Після відвідин туалетів людям легко. Generalization.
Подивившись на ч/б фотку Скандинавської Квітки, Чорнявка сказала:
Снуррі Стурлсон.
Дожилися! Кажу Чорявці, поклавши слухавку. Журналісти беруть інтервю в журналістів. Дєвочка мені така звонила, з білявим голосом...
Чорнявка сміється і йде на кухню робити інґаляцію. По хаті мали б розповзатися аромати евкаліпту і ментолу, та от біда, мені з дитинства бракло нюху.
Знаєш, кричу їй до кухні, я ж ненавиджу давати інтервю! Так туплю жахливо в усній формі!
Вона сміється, але я того не бачу (вона в кухні) і не чую (волає музика зі збірки Однієї дівчинки).
«Журналати. Апокрифічні тексти ордену журналітів». Пишу на дебільному жовтому зошиті.
Тьху ти...
В мене довгі нігті. Один із них надщерблений. В наркомана з кіна «Реквієм за мрією» нігті були білі й пещені. Американське попадалово. Ненавиджу кіно. А завтра мене тероризуватиме журналістка якраз із приводу моєї останньої (концептуальної, бля) ролі. Сказати їй, що все брехня?
Friction. Не точіть ножі в мене невротична реакція. Рідко трахаюся. (А іншим важко ще, коли пінопластом по шклу... Ха-ха).
30.09.02.
Останній день вагітності квиткової. Завтра в силу ввійде новий місяць, молодий і безрогий, а вже потім обросте. Сто видів місяців вибирай. Для тебе вони всі навіть іншим боком пообертаються, кохана. Сядуть тобі на плечі і тихо світитимуть золотом, а ти навіть не обернешся. Як тоді, на пристані. Я даремно кликав тебе ти все бігла й бігла, навперейми диким гускам у бузковому світлі.
4.10.02
(Наступного дня твоє волосся чіплятиметься до пальців).
Ти тягнеш мене в оперу, на Пуччіні, мені ж хочеться одного: трахати тебе і трахати. Трахати.
5.10.02
Всю ніч мені без перестанку снились груповухи. Я зі шкіри пнувся, аби в них взяти участь, та якась худоба ввесь час мені перешкоджала. (Витягаю її волосся з рота). Просто ледь не згоріли до тла всі мої чоловічі переваги. А ти, курво, спала. Тобі то було десь. Певно, дивилася вві сні змодернені постановки класиків під пильним оком якого-небудь Некрошіуса. (Жолдак тебе не пре). Уві сні я почергово збирався виграти кілька своїх колишніх коханок (які, на відміну від тебе, аж пищали, щоб залізти мені в штані). Якась траплялася лажа. Просинаюся з велетенськими очима і членом. Ранкова ерекція: руки на поясі, ноги на ширені плечей. Раз-два, раз-два... Ти щось типу посміхаєшся. Починаю тебе облизувати. Геть по-тихеньку, не нависаючи. Рука повзе (от бовдур!) відразу до грудей, а відтак усе нижче, прямісінько до сонного тепла між твоїх ніг. Раптом ти переймаєш мою руку й прибиваєш її долонею трохи вище своїх грудей. Я зітхаю і щось невдоволено бурмочу. Ти байдуже засинаєш назад. Намагаюся щось пояснити своєму відстовбурченому упирю. Той глумливо зизить на мене з-під ковдри. «Мучусь, караюся...» От холєра, та вже ж майже десята ранку, вставай!!!!!! Ну, не десята, а півсьома, але яка різниця. Дзвонить телефон (ага! От зараз ти прокинешся!) Домовляюся про якусь зустріч, відтак натхненно тобі про неї розказую... хуй. Тобто, нічого. Плюю на все, намагаюся заснути. За якийсь час (о диво!) відчуваю на собі твою руку і ногу. Ага!!! Впіймалась, пташечко. Починаю тебе мняцкати, лизати, цілувати, ссати, нюхати, покусувати, дряпати. Ти не проти. Тільки кажеш, сонно посміхаючись:
Youre a sexy beast...
Am I so fat? Питаю, згадуючи однойменну англійську стрічку. А відтак додаю попсове:
Its you who makes me be that way...
За хвилю тебе клинить панічний жах завагітнення тягнешся за презервативом. Я зітхаю. Дуже мені самому ті діти потрібні...
Take your rain coat!
Ги-ги-ги... ОК, крихітко, давай стрибай... Ти видряпуєшся на мене, смачно цілуєш, і запихаєш в себе мій вимучений очікуванням шматок плоті. Тихенько стогнеш, притискаєшся якнайближче. Я обережно рухаюся до тебе. Вгору і вгору, усе щільніше. Час від часу ти кажеш:
Slowly...
Тоді я зупиняюся, щоб послухати твій найтихіший подих. Все те диво відбивається в екрані зламаного телевізора.
Live porno... Кажеш ти. А я думаю, що це просто жива й пульсуюча краса. Пульсації наростають, ти дихаєш все важче, я щосили намагаюся думати про основні принципи структуралізму (ну не задачі ж мені розвязувати, щоб не кінчити скорше за тебе!), ти випускаєш кігтики мені у плечі, ти протяжно стогнеш (а чо тихше, ніж завжди?..), твоє тіло мякне. Є! Я також кінчив.
Наше житло скидається на берлогу наркоманів. Чи, в ліпшому випадку, задрочених хакерів. На мирному запилюженому й засміченому тлі живописно розкинулись обгортки від презервативів, зібганий одяг, різнобарвна білизна, нашийник, припертий тобою зі Стокгольмівського паті (до речі, ми його ще на тобі не спробували вістрями досподу), твої квитки назад, шклянки й філіжанки, годинники і телефони, книжки і диски. В кухню ліпше взагалі не заходити. Там страшно. Підсвідомо сумую за домогосподаркою. Ти лінива аж до крику, інтелектуалка бісова. От зараз, наприклад, ми сидимо з тобою в різних (але однаково засраних) кімнатах, кожен за своїм ноут-буком (твій крутий, і ти на нього гониш, мій старенький, і я на нього молюся), цоркаємо клавішами. Дай Боже здоровля твоїй організації ти вибиваєш черговий проект на Україні. Я ще хлопець-молодець (в сенсі, молодший за тебе. Скільки там, 6 років різниці?) ще собі навчаюся в універі. Я бідний, як церковний пацюк, але «красивий і гордий», як каже моя подруга Леся. Типу перспективний письменник молодий. «Да, только некоториє могут аставацца пєрспєктівнимі до канца жизні...» каже мій не-друг Діма. Та ні, не недруг він мені, а так, колишній приятель. Навіть хлопець, можна сказати, колишній (то я колись сумнівався щодо своєї гетеросексуальної доцільності...)
Ми пємо каву з лімовим соком. Серед ночі. Темно-сірої. З лімами. Зеленими. Або із згущеним молоком, яке ти, Скандинавська Квітко, ненавидиш. Але тебе вже нема. З цього ранку. З шостої години. Холодно. Досипаю свої дві години у рожевих вовняних шкарпетках. Будильник поламано. Як не провтикати пари там же дощ. Хтось скрикує в мому сні. Дзвінок у двері. Ще раз. Прийшли з військомату. Я тут не живу. Нема тут того прізвища. Тута інші люди живуть. Вибачаю. Йду досипати.
09 вже 10.02 р.Б.
Чи то всім людям в головах щось грає? Слава Богу, іноді в хаті маєш дивовижно схожу музику, розтиражовану і нагнану на компакт-диски. Так і тепер, «Its time to decide, its time to go...», ставлю Бреґовіча. Дивна кіноманська (чи то пак, ксенофобська, тьху, кінофобська) круговерть. Картинки з Лінча, слова з Кустуріци. Плакати загноєними очима. Обома відразу. Чи по черзі, від відрази. Але відрази, любої спадкоємиці будь-якого блядства, її-то якраз і нема! Веселіться і радуйтесь, яйцеклітини, ви не отримали сперматозоїдів, так вам і треба! Тебе вперше не зраджено, Скандинавська Квітко, вперше не трахнуто якусь першу-ліпшу особу по твоєму відїзді, хоч як мені того хотілося! Аж зуби зводило, як у тому анекдоті, то й артикулювалося погано. Невідтрахана особа дико висадилась:
Ето у меня такоє пєрвий раз...
Мною їй прочесано якусь таку шизофренно-шафранову політику, що аж мій власний язик топорищився і вислизав (навіть від орального сексу вдалося утриматися!)
Ну давай я здєлаю тєбє пріятное!
Нє, вона, ти знаєш, не така уже й погана. Особливо, як, заплющивши очі, запускати їй пальці в волосся, і забувати про його колір. Цілувати шию, вуха, очі... За статурою вона, ти знаєш, десь така, як ти. Тобто, він. Льоша його звуть. Льо-ша. Бе... Чому таке ґумове чвакаюче імя? Не буду його так називати, якщо іще побачимося, звісно. Привіз мене додому глупої ночі. Я вже було налаштувалась поспати в його тепленькому особнячку під самим дахом, і до універу звідти ближче, а він:
Ну што, будєм тєбя дамой атвазіть?
Е... кажу протяжно.
А какіє моґут бить варіанти, да? Цілком неправильно трактує він моє «Е...»
Мене кавалок глюкаманить після Лінчівського драйву і недосипу попередніх ночей. Намагаюся щось проартикулювати стосовно побачених (і зниклих) постатей у нього в дворі, співаю в голові барижну пісеньку про дома ждьот халодная пастєль, кліпаю їй чітко в такт не доходить йому. Чьось у людей, ти знаєш, так заведено: вже як не даєш їм пизди, вони не дають тобі притулку. О, дивна полісемантика виразу «дати пизди»! Мною малось на увазі стовідсоткове й безкомпромісне проникнення чоловічих зовнішніх статевих органів в аналогійні жіночі, а не нанесення тілесних пошкоджень різного ступеню важкості. І ЧОГО ВСІ ЛЮДИ ХОЧУТЬ ТРАХАТИСЯ?!! лір. підступ. Але повернемось до виразу «дати пизди». Якщо в ході статевого акту саме чоловічий статевий орган проникає в жіночий, тобто поглинається останнім, а не навпаки, ми натикаємоось (о, іще одне жіноче слово!) на деякий нонсенс. «Поглинається» син. «вбирається», «забирається». Отже, ніяка пизда нікуди там не дається. А дається хуй. Причім дається жваво і охоче, як товар зі стенду «Все по 50 коп». А нащо нам таке добро? Чого, питається, пхати в себе, що не впало? Але навіть не з огляду на всі перераховані філософсько-граматичні чинники я сказала «ні». І не «НІ, блядьйобтвоюмать!!!!» істеричне, а цілком виважене і, як не крути, мистецько оббріхане і майстерно розігране «ні» сексуальної, як ти мене кличеш, потвори. Бо, може, Скандинавська Квітко, я ото... люблю тебе. Хоча ступінь нетрахання з лівотою не завжди тотожний силі кохання...
(Майже за добу).
Стьоби Провидіння.
Заваривши собі велетенське горня мате, розслабляюся за чтивом виробництва Кундери. Телефонний дзвінок з іншого кінця квартири. Біжу туди, вмикаючи по дорозі всі світла. Вже десь із місяць у мене жест підіймання слухавки скеровується згасаючою надією. Марнославною і кумедною, схожою на тупорилу мрію замаскульченої американської домогосподарки. Мені мають подзвонити з телебачення. Запросити на зйомки. Ні, Скандинавська Квітко, я не зовсім шизанулась, я очікувала на запропонування роботи, тим паче, що вже пройшла всілякі там відбіркові тури. Дзвінка не було, минали тижні. Намагалася переконати себе, що мені потрібно саме бабло (десь кажуть 300 баксів), а не її Істерична Величність Слава. Що це робота, на якій не треба ніц особливо робити, а просто бути собою гнати щось у прямому ефірі, стьобатися, висаджувати людей, і отримувати за те бабло. Просто вже на другу-третю пробу я чулася перед камерами, як перед глядацьким залом КВНу, в який сумлінно фіґачила чотири роки. Думка про роботу ведучої додавала збудження, думки ставали легкими, як порожні консерви, і кумедно брязкали, остання з нездійснених мрій дитинства здавалась вже перед носом... дзвінка не було. Я мазохістично прислухалася до пліток щодо стартування нових проетів на каналі, мене нібито кудись-там взяли, все одно я молодець, бо мене, таку ніяку простеньку дівчинку відібрали з-поміж ешелонів писаних красунь зі спеціальною кульково-поплавковою освітою...
Я вступила до маґістратури. Слабенька втіха. На початку радувала, потім перестала. Звичка. Як і те, що до слухавки тягнешся з надією, як остання істеричка. Враження, що в мене повипадало волосся й посіріла шкіра. М-да, любесенька картиночка. Корочє, збивайся, подружко, казала я собі.
І тут цей дзвінок.
Добрий вечір, це телеканал «К-35», ми завтра знімаємо презентаційний ролик програми, якщо хочеш, приходи завтра в 12 до готелю «Либідь».
А де це? Туплю я.
Універмаг «Україна».
А... Ну добре, я буду з журналом «Огоньок» в руках... (скільки раз я вже казала це!)
Не треба, там тебе знають. Буде Макс та інші знайомі тобі люди.
Ага, ну ОК тоді, завтра, либідь, дванадцять нуль нуль.
До побачення.
Папа!
«Треба підстрибнути з радості», - думаю я, розсерджена своїм битовушним сприйняттям такої очікуваної яви. Підстрибую. Всідаюся за свій чай, метикую, що завтра пасуватиму пару англійської. Як відмазатися? Сказати одногрупницям: «Передайте, що в мене зйомки...»?
А!!!! Горня гарячезного чаю, перевернуте мрійливо загарбуваною пачкою печива, виливається мені прямо на причинне місце. А!!!!!!!!! - (Боляче, холєра) А-а... Ха! Ха-ха-ха! Дякую тобі, Господи, що час від часу роздупляєш мене від мого марнославства! Та ще й куди воно всьо вилилось! А, ну так, я ж сьогодні почала складати «геніальну пєсу» поглиблено еротичного змісту. Сиділа на мудрій лекції з методики викладання у вищій школі (прєпод я, блін!), і смакувала всі сороміцькі деталі свого вчорашнього майже-сексу із своїм колишнім ворогом. (Ой, який свіжий сюжет! Браво, мама, браво!) Відтак почала складати цю недолугу пєску, з пафосним розрахунком показати її на майбутній презентації майбутньої книжки. Але пафос зявився пізніше, коли я побачила своє імя серед заголовків «Четверга», і подумала, що круто, коли у тебе в імені і в прізвищі однакова кількість літер. Сашко, мій кумпель, ще якось мене простьобав, але пафос лише примножився. А до пафосу була мазохістична хтивість. Типу, кльово, що вчора не потрахалась, тепер є що поуявляти-позгадувати, а інакше пускала б лише ситі відрижки, чи, що певніше, шкодувала би за скоєним. От який ментівський кліщ виліз. Я про кліше. Так от. Чайок той мій не випадковість, а ще одна наочність до уроку психоаналізу. Браво, мама, браво...
Дзвоню і те все виказую Артимові. Сміємося-стібемося. А все ж... Все ж мені подзвонили із «К35». Папа, до завтра, не знаю, коли буду вдома, постараюся найшвидше.
Кладу слухавку. Телефон відразу дзвонить.
Алло, це знову з телеканалу «К35». У нас зірвалась зйомка. Ми якось ще тобі подзвонимо.
Vaaxjoo, Швеція, 22.08.02. Кінець літа і казок. Все вклинюється в жовтень. Тим паче жовта фарба заливає шмат прапору країни, що її колишній король-авантурник Карло ХІІ не знати як опинився був колись на Україні, забратавшись необачно з гетьманом-авантурником (Слава Україні!) Іваном Мазепою. Карла шведи нинішні вважають несповна розуму, «Гетьмана Мазепу» забороняє до показу в російських кінотеатрах російська цензура. Та й фільм бездарний, якщо чесно. Менше з тим, попри мій балкон із письмовим столом і скандинавським аристократичним сонцем у подряпках того столу летять дикі гуси. Крячуть собі чи що вони там роблять, прораховано обираючи стереотипне тло своїм польотам червоне північне сонце. М-да, нефіґово я дату позначила.
На столі тому за хвилин пять-вісім можна буде вздріти отаке:
...І тоді вона побачила стовп світла зі своєї голови. Його відбиття у змертвілому морі. Голову повернути було неможливо. А навіть якби вона те і змогла, то так би вже й мусила лишатися: персами до моря, очима на захід. На темне море спустилася сітка. Вона просунула крізь сітку пальці. Ті почали одразу рости, і росли-довшали аж до обрію, скрючуючись у пожадливому дурному прагненні схопити сонце. На голову сильно тиснув світляний стовп. Сонце тим часом безжально підіймалось. Як тільки воно вилізе на верхівку світляного стовпа, море поглине її. Тепер вже нічого було сподіватися на прихід Великої Риби, що могла би поглинути її разом зі стовпом і сонцем. Велика Риба всохла. Десь на Північному Заході, так і не допливши до Пятої сторони світу. Хоча... так казали нам лише маленькі чорні люди, може, брехали? Тим часом стовп зі світла робився все гарячішим: наближалось до зеніту сонце. По воді запалилися кола, втікаючи від неї врізнобіч. Під морем нікого не було. Вона не чула нікого. Світ на кінцях моря давно уже жив головою донизу. Тому його коріння скоро й всохне. Вона хотіла розтулити рота, щоб проспівати слова котроїсь із лід, але солона вода захлиснула їй обличчя. Смак тої води багато що нагадував, ніс у собі історію кожної смерті за останні 2000 років. Відлік їх по смерті Христовій вівся. Вона ж чекала відліку по Воскресінню. 7 по сім днів. 77777777сімірок. (Сімок, семиоких семітів).
10.10.02 р.Б.
Чую шкряботіння в шибку. Голуб. Дивлюсь на годинник рівно восьма ранку. Пора вставати. Дякую, Господи, за такий будильник.
Мене ж не будять голуби рівно о восьмій ранку... каже сумний Сашко.
I met a Christian in Christiansands,
And the
Devil in Helsinki
Питаю в Сашка, чи він і справді тут, бо в мене вже добрих два дні стрьомне відчуття, що він просто один із вигаданих персонажів. Тобто, із персонажів, що вигадалися собі самі, а тепер витанцьовують довкола мене, втягуючи в їхні власні страсті-мордасті. Пишуть мені якісь листи з Канади, просять нікому не розказувати про їхні зради і другорядні кохання, коротше, роблять з мене деміурга. Нє, чуваки, так не тойво...
Саш, а ти справді тут?
Хто? Прикидається він.
Нє, ну раптом мене глючить. Ти де?
В п...де! каже самими губами. - Як в тій рекламі «Кока-коли».
КРОВЬ «ПОМОЩЬ БРАТЬЯМ» читаю на ятці в метро замість «Продается дешево». М-да, пелікан, що годує дітей власною кровю... Про що ми, про циклічність? А, так, мені таки передзвонили з «К-35». Ввечері наступного дня. Постнаступний ще не настав.
13.10.02. ВИКИнУТИ?
Жіноча проза. Попахує передменструальним синдромом. Знову напливи ненависті до власної статі. Бе... В голову пхається пейзажна лірика в купі з картинами міщанського побуту. Кімната раннього дитинства. Радянська традиція: важкий килим кольору засохлої крові на підлозі. Зародження покоцаних і модифікованих в майбутньому честолюбних думкок. Тлуста і похмура дівчинка мріяла перетворитись на довгоногу бізнес-кралю в сірому костюмі. Привид її заглядає тепер мені через плече і плаче: «I wish I was special, youre so fucking special!». Хоча англійської тоді вона не знала і слухала вбиту попсу, фріком її вважали ледь не з першого класу. Як і її молодшу сестру. Як діти, так і педагоги.