Ану ж, ану ж.
Пальці стиснули коробку, рука посунулася назад. Переклавши здобич у ліву руку, правою Гармаш намацав у кишені штанів запальничку, видобув вогонь. Благеньке полум’я вогника висвітило вкриту шаром бруду прямокутну бляшанку. Зверху на кришці проглядалися літери. Обтерши її об штани і присвітивши, Павло, кліпаючи очима, прочитав: «Конфекты „Ландрін“». У таких коробках до революції продавалися фірмові льодяники, подібну його батько приладнав для махорки.
Гармаш зняв кришку.
Всередині лежав дбайливо складений і досить пухкенький стосик паперів.
Якби справді почалася пожежа, коробка з-під ландріну не згоріла б, зберігши те, що в неї заховали.
Просто тут, у тісному льоху, підсвічуючи собі вогником запальнички, Павло почав переглядати свою знахідку.
Павло Гармаш пише листи
Провівши нудну ніч у темному клубі, дільничний висловив сумнів стосовно того, що Федір Рогожин може найближчим часом сюди повернутись і вкрасти те, за чим приходив. Може, розводився Пархомчук, нащадок знаменитого бандита вирішив пошукати в колишньому поміщицькому будинку скарби, заховані Назаровим під час революції. У принципі ці припущення були досить наближеними до істини, і Павло, охоче підтримавши його, почав розвивати тему. Він тут же запропонував старанно обшукати клуб, підняти при потребі дошки з підлоги, полазити на горищі, хай воно за цей час сто разів обстежене. Гармаш навіть заквапився до сільради, аби переказати це Рокиткові, та дільничний стримав його.
— Знаєш, мабуть, не треба поспішати, — він почухав неголене два дні підборіддя. — Воно-то цікаво все, але послухати серйозно — курям же на сміх. Я ось до чого: інтересу Федькового, чи хто там дурника нашого зарізав, ми все одно не розтуркаємо тепер. То давай знімемо засідку. Все одно шуму стільки довкола цього — не ризикне, сволота, скоро повертатися, хоч би що він тут забув.
Погодившись із дільничним у принципі, Гармаш усе ж таки порадив почергувати ще по одному разу, і лише по тому з чистою совістю згорнути це діло. На тому й вирішили. Павло точно знав — нудитися він не буде. Прихопивши з дому гасову лампу і старий учнівський зошит у косу лінійку, де ще лишалися чисті аркуші, він знову завісив вікна в клубі, цього разу, правда, завбачливо взявши старенького, але теплого светра домашнього плетіння, примостився за столом, засвітив ще й лампу і, підсунувши до себе вирваний листок, почав писати.
З фронтовими друзями він уже встиг обмінятися листами, а від Кості Сотника отримав навіть два. Спочатку старший сержант, який відстав від своїх через поранення ще в Польщі, повідомив: повернувся додому, під Київ, застав попелище на місці хати, матір уже другий рік жила в дерев’яній халабуді, сестричку разом із цілим ешелоном юнаків та дівчат погнали на роботи в Німеччину, і де вона тепер — невідомо. Сотник збирався вступати до Київського університету, почув — для фронтовиків пільги ввели. Наступним листом Костя повідомив: мама хворіє, вирішив не вчитися поки що. Хоча й зарахували його на перший курс економічного факультету, але він пішов звідти сам. Краще про житло подбати, зима на носі. Нарешті, вже в лютому цього року, прийшов третій лист: мама померла від запалення легенів, зате знайшлася сестра. Її завезли кудись у Баварію, містечко Регенсбург, і коли там з’явилися американські солдати, просто зібралася й однієї ночі пішла від своїх німецьких господарів. Добиралася, як могла, коли пішки, коли — підвозив хто. Солдати, яких було всюди багато, жаліли дівчинку, годували. Перейшовши з американського сектора Німеччини в радянський, вона рушила далі. Так, ночуючи, де доведеться, пройшла за півроку пів-Німеччини, Польщу, Західну Україну, і лише десь з-під Рівного з військовим ешелоном дісталася до Києва. Працює Костя водієм на якійсь базі, поки що живе нормально.
Сотник був однолітком Гармаша. В полку його прозвали Поплавок — за те, що в будь-яких критичних ситуаціях якимось дивом не тонув, постійно тримався, як кажуть, на плаву. Чотири рази — Павло вів точні підрахунки — Кость лишався прикривати відхід товаришів, коли розвідники виявляли себе й доводилося повертатися назад до лінії фронту з боєм. Ніхто йому не наказував, усе виходило само собою. Коли вперше Сотник крикнув іншим: «Тікайте, прикрию!» — група опинилася перед вибором: приймати бій і напевне лягти тут, на узліссі, всім, — чи таки справді спробувати довести до своїх дуже важливого «язика». Починався масштабний контрнаступ по всьому фронту, відомості від полоненого могли вплинути на успіх операції. Тому, зціпивши зуби, Гармаш звелів відходити, подумки попрощавшись із хлопцем, котрий щойно прийшов до нього в роту з поповненням, і цей вихід у нього був першим. Зате коли за добу почався наступ, Сотник, поранений у плече, але живий зустрів своїх у звільненому селищі.
Саме через цю свою дивну вдачу Костя-Поплавок мало не потрапив під військовий трибунал. Якось, коли Сотник утретє повернувся з ворожого тилу на добу пізніше основної групи, його викликав начальник особливого відділу полку майор Суетін. Докладно їхньої розмови сторонні не чули, але коли особіст нарешті відпустив Костю, той зібрав друзів і тихо сказав: «Біда, хлопці». Ясно, особісти ніколи й нікому радості не дарували. Але історія могла вийти справді кепська: невтомний Суетін цілком серйозно підозрював Сотника у шпигунстві. Третій раз розвідувальна група, до складу якої він входив, натрапляла на засідку і змушена була пробиватися до своїх із боєм. Щоразу Сотник демонструє дива геройства, добровільно лишаючись прикривати відхід товаришів. За його словами, він веде німців за собою, потім відривається і пробирається через фронт сам. Або зовсім неушкоджений, або легко поранений. Дуже схоже на бутафорію, так заявив Суетін. Поки що він озброєний лише здогадами, та не сьогодні — завтра таки складе рапорт у особливий відділ дивізії, звідти інформація піде вище, дійде до особливого відділу фронту… Костя-Поплавок ясно зрозумів: єдиний вихід — кинутися просто зараз на німецький окоп в атаку, отримати кулю і принаймні залишитися з незаплямованою солдатською честю. Бо інакше…
Він не договорив, але всі прекрасно розуміли, що мається на увазі. План визрів у голові Гармаша миттєво. І хоча Павла спочатку сприйняли за клінічного ідіота, трохи згодом зрозуміли — іншого виходу справді немає. Якщо план удасться, за особістом Суетіним ніхто не заплаче. Його не любили в полку, як, зрештою, і всіх особістів.
Розвідники, користуючись тимчасовим затишшям по всьому фронту, дочекалися, коли майор збереться до свого дивізійного керівництва, швидко подалися крізь ліс короткою дорогою навперейми, буквально за кілька хвилин перевдяглися в трофейну німецьку форму, вистрибнули із засідки просто на авто Суетіна, оглушили сержанта-водія, самого особіста затягли до лісу й без жодних коливань та непотрібного жалю здійснили тяжкий військовий злочин — застрелили начальника особливого відділу. Так само швидко розвідники повернулися назад і разом з усіма підхопилися по тривозі — водій оклигав, повернувся в полк із криком: «Німецькі диверсанти!»
Звичайно, загибель падлюки-особіста вважали героїчною. Але, як і розраховував Гармаш, ніхто за ним аж надто не тужив. Сотника, ясна річ, більше не зачіпали, бо нікому не могло спасти на думку те, що стукнуло надто пильному Суетіну. А своїми викриттями особіст із сторонніми не ділився з метою збереження таємниці слідства. Потім розвідники самі довго не могли повірити в те, що зробили. І, звісно, поховали цю історію в глибоких підвалах пам’яті.
Окрім самого Гармаша, в акції брали участь іще троє бійців. Сьогодні Павло збирався написати кожному з них.
Відклавши першого готового листа, Гармаш узявся за другого. Цей адресував Юркові Бражнику. В роті він виявився найстаршим — у сорок другому йому виповнилося тридцять. За спиною Бражника — померла від тифу в Катеринославі родина, безпритульність, школа-комуна, робітфак. На фронт пішов добровольцем. Перед самою війною планував одружитися, а коли все почалося — сказав нареченій, що весілля відкладається до перемоги. Кажуть, дівчина виїхала кудись у Ташкент разом із заводом, де побралася з інженером, котрий дістав бронь через інвалідність — одна нога в нього була від народження на десять сантиметрів коротша за іншу. «Мабуть, хрін довгий», — сказав у якійсь розмові Юрко.
У рукопашному бою йому не було рівних, силою відзначався чималою. Ходили чутки, нібито з розвідувальної роти Бражника планує забрати до себе СМЕРШ, і це означало — далі Юрко служитиме в глибокому тилу. Та він одного разу побився із замполітом, далі — військовий трибунал і, враховуючи бойовий досвід, лише штрафбат. Могло бути гірше: замах на замполіта запросто трактувався як зрада Батьківщині, що автоматично означало розстріл на місці. Хоча штрафбат так само означав невідворотну загибель. Штрафників кидали вперед по фронту на поживу гарматам. Рано чи пізно Бражник поліг би смертю хоробрих під час чергової атаки.
Тому Гармаш, який знав причину бійки, прорвався аж до члена військової ради генерала Приходька. Замполіт справді був тоді п’яний і справді вимагав від сімнадцятирічної дівчини-санінструктора вступити з ним у статевий зв’язок. Інакше обіцяв віддати її під трибунал за поширення серед поранених антирадянської агітації, зокрема — анекдотів антикомуністичного змісту. Замполіт і раніше до неї чіплявся, але тут, добренно випивши, намагався силоміць затягнути дівчину до себе в бліндаж. Вона вирвалася, побігла до розвідників. Бражник, недовго думаючи, натовк замполітові писок. Навіть тоді Павло не міг пригадати, як саме він пояснював суть історії генералові. Але диво сталося — Юрка просто понизили в званні зі старшого сержанта до рядового, після чого повернули в рідну роту. Замполіт відбувся тривалою бесідою з комполку, після чого дівчину-санітарку тихо забрали в іншу частину далі від гріха.
Третій лист адресувався Дмитрові Кохану, до війни — студентові-першокурснику Харківського університету, де він вивчав німецьку філологію, на фронті — одному з кращих у стрільбі та киданні гранат, а заодно й перекладачеві у розвідроті старшого лейтенанта Гармаша. На виходах розвідники час від часу практикували простий, але дієвий трюк: перевдягались у трофейну німецьку форму й рухалися по тилах відкрито. Кохан говорив за всіх, у подібних випадках був за німецького командира. Одного разу таким чином група розвідників вільно пройшла до стратегічно важливого мосту, розмінувала переправу, яку німці збиралися висадити в повітря під час наступу радянської армії, і так само без пригод повернулася назад, до своїх.
Тепер Кохан поновився в університеті й навіть збирався одружитися зі справжнісінькою німкенею. Вона чомусь відразу запала на кремезного ставного українця, коли їхній полк увійшов у розбомблений Дрезден. Кохан урятував її та ще десяток дрезденців з-під завалу — руїни будинку засипали вхід у підвал. За зв’язок із Бригіттою Дмитрові загрожував трибунал, та їхнє шалене кохання стало предметом обговорення далеко за межами полку. Кажуть, історія дійшла до командувача фронту, він для чогось запросив послужний список винуватця, а тоді нібито сказав: «Такий герой має право на військовий трофей». Правда це чи ні — не міг точно сказати ніхто, але з фронту солдат повертався не сам. У рідному Харкові німкеню сприйняли, м’яко кажучи, насторожено. Словом, виникла маса проблем, їх Кохан якось докладно описав своєму командирові.
Нарешті останній лист призначався Гришці Коломійцю, радисту. Цей хлопчина з-під Полтави до війни був завзятим радіолюбителем і всім хвалився: до військкомату прийшов зі своєю власною рацією. Правда, прилад звеліли залишити. Коли після поранення лежав у госпіталі, буквально з нічого зібрав цілком пристойний детекторний приймач. Пропадати такому талантові не дали — після виписки прикомандирували до роти Гармаша.
Радист не любив, коли його називали Гришею. Відгукувався лише на Грицька, навіть часто наспівував собі під ніс: «Ой, мамо, люблю Гриця, Гриць на конику вертиться». Коли Полтаву звільнили, веселуну прийшов лист від матері: старшу сестру Світлану розстріляли. Її заарештували воїни-визволителі — за зв’язок із окупантами. Світлана працювала в німецькому офіцерському казино. І хоча, як писала мати, нічого аж такого безсоромного німцям не дозволяла, її все одно називали в очі та позаочі німецькою вівчаркою та фашистською підстилкою. Вже потім хтось написав донос, нібито Світлана видала німцям кількох підпільників, котрих повісили гестапівці сьомого листопада сорок другого року. Коломієць постійно носив того листа в нагрудній кишені й обіцяв прочитати його тому, хто наклепав на його сестру. «Повернуся додому, кілька днів питиму, потім візьму — і знайду суку», — серйозно казав він друзям. Поки що Гармаш не знав, чи здійснив він свій план.
Разом із Павлом ця п’ятірка була однією з кращих розвідувально-диверсійних груп фронту.
І вже точно така команда — єдина не лише на цілу Тюменську область, навіть на весь Західний Сибір.
Кожному з чотирьох товаришів Павло довіряв, як самому собі. А вони, своєю чергою, вірили своєму командирові. Тому Гармаш не мав сумніву: їм не треба особливо нічого пояснювати в листах. Тим більше кожен розумів — довіряти листам можна далеко не все. Його бойові побратими неодмінно влаштують свої справи так, аби десь за місяць дістатися з України сюди, в сибірську тайгу.
Поспішати не було куди. В цьому Гармаш був певен.
Золото нікуди не подінеться.
Людина з фальшивими документами
Москва голосно, весело та п’яно святкувала першу річницю Перемоги.
На Красній площі було не протовпитися, люди товклися по ногах одне одного, викидаючи в атмосферу густі горілчані та винні пари. Але він кілька годин мужньо простояв у натовпі, дивлячись на парад і слухаючи переможні вигуки десятків тисяч п’яних горлянок, які, здавалося, перетворилися цього травневого дня на одну велику.
Він не дуже любив подібні збіговиська, не радів разом із москвичами, гостями столиці та всім радянським народом. І не тому, що перемога над німцями образила його кращі почуття. Він однаково не любив і німців, і росіян. Хоча сам за походженням був росіянином, нащадком давнього сибірського купецького роду, який переплітався гілками зі славнозвісними купцями Демидовими. Правда, у другому чи навіть третьому коліні.
Ще наприкінці минулого століття його дід перебрався спочатку до Франції, потім — через океан, до молодої й нахабної Америки. Батько успадкував родинний бізнес, але третій син у родині не захотів упрягатися в сімейне ярмо. Особливо після Великої депресії, коли розорений батько опинився на межі самогубства, і лише участь у вдалій операції зі спекуляції земельними ділянками якось утримала їхній бізнес на плаву. Ні, молодший син вирішив податися в систему, непідвладну жодному впливу ззовні.
Спочатку армія. Потім — розвідка. Для цієї роботи він підходив насамперед за зовнішніми даними. Жодних особливих прикмет, звичайна типова зовнішність. Її навіть змінювати не треба — все одно ніхто не запам’ятає, перевірено роками практики. Лише блакитні очі додавали йому певної індивідуальності, але хіба колір очей — щось незвичайне? На чорно-білих фотокартках у десятках фальшивих документів, якими він устиг скористатися за останні десять років, блакиті очей узагалі не видно.
Він потрапив не просто у розвідку. Молодого честолюбного хлопця тягнуло до роботи, яку зазвичай називали брудною. Але тих, хто хоче маститися в цьому «бруді», цінували надзвичайно високо.
Без так званих «чистильників» не обходилася жодна операція, покликана оберігати та зміцнювати безпеку держави. До того ж такої могутньої держави, якою він вважав Америку.
У нього в кишені лежав паспорт із його фотокарткою, де значилося, що його власник — Мітін Антон Михайлович. Документ був фальшивим, але тільки спеціальна й дуже дорога експертиза могла виявити підробку. До тою ж із цим паспортом він збирався доїхати лише до Тюмені. Там центр уже організував для нього контейнер із новими документами, цього разу — справжніми, лише замість фотокартки власника паспорту наклеєне фото того, хто зараз користується прізвищем Мітін. Квиток до Тюмені лежав у внутрішній кишені піджака. На нього чекала поїздка по славнозвісній Транссибірській магістралі.
Коли Мітіну набридло і він майже виштовхався з натовпу, якісь ветерани років під сорок у прикрашених медалями гімнастерках для чогось запропонували «землячкові» випити за товариша Сталіна. Пропозиція прозвучала голосно, відмовитися за подібних обставин ризиковано. Відшити фронтовиків Мітін іще міг собі дозволити, але потрапляти в ситуацію, коли не хочеш випити за Сталіна і це всі чують, не хотілося. Це означало — привернути до себе непотрібну увагу, причому — негативну. Тому він кивнув, відійшов із вояками за ріг, до найближчого підворіття. У одного з його нових знайомих до паска був прив’язаний мотузком за ручку солдатський кухоль. Його товариш налив у той кухоль розведеного спирту з фляги, третій ветеран простягнув «землякові» шмат хліба із салом. Мітін говорив російською без акценту — батьки постаралися. Залишивши батьківщину, вони не забували мову. Так само він умів пити по-російськи, відчайдушно. Видихнув, кількома ковтками осушив кухоль, понюхав скоринку, повернув закуску воякові. Його вчинок прийняли схвальними вигуками. За той короткий час, поки фляга обійшла коло, Мітін розповів про себе: не москвич, з-під Пскова, воював у маршала Конєва, відвідував у столиці рідну сестру, нині повертається додому — жінка в нього пузата, за місяць, дасть Бог, народить. Випили за нащадка, після чого Мітін нарешті відкараскався від несподіваної компанії.