Ствол найкращої гармати бурів, яка своїм калібром і далекобійністю перевищувала всі англійські гармати, було покалічено. Невідомо звідки випущений англійський снаряд з диявольською точністю вдарив у край її жерла. Ще трохи — і він пройшов би у самий механізм «Довгого Тома».
Але й без того наслідки були серйозні. Жерло гармати сплющилося, ніби від удару парового молота, а метал розпікся так, що край жерла став темночервоний. На додаток до всього гармата перевернулася разом із своїм лафетом. Вона остаточно вийшла з ладу.
«Довгий Том». Бідолаха «Том»!
Здавалося, що разом з цією гарматою англійці покалічили душу опору.
Люди товпилися навколо гармати, наче біля смертельно пораненого головнокомандуючого. Відважний французький інженер Леон, немов лікар, з гіркотою досліджував пошкодження.
— О, я вилікую її, неодмінно вилікую! — сказав він, погрожуючи кулаком англійцям, які все ще стріляли з берегів Моддеру.
Кроньє у цей час сидів сам у своєму наметі. Схилившись над картою, він при свічці вивчав найменші звивини поля.
Йому доповіли про нещастя.
— Та хіба ви не догадуєтесь, звідки стріляють? — спитав він з тим непорушним спокоєм, який ніколи не залишав цю людину.
— Ні, генерале. У тому напрямі не було жодної англійської батареї.
— Значить, її встановлено недавно, хвилин з п'ять тому.
— Не розумію, — відповів ад'ютант.
— А бронепоїзд? Забули?
— Ах, справді! Клятий бронепоїзд! — вигукнув ад'ютант.
— Його в таких випадках тихо підводять і зупиняють на ділянці залізничної колії, заздалегідь наміченій для математично точного прицільного вогню, — сказав Кроньє. — Морські гармати, що посилають нам зараз свої снаряди, встановлені на спеціальних платформах і наведені під певним кутом, також заздалегідь вивіреним. І от результати!
— Але що ж робити, генерале?
— Треба раз і назавжди захопити фортецю на колесах. Для цього треба зруйнувати за нею колію. А ще краще знову підірвати міст через Моддер.
— Негайно? — спитав ад'ютант.
— Так. Але в нас ледве вистачить людей для захисту позицій в тому разі, якщо англійці здумають відновити наступ. А це цілком можливо, бо напад бронепоїзда — не що інше, як диверсія, щоб відвернути нашу увагу. Ворог вважає, що нас далеко більше. Ах, коли б у мене було десять тисяч солдатів!
— Але ж на це рисковане діло цілком вистачить кількох рішучих людей, — заперечив ад'ютант.
— Правильно. Тільки де знайти таких людей?
— А Молокососи? А їх командир Зірвиголова? — сказав ад'ютант.
— Діти! — вигукнув генерал.
— Правильно, що діти, але сміливі, мов леви, і хитрі, як мавпи!
Подумавши трохи, генерал погодився:
— Добре. Покличте сюди капітана Зірвиголову.
— Слухаю, генерале!
Через кілька хвилин ад'ютант повернувся в супроводі відважного француза.
Жан стояв перед прославленим ватажком бурських військ, шанобливо виструнчившись по-військовому, але, як завжди, впевнений у собі і зберігаючи почуття власної гідності.
Кроньє втупив у нього ясний і твердим, як сталь, погляд свого єдиного ока і без далеких передмов спитав:
— Скільки людей у вашому розпорядженні?
— Сорок, генерале.
— Чи можна на них покластися?
— Як на мене самого, генерале.
— Чи вмієте поводитись з динамітом?
Жан згадав про свої мандрівки в Клондайку, де мало не щодня йому доводилось вдаватися до динаміту, і, не вагаючись, відповів:
— Так, генерале, і вже давно.
— В такому разі, у мене є для вас важке, майже нездійсненне доручення.
— Якщо тільки важке, вважайте, що його вже виконано. Якщо нездійсненне — то або воно буде виконане, або ми самі загинемо.
— Справа не в тому, щоб померти, а в тому, щоб успішно виконати доручення.
— Слухаю, генерале!
— Я не обіцяю вам за це ні звання, ні почесті, ні навіть нагороди.
— А ми й не продаємо своєї крові, генерале. Ми воюємо за справу незалежності Трансваалю. Розпоряджайтеся нами, як дорослими солдатами, що виконують свій обов'язок.
— Саме так я і роблю! Наказую вам відрізати відступ бронепоїзда і висадити міст у повітря. Дійте негайно! Ідіть, мій хлопчику, і ще раз виправдайте ваше славне прізвисько.
Віддавши честь генералові, Зірвиголова вийшов. Він вихором промчав по табору, на який все ще сипалися англійські снаряди, зібрав Молокососів, наказав їм сідлати коней і роздав кожному по п'ять динамітних патронів і бікфордові шнури з ґнотами. На все це у нього пішло не більше як десять хвилин.
— Вперед! — скомандував він.
Маленький експедиційний загін складався з сорок одного чоловіка.
Хлопчаки шалено скакали, щохвилини рискуючи скрутити собі в'язи серед скель і вибоїн, бо єдиними джерелами світла у цій кромішній темряві були зірки та спалахи гарматних пострілів.
Але в добрих бурських конячок була така впевненість і сила у ході, ними керував такий безпомилковий інстинкт, що жодна з них ні разу не тільки не впала, а навіть і не спіткнулась. За п'ятнадцять хвилин вони пробігли відстань у чотири кілометри.
І от Молокососи вже недалеко від залізниці. За п'ятсот-шістсот метрів виблискують води Моддеру. Обриси місцевості, яку вони як розвідники з'їздили вздовж і впоперек, такі знайомі їм, що, незважаючи на темряву, юнаки впізнають найменші її звивини. Спішилися, не прохопившись ні словом. Відчувалось, що англійці тут так і кишать.
Десять Молокососів лишилися охороняти коней. Решта, захопивши динамітні патрони, пішли за своїм командиром.
Вони пересувались, наче справжні індійці, додержуючи величезної обережності: повзли, зупинялись, ховалися то за скелею, то в чагарнику і знову йшли.
Бронепоїзд стояв всього за півтора кілометра від Молокососів. Гармати його гуркотіли, оглушаючи їх. По залізничній колії снували якісь тіні, вимальовувались силуети вартових, розставлених по двоє через півтораста-двісті метрів.
Відважні хлоп'ята з надзвичайною швидкістю і самовладанням просто голими руками взялися копати ямки під рейками. Зірвиголова насипав у патрони динаміт, вставляв у них шнури з ґнотами і разом з Фанфаном укладав їх в ямки, загортаючи зверху землею.
Необережний рух, найменший удар по стальних рейках — і все полетить в повітря. Від однієї думки про це людей не таких спокійних кинуло б у дрож.
До того ж їх щосекунди могли помітити вартові. Правда, Молокососи працювали лежачи, щільно притулившись до шпал, з якими вони зливалися.
Слава богу! Нарешті закладено всі патрони. Їх ціла сотня, кожен вагою в сто грамів.
Десять кілограмів динаміту! Так струсоне, що аж пекло засміється!
— Назад! — голосом тихим, мов подих, скомандував Зірвиголова.
Молокососи відступили кілька кроків і припали до землі.
— Ти, Фанфаи, залишишся тут, — сказав Зірвиголова, — а я побіжу на міст. Мені потрібно чверть години, щоб добратися туди і закласти там динаміт. Як почуєш вибух, підпалюй ґноти і тікай. Зрозумів?
— Авжеж, хазяїне.
— Якщо через чверть години вибуху не буде, значить мене вже нема в живих. Ти однаково підпалюй тоді… Скажеш Кроньє — я зробив усе, що міг.
— Єсть, хазяїне!.. Тільки от що я тобі скажу: висаджувати висаджуй, та не здумай сам засипатися. У мене серце з горя лусне.
— Мовчи і виконуй! Збір — після вибуху, біля стоянки коней.
Віддавши той же наказ іншим Молокососам, Зірвиголова почав укладати патрони в дві провіантські сумки, по п'ятдесят штук у кожну. Збоку могло здатися, що він має справу не з динамітом, а з дерев'яними цурпалками — так швидко і впевнено він ними орудував. Одну сумку через праве, другу — через ліве плече, у кожній по п'ять кілограмів динаміту і — в дорогу. Зробивши невеличкий крюк, Жан звернув прямо до мосту і хвилин через шість був уже на місці. Як і треба було чекати, міст охороняли вартові. Зірвиголова крадькома обійшов нашвидку споруджені англійцями захисні укріплення і добрався до обвалів, спричинених попереднім вибухом. Він був серед тих, хто тоді висаджував міст, і дуже добре запам'ятав обриси місцевості.
Як завжди, Жану неймовірно щастило: йому вдалося здертися по контрфорсу до настилу мосту. Міст був ґратчастий. Він складався з подовжніх брусів, впоперек яких були покладені шпали, а на шпалах укріплені рейки. Вздовж лівого його боку тяглася дощана доріжка для пішоходів, така вузька, що двоє, зустрівшись на ній, ледве розминуться.
А внизу річка. Вир!
Зірвиголова, поклавшись на свою щасливу зірку і винахідливість, сміливо ступив на доріжку і рушив до першого стояна мосту, збираючись висадити його в повітря.
Та не пройшов він і п'ятнадцяти кроків, як почувся різкий оклик:
— Хто йде?
Вловивши ірландський акцент в англійській мові вартового, Зірвиголова зважився на відчайдушний хід:
— Це ти, Педді? Без дурниць, друже! — з удаваним сміхом відповів він.
«Педді» — загальне прізвисько ірландців, як «Джон Буль» — прізвисько англійців, а «Джонатан» — прізвисько янкі.
— Томмі! Ти, чи хто? — з явною недовірою відгукнувся вартовий. — Підходь ближче… Руки вгору!
— Та не горлай! Дивись, що я потяг… У мене кишені напхані провізією і пляшками віскі… Ось на, покуштуй!
Треба сказати, що ірландці такі ж великі п'яниці, як і сміливці. Почувши слово «віскі», Педді опустив свій штик і, притуливши рушницю до. парапету, майже впритул підійшов до люб'язного мародера. Вони ледве розрізняли один одного в темряві. Але Зірвиголова уже встиг відкупорити свою флягу, і до ніздрів такого великого цінителя віскі, як Педді, донісся аромат «божественного» напою.
Фляга миттю перейшла з рук лже-Томмі у руки Педді, який жадібно припав до неї губами і, не переводячи подиху, вихиляв її вміст.
Поки вій зазнавав такої насолоди, Зірвиголова, протиснувшись між парапетом і ірландцем, дав йому підніжку і щосили штовхнув його в отвір між двома шпалами. Бідолашний хлопець не встиг навіть скрикнути і, як стояв з флягою біля рота, так і полетів. Почувся глухий звук удару по воді. Педді зник у хвилях.
«Сердега! — пожалів Зірвиголова. — Та зрештою від пірнання не завжди вмирають».
Але розмірковувати ніколи було. Хвилини бігли, а в його становищі кожна хвилина варта була години. Хвилі з шумом бились об стоян мосту: він отут, під ногами Жана, той самий стоян, який треба підірвати.
Юний сміливець, рискуючи поділити долю ірландця, поліз під шпали і зачепився за одну з них ногами і лівою рукою. Нелегко було, висячи в такій позі і працюючи однією лише правою рукою, дістати дві сумки, наповнені динамітом, і покласти їх під настил. Тепер лишилось тільки зарядити патрони ґнотами і підпалити. Але робота однією рукою забирала надто багато часу. Тоді, щоб визволити другу руку, Жан щільніше обвив ногами шпалу і повис над безоднею вниз головою.
Раптом дощана доріжка затремтіла під чиїмись важкими кроками. Над Жаном бігли люди, цокали рушничні затвори. А під ним, випливши на поверхню, лементував ірландець, наче його різали.
«Пропав!» подумай Зірвиголова.
Заряджати патрони не було вже часу. Та й навіщо? Цілком достатньо одного патрона, щоб підірвати всі. Йому пощастило витягти з сумки патрон і вставити в нього шнур з ґнотом. Лишалося тільки підпалити гніт. Мине хвилини з дві, поки він прогорить.
Жан, як і раніше, висів догори ногами. Від припливу крові голова мало не тріскалась, у вухах шуміло, перед очима пливли вогненні круги: у нього ледве вистачило сили чиркнути сірника.
Солдати, підбігши, побачили у темряві мигтіння світлячка і силует людини біля нього.
— Вогонь! — розляглася команда.
Гримнуло шість пострілів.
Не звергаючи уваги на стрілянину, Зірвиголова підніс сірника до бікфордового шнура і став дмухати на нього, щоб він швидше розгорівся.
Гніт зайнявся.
Кулі дзижчали біля самих вух юнака, розтрощуючи шпали, рикошетом відскакуючи від стальних рейок.
У нього в ногах десять кілограмів динаміту, згори його обстрілюють вартові, а внизу — річка. Ні секунди не вагаючись, Зірвиголова розтулив ноги, що обвивали шпалу, і вниз головою полетів у Моддер.
У ту ж мить розлігся оглушливий вибух.
РОЗДІЛ III
Батарея на колесах. — Два вибухи. — Фанфан-войовник. — Подвиги капітана Зірвиголови. — Утонулий ірландець. — Пришпилений волонтер. — Завоювання капелюха з поміткою «CIV». — Знову марш Молокососів. — Англійські полонені. — Віроломство полоненого капітана. — Трагічна смерть одного з членів військового суду.
Бронепоїзди, як знаряддя війни, використовуються вже давно. Захисники обложеного в 1870 році Парижа пам'ятають, як ці незграбні машини циркулювали по Східній і Орлеанській залізницях між двома передовими лініями аж до мертвої зони.
Вони снували туди й назад, стріляли і робили страшенно багато галасу, не даючи майже ніякої користі.
Та воно й зрозуміло: усі пересування бронепоїзда відбувалися весь час тими самими коліями, в його появі не було ніякої несподіванки, а поле його дій було дуже обмежене. До того ж він не відзначався ні рухливістю польової батареї, ні невразливістю укріпленого бастіону.
Бронепоїздами користувалися і під час облоги Плевни і на війні на острові Кубі, хоч, проте, також без особливого успіху.
Англійці в багатьох війнах виявили себе прихильниками цього знаряддя війни, особливо в експедиціях проти афридіїв, на яких бронепоїзд наганяв прямо-таки містичний жах.
Англійці знову, на свій страх і риск, вдалися до нього у війні з бурами. Риск неминучий, а небезпека велика, бо досить якоїсь дрібнички, щоб цю фортецю на колесах перетворити на звичайну купу заліза.
Перша й найголовніша умова успішності операції бронепоїзда — старанна охорона колії, щоб забезпечити поїзду можливість відступу. Крім того, треба, щоб вздовж усієї дільниці руху бронепоїзда були розміщені на деякій відстані рухомі частини, які могли б у разі несподіваного нападу прийти йому на допомогу. Бо, відданий самому собі, бронепоїзд не може довго захищатися.
На початку облоги Кімберлі англійці вживали всіх цих розумних запобіжних заходів. Але бури не атакували поїзд, незважаючи на його дедалі частіші напади, а тому англійське командування стало нехтувати обережністю і посилало явно недостатню кількість війська для захисту бронепоїзда.
Відповідно до того, як в англійців зростала впевненість у безкарності їх вчинків, вони ставали дедалі зухвалішими.
Бронепоїзд, що діяв на фронті Моддеру, складався з трьох платформ. На них було встановлено три корпуси з листової сталі, добре заклепаної і скріпленої стальними перекладинами. Загалом бронепоїзд являв собою споруду з суцільного металу, який не пробивали кулі і шрапнель. У його корпусах, стіни яких були прорізані двома рядами амбразур, ховався гарнізон з шістдесяти бійців. Нижній ряд амбразур служив для тих стрільців, що сиділи, верхній — для тих, хто стояв.
Гармата, поставлена в задній частині корпусу на платформі, що легко оберталась, могла обстрілювати віялом. Потужний паровоз також був одягнений у броню, незахищеною лишалась тільки верхівка димаря.
І, звичайно, все, аж до гармат, було пофарбоване у колір хакі.
Та повернімося до описаного вище пічного нападу бронепоїзда. Здавалося, для цього не було ніяких підстав, особливо після повного розгрому, якого кілька годин тому зазнали війська її величності королеви. Що ж спричинилося до нього?
А те, що серед англійських солдатів, які ошаленіли від страху і тікали врозтіч, мов стадо, паніка була така велика, що лорд Мітуен, побоюючись того самою переслідування, про яке іноземні офіцери марно благали Кроньє, наказав бронепоїздові зробити цю диверсію.
Наступ бурів диктувався звичайною логікою воєнних дій, і генерал вирішив вдатися до цього крайнього засобу, щоб запобігти ворожій контратаці або хоч трохи послабити її.
О, якби тільки він знав, що бури, проспівавши свій псалом, полягали спати!
Тимчасом Фанфан, якого мучив неспокій, лежав, простягайсь на шпалах, і чекав вибуху моста.