Поразка генерала Кроньє потягла за собою, як відомо, зняття блокади з Кімберлі і Ледісміта. Тепер лорд Робертс міг, зовсім не турбуючись про фланги, зосередити свої війська для вторгнення в Оранжову республіку зі сходу і заходу. Бури, що відступали дуже квапливо, не встигли навіть висадити в повітря водойму, а пильність, з якою охороняли її англійці, виключала будь-яку можливість замаху на неї.
Охорона водойм складалася з двох ескадронів уланів, двох батальйонів драгунів і однієї артилерійської батареї. Це були досить солідні сили, якщо навіть не рахувати тих полків, які щодня, проходячи мимо, розташовувалися на привал біля водопою.
Вартові, розставлені один від одного на відстані людського голосу, весь час крокуючи вздовж вікових мурів, за якими виблискувала на сонці вода, не дозволяли наближатися до басейнів хоч трохи підозрілим людям.
Проте навколишнім фермерам англійці дозволяли, як і раніше, напувати тут худобу, — звичайно, не з душевної доброти своєї, бо англійці нічого не роблять без вигоди.
Цього разу вигода полягала н тому, що у фермерів було п'ять-шість сотень дійних корів (упряжні бики були забрані у військові обози), які давали чудове молоко. З нього селянки готували смачне масло. А цими продуктами, як відомо, особливо любили поласувати улани, драгуни, артилеристи та й волонтери англійської армії. Худоба могла стати в пригоді також і в разі голоду. Ось чому пастухам з їх стадами було відкрито вільний доступ до басейнів.
Усі чоловіки, і молоді, і старі, пішли на війну, і худобу на водопій гнали жінки. Та діло це було нехитре — слухняні тварини добре знали дорогу й самі.
Того дня, про який буде у нас мова, три молоді селянки пригнали сюди сотні півтори корів. Попереду, поруч з телицею, на нашийнику якої висів бронзовий дзвіночок, ішла кремезна білява дівчина в чепчику, схожому на голландський. На руці у неї висів великий кошик. За нею йшла друга — жвава смуглянка у неймовірному солом'яному капелюшку з побляклими штучними трояндами. Як і перша, вона скромно опускала очі, але було помітно, що це давалося їй нелегко.
У неї на руці висів такий самий кошик, як, проте, і в третьої, худенької, незграбної, майже жалюгідного вигляду дівчини.
До першої погонички підійшов уланський сержант, уклонився їй з витонченою вишуканістю гарнізонного вояки і сказав банальний комплімент.
Дівчина зупинилася як вкопана, не моргнувши омом, навіть не глянувши на унтер-офіцера, німа і байдужа до нього і його слів.
В той же час капрал звернувся до другої погонички, а хтось із солдатів — до третьої. Результат той самий: ні погляду, ні слова, ні руху! Солдати зареготали, а сержант вигукнув:
— Справжні дикунки! Боже мій, які ж вони дурні! — і вже серйозно додав: — Я бачу вас тут вперше, красуне, і вам має бути відомо, що мені наказано оглядати речі тих, хто йде до водойми. Що там у вас у кошику?
Але «красуня», як і раніше, навіть не ворухнулась, тільки тупо дивилася перед собою широко розкритими очима.
— Та вона просто дерев'яна, клянуся честю! А може, з пап'є-маше? — і, знову розсміявшись, він обережно взяв кошик і, зазирнувши в нього, сказав: — Бутерброди з маслом, фрукти, якесь шмаття, в'язання… Не бачу в цьому нічого страшного. Проходьте!
Капрал і солдат, наслідуючи сержанта, із сміхом зазирнули в кошики двох інших селянок і собі повторили:
— Проходьте!
Але ті, наче скам'янівши, не ворушились; тоді солдати жестами запропонували їм іти далі.
Дівчата нарешті зрозуміли і зникли за муром водойми. І весь час, поки їхні корови фиркали й пили, солдати потішалися з них, не скуплячись на досить брутальні слівця.
— Слово честі, якби моя наречена Фанні Уолтер, на якій я оженюся після війни, була така ж базіка, як ці дівчиська, я вважав би себе найщасливішим в усьому королівстві! — вигукнув один з них.
— А може, вони глухонімі? — додумався другий.
— Кажуть, що глухонімі найідеальніші господарки! — реготав третій.
— Дикунки! Англійської не розуміють… — знизав плечима сержант.
А дівчата тимчасом відкрили свої кошики, дістали звідти по кусню хліба з маслом і так само мовчки взялися з апетитом уминати свій сніданок, запиваючи його водою з басейну, яку черпали прямо пригорщами.
Коли величезна череда потяглася назад, одному з солдатів спало на думку напитися молока. Він зупинив першу корову, покликав товариша, в якого був бляшаний кухоль кольору хакі, і, примусивши його тримати посудину, взявся доїти корову.
Чи в нього не було досвіду в цій справі, чи він завдав тварині болю, але корова вирвалась і так почастувала задньою ногою обох, що вони повідлітали в різні боки.
Засоромлені і розлютовані любителі молока зніяковіло підвелися під вибух оглушливого реготу солдатів.
Тоді худа і на вигляд незграбна дівчина, що досі не виявляла ніяких ознак люб'язності; зупинилась, підняла з землі кухоль і, моргнувши своїй чорнявій товаришці, ніжним повторенням якихось звуків вгамувала розлючену тварину.
Із професіональною спритністю дівчина взялася за соски корови і за кілька секунд наповнила посудину пінявим молоком. Потім просто, без церемоній, незграбним рухом простягла кухоль солдатові, який потирав забиті місця.
Англієць одним духом спорожнив кухоль і сказав, посміхаючись:
— Ваш вчинок доводить, що у вас добре серце. Не стану пропонувати вам грошей, щоб не образити вас, але щиро дякую.
Зразу ж, помахуючи кухлями, до дівчини підійшли і інші солдати з проханням надоїти і їм молока.
У відповідь дивна пастушка тихенько свиснула, і корови, юрмлячись, риссю пустилися геть. Утворився справжній живий мур рухливих тіл, пробитися крізь який не було ніякої змоги. У цей час красива блондинка в голландському чепчику помітила на стіні басейну об'яву, на якій почерком ротного писаря були написані такі не гідні цивілізованої людини рядки:
«Тисячу фунтів стерлінгів тому, хто доставить живим або мертвим капітана Зірвиголову.
Майор Колвілл».
Прочитавши цю об'яву, дівчина прикусила губу, щоб стримати лукаву усмішку, і спокійно пройшла мимо.
А через добу ті самі вартові знову зустріли ту саму череду і тих самих погоничок. Ніяких змін у поведінці бурських пастушок: та ж млява хода, той же тупий погляд, ті ж кошики на руках. Тільки третя з пастушок, та, що вчора так спритно доїла, несла, крім кошика, ще велику дерев'яну дійницю.
Зате солдати були сьогодні куди люб'язніші з пастушками, ніж напередодні. Сержант навіть не зазирнув у їхні кошики.
Коли худоба напилася й череда з блискучою від води шерстю вирушила назад, дівчина з дерев'яною дійницею зупинила корів. Селянка поставила на землю свою посудину, присіла біля однієї з тварин на коліна і, наповнивши дійницю, знаками дала зрозуміти солдатам, що молоко в їх повному розпорядженні.
Солдати зустріли цей приємний і несподіваний подарунок радісним «ура».
Піхотинці, улани, артилеристи кинулися на штурм дійниці і, черпаючи молоко своїми похідними кухлями, швидко спорожнили її. Дівчина знову наповнила дійницю.
Весь цей час навкруги стояв нескінченний гул радісних людських голосів; корови мукали і били копитами землю. Ніхто вже не звертав уваги на двох інших пастушок, захованих муром водойми і чередою з'юрмлених тварин.
Невтомна доярка робила свою справу хвилин з двадцять. Тільки побачивши, що до неї підходять подруги, вона підхопилась і, взявши дійницю, мовчки пішла їм назустріч.
Але солдати ніяк не хотіли відпустити її з порожніми руками, не віддячивши за частування; цього наполегливо вимагали їхні ублаготворені шлунки. Хтось із уланів зняв з голови каску, кинув у неї дрібну монетку і пустив її по колу; кожен кидав у каску свою лепту, керуючись своїми можливостями і щедрістю.
За хвилину зібрані монети срібним струмком посипалися в дійницю.
Не подякувавши солдатам, усе з тим самим дерев'яним обличчям, дівчина побігла навздогін за подругами і скоро зникла з очей. По дорозі вона з огидою викинула англійські гроші у першу зустрічну яму.
Тільки-но вона приєдналася до подруг, усі три пастушки кинулися навтіки разом з чередою, що, ніби оскаженівши, понеслася щодуху.
Англійці ж, задоволені тим, що хоч трохи порушилася нудна одноманітність їх життя, розважалися, наче діти.
Їх веселощі гостро обірвав тривожний оклик вартового. До водойми дрібною риссю наближався взвод кавалеристів у хакі. Загін складався з двадцяти уланів. Троє з них, мабуть офіцери, без пік і обперезані білими шарфами. Попереду тюпав високий офіцер з сивіючою бородою, жорстокими рисами обличчя і неспокійними рисячими очима.
Він був у чині майора, про що свідчили золоті корони на еполетах його мундира, а цифра, вишита на комірі, вказувала на те, що він належить до третього уланського полку.
Хай йому чорт! Та це ж наш давній знайомий, кат Давіда Поттера, запеклий ворог капітана Зірвиголови, останній живий член військового суду — майор Колвілл власною персоною! Він здавався чимсь серйозно стурбованим і заклопотаним, наче якась чорна думка невідступно терзала його душу.
Безперечно, майор — смілий солдат. Але навіть і найхоробріша людина не може лишатися спокійною, знаючи, що десь поруч кружляє і ходить по її слідах невгамовне чортеня, яке засудило на смерть п'ятьох членів військового суду і вже виконало свою страшну клятву щодо чотирьох.
Просто кажучи, майора кидало то в жар, то в холод. Вдень і вночі його переслідувала непідступна думка, що смерть чекає його на кожному кроці. А життя у безперервному чеканні смерті це вже не життя. Ось чому майор, готовий на все, аби покінчити з невловимим ворогом, вдався до не гідного для солдата заходу — обіцяв грошову нагороду за голову командира Молокососів. У англійців це називається «вдатися до допомоги кавалерії святого Георгія» (такий образний вислів народної мови зобов'язаний своїм походженням тому, що на одному боці золотого фунта стерлінгів зображено, як святий Георгій на коні перемагає дракона). Майор був багатий, а тому, не замислюючись, запропонував чималеньку суму в тисячу фунтів стерлінгів за голову свого ворога.
Ще напередодні за його наказом на найвидніших місцях розклеїли об'яву. Майор розраховував не так на ворогів капітана Зірвиголови, як, і мабуть навіть більше, на зажерливість його друзів.
Проїжджаючи повз об'яву, наклеєну на мурі басейну, майор пробіг її очима, ніби бажаючи на самому собі перевірити силу впливу такого заходу боротьби.
Раптом він сполотнів, з уст його вирвався приглушений крик. Спинивши коня, він широко розкритими від жаху очима втупився у кілька рядків, приписаних олівцем під його підписом твердим і крупним почерком:
«А я пропоную тільки один пенс за голову майора Колвілла. Вона не варта навіть і цього.
Капітан Зірвиголова».
Голос майора тремтів од гніву, а можливо і від страху, коли, вказуючи на об'яву, він крикнув:
— Хто це написав? Відповідайте!.. Та відповідайте ж, ви!
— Не знаю… — промимрив сержант, приклавши пальці до козирка. — Насмілюсь запевнити вашу милость, що недавно, зовсім недавно, цього ще не було.
— Хто приходив сюди? Хто проходив тут? Хто тут зупинявся?
— Ніхто, крім трьох бурських пастушок, що, як звичайно, приганяли на водопій худобу.
— Мені треба їх допитати — і негайно!
— Та вони однаково як колоди: нічого не чують і не розуміють — гірші від дикунок.
— Тим більше! Негайно привести! Зрозуміли, сержанте?
— Слухаю, ваша милость.
— Візьміть з собою десяток солдатів і за всяку ціну приведіть мені тих пастушок.
— Слухаю, ваша милость! Зараз!
І десяток солдатів, скочивши на коней, помчали по слідах зниклої череди.
Майор, його ескорт і офіцери зійшли з коней і мовчки чекали повернення посланого в погоню загону.
Ніхто ще не бачив майора Колвілла в такому збудженні. Ніби якась доля або непереборна сила гіпнозу притягувала його до об'яви, перед якою він, походжаючи вперед і назад, щоразу спинявся.
Минуло десять хвилин.
— Який забара оцей сержант, — бурмотів майор, вдаряючи спересердя хлистом по халяві.
Здалека долетіло кілька пострілів. Коні нашорошили вуха, люди здригнулися.
— Що там іще? — крикнув майор, збудження і гнів якого дедалі зростали.
Прийшла страшна відповідь.
З муру водойми вирвалися стовпи білого диму. Майже одночасно загриміли оглушливі вибухи.
Циклопічний мур, що цілі століття витримував потужний натиск води, розвалився в кількох місцях на протязі ста двадцяти метрів.
Стрімкі потоки води ринули крізь пробоїни і з громоподібним гулом кинулися вниз по схилу, зриваючи на своєму шляху землю, захоплюючи каміння, перекидаючи намети, заносячи запаси вівса і фуражу, заливаючи склади зброї.
— Рятуйтесь! Рятуйтесь!.. — кричали солдати, охоплені жахом від цього страшного видовища.
Відрізані на узгір'ї гармати, зарядні ящики і артилерійські повозки опинилися під загрозою затоплення. Налякані коні голосно заіржали і, зірвавшись із припони, понеслися у відкритий степ.
Під потужним натиском водяних потоків пробоїни все ширшали, і мур не встояв. Утворився гігантський водоспад у півтораста метрів завширшки, який швидко перетворив веселу долину на бурхливу річку.
Непоправна катастрофа! Знищено водоймище Таба-Нгу, безповоротно втрачено запаси води, і весь цей пункт втратив хоч якесь стратегічне значення.
То було справжнє лихо для всієї англійської армії і, зокрема для майора Колвілла, якому було довірено охорону цієї місцевості. Висадження водойми в повітря зачіпало його самолюбство начальника і наводило тінь на його воїнську честь.
Колвіллу тепер не лишалося нічого іншого, як відступити перед потоками води, що весь час прибувала. Його люди, побоюючись нових вибухів і напівбожевільні від небезпеки, тим страшнішої, що вони не знали ні її причин, ні розмірів, кинулися навтіки.
Деякі загинули під уламками муру. Інші, занесені, наче жалюгідні тріски, потоком, загинули в його хвилях.
На око можна було встановити втрату п'ятдесяти чоловік.
Проте не це найбільше хвилювало майора. Ні, його турбувала незрозуміла затримка взводу уланів, посланого на розшуки бурських пастушок.
Усі думки цього маніяка крутилися навколо зухвалої відповіді, написаної на його об'яві невідомою рукою.
І жах його зростав у міру того, як він згадував винахідливість, що збивала з пантелику, сміливість і спритність свого невидимого, але всюдисущого ворога, який невідступно переслідував, принижував, ганьбив його, знущався з нього, і все це з безкарністю, здатною довести людину до нестями. Майор не знав, що йому робити, з чого починати, він розгубився.
Не маючи ніяких підстав стверджувати щось, Колвілл вважав, проте, що бурські пастушки дещо знають і, можливо, наведуть його на слід. Затримка посланого за ними сержанта так його турбувала, що він не міг приховати свого стану від підлеглих.
Тимчасом далекі постріли припинилися. Мабуть, там сталася сутичка, і майора кинуло в дрож від однієї думки, що ця сутичка могла бути фатальною для його солдатів.
Мертва мовчанка нависла над долиною, чути було тільки ревіння водоспаду, та зрідка долітали або кликання на допомогу тонучої людини, або передсмертне іржання коня.
Раптом на горизонті з'явилися силуети трьох вершників. Вони риссю наближалися. Дивні вершники!
Улани? Ні, вони без пік. Та й взагалі, чи солдати це? Звичайно ж, ні, хоч вони і їдуть верхи на полкових конях.
Вершники усе наближалися. Їх уже можна було розгледіти.
Що за безглуздий маскарад? Якби це сталося не при таких справді жахливих обставинах, поява такого дивного і кумедного тріо примусила б зареготати навіть англійців — людей, як правило, схильних до гострого спліну.
То були троє одягнутих у жіноче плаття кавалеристів, їх уперті в стремена ноги були босі, їх торси затягнуті в корсажі, на їх головах красувалися неймовірні капелюшки, а абияк натягнуті поверх корсажів спідниці розвівалися по вітру.