Оксана, побачивши Галку при світлі, мало не скрикнула: «Доктор Аля!» Така разюча схожість була між цією молодою жінкою і тою, з електронного підземелля… Але ця була вдвічі молодша, і доброта йшла від неї теплою хвилею, а та розпросторювала лиш вбивчий холод. Оксана швидко, непомітно, з фаховою натренованістю озирнула кімнату. Все прибрано, постіль застелена, ніяких слідів од когось стороннього, ні від жінки, ні від чоловіка. На довгі розпитування і засльозені визнання часу не було, Оксана спитала навпростець:
— Навіщо ви його відпустили? Без вас він пропаде! Ви знали про це?
І Галка, піддаючись цьому несподіваному жорсткому натиску, приймаючи правила гри, запропоновані незнайомою, так само без передмов, розпитувань і розпитувань трохи відступила від Оксани і спитала своє, зовсім несподіване навіть зготовленої на все нічної гості:
— Ви… Ви — Тамара?
Про Чуйка вони не говорили, не називали його імені, але обидві мали на увазі тільки його, обидві вже були переконані, що говорять саме про нього, Тамарою звали колишню Чуйкову дружину, це теж було відомо їм обом, тому Оксана обмежилася найпростішою відповіддю:
— Ні, я не Тамара.
— Тоді хто ж ви? Невже… Невже доктор Аля?
Галка знала й це? Тепер між ними не стоятиме більше нічого, ніяких перепон, ніяких зон недовіри… Оксана підійшла до молодої жінки, ласкаво доторкнулася до п волосся, тихо промовила:
— Галко, дорога моя! Мене звуть Оксаною. Я не доктор Аля. Я… Повірте мені: єдине, що я хочу, як і ви, — це помогти Чуйкові, врятувати його… А доктор Аля… її вже немає… Кілька годин тому вона… Її…
— Він добрався до неї? Боже! А я ж так його просила, так же ж просила!.. Не треба було йому, ой не треба!..
— Треба, Галко! Ми ще не все знаємо, але, мабуть, так було треба… Але ви не повинні були його відпускати. Де він? Куди ви його відпустили? Галко, ми не можемо гаяти жодної години! Вже світає, незабаром день, ми нічого не знаємо, нічим не гарантовані… Вночі Чуйко був ще живий… З доктором Алею це сталося дві години тому, отже… Але що буде вранці? Тільки ми зможемо його врятувати, і ви повинні нам допомогти. Де він? Куди поїхав?
— Я не… Я не знаю… Він хотів прийняти присягу…
— Присягу? Яку присягу? Що за безглуздя?
— Ну, він же льотчик… Каже, всі на вірність Україні, а я тут… Ну, і вирвався… Довго хворів, я думала — вмре… А тоді видужав, і я вже його й не вдержала… Він сказав: на день або два вирветься — і назад… Бо в нього ж ні документів, ні…
— Присягу без документів? Куди він поїхав?..
— До тітки на Чернігівщину… Каже, там…
— Де це?
— Десь коло Бахмача… Тітка в селі живе…
— Як зветься село?
— Село?.. Н-не знаю… Наче й казав Василь, а я… Забула… Не можу згадати…
— Згадаєте в машині! У нас немає жодної хвилини. Ми повинні їхати. Тут мій чоловік з машиною, збирайтеся, будь ласка, Галко…
— Отак і їхати?
— А що ж? Треба, треба їхати!
— А санаторій? Там же робота…
— Ми попередили чергову… Як її? Лариса? Їдьмо, Галко, прошу вас, благаю, ради всього святого!
Чи їй треба було казати, що для неї це святіше, ніж для будь-кого!
27.
Старшина Гречаний упіймав попутку, ще «газик» з клятим майором не встиг зникнути в засніженому полі. Величезний самоскид торохкотів до райцентру, звісно ж, порожняком, старшина показав водієві свого синього кулацюру, водій ударив по гальмах.
— Порожняком ганяємо? — залізаючи до кабіни, загримів Гречаний. — Пального на Україні немає, а ти порожняком? Повжик, залазь до кузова!
— Так витрясе ж мене звідти, пане старшина! Ми якось втулимося всі в кабіні.
— Втулимося, втулимося… Ну, залазь… А ти, значить, порожняком?
— А я що? — закричав водій. — Директор радгоспу каже, щоб їхав, я й поїхав. А що ж мені — не їхати?
— Давай їдь та пошвидше, а то розвів тут мітинги та демонстрації! До райвідділу! Знаєш?
— Ще б я не знав, — бурмотів шофер. — Хто б же знав, як уже б і я ото не знав…
Черговим по райвідділу був лейтенант, але Гречаний про субординацію не дуже дбав.
— Лейтенант! — закричав він ще з порогу. — Яка в нас тривога слідующа після атомної?
— А ти що? Так узяв з вечора, що тебе тільки тривогою опохмелиш? — насмішкувато глянув на нього лейтенант.
— Шутки в сторону! — підходячи до чергового і кладучи перед ним свій синій кулак, сказав Гречаний. — Давай бий по селектору тривогу! По станції, по всьому насєльонному пункту, по всіх шосе. Государственний преступник височайшої категорії! Оце бачив? Повжик, поясни лейтенанту!
Повжик стояв і дрібно тремтів, як осичина. Лейтенант перевів погляд з одного на іншого і натиснув клавішу селектора.
28.
Тітка Явдоха не відпускала: побудь та побудь, дід заночував у Києві в сестри, а на ніч приїде, посидите, поговорите, а завтра вихідний, поїдеш уже з неділі, нікуди воно не дінеться…
Він пообіцяв, що повернеться, і таки вирвався… Якась сила гнала його, кликала, вела…
Вночі, вже, мабуть, передсвітом, несподівано приснилася доктор Аля. Ніби знов довбається йому в черепі, але не в понурому мовчанні анестезійного мороку, а в золотому ласкавому сяйві, в розмовах, радощах, захватах. «Чуйко! Що я бачу! Що у вас в голові? Ви бачите — тут саме золото! Золоті трибки, золоті шестерні, яка краса, яке чудо! Невже ви не бачите? Ви дозволите доторкнутися до вашого золота бодай пальчиком? Ледь-ледь, ви й не помітите… Не будете заперечувати, Чуйко? Чом же ви мовчите?» Чи він сказав їй щось чи не сказав, дав згоду чи не дав, хто ж то знає… Не міг бачити, що там у нього в голові, але таке сяйво оточило його і така золотиста музика залунала довкола, що він засміявся від радості.
Прокинувся від того, що сміється крізь сон. Сів на постелі і не міг стриматися від сміху. І до ранку вже не заснув і знав, що не зостанеться в тітки.
Якась сила вела його, й кликала, і сказала йому, що доктор Аля вже нікому не заподіє шкоди, не принесе лиха, і він з радістю підкорився тій силі.
Мабуть, трохи передав куті меду з тим дурним старшиною і з сонними ледарями-шоферами в білих «Волгах», але не міг стриматися.
Водій «газика», не питаючи, віз Чуйка, мабуть, просто до вокзалу, а може, до якоїсь особливої чайної, яку знав тільки він, — хоча хіба не однаково!
Чуйко заплющив очі і плив у золотих хвилях, згадуючи Галку, згадуючи, як він цілував її, як вона цілувала його і стогнала від пристрасті, і…
— Вокзал! — заявив Миколаєнко. — Показати вам бухвет чи ви й самі?
— Тут уже я сам, — заспокоїв його Чуйко. — Спасибі, що підвіз. Тепер коти до свого старшини.
— Ну, ви ж його й!.. І як ви ото так? Весь кулак побуряковів!..
Чуйко помахав йому рукою, ввійшов у вокзал, але одразу й вийшов крізь ті двері, що вели на перон. Біля другої платформи стояла електричка.
— Куди? На Київ? — спитав Чуйко залізничника в червоному кашкеті.
— На Київ, та не їде.
— Що таке?
— Якась аварія, мабуть. Тільки що по селектору скомандували дати «червоний» на всі виїзні і в'їзні світлофори…
Десь завила сирена, тоді ще одна… Черговий по станції глянув на небо.
— Вроді як тривога… При Брежнєві отак дурачилися, а при цих ще й не було…
Він озирнувся: майор десь зник. Ну, ясна річ, воєнний чоловік знає, що треба робити по тривозі. Черговий теж знав…
А Чуйко вже спокійно обходив платформи, електрички, переступав через блискучі рейки, йшов туди, куди вела його золота сила, що народилася в ньому вночі і не зникала, не покидала його, вела, кликала, несла, мов на крилах.
Сирени вили дедалі дужче й тривожніше, десь кричали люди, здається, пролунало навіть кілька вибухів чи пострілів. А може, то гуркали, зіштовхуючись, вагони порожняка…
Чуйко не здивувався, побачивши перед собою високе склепіння депо, поворотний круг, тяжкий електровоз на ньому… Він ніколи не був у депо, не знав, що там, які приміщення, як розташовані, але йшов, ніби ведений невидимим променем, відчинив двері кімнати чергового по депо, привітався і, не чекаючи відповіді, спитав:
— Де тут у вас вішалка?
І одразу й сам побачив вішалку. В кутку, дерев'яна, на три ріжки, два були зайняті, один вільний. Чуйко спокійно зняв шинель, повісив її, тоді зверху повісив кашкет.
Черговий заніміло стежив за діями цього незвичайного майора.
— Гей, товаришу майорі — схаменувшись, гукнув він до Чуйка, коли той уже виходив з кімнати. — Куди ж ви отак без нічого? Холод же ж!
29.
В машині Галка згадала назву села. Курінь. Може, Василь пожартував? Бо хіба може так називатися село? Винокур заспокоїв жінок: однаково ж треба їхати спершу до військкомату. Будуть на станції — там про все можна розпитати.
До станції вони не доїхали. На шосе стояв БТР, автоматники зупиняли весь транспорт. Винокур вийшов з «Волги», звернувся до старшого:
— В чому справа?
— ЧП. Наказано нікого не пропускати.
— Я саме з цього приводу, — Винокур показав посвідчення.
— А з вами хто?
— З прокуратури.
— Можете їхати. Але обережно. Там уже стріляють.
Винокурові треба було на переїзд, але там доведеться затримуватися ще довше, він спрямував машину не до вокзалу, а в бік залізничного висілка і несподівано опинився зовсім близько від депо, і тут постріли вдарили так близько і так гучно, що їх не глушило навіть шумом двигуна.
— Зупини машину! — крикнула Оксана. — Що це таке? Що вони роблять? Зупини! Стій! Валерію! Галко! Що ж це?
Галка всю дорогу сиділа заплющивши очі, згадувала, як цілував її Василь, і з жахом думала, що вже ніколи він більше її не поцілує. І ніхто так не поцілує, та й вона сама…
І коли зчинилася стрілянина, і машина стала, і Оксана рвала ручку дверцят. Галка не здивувалася, бо вже знала й до того, вже була готова до…
Вона помогла Оксані відчинити дверцята, обидві вискочили з машини, побігли по снігу. Винокур біг за ними, постріли били з-за депо, довкола депо, з усіх боків, постріли поодинокі, тоді чергами, тоді…
І тут вони побачили Чуйка. Постріли били в нього, але кулі не влучали, вривалися в землю, били об булижник, в рейки, рикошетували, з моторошним виттям летіли в безвість. А Чуйко спокійно стояв посеред тих куль, чомусь без шинелі, простоволосий, усміхнений, оповитий якимсь ніби золотим серпанком і згори, з-під сіреньких зимових хмарок опускався просто на нього легкий стовп золотистого світла. Постріли стали ближчими і злішими, вже загалалайкали ті, що стріляли, хоч ще не було їх видно, і тоді світляний стовп зродив із себе прозору півкулю, півкуля обережно накрила Чуйка, все в ній заграло золотими блискітками, ніби якась золота метелиця, сині вогні вдарили по всьому обводу півкулі в сніг, у землю, і на тих синіх вогнях півкуля, ледь схитнувшись, стала повільно, прямовисно підійматися в небо, в той світляний стовп, з якого зродилася і разом з яким за мить зникла в безвісті.
Постріли захлиналися в безсилій люті.
— Куди стріляють, ідіотики! — вилаявся Винокур. — Тільки переводять народне добро!
Втрьох вони першими наблизилися до того місця, звідки щойно злетіла півкуля, яка забрала майора Чуйка. На снігу не було ніяких слідів од вогню. Тільки ледь помітне кружало, ніби хтось впустив на мить величезний обруч хула-хуп, та одразу й підібрав його. І Чуйкових слідів теж не було на снігу. Може, то його дух був? А дух не лишає слідів.
Винокур спробував кроками виміряти діаметр кола.
— Ти ж усе затопчеш! — осудливо глянула на нього Оксана.
— Затопчу? Що? Може, ви захочете провадити слідство? Тут усі ваші прокуратури, Оксанонько, на щастя, безсилі. Поглянь. Дев'ять метрів. Розмір місткостей з космічної кераміки, якими хотіла відгородитися від загроз доктор Аля. Може, справді існує космічний океан Бруно?[7]
Галка слухала, про що говорять Оксана і Винокур, і ніяк не могла збагнути, про що ж мова, і навіщо, і взагалі — до чого це все?
Василь стояв ось тут ще хвилину тому, вона бачила його так, як оце бачить п'ять пальців своєї руки, він був перед нею, а тепер його нема і не буде, і вона сама бачила, як він…
Галка стояла заплющивши очі, бліда як полотно, вся напружена, ось-ось перерветься, ось її пройняло, мов синя блискавка, золота метелиця, яка забрала Василя, заграла і затанцювала в її душі, і Галка відчула, що почала вірити в Бога.
Конча-Озерна,
1992
ПІД ЗАГРОЗАМИ
Вважається, що похмуре середньовіччя в Європі настало після завоювання Риму варварами в 476 році нашої ери, та вже задовго до цього трагічного року пролунали сповнені зневіри й розпачу слова одного з великих мислителів християнського світу блаженного Августина: «Я більше не мрію про зірки».
Півтори тисячі років після падіння Риму людство вибудовувало нову цивілізацію, завдяки фантастичним досягненням людського розуму вже не в мріях, а насправді сягнуло до зірок, і знов, як на початку нової ери, в кінці другого тисячоліття ми опиняємось перед загрозою втрати ідеалів, страшної нервозності, занедбання знань, нехтування розумом. Занадто обмежене, однобоке розуміння політиками ролі й цінності науки й техніки, які сформували наше життя й нашу культуру, призвело до вибуху популярності найрізноманітніших псевдонаук, знахарства, містицизму, магії.
Нині мовби повторюється вавилонське стовпотворіння, змішання мов, релігій, ідеологій, у всьому світі зродилася хвороблива цікавість до всіляких сміхотворних, а то й відверто безглуздих вірувань, які, коли б були правильними, принаймні свідчили про можливість проникнути в таємниці будови Всесвіту, але які, будучи неправильними, засвідчують тільки нашу розумову неохайність, відсутність твердих переконань і марну трату людської енергії на речі, які навряд чи зможуть полегшити життя. Тут можна б назвати астрологію, яка стверджує, що зірки, які знаходяться на відстані сотень трильйонів кілометрів і сходять в мить мого народження, цілковито визначають мою судьбу: «таємницю» Бермудського трикутника; всі повідомлення про літаючі тарілки; віру в древніх астронавтів; фотографії духів; пірамідологію (аж до того, ніби єгипетські піраміди збудовано інопланетянами); сайентологію; аури і фотографії кириліан; емоційне життя і музичні смаки кімнатних рослин; безкровну хірургію філіппінців; ідеї пласкої і порожнинної Землі; сучасні пророкування, переміщення предметів на відстані; астральні розрахунки, легенди про Атлантиду (які в незалежній Україні набули «національного» забарвлення); спіритизм; віра в акт творіння, тобто в те, що люди були сотворені Богом або богами, попри всю нашу глибинну подібність з тваринами — чи то буде хімія, чи фізіологія мозку.
Всі ці атаки на людський мозок відбуваються на рівні підсвідомості, архетипів, первісних структур нашого мислення і приймаються нами добровільно, але ця, сказати б, добровільність мимоволі повинна була зродити спокусу впливати на розумову діяльність свідомо, примусово, брутально, що й намагалися так чи інакше робити протягом тисячоліть жерці, шамани, ідеологи, інквізитори, диктатори. До людської душі добиралися вже давно, тепер на черзі людський мозок. Урядам, політикам, генералам уже не досить просто маніпулювати свідомістю і поведінкою мас — їм кортить залізти в мозок кожного громадянина, щоб керувати не тільки його діями і настроєм, але й думками. Власне, про це моя повість.
Я закінчив роботу над нею в квітні 1992 року, а в одному з червневих номерів московської газети «Комсомольская правда» було вміщено статтю, яку я подаю нижче, як одне з свідчень можливої правдоподібності всього того неймовірного, про що йдеться в повісті:
«Купіть устаткування для стеження за сусідами.
Попервах тека, на якій виведено: «Шизофренія на грунті КДБ», з'явилася в прокуратурі Москви. Кілька місяців там ретельно вивчали цю проблему, але, зрозумівши, що підстави для передбачень «Комсомолки» надто серйозні, передали в лютому документи до прокуратури Росії.