Описана тобою у «Центрально-східній ревізії» втеча до Відня?
Так, це можна назвати втечею до Відня, звісно. Ну, а крім того, мій батько був лісівником і цілком фанатичним. Він пам’ятав сотні рослин, перш усього дерев, не тільки за українськими назвами, але й за латинськими. Він ці назви час до часу вимовляв, дивлячись за вікно на чехословацькі ліси. Якщо в той час у мене був на світі хтось такий, від кого все починалось і на кому все закінчувалось, то це був батько. Він був першою на світі людиною, котра показала мені дерево гінґо. У жахних снах мені вже тоді снилося, що він помре, і мене аж душило від розпачу. Але я зараз не про те — я про те, що того дня в потязі до Праги ми всі були щасливими.
Якось ти написав, що ви з батьком були великими друзями, тому що вам подобались одні й ті самі книжки.
Ну так, про книжки, прочитані після батька, разом з батьком, прожиті з батьком, у мене знайдеться не одна історія. Зараз ми наближаємося до Праги, так? А я ще не казав, що у вуйка Евґена і тети Ади була досить серйозна бібліотека, не надто велика, але незле відібрана?
Ні, не казав.
Так от — я в цій їхній бібліотеці міг порпатися годинами і все, що там було українською, прочитав ще першого разу, тобто в 68-му році: казки Східної Словаччини, новели Богдана Лепкого, я навіть вибрані статті Донцова тоді прочитав і зрозумів, що їхнім змістом краще ні з ким не ділитися. А наступного приїзду я взявся за чеські книжки. Там було повно всіляких біологічних атласів — відповідно до вуйкового вченого фаху. Були фотографічні альбоми з Прагою та околицями. Були всякі хрестоматії, антології, світова класика, Сервантес, Бальзак і «Anna Kareninova». Далі черга дійшла до пригодницької літератури і я просто запав на передвоєнний (десь кінця 20-х) том у коричневій шаґреневій палітурці — звісно, пожовклий папір, старий запах, ілюстрації — «Баффало Білл» Вільяма Ф. Коді. Кілька днів я вагався, підходив до книжкової шафи, знову і знову брав його до рук, читав перші два-три речення чеською мовою. Я тоді навчився повільно читати чеською, хоч і не розумів у прочитаному дуже багатьох речей, але міг більш-менш відтворити звучання і вловити найзагальніший зміст. Я ж дуже любив цю мову з усіма її димінутивами! Одного разу я вирішив, що нічого надзвичайного не трапиться, якщо я цього «Баффало Білла» вкраду. Все одно ніхто його тут більше не читає. Ніхто й не помітить. Додам, що це була не остання в моєму житті украдена книжка. І при цьому мені завжди здавалося, що ніхто й не помітить. Бо загалом на світі страшенно багато книжок. Ну от — я сховав «Баффало Білла» у щойно куплений для мене ранець — туди, де тримав усілякі інші свої цінності, отримані з різних оказій, але цілком леґально. За день перед від’їздом ми вкотре щось там допаковували — у вітальні, на очах у всіх. Батько вирішив перевірити, чи є місце в ранці, поліз у нього рукою — і тут я зрозумів, що його рука намацала шляхетну, обтягнуту шаґренем палітурку. Це виступило в нього на обличчі, стопудово. При цьому його рука не могла не розпізнати, що саме вона намацала — якийсь час тому він разом зі мною любовно гортав той самий примірник і запам’ятав його навіть на дотик. Я приготувався до громадянської страти. Найгіршою була присутність вуйка Евґена, котрий і без того вважав мене безнадійно запущеною педагогічно почварою пекла. Я напружено відчитав хвилинну боротьбу на батьковому обличчі. Він перестав шарудіти в нутрощах ранця і лише кинув один-два швидкі погляди на присутніх. А тепер скажи мені: що було далі?
Нічого. Він не здав тебе.
Так, не здав. Його рука зробила вигляд, що нічого такого в тому ранці не намацала. Припускаю, за ті три тижні у Празі вуйко Евґен встиг і його дістати своїми нотаціями, сентенціями. Він просто уявив собі ще одну, невимовно довгу — з тих, від яких мухи дохнуть. І крім того, ми були спільниками — нам обом страшенно подобалася ця книжка. І дружба зі мною, тобто продовження цієї дружби було йому важливіше й потрібніше, ніж заповідь «Не вкради», так мені здається. І це насправді велико, що людина стає над заповідями заради іншої людини. Хоч загалом він ще кілька разів ловив мене на книжках.
На крадіжці книжок?
Ні, не обов’язково. Одного разу на «Декамероні». На тому, що я читав «Декамерон» у начебто ще не відповідному віці. Власне кажучи, якби я робив це відкрито, тримаючи книгу на своєму столі, усе виглядало б не так peinlich. Але я її ховав, і батько випадково знайшов ту схованку.
«Схованку для Бокаччо»?
Саме її. З того, що я його ховав, випливало цілковите усвідомлення мною всієї глибини власного переступу. Тобто свідоме скоєння злочину з кількома обтяжливими обставинами.
І він тебе покарав?
Ні. Тобто для покарання вистачило самого викриття — кажучи традиційно по-галицьки, шкіра лупилася мені на лиці. Мірою покарання стала тимчасова втрата лиця
Секс і еротика були у вашій родині табу?
Швидше так. При тому, що приблизно з шестилітнього віку я знав, як це робиться. Сусідські хлопці-наставники, підглядання за життям дорослих, тіснота помешкань, в яких діти злякано будяться від загадковго поляскування чи постогнування, перший онаністичний досвід, усе таке. І при цьому в родині всі вдавали, що я нічого такого не знаю, бо нічого такого не існує. Моя бабця згідно з виховними нормами певно ще ХІХ століття стежила, щоб мої долоні вночі обов’язково знаходилися поверх ковдри. Часом вона підкрадалася до мого ліжка і схилялася над ним із запаленою свічкою. Коли мені виповнилося дев’ять років, мама завагітніла і вважала за необхідне пояснювати мені поступове зростання свого живота всілякими дурницями на кшталт того, що час до часу тьоті починають усе більше й більше налягати на їжу і завдяки цьому в них потім народжується хлопчик або дівчинка.
Як загалом це виглядало — ваш дім?
Минулого літа його знесли. Я вже казав, що вулиця називалася іменем якогось Гаркуші, можливо, Розбійника Гаркуші? Так вона й досьогодні називається. Цілком недалеко від залізничного вокзалу. Тому нічні локомотивні гудки і безглузді скоромовки з диспетчерських гучномовців стали постійними звуковими доріжками моєї підсвідомості. То був одноповерховий, більш ніж типовий для старого Станиславова будинок, зрештою, «будинок» — не те слово, усе-таки «хата», її власником був ще мій прадід, тобто батько моєї бабці, художник Карло Скочдополь. Але за його часів там мешкала тільки одна родина — він з дружиною і четверо їхніх дітей. А коли радянська влада по війні все це знаціоналізувала, то дім поділили ще на три родини, і моїй бабці залишилося дві кімнати з колишніх восьми. Плюс маленька веранда, половину якої відвели для кухні. Ми жили так: у першій кімнаті спала бабця і в ній же був стіл, за яким ми їли. У другій спав я і батьки, при цьому вони чомусь у різних ліжках. Там же був інший стіл, полірований, а отже, святковий, етажерка з книжками, радіола, а 1967-го року з’явився телевізор. Або він з’явився ще під кінець 66-го, можу стверджувати лише, що якось так під новий рік. Улітку 66-го року його ще в нас не було, бо на фінал чемпіонату світу Англія — ФРН батько ходив до сусідів. Це було житло без водогону і каналізації. Воду носилося із сусідського подвір’я, де була металева колонка з ручною помпою. Помиї відносилося і виливалося до каналізаційного стоку з решіткою просто на вулиці. Туалет, а краще сказати дерев’яний сральник, знаходився у глибині двору, за городами і велетенським горіхом, зимової ночі виправа до нього не справляла великої радості. Хіба що ніч видавалася зоряною. Зараз мені важко уявити собі такий спосіб життя, але, наскільки я знаю, в подібних умовах у ті часи перебивалася добра половина героїчного радянського народу. При цьому кінець 60-х у колективній пам’яті вважається часом високого матеріального процвітання. Не те що пізні 70-ті з їхнім харчовим дефіцитом! От і мої батьки — спершу вони купили нову шафу, потім радіолу, потім холодильник, а потім і телевізор. Купувала, власне кажучи, мама з її житейською кмітливістю і вмінням на все своєчасно оформити розстрочку. При цьому вона іронічно цитувала відому пісню: «Пред родиной в вечном долгу».
Чим опалювали?
Це аж так цікаво? Газом. У кожній кімнаті була кахляна пічка, в ній палилося газом. Ні, наскільки мені пригадується, було загалом тепло, хоч зими тих років запам’яталися холодними і сніжними. Газові печі досить весело гуготіли зсередини, вже від самого цього звуку робилося тепло. Під нього добре читалося «Снігову королеву».
Були ще якісь звуки?
Звичайно. Акація за вікном, вона шелестіла і скрипіла всією собою. Вітер і краплі дощу по шибах. Вокзал — як я вже згадував, усі ці гудки, свистки, чах-чах-чах. Розмови перехожих, що йшли вулицею Гаркуші, на вокзал і з вокзалу, пізно вночі і рано-вранці. Можна було цілими днями стояти на веранді перед вікном і дивитися на перехожих. Від цього робилося нестерпно смішно. Перехожі всі як один здавалися жахливими виродками, вистачало придивитися й побачити їх саме такими. Ага, ще був один цілком таємничий звук, який з’являвся винятково вночі, десь близько одинадцятої. Я чув його завжди, скільки себе пам’ятаю, але ніколи про нього не запитував. Аж одного разу мої батьки заговорили про нього самі, і я зрозумів, що то не якийсь мій персональний глюк.
Що це було?
Стукіт. Або краще сказати гупання, цілком розмірене, завжди в однаковому ритмі — так наче десь унизу під нами працював якийсь величезний молот, можливо, пневматичний. У моїх батьків була звичка читати в ліжках перед сном. Вони по черзі читали одні й ті самі позичені з бібліотеки книжки, найчастіше Джека Лондона і Ремарка. Я від певного моменту почав їх у цьому наслідувати. Отже, ми мовчки лежали кожне у своєму ліжку і у своєму тексті, аж раптом мама сказала щось типу «Знову це гупання». Почалось обговорення — настільки жваве, що, виявилося, ми всі роками тільки й чекали нагоди. З-поміж кількох версій (забивання паль — прокладання тунелю — серце живцем похованого під нашим домом чарівника,) найімовірнішою здалася батькова: підземний завод, секретний стратегічний об’єкт. Я уявив собі ці велетенські, залиті неоновим світлом цехи, довгі ряди станків, іскри, сталь, металеві листи ракетної обшивки. Тисячі робітників, що все життя працюють лише вночі. Можливо, серед них якісь наші знайомі, сусіди? Удень ми бачимо їх поруч з нами, а вночі вони спускаються під землю. Або ні — якісь ніколи й ніким не бачені люди, підземні мешканці, що ніколи не виходять на поверхню? Було захопливо і дещо лячно. Здається, батько звернув увагу на те, що в ніч з неділі на понеділок гупання припиняється. Тобто у них так само є вихідний. Тобто це все-таки завод. Дуже сильний арґумент, але я не певен, чи справді з неділі на понеділок усе завмирало. Я на той час уже базґрав якісь пригодницькі історії в учнівських зошитах, тож батько порадив мені братися за повість під назвою «Таємничий молот».
І ти написав?
Ні. Бракувало розв’язки. Крім того, для десятирічного автора це була заскладна тема — вимагалося знання надто багатьох технічних фішок, я заплутався і провалився. У 71-му році ми переїхали до хрущовки на Бельведері і майже відразу забули про ті звуки. Ага! Щойно пригадалось таке: я цю таємницю колись промусолив і з сусідськими пацанами. Кожен з них радісно визнав, що таке гупання справді існує. Найстарший серед нас — з тих, які вчать молодших усьому найгіршому і вперше показують, як повинен виглядати залуплений пеніс — активно проштовхував версію з будівництвом тунелю. За його словами, цей тунель роками будували китайці — з наміром одного дня вийти назовні і захопити нас практично голими руками. То були часи, просяклі духом китайської загрози. Усі говорили про Мао Цзедуна і хунвейбінів, чи, як це зазвичай вимовлялося, хуйвенбінів. Було відомо, що в них жахливе перенаселення, що вони з голодухи пожерли всіх ворон і горобців, а тепер не мають іншого виходу, як тільки завоювати нас. Політична напруга між Союзом і Китаєм справді зростала замалим не щодня. Говорилося про багатотисячну атаку хуйвенбінів на нашу прикордонну заставу. Це мало бути десь на Амурі, острів Даманський чи якось так. І нібито наші всіх їх там покосили — лазерними променями, тобто сотні тисяч китайців просто перетворились у попіл. Інші, щоправда, стверджували, ніби то був ніякий не лазер, а катюші нового покоління. У будь-якому разі наші хлопці незле довели тій жовтій швалі, що перемоги здобуваються аж ніяк не кількістю. Після того даманського погрому аґресивність жовтків пішла відчутно на спад, хоч напруга все одно відчувалась і остаточно всіх попустило лише після смерті Мао. Ця смерть якось особливо втішила мою бабцю Ірену Карлівну, котру одні сусіди кликали «пані Ірена», а інші просто «Карловна». І вона не любила Мао Цзедуна.
Я розумію так, що це та сама особа, про яку ти пишеш в «Ерц-Герц-Перц»? Та, що дванадцятилітньою дитиною спостерігала за Францом Фердинандом фон Габсбурґом у фіакрі?
Так, вона. Але не у фіакрі, а у відкритому авто, себто в кабріолеті. Він їхав у бік залізничної станції попри той самий наш дім на вулиці Романовського, майбутній Гаркуші. Ну так — пані Ірена. Королева ірисів. Малесенького зросту дивовижна істота — патетична, іронічна, нервова, наївна. Удень вона обов’язково мусила поспати — з хустинкою, зав’язаною на голові так, щоб очам було темно. Мені здавалося, що замість сну вона щоразу готується до публічної страти. Завдяки тій хустині вона спала страшенно глибоко — якісь науковці могли б на ній вивчати фізіологію сну. Одного разу вона раптом виразно сказала не прокидаючись: «Але він знервований!». Мені видалося цікавим продовжити розмову і я запитав, хто. Вона відповіла: «Кіт». Але так і не прокинулася. Значно більше я пишу про неї у «Центрально-східній ревізії». Але скільки б я про неї не писав, буде все одно недостатньо. Це вона мене навчила найдовшого слова на світі і це слово німецьке: Hottentottenpotentatentantenatentatentater.[2] Тобто я завжди лишатимуся перед нею в боргу. За свої неповні 80 років вона пережила шість політичних режимів.
П’ять.
Усе-таки шість: Австрійська імперія, ЗУНР, Польща, перші совіти, Райх, другі совіти. Можна писати історію ХХ століття.
У чому різниця між першими й другими совітами? Хіба це різні режими?
Перші були окупантами, а другі визволителями. І все завдяки німцям. Я, звичайно, жартую. Ні, це фактично як різниця між передвоєнним і післявоєнним есесером. Це досить відмінні системи, хоч начебто почасти із тим самим Сталіном на чолі. Як би там не було, але моя бабця — то такий фантастичний шпагат над рікою часу. На одному березі — фотопластикум, Франц-Фердинанд, німе кіно і танець шиммі, на іншому — космонавти, Мао Цзедун, Центральне телебачення і смерть Гагаріна, яку вона тяжко оплакувала. Уявляєш — Франц Фердинанд і Юрій Гагарін в одному й тому ж фільмі! Бракувало б ще тільки групи «Франц Фердинанд».
Тобто вона, пані Ірена, не була антирадянською?
Вона була собою. Тобто людиною, що встигла пожити в шести політичних режимах — з усіма наслідками. І вона якось так притягувала до себе всілякі уламки знищених попередніх світів. Коли ми ще мешкали на Гаркуші, до неї часто заходили всілякі напівзбожеволілі старі панюсі, рідше панове, але переважно все-таки панюсі, переважно дами, бо панове зазвичай до таких років з різних причин не доживали. Крім того, чи не всі вони були старими дівами і чи не всі мешкали попарно зі своїми сестрами. Я тепер іноді припускаю, може, то були не сестри, а таємна лесбійська спільнота. Уявляєш — лесбійський рух опору на тлі всіх тих диктатур? І це був якийсь такий паноптикум — усі ці потерті хутра, страусові пера, лисячі хвости, блакитні стрічки й рожеві кокарди, тюрбани з брошками, капелюшки. Ну так — капелюшки передусім. Серед них була одна така цілком глуха старушенція, котра завжди розповідала те саме: нібито щойно за нею бігла ватага бенькартів і вони верещали «Пані в капелюшку! Пані в капелюшку!», тож вона носила повні кишені камінців, аби їх відганяти. Бабцю не надто тішили їхні візити, але вона зазвичай подавала їм какао з пончиками. Це було схоже на виконання обов’язку. Справа в тому, що більшість із них були навіть не її, а її матері подругами, деякі так і звертались до неї — «дитинко». Я аж під стіл валився з реготу: моя бабця — дитинка! Для мене то взагалі був незлий цирк. Особливо коли вони чогось хотіли від мене, а бабця не контролювала ситуації, бо саме виходила на веранду, наприклад, приготувати для них какао. Тоді я давав собі з ними джазу. «Що нового в ґімназії, Ігорку?» — запитувала котрась із них, явно грузнучи в десятиліттях і плутаючи мене з моїм батьком. «Усім роздали зброю», — відповідав я і показував привезений з Праги водяний пістолет. «А як ти називаєшся?» — запитувала вона ж через пару хвилин. «Моріс Джеральд», — відповідав я, і вона схвально кивала головою, бо і так нічого не чула. Коли ми переїхали на Бельведер, їх суттєво поменшало. Може, ті чотириповерхові хрущовки якось їх відлякували. А може, вони просто повимирали. Одна з них точно згоріла у своїй хаті разом з усіма своїми котами й кішками. Про це пише Юрко Прохасько, він теж її пам’ятає, як і Тарас.