папері. Я жахаюсь від усвідомлення можливої власної деградації і всоте себе запитую:
– Навіщо? Навіщо це все – таке беззмістовне, пусте, фальшиве, тимчасове, непевне, яке можна називати єдиним словом – людська метушня? Я ще раз намагаюсь збагнути слова, почуті у церкві під час недільної служби: людина приходить у цей світ самотньою, і самотньою його покидає. То навіщо ж тоді вона, власне, на цей світ приходить?…
Я починаю роздумувати над тим, як одні люди пишуть книжки, а потім інші люди пишуть книжки про перших, аналізуючи тонкощі і причини їхнього особливого душевного стану. Але чомусь до голови нікому не прийде, що ті перші – просто дуже самотні і зовсім мало потрібно для них зробити, аби уникнути приреченості і трагізму. Я думаю про Ломброзо, який ототожнював геніальність і шизофренію, я думаю про Фройда, який аналізував самотність у зрілому віці як наслідок нестачі батьківського тепла у дитинстві. Я думаю про Достоєвського, Кафку і Камю, які вкладали власний фаталізм у образи самовбивць і так до кінця і не збагнули, як знайти власну гармонію зі світом, і де та межа, той малесенький важіль, які опускають тебе на певному етапі до відчуття цілковитої відчуженості від усього…
Я лягаю у ліжко. Не вимикаю телевізор до ранку, щоб не дай, Боже, прокинутись серед ночі, усвідомити тишу і по-справжньому второпати – поряд же зовсім нікого нема. І страшнішого за це немає нічого у світі.
Але є у моїй голові і тимчасово заспокійливе – я не накладу на себе руки.
Принаймні, сьогодні…
Перші ознаки шизофренії
… Пишу листа до тебе…
Пишу, бо ми розучилися говорити. Не тільки ми, а люди розучилися говорити. Тобто вони, звичайно, бережуть у собі знання якихось словосполучень, передусім фонетичних форм, аби висловлювати свої бажання, невдоволення, зневіру, обурення, підозріння, захоплення та інші емоції. Але люди просто розучилися говорити. І тому іноді здаєшся собі Робінзоном Крузо на безлюдному острові і хочеться змайструвати з палиці дерев’яного бовванчика, знайти йому стале місце у печері й твердо знати, що він завжди там є, нікуди не дінеться, і ти будь-коли можеш прийти до нього, перекинутися слівцем про се, про те…
А ти перестав мене помічати. Точніше, якоюсь мірою ти мене бачиш – не заперечиш-бо факт мого існування зовсім. Ти навіть дивишся на мене деколи із захопленням, коли я вдягаю щось сексуальне, і чужі чоловіки повертають за мною голови. Ти надзвичайно щасливий від того, що об’єкт їхнього зацікавлення належить тобі. І ти намагаєшся не бачити мене вранці стрепіхату і ще сонну, хоч саме у ці хвилини мені найбільше хочеться тепла. Тепла не від ковдри – від тебе, і я тицькаюсь у твій ще теплий бік, цілую твоє плече, руку, знаючи напевне, що ти ще спиш, бо якби не спав, то здивувався б, бо ж, як правило, після вечірньої тілесної баталії настає ранкова апатія. Ловлю себе на думці, що мені хронічно не вистачає ласки. Найімовірніше, мені не вистачає її ще з дитинства. Коли ми з сестрою ще були малими, всі постулати нашого сімейного виховання полягали у тому, щоб «діти були ситі й одягнені». І тепер, коли я виросла (в чому я постійно сумніваюсь), ти намагаєшся пустити все за другим колом і укоренити той запрілий спосіб піклування про ближнього. Колись це нас навіть бавило – ми мріяли разом, як швидко заробимо мільйон, побудуємо палац (подібного не буде у цілому світі), купимо кабріолет і яхту, виховаємо трійко дітей, подорожуватимемо світом, і життя буде у нас в кишені. Але це було тоді, коли ми ще тільки починалися, а зараз, коли ми вже нарешті «ситі й одягнені», бачимо, що втратили щось дуже важливе і нам нема вже про що мріяти, окрім того, щоб вмерти в один день і щоб нас поховали разом.
Я не хочу про це думати, бо я ще не виросла. Це велика моя таємниця життя, мені соромно у цьому зізнатися. Коли я сплю, мені весь час сниться моє дитинство, вірніше, я перебуваю ще там. Коли батьки всоте нагадують про бабусю, яка померла від розсіяного склерозу, натякаючи, що це у нас генетичне, то мені стає смішно. Я бачу себе десятирічною та у старшому віці, відчуваю все до шокуючих дрібниць: запахи, кольори, дотики, кожне сказане і почуте слово так, наче це було лишень вчора. Вочевидь, у мені закладена якась інша хвороба, тільки не склероз – розумова недорозвиненість, наприклад, бо чим інакше може бути спричинене моє нав’язливе бажання повернутися у минуле. І коли я пробуджуюсь і бачу своє велике, вже доросле тіло, мені стає дуже ніяково – як то за одну ніч я встигла так вирости. І мені тоді ще більше хочеться ласки. Мені її так патологічно не вистачає, що це передається на довколишній світ: я люблю бавитися з чужими дітьми так, як зі своїми. Я хочу, щоб всі вони були моїми, і я б рівномірно розподіляла на них все своє тепло так, як у школі рівними шматочками крають торт на чиїсь іменини, щоб нікого не образити. Я звертаю увагу на кожного жебрака, а вони реагують на це неадекватно – їм не потрібна жодна увага – «кинь копійку і забирайся геть!». Мені хочеться допомогти кожній бабусі, і це також видається підозрілим – люди ж бо наперед налаштовані на байдужість. Чи не кожен день я везу свою стару сусідку до лікарні, бо в неї пухнуть ноги, а до маршрутки далеко, але вона за моєю спиною обмовляє мене з іншою сусідкою: от, мовляв, буржуї, і грошей їм на пальне не шкода.
До мого сина приходить бавитися піввулиці. На піввулиці я готую їсти і патроную їх до вечора, аж поки за тими «піввулиці» не приходять роздратовані істеричні матусі і замість подяки за те, що їхнє чадо нарешті хтось погодував гарячим борщем, репетують не своїми голосами, чому я не жену (!) дітей додому. А як же я їх пожену, коли вони не хочуть туди йти. Їм у нас затишно. Вони відчувають, що я – одна з них. Ми – одна компанія, одна душа. Тому і син мені не каже «мамо», а каже «кицю» або «потьку». Бо він і сам до кінця не може збагнути, коли ж це я встигла його народити і виховати. Якась помилка, адже я сама ще така малолітня.
Може, тому мені так ніяково перебувати серед твоїх дорослих друзів. Я зовсім не відповідаю їхнім стандартам, їх уяві про розкішну жінку. А їхні дружини – набундючені, напудрені – взагалі вважають мене пришелепкуватою тільки тому, що я не вмію обмовляти у даний момент відсутніх, не розуміюсь на каратах і автівках, а ті прикраси, які ти мені даруєш, лежать у запорошеному пуделку, а не вилискують на моєму тілі. Ті жінки хочуть, щоб я була така, як вони: читала гламурну «Наталі», а не Андерсена і Гашека, хапаючись від сміху за живіт, щоб я дискутувала з ними про героїв мильних опер, бо вони не знають, хто такий Тарковський чи Грінвей. І казяться від того, що я інша. От і виходить, що ніхто ніколи про мене доброго слова не сказав – і тим не так, і цим не сяк. А ти ніколи мене навіть не захищаєш – махнеш рукою, мовляв, така вже вона в мене є і нічого не вдієш. Ніякої респектабельності, ніякого гонору. Вона просто не усвідомлює, ким є і чи, власне, є…
А що мені усвідомлювати – маленька дитина у зрілому тілі, яка дотепер любить зранку вмикати мультики і якій протягом життя бракує однісінької речі – ласки. Мені деколи здається, що якби мене хтось щиро приголубив, я би віддала все, що маю. Отже, краще щоб цього ніхто не робив, бо це небезпечно для нашого добробуту.
Я тулюся до твого ще не вистиглого з ночі плеча, а ти спиш і не можеш навіть собі уявити, якими міріадами позитивно заряджених промінчиків моє тепло передається твоєму тілу. Ти навіть не усвідомлюєш мого впливу на тебе, і що весь твій успіх протягом життя – це мій успіх, бо я даю тобі такий потужний заряд енергетики, що ти сам дивуєшся деколи, звідки береться та сила і чому все так добре? Ти дивуєшся з першого дня, як ми познайомилися. Ти вже й забув, яким ти тоді був і яким став тепер за нашої спільності. Ти робиш вигляд, що це так має бути – просто таланить – а сам би залюбки носив мене у своїй кишені замість талісмана. І таланити буде, допоки ми разом, хоч усвідомлення цього зневажає твою чоловічу гідність, однак мене бережеш, отже, знаєш про це.
Я частенько хочу втекти. Втекти на той віртуальний острів, вирізати собі дерев’яного чоловічка і жити з ним у гармонії та злагоді. Ми б з ним ловили рибу, розпалювали вогнище, сиділи довгими зоряними ночами і говорили б, говорили б… І я була би безмежно щаслива, що у мене є уважний і чуйний співбесідник – те, чого так бракує мені все життя тут, серед людей…
Мене тішить, що я попри все не черствію. Навпаки, мої струни так оголені, що я відчуваю вдесятеро емоційніше всі найпобутовіші речі. Я готова довіку прасувати твої сорочки (доводити себе до оргазму від їхнього – твого – запаху), чистити твої мешти, прибирати за тобою попільнички, зачиняти хронічно незамкнені двері, заглядати тобі у рота, у нутрощі, у душу з невідступним бажанням щось там знайти, до чогось дістатися такого, що дало б мені можливість зрозуміти, чому я з тобою. Тому прошу тебе – говори зі мною, говори зі мною хоч деколи, нехай навіть ні про що, бо інакше твої рахунки витрат збагатяться скоро ще однією графою – оплата психіатричної клініки. Ти ж знаєш – я цілком самотня у цьому світі…
Я не маю нікого: ні приятелів, ні рідні, ні навіть коханця. Я не маю, власне кажучи, навіть тебе…
Прозріння
Нам усі кажуть, що ми – чудова пара. Це там, за кордоном, де мене мало знають. У них і не прийнято знати про людину більше – це поза правилами етикету. З одного боку, те, що вони кажуть – правда. Я – зовнішньо абсолютно успішна, приваблива, самодостатня жінка, якій за тридцять (вік – дуже умовна річ), у якої все виходить, – отже сильна, всього досягає власноруч (значить, самостійна), від якої завжди пахне чоловічою присутністю (дарма, що частенько ілюзорною) – значить, сексуальна, зуміла сама, без будь-чиєї допомоги, виховати сина – отже, психологічно стійка…
Тобто, за великим рахунком, прискіпуватися ні до чого.
А з іншого боку, він – людина самореалізована, самозадоволена, самозакохана, само-, само-, само… Одним словом, політик.
Хтось би здивувався: «Боже, де ти його взяла?» У нас вдома деякі стурбовані своїм майбутнім панночки готові часом навіть кинутись під колеса потрібної їм автівки, викликаючи бодай якусь цікавість до себе: нехай це буде хоч на той короткий час, поки авто довезе до лікарні (про такі випадки я знаю достовірно від своїх знайомих).
Але все було набагато простіше. Ми познайомились цілком випадково на одній з тих багатьох столичних модерних виставок, які я так люблю відвідувати. І він, змушений бути там у складі якоїсь чергової делегації, звернув увагу на мене лиш через те, що я цікавлюся експонатами якогось енного модерністського напрямку, на які він уваги взагалі не звертав (от закручений вийшов каламбурчик).
Другим кроком до ближчого нашого знайомства було його здивування від того, що володіємо однією доступною мовою, перебуваючи в закордонному, як для мене, так і для нього, просторі. Третє, що закріпило наше знайомство, – це моя відповідь на питання, що я тут роблю.
Я на хвильку замислилась, чи варто розповідати ледь знайомій людині про рутину моєї щоденної діяльності, і сказала невимушено і чистісіньку правду: «Пишу вірші…»
Ми спілкуємося вже два роки.
Два роки я ретельно прислухаюсь до слухавки (він нервує, коли я не чую дзвінка). Два роки я зустрічаю і проводжаю літаки (мені б влаштуватись стюардесою – було б легше). Два роки я мала б відчувати себе захищеною (йдеться про захищеність моральну – матеріальної ми не торкаємось, гордість не дозволяє). Деколи мені навіть здається, що це і є мій хрест, який я змушена буду нести до кінця свого життя. Не знаю, засмучує мене ця думка чи ні.
– Ви такі подібні! – кажуть нам люди… Ми подібні тільки в одному: кожен з нас вміє тримати себе в руках. Та я тільки роблю вигляд такої благополучної, щоб приховати свої оголені струни – «Обережно, вдарить струмом!», – а він такий насправді. Не знаю навіть, що могло би похитнути його думку про себе. Та й справді – що? Натура сильна, цілісна – він бачив уже все на своєму шляху: політичні зради, смерті… І при цьому спокійнісінько каже: «Я ще жодного разу в житті не плакав…»
– А коли я помру, заплачеш? Чи хоч згадаєш? Бо вже недовго чекати…
Мовчить…
… Навіщо я це роблю? Навіщо обманюю себе і цілий світ, прикидаючись, що все в мене добре?
Зовсім не тому, щоб кожну заздрісну натуру замлоїла «жаба» десь там, у лівому боці грудини, і почали перевертатися кишки від злості. Мені до заздрісних байдуже. Я давно звикла до прояву тотального «жабізму» серед певної категорії людей.
Очевидно тому, що не звикла канючити, а завжди посміхатися і відповідати: «Все чудово!» – навіть коли насправді вити хочеться. Бо згепана життєвими негараздами так, що живого місця не лишилося. (Та хто ж повірить? І не треба!) Єдине, що натягнутою ниткою щемить повсякчас, і тільки у церкві, незалежно від промовленого священиком у проповіді, формується у цілком обрисне у болючих нетрах душі бажання: «Боже, дай спокою. Не фізичного, а душевного, морального, щоб чогось зі мною не трапилось… Біди з собою не зроблю – занадто відповідальна перед сином, а от психіатрія за мною плаче…»
Не діждуться, щоб я скаржилась і хтось витанцьовував свій переможний танок на моїх змучених кістках і зрушеній психіці. Не діждуться. У мене все добре…
… Отже, всі кажуть: «Ви така гарна пара! Він такий спокійний і статечний! (Важко бути нестатечною людині атлетичного складу і під два метри зросту)…