Лазарит - Симона Вилар 10 стр.


Молодик поглянув на даяна напівзневажливо-напівгнівливо.

– Насамперед, – почав він, – щоб утілити цей план, я мушу так чи інакше позбутися чоловіка цієї родички Плантагенетів. Але не це головне…

Він випростався на повен зріст і тепер дивився на чоловіка за столом згори вниз. Ашер бен Соломон мимоволі втягнув голову в плечі.

– Я хочу, щоб ви, мій господарю, пояснили ось що: чи варто мені таке доручати після того, як я попросив руки вашої дочки? І чи не схоже це на зумисне приниження? Скажіть мені!

Мартінів голос задзвенів. Він важко дихав, а очі кидали сині блискавки.

Натомість Ашер зітнув плечима, немов нічого не розуміючи.

– Ти знаєш, як я до тебе ставлюся. Запорукою того – роки твого перебування як сина в моєму домі. І годі про це. А з чоловіком Джоанни де Рінель чини на власний розсуд. Як на мене, вона його майже не помічає. Але пильнуй: кажуть, що він чудовий турнірний боєць. До того ж певний час із вами буде Йосип, а я не хочу наражати його на неприємності.

– Але моє кохання до Руфі…

– Угамуйся, Мартіне! – Ашер вмить здійняв долоню, ніби захищаючись від удару, і вказав лицарю на його попереднє місце. – Сідай, і спокійно все обміркуємо.

Мартін скорився. В очах даяна спалахнула насмішкувата іскорка.

– Ти мусиш знати, що цей план було задумано задовго до того, як ти завів зі мною мову про Руф. Як я міг урахувати те, про що й гадки не мав? Йосипові слова стосовно тебе з Руф’ю я не сприйняв серйозно, адже знаю свою дочку і те, що ця лілея долин задля розваги будь-кому знатна запаморочити голову. Але зараз слухай моє остаточне рішення: щойно Сара з дітьми переступлять поріг цього будинку, я ще раз вислухаю твою пропозицію і належно на неї відповім. Це моє останнє слово!

Ашер бен Соломон несподівано всміхнувся.

– І не квап мене, хлопчику мій. Праотець Яків служив сім і ще раз сім років задля того, щоб домогтися руки жінки з таким же іменем. Цей поспіх та наполегливість свідчить про неповагу до мене.

– О ні, вчителю! Я щиро вас шаную, готовий і надалі служити вам та сподіваюсь, що всі ці чинники – запорука щасливого дня, коли я разом із Руф’ю стану під шлюбне шатро.

– Доладно сказав, – мовив Ашер.

Мартінове лице пояснішало. Він рвучко ступив до столу, схилився над розгорнутим сувоєм Тори і прочитав:

– «Якщо даєш клятву, мусиш виконати її, не зволікаючи, адже Господь Бог твій спитає з тебе і гріх упаде на тебе. Що зійшло з вуст твоїх, те ти мусиш виконати й зробити так, як заприсягнувся».

Ашер бен Соломон із гідністю схилив голову.

– Якщо тобі щаститиме, я буду знати, що Бог батьків наших дає мені знак виконати те, чого ти бажаєш.

– Не лише я, а й Руф! – вигукнув Мартін.

– Може, і твоя правда. Я виконаю те, чого забажає моя люба дочка. Даю тобі слово.

Розділ 4

Стародавня Нікея, розташована на азійському узбережжі Мармурового моря за п’ятдесят миль від столиці, споконвіку була найважливішим опорним пунктом Ромейської імперії в Малій Азії. Тут перетиналося багато торговельних шляхів, що поєднували Схід із Заходом, Південь із Північчю. Місто процвітало, однак відтоді, як християнський світ почали утискати кочівники-сельджуки, володіння імперії суттєво зменшилися, войовничий Конійський султанат опинився геть поряд, і Нікея перетворилася на добре зміцнене місто-фортецю. За її мурами було чимало караван-сараїв, де мандрівники, прочани й мандрівні торгівці знаходили захист і відпочинок змученому тілу.

За тих часів мандри були дуже небезпечним задумом, тому подорожні гуртувалися у великі ватаги й наймали надійних озброєних провідників, які вели їх караванними шляхами від міста до міста, від одного сховища до іншого.

Біля головного нікейського карван-сараю було велелюдно: тут збиралися крамарі й вартові, слуги вели на водопій мулів, торгівці перевіряли на міцність обшиті шкірою тюки з товарами, носильники в’ючили верблюдів. Тут можна було побачити й багато вбраних патрикіїв,[50] і купців із Самарканда, і темношкірих мешканців Аравії. Опрічно трималися грецькі священики в чорних строях і люди із Заходу: прочани, лицарі зі зброєносцями, черниці, що виконували обітниці. Повсюди гасали дітлахи, ревли віслюки, а рознощики намагалися збути гостям свій товар. Галас був пекельний.

– А ось і свіжа холодна вода із джерела Святого Івана! Будьте ласкаві пригубити!

– Кому кебаб? Пахучий, соковитий кебаб щойно з вугілля.

– Бастурма, пилав, лаваш! Бастурма, пилав, лаваш!

– Кому потрібен носильник? Погляньте лишень, які м’язи, які плечі!

– Підкую коня! Підкую коня!

– Агов, погоничу! Прибери своїх двогорбих з дороги! Через цих смердючих тварюк не може проїхати шляхетний пан!

Останню репліку було звернено до погонича в засмальцьованій чалмі, який легковажно кейфував простісінько в куряві, притулившись до прикритого попоною обдертого боку верблюда, що дрімав. Погонич ледь звівся, спроквола оглянув вулицю й обурено заволав:

– Відколи це мерзенний єврейський пес перетворився на шляхетного пана?

Тієї ж миті довгий сирицевий батіг розсік повітря й обкрутився навколо худезної шиї лежня, залишаючи кривавий рубець. Погонич відчайдушно заверещав.

– Геть з дороги, немитий шакале! – проревів рудий Ейрік, змотуючи батіг з уплетеними в нього свинцевими кульками. – Геть, поки я не здер із тебе решту шкіри через твій брудний язик, яким ти оскверняєш ім’я мого лицаря!

Лише зараз погонич збагнув свою помилку: праворуч від молодого купця-єврея сидів на своєму високому коні лицар-госпітальєр. Обличчя мав холодне й відчужене, мовби геть нічого не відбувалося. Ось чому так розгнівався цей зброєносець – здоровецький варанг у шкіряних обладунках і круглому шоломі, з-під якого стирчали вогняні пасма.

– Даруйте, високородний і шляхетний пане! – заскиглив погонич, поспіхом відповзаючи до своїх верблюдів. – Присягаюся бородою Пророка, мені очі зрадили. Це ті всюдисущі євреї винні, немає на них ради…

Поважний госпітальєр, убраний у чорну коту[51] з білим хрестом, тим часом проїхав повз, перемовляючись про щось із молодим євреєм. Погонич негайно замовк, а коли вершники від’їхали на безпечну відстань, оскаженіло плюнув на землю.

– Кляті кафіри[52] геть позбулися сорому і за гроші готові прислужувати єврейським псам! Як же ж це так – адже вони торочать, що це саме євреї замордували їхнього брехливого бога? Нехай відведуть дванадцять грізних вартових – і тих, й інших у найстрашніші безодні пекла!

Мандрівники не чули його злостивого буркотіння: вони вже в’їжджали в широкі ворота караван-сараю. Це була двоповерхова будівля, що оточувала просторе прямокутне подвір’я, куди виходила двоярусна галерея з арковими склепіннями. На горішній ярус виходили кімнати для багатіших пожильців, а нижні приміщення призначалися для простих мандрівників, а також склади, конюшня, приміщення для в’ючних верблюдів та віслюків. У центрі подвір’я була невелика квадратна водойма, звідки слуги набирали воду для кухні й наповнювали кам’яні ночви, з яких напували тварин.

Йосип, котрий стремено в стремено їхав із Мартіном, перший помітив Сабіра, що сходив із горішнього ярусу галереї. Сарацин завчасно поселився в караван-сараї, щоб замовити кімнати для сина Ашера бен Соломона та удаваного госпітальєра. Сабір був в одязі простого слуги-провідника: однотонний халат на гамбезоні[53] й темна чалма. Йому та Ейрікові належало зображати супутників лицаря д’Ане, який начебто погодився опікуватися єврейським торговцем Йосипом – звісно ж, за солідну винагороду. Йосипа теж охороняли декілька ромейських воїнів, це були перевірені Ашером люди, котрі вже не вперше виконували даянове доручення.

Сабір поводився, як і належить слузі, – скромно, але не підлабузливо. Давши прислузі караван-сараю вказівки щодо майна новоприбулих, він піднявся з Мартіном на галерею, звідки добре оглядалося подвір’я.

– Сабіре, хто їхатиме з нами в карван-сараї? – стиха запитав лицар.

Сарацин відповів, що вже домовився з караванниками про оплату, дав завдаток, і, якщо раптово нічого не завадить, уже за день-два караван вирушить у дорогу. Ватажка каравану звуть Євматій, він надійна людина, тож захист на шляху має бути непоганий. Більше того: серед мандрівників, які приєдналися до купців, буде невеличкий загін тамплієрів – вони грошей не платитимуть, але обіцяють забезпечити людям і тваринам захист протягом усієї дороги.

– Мартіне, тебе це не насторожує? – поцікавився Сабір.

Його хвилювання було не безпідставне. Воюючи із сарацинами, тамплієри і госпітальєри билися пліч-о-пліч. Але в мирний час лицарі конкуруючих орденів одне одного не милували.

Мартін знизав плечима, зауваживши, що триматиметься від храмників якнайдалі, і запитав:

– Що тобі вдалося за цей час дізнатися про даму, яка нас цікавить?

Сабір незворушно зсунув чалму на чоло.

– Вона вже два тижні як тут. Приїхала відразу потому, як згідно з особливим велінням Ісаака Ангела[54] їй та її чоловікові наказали покинути Константинополь. Виник якийсь скандал, пов’язаний з їхнім гостюванням у палаці вдови-імператриці Агнесси. Хтозна, як там і що, але ця англійська дама поводиться, немов нічого не сталося, до неї, як завжди, залицяються, домагаючись її прихильності. Вона й тут примудрилася зібрати навколо себе щось на кшталт маленького почту, що ним попихає, як їй заманеться. А хіба в Корані не йдеться про жінок: «Нехай вони опускають свої погляди»? Ця ж – сповнена зухвальства…

– Не забувай, Сабіре, що вона – родичка англійського короля, – нагадав Мартін, відкидаючи з чола довге пасмо. – Тобі, друже, нелегко це збагнути, але франки підносять знатних дам до рівня такого собі ідеалу, що його треба оспівувати й схилятися перед ним. Це називають ґречністю. Дамам належить в усьому потурати, обсипати їх компліментами і цілувати руки. Християни шанують Діву Марію, Ісусову матір, яку ви, мусульмани, звете Меріам. В особі кожної дами вони вбачають відгомін непорочної святості, властивої їхній небесній покровительці. Але тільки за умови, що ця дама таки непорочна, піднесена та гідна поваги.

Сабір ледь зітнув плечима.

– У вас, назарян, усе інакше… і я б не казав, що це мудро. Як на мене, Джоанна де Рінель, леді Незербі, більше схожа на вабливу гурію,[55] ніж на той ідеал, якому моляться ваші нерозумні лицарі. У Нікеї її всі люблять, перед нею схиляються патрикії та лицарі, навіть суворі тамплієри їй кланяються. А коли вона співає, всі чоловіки дивляться на неї так побожно, що це має вигляд блюзнірства.

Мартін усміхнувся кутиком рота.

– Зі своїх мандрівок землями франків я знаю, що музично обдарованих дам особливо шанують. Але, скажи мені, яка ж вона, ця англійка? Чи справді така гарна, як говорив мені Ашер?

Сабір посмикав край чалми, що спадав йому на плече. На вустах у нього з’явилась іронічна посмішка.

– А тобі, друже, неодмінно кортить, щоб вона виявилася гарненькою? Видно, так тобі легше буде забути поцілунки дочки нашого господаря? Найкращої в саду квітки?

Мартін не відповів, однак його погляд немов затягло льодом.

Сабір – давній приятель, але і він не може насміхатися над його почуттями! Тим більше, якщо гіркота розставання досі хвилює лицареві серце.

Сарацин перший відвів погляд і пригладив бороду сухою долонею.

– Мартіне, важко витримати твій погляд. Але не гнівайся. Ще раз нагадаю тобі, що для Ашера бен Соломона ми – лише найманці, виконавці його волі. Платить він щедро, я цього не заперечуватиму, але, щоб з тобою зріднитися…

– Ашер дав слово, – вперто трусонув головою Мартін. – І завжди, поки ми жили з Руф’ю в одному будинку, не перешкоджав нашим зустрічам. Тому…

Він раптово замовк. Прислухався. І хоча на подвір’ї караван-сараю було гамірно, його чутливий слух вихопив схвильований Йосипів голос. У ньому лунав розпач. Кімнати Ашерового сина та його охорони були неподалік, і зараз звідти чітко лунали волання про допомогу. Ромеїв-охоронців на ту мить не було поруч, тому лицар із Сабіром поквапилися на клич.

Мартін перший відчинив двері до кімнати. Якийсь світловолосий франк у жовтій оксамитовій туніці, учепившись Йосипові в горло, трусив ним так, що з хлопцевої голови впала кіпа, а волосся геть скуйовдилося.

Лицар ледве стримався, щоб не накинутися на кривдника. В останню мить Мартін схаменувся: він був у личині госпітальєра, а лицареві-християнину, навіть якщо він узяв гроші за охорону єврея, не личило піднімати руки на єдиновірця. Франк же точно був християнином – довге світле волосся, крупний прямий ніс, зеленаво-сірі очі під густими, насурмленими бровами свідчили про це не гірше, ніж знак хреста, нашитий на туніці.

Зайшовши в кімнату, Мартін важко опустив руку на обтягнуте оксамитом плече незнайомця.

– Ради Святого Івана!.. Шановний, що ви тут забули?

Той випустив Йосипа, який, захеканий, рвонувся був до госпітальєра:

– Цей собака-юдей наважився вигнати мене!

– Але ж він зараз у себе?

Незнайомець перевів подих.

– Мене звуть Обрі де Рінель, лорд Незербі. Ми з дружиною – прочани. Їдемо до святих місць. Дорогою, як то буває, я витратився і вирішив позичити грошей у цього собаки. Крім того, до честі йому я за помірні гроші запропонував охороняти на шляху його паскудну шкуру – а така людина, як я, не марнословить, присягаюся гербом пращурів! Натомість він сказав, що зайвих грошей у нього нема, а потім почав мене виганяти. Хотів би я таке почути від євреїв, яких ми різали в Бері-Сент-Едмундсі!..

Ця людина говорила про події дворічної давнини. Саме тоді Мартін вирушив з Англії на континент із невеличким гуртом лондонських євреїв, а вже дорогою його наздогнала звістка, що в Бері-Сент-Едмундсі, місті, яке постало навколо бенедиктинського абатства, було жорстоко знищено більш як півсотні євреїв.

З імені цієї людини він також зрозумів, що це чоловік Джоанни де Рінель. І хоч як хотілося йому випхати засранця з галереї на утрамбовану землю подвір’я караван-сараю, доводилося враховувати обставини й умови завдання Ашера бен Соломона. Заприятелювавши з цією людиною, він дістане шанс бути представленим леді Джоанні. А це зараз понад усе. До того ж Мартін відразу помітив, що лорд Обрі, його майбутній супротивник, мав вигляд дужого й привабливого чоловіка, що, звісно ж, і стало причиною уваги знаменитої красуні до нього.

Чемно уклонившись, Мартін назвався лицарем-госпітальєром із Намюра, а коли лорд Обрі відповів на його уклін, сказав, що молодий єврейський купець мав підстави відмовити шляхетному англійцеві. Адже Йосип бен Ашер нещодавно зробив суттєвий внесок у прецепторію іванітів у Намюрі, і тамтешній великий пріор наказав йому, Мартінові д’Ане, який прямував у Святу землю, опікуватися цим євреєм у дорозі. Та якщо лицареві бракує мерзенного металу, – докинув він, помітивши, як затремтіли лордові ніздрі, – його обов’язок єдиновірця й побратима зі зброї всіляко підтримати лорда Обрі: вони могли б мандрувати разом, і власник Незербі не відчував би жодної матеріальної скрути.

Англійцеві це сподобалося. Він сказав, що йому за честь буде мати поплічником лицаря ордену Святого Івана, і що він аж ніяк не заперечує зміцнити нову дружбу чашею доброго вина.

«Моїм коштом, звісно ж», – усміхнувся подумки Мартін.

– Я поміркую над цією пропозицією, – промовив він. – Наш статут не такий уже суворий, щоб позбавляти лицарів земних утіх. А поки що, шановний сер, щоб найближчим часом уникнути дрібних незручностей, прийміть незначну допомогу від лицаря ордену.

Негайно виникла невеличка торбинка, щільно напхана монетами.

Зрадівши, сер Обрі поквапився піти.

Сабір зневажливо зауважив:

– Я тут недавно, проте вже переконався, що цей жовтоголовий – неперевершений скупердяй та ще й брутальний здирник. Приїхавши, він негайно почав вимагати для себе і дружини найкращі покої, але відмовився належно заплатити. Потім посварився з ватажком каравану Євматієм, заявивши, що той обікрав його, й сперечався з ними аж доти, поки леді Джоанна сама розрахувалася з греком. Скидається на те, що леді всі гроші тримає в себе і сама ними розпоряджається, бо не довіряє чоловікові ні на йоту. Натомість йому так і кортить наробити боргів.

Назад Дальше