Але треба протриматися, поки вони підійдуть. Чи вистачить сили?
Кроньє нашвидку укріпив свої позиції. Жінок і дітей приховали за скелястим виступом у глибині яру, виритого Моддером. Вози поставили на схилі пагорба, а тварин, яких не було де заховати, прив'язали до дерев на березі річки.
Весь день дев'ятнадцятого лютого пішов на копання траншей, сітка яких була побудована за всіма правилами військового мистецтва. Вони виходили на поверхню вузькою щілиною в двадцять п'ять сантиметрів завширшки, але в міру заглиблення розширилися до метра. Більшість траншей мала форму букви «Т». Пройти в них можна було тільки з одного кінця.
Тут і судилося армії Кроньє, що окопалася, зникла під землею, чекаючи допомоги, витримати таке страшне бомбування, якого не знала ще жодна з сучасних воєн. До того ж Кроньє не міг навіть відповідати на сталевий ураган, що знявся дев'ятнадцятого лютого над його табором: у нього не було польової артилерії, а встановити важкі гармати під таким вогнем було неможливо.
Бійцям це бомбування не завдало великої шкоди, бо вони не виходили з траншей. Сто п'ятдесят англійських гармат, половина з яких була великого калібру, зосередили свій вогонь спочатку по фургонах і возах, що через дві години, спалахнувши від снарядів, перетворилися на. гігантське багаття небаченої сили. Покінчивши з обозом, англійці взялися за тварин. То була жахлива бойня. На березі річки валялися скривавлені туші чотирьох тисяч биків з розпоротими черевами і пошматованими нутрощами.
Вогонь не погасав дві доби.
Від великої спеки трупи тварин почали розкладатися.
Табір був наповнений огидним смородом, повітря в ньому стало дуже важким.
Та й траншеї, переповнені чотирма тисячами людей, які не мали змоги хоч на хвилину вийти із свого притулку, незабаром стали вогнищами всілякої зарази.
Усі страхіття війни впали на сміливців. Але й хворі, задихаючись від смороду і навислого над ними зеленуватого диму ліддитових снарядів, виснажені і покалічені, все ще стійко трималися під безперервним ураганним вогнем і відмовлялися капітулювати.
Вода в річці від гниючого м'яса стала отруйною. Смерть косила жінок і дітей.
На четвертий день Кроньє попросив перемир'я, щоб поховати мерців.
Лорд Робертс категорично відмовив:
— Ніякого, перемир'я! Здавайтеся на ласку переможця!
— Не здамся! — з гідністю відповів Кроньє — Робіть з нами що хочете, але я не здамся!
І старий Боб, твердий, мов сталь, наказав відновити бомбардування.
Знову загриміли сто п'ятдесят англійських гармат, знову стала рости гора мертвих тіл… Поле бою являло собою якесь пекельне зосередження оглушливого гуркоту, вогню і смерті.
Бідолашні бури!
І це тривало ще три дні після відмови у перемир'ї. Цілий тиждень тортур! Він прославив на весь світ патріотів, які витримали їх, і затаврував ганьбою тих, хто так по-варварському воював з чесним супротивником.
З кожним днем, з кожною годиною, все тісніше стискувалося кільце оточення. Відстань між бурськими і англійськими траншеями, яка спочатку становила вісімсот метрів, поступово меншала — до п'ятисот, до чотирьохсот, і ось, нарешті, лишилося не більше як вісімдесят метрів!
Стріляли тепер майже в упор. Шотландці і канадські добровольці навіть перекидалися з бурами короткими фразами.
Скрізь було тільки й мови, що про капітуляцію. І справді, іншого виходу не було.
О сьомій годині ранку бури викинули білий прапор, огонь припинився, і Кроньє верхи поїхав здаватися лорду Робертсу.
Побачивши переможеного ворога, старий Боб зняв капелюха і сказав, потискуючи руку генералові Кроньє:
— Ви мужньо захищалися, сер!
Похвала ця прозвучала немов надгробне слово над найкращою армією республіки…
Жан Грандьє, Фанфан і Поль Поттер вистрілили востаннє. Трапилося так, що їхній окоп був навпроти траншеї канадців, багато з яких були французького походження[58]. Коли стрілянина вщухла, поміж парижанами і канадцями зав'язалась розмова, яка, проте, скоро перервалась, бо почалося роззброєння бурів.
Зірвиголова і Фанфан зламали свої маузери, а Поль Поттер, дізнавшись, що мусить здати англійцям старий «роєр», кудись вник. Повернувшись через чверть години, Поль прошепотів на вухо Зірвиголові:
— Я сховав рушницю. Вона ще допоможе мені перебити чимало англійців.
Рота канадців-французів тимчасом почала роззброювати бурів.
Бури понуро брели поміж двома рядами гігантів, одягнутих у таке ненависне для патріотів хакі. Їм хотілося побороти занепад сил, цілком природний після цілого тижня таких страждань. Вони силкувалися затамувати біль, що стискав їх мужні серця.
Але коли вони здавили зброю, що вірно служила їм понад п'ять місяців, вони переживали таке почуття, наче у них на очах ламають молот, який повинен був викувати незалежність їхній батьківщині. Рушниці завжди були для них символом свободи. Ледве стримувані ридання підкочувались до горла бурів, а на очах у них виблискували гарячі сльози.
Треба самому пережити всю ганьбу незаслуженої поразки і страхіття капітуляції, відчути біль усвідомлення того, що ти вже не солдат, відчути нестерпну муку, бачачи любиму батьківщину, потоптану чоботом завойовника, щоб зрозуміти їх душевний стан і поспівчувати їм.
Проте більшість англійців поводилися з полоненими ввічливо і навіть співчутливо, а канадці жаліли їх майже по-братерському.
Ротою канадців командував велетень, добряк з блакитними очима і довгими рудуватими вусами. Він погано знав англійську мову і весь час пересипав свою розмову французькими слівцями, від яких дуже несло місцевою говіркою.
— Та ви не сумуйте, хлопці, усе це суцільна мінливість війни, — втішав він полонених. — У житті не бачив таких сміливців, як ви! Ми перемогли вас тільки тому, що нас більше. Один проти десятьох — тут уже нічого не поробиш!
Він міцно потискував полоненим руки і від душі намагався хоч як-небудь пом'якшити їх гірку долю. Несподівано він побачив Жана Грандьє, який гордо, з високо піднятою головою наближався до нього разом з нерозлучними своїми друзями — Фанфаном і Полем. Слова немов застряли в горлі велетня, з вуст його вирвались якісь хрипкі звуки, він прожогом кинувся назустріч Жану, підхопив його, немов дитину, на руки і, мало не задушивши в своїх обіймах, вигукнув нарешті уривчастим нід хвилювання голосом:
— Ну звичайно ж, він!.. Жан Грандьє, маленький Жан… Наш любий маленький Жан!
Зірвиголова, вражений тим, що його звуть на ім'я так далеко від батьківщини, з цілком зрозумілим подивом дивився на канадського капітана.
— Жюно?.. Франсуа Жюно! — у свою чергу зворушено вигукнув він. — Невже це ви, любий мій друже? Добрий товаришу! Яка чудесна зустріч!
Зустріч була справді чудесна, бо доля знову звела двох героїв «Крижаного пекла», Жана Грандьє і Франсуа Жюно, кінного поліцейського з Клондайку, який врятував золотошукачів, коли їх замурувала у печері Сірого ведмедя бандитська зграя «Коричньової зірки».
— От іще одна з мінливостей війни, — сказав канадець, на очах якого заблищали сльози, коли він побачив знайденого друга.
Цей добряк-велетень анітрохи не запишався тим, що із звичайного солдата дослужився до звання капітана добровольців.
— Хлопці! — гукнув він своїм підлеглим. — Цей милий юнак — француз з нашої любимої старої батьківщини. Він знатний сміливець, дарма що в нього ще й вуса не виросли. Він перестріляв десятки величезних вовків і бувалих розбійників, цих двоногих гризлі, що небезпечніші за всякого звіра.
— Француз із Франції, — міркував сержант роти, — це ніби як брат.
— Ясна справа, брат! — хором підтримала вся рота.
Жану влаштували овацію, з усіх боків до нього простягалися руки.
— Брат-то брат, а все-таки ви мій бранець, — сказав капітан.
— На жаль! — зітхнув Жан. — І навіть не сам, а разом з другом Фанфаном; він теж парижанин.
— Фанфан?.. Підходящий товариш!
— А це Поль. Також мій друг.
— І Поль хороший! А раз вони ваші друзі, — значить, і наші. І можете бути пенні: ще не було і ніколи не буде полонених, з якими поводилися б так добре, як поводитимуться з вами. І до того ж, — таємниче шепнув капітан на вухо Жанові, — у мене дещо є на думці…
Коли роззброєння було закінчене і запанував спокій, що неминуче приходить слідом за великими катастрофами і сильними стражданнями, бури стали потроху приходити до пам'яті. Вони дістали змогу почиститися, помитися, перев'язати свої рани, поїсти і поспати. Головне, поспати! Безсоння зовсім виснажило бійців.
А тим часом переможці тріумфували. Табір охопили нестримні веселощі. Ще б пак не радіти! Сорок п'ять тисяч англійців святкували перемогу над чотирма тисячами бурів!
Зірвиголова, Фанфан і Поль влаштувалися у канадців, що розмістилися на березі Моддеру.
Зірвиголова на прохання капітана Жюно так палко розповів про свої пригоди, що буквально зачарував канадців.
Багато пили, багато їли і невгаваючи базікали. Але близько години ночі могутнє хропіння почало стрясати намети канадців. І нарешті один тільки Франсуа Жюно лишився в компанії трьох Молокососів. Нахилившись до вуха Жана, велетень ледве чутно прошепотів:
— Біля самої річки стоять три бурські поні, осідлані і з усією амуніцією… Я зараз піду в намет. І коли я засну, — ну, розумієте, захропу, — проберіться до конячок, обережно спустіться з ними в воду і, тримаючи їх за вуздечку, переправтеся на той бік. Там вже вас не наздоженуть. Ви оплакували свою свободу, і я, ваш друг, хочу повернути її вам.
— Франсуа, любий! Але ж вас можуть розстріляти, — заперечив капітан Зірвиголова, у якого завмирало серце.
— Не так страшно! Начхати мені на них. По крові ж я все-таки француз… Ну, як, згода?
— Звичайно!
— В добрий час! Якщо побачите вартових, — сказав капітан Жюно, — не турбуйтесь — вони відвернуться, якщо їм накажуть стріляти — вони не влучать, якщо їх пошлють в погоню за вами — вони посковзнуться і впадуть. А тепер, друже мій, прощавайте!
— О, Франсуа, ви такий великодушний!
— Тсс… Ні слова більше! Вашу руку — і в дорогу, французи з Франції!
Міцно обнявши Жана, капітан Жюно прослизнув до себе в намет, а троє молодих людей пішли до берега, де їх чекали осідлані поні. Додержуючись поради Жюно, хлопці увійшли в річку і, ухопившись за вуздечки бурських конячок, тихо попливли за течією.
РОЗДІЛ IX
Небезпечна переправа. — У вирі. — На одного менше! — Один кінь на двох вершників. — У Пітерсбурзі. — Англійці! — Осічка! — Капітан Руссел. — Опір марний. — Капітана Зірвиголову тягнуть на шибеницю. — Той, кого більше не чекали. — На дорозі до Блумфонтейна.
Сплески води від рухів Молокососів і коней, які пливли річкою, виказали їх присутність. Їм услід почали стріляти, але, як і говорив капітан, кулі не влучали.
Проте звуки ударів куль по воді діяли аж ніяк не підбадьорливо, а хвилинами викликали справжню тривогу. До того ж річка була дуже широка, течія її швидка, а ніч надзвичайно чорна. Словом, втеча Молокососів супроводилася всілякими небезпеками.
На додачу до всього на самій середині Моддеру вони потрапили у вир, що закрутив і завертів їх, кидаючи з боку в бік, наче тріски.
Щоправда, це тривало всього кілька хвилин, а може, й менше. Але час у таких випадках тягнеться неймовірно довго. Раптом Жан відчув, що йде на дно. Інстинктивно він міцніше вхопився за вуздечку свого поні, що так само, як і Зірвиголова, не міг вибратися з виру і вже почав бити по воді копитами передніх ніг.
Жан і сам не розумів, як він видерся з ковбані і опинився біля протилежного берега, йому потрібна була лише одна мить, щоб опам'ятатися і протерти очі. Через хвилину він уже вдивлявся в темряву, силкуючись побачити своїх товаришів. Він бачив, що якась чорна маса то піднімалася над водою, то знову поринала в неї.
— Ти, Фанфан? — стиха спитав Зірвиголова.
— Буль… буль… буль…
— Сміливіш, Фанфан, я тут!..
— Ап-чхи!.. Ап-чхи! Коли Фанфан… то, мабуть, це я, хазяїне.
— А Поль?.. Де ти, Поль?.. По-оль!..
До цієї хвилини Зірвиголова не хвилювався за юного бура. Справжній син своєї країни, до того ж загартований у злигоднях війни, Поль мав силу і винахідливість дорослого чоловіка.
Тепер же його відсутність стурбувала Жана. Зірвиголова все голосніше й голосніше кликав його, незважаючи на риск, що його почують англійські вартові на тому березі.
Ні звуку у відповідь. Мертва тиша. Видершись на крутий берег, Жан і Фанфан допомогли вибратися з води поні.
— А де ж твоя конячка? — звернувся Зірвиголова до Фанфана.
— На дні.
— Шкода… Поль!.. По-оль!.. — знову став гукати Жан, а Фанфан почав насвистувати марш Молокососів.
Їм відповіла та сама зловісна тиша, перериваючись лише пострілами лі-метфордів і англійською лайкою, що долітала здалека. Ніяких слідів юного бура! Зірвиголова і Фанфан, нехтуючи небезпекою знову потрапити в полон, ходили взад і вперед вздовж берега, гукаючи Поля. Вони втратили з півгодини дорогого часу, поки з болем у серці не переконались, що дальше чекання марне. Тепер уже не було ніяких сумнівів: їх безталанний друг загинув у водах Моддеру. Бідолашний Поль! Ще одна жертва цієї жахливої війни, ще одного захисника втратила свята справа незалежності.
Обидва живі друзі сприйняли цю втрату мовчки, не в силах вимовити ні слова. До горла підходили ридання. Зірвиголова скочив у сідло, Фанфан умостився позаду нього на крупі поні, який, відчувши шпори, з місця пустився галопом.
Жан узяв курс на південний схід. Він орієнтувався по зірках і сподівався незабаром виїхати на дорогу з Якобсдаля до Блумфонтейна, яка лежала на значній відстані від англійських військ, що зімкнули кільце навколо Вольверскрааля, і могла бути ще вільною.
Африканська конячка швидко несла вершників по вельдту. Друзі, промоклі до кісток, тремтіли і клацали від холоду зубами. Єдиною втіхою для них був карабін, що його з радістю виявив Жан біля сідла: принаймні є чим захищатися при дуже можливій зустрічі з ворогом.
Минула година. Степ був далеко не безлюдний. Час від часу до втікачів виразно долітав кінський тупіт. Інколи навіть чулися далекі вигуки і поодинокі постріли.
Може, це були англійські розвідники, а може, такі ж, як і вони, втікачі з полону.
Проте бурська конячка, якій Зірвиголова дав цілковиту волю самій вибирати дорогу, керуючись своїм чуттям напівдикої тварини, старанно уникала всяких зустрічей.
Ось нарешті і шлях! Друзі проскакали ще хвилин з тридцять. Світало. Вдалині стала вимальовуватися група будинків. Зірвиголова впізнав місто Еммаус.
— Пам'ятаєш, — спитав він Фанфана, — як близько двох місяців тому ми проїздили тут на велосипедах?
— І як тікали від уланів?.. Бодай не згадувати, — відповів Фанфан.
— Зате як ти потім впивався молоком!
— Це правда! Я і зараз не від того.
— Що ж, спробуємо!
Вони зупинилися біля селища. Ані душі! Ніяких ознак життя. Навіть корови не ревуть. Усі ферми пограбовані, а деякі і спалені. Худобу забрано, люди розбіглись.
Цілковитий розгром і запустіння. Тиша, як на кладовищі.
— Їдьмо далі. Мабуть, тут побували ті чортові англійці.
На шляху були помітні свіжі сліди копит.
Зірвиголова побачив серед дрібних відбитків від бурських поні більші і глибоко вдавлені в землю сліди копит англійських коней.
— Недавно тут побували хакі, — сказав він, відстібуючи від сідла карабін. — Треба пильнувати!
Він погнав галопом добру бурську конячку, що. не зменшувала ходи, незважаючи на подвійне навантаження.
Від Еммауса до найближчого селища десять миль, або вісімнадцять з половиною кілометрів.
Поні пробіг цю відстань за годину сорок п'ять хвилин. До перших будинків лишалося вже не більше як триста метрів.
Молокососи не сумнівалися більше в тому, що врятовані. Вони смертельно втомилися і зголодніли. Та й поні почав помітно зменшувати ходу і посилено йокати.