Про справу, суть якої хоч коротко, але досить таки виразно написав у листі Гармаш, у цей час навіть не пробували говорити. Лише по обіді наступного після бурхливої зустрічі дня вся компанія подалася за село, на околицю, ближче до узлісся, де нарешті можна було спокійно обговорити те, заради чого ротний скликав їх усіх. Сонце ніби стояло високо, хмари його не закривали, але сибірська весна таки не надто зігрівала.
Знайшовши затишну галявинку, чоловіки сіли кружка. З них усіх лише Гармаш не мав цивільного одягу. Якби компанію хтось побачив збоку, то сприйняв би це зібрання як інструктаж, який бойовий офіцер дає цивільним ополченцям.
— Про Дмитрові проблеми вже знаю, — почав Павло. — Сподіваюсь, ніхто більше нічим заради моєї дурної ідеї не пожертвував?
— А ти, Пашо, чому про це тільки зараз запитав? Коли ми вже тут і готові в ружйо? — поцікавився Коломієць, хоча всі розуміли: в цій репліці немає жодних претензій чи закидів, просто Григорій допомагає командирові почати непросту розмову.
— Тут, Грицю, той випадок, коли Батьківщина кличе, — на відміну від Коломійця, Гармаш зараз говорив серйозно.
— Золото твоє шукати Батьківщина гукнула?
— Ти справді давай, Пашо, ближче до золота, — підтримав Коломійця Бражник. — Бо так і не ясно, у яких таких снах воно тобі наснилося.
Поки Гармаш переповідав історію про загадкове родовище в тайзі, що стало родинним прокляттям таких собі Рогожиних, і заодно — про появу в цих краях людини, схожої на Федора Рогожина, його не перебивали. Після розповіді про знайдений сховок у підвалі Коломієць не витримав першим:
— Так у чому там секрет, ти не розібрався?
— Приблизно я собі уявляю, але докладно — самі розумієте, роздивитися не виходило. Там було таке, — Гармаш розкрив долоні, поставив їх одна навпроти одної тильною стороною. — Оце ось, уявіть собі, цеглини. Десь між ними ще одна, вона з’єднує їх чимось на зразок важеля. Коли я ззовні натискаю на верхню, — він посунув до себе правицю, — вона ковзає по середній, проміжній цеглині. Механізм у якийсь момент відпускається, клац — і ось вам висувається нижня, — ліва долоня подалася вперед. — Причому сховок робився спеціально під цю бляшанку.
— Хитро, — погодився Бражник. — Тільки чи є гарантія, що тутешнього дядька-багатія не обдурили?
— Хто? Папери, які Назаров так старанно ховав, йому не продали й навіть не обміняли на щось більш коштовне. Йому до рук вони потрапили зовсім випадково. Так само випадково їх отримав найстарший із Рогожиних. Ні, тут не схоже на дезу, мужики. Золото, видно, справді існує, і його можна знайти. Дивіться, що було в бляшанці.
Гармаш видобув з-під гімнастерки плаский брезентовий пакуночок, розгорнув його, аби всі побачили старанно загорнуті в нього документи.
— Ось це, — Павло показав згорнутий удвоє пожовклий аркуш, — офіційна доповідь на височайше ім’я, складена таким собі майором Нелюбовим. Хто він такий — не знаю. Майор — і все тобі. Тут пишеться про успішну експедицію. Видно, на пошуки цього золота людей відрядили офіційно. Далі, — він узяв у руки зшиток із кількох аркушів, — короткий звіт про мету експедиції та маршрут. Ну, тут нічого пояснювати не треба. Ось це, — він показав хлопцям іще один аркуш, — та сама карта, що не відпускала з цих країв Федора Рогожина.
Розгорнувши стертий по місцях згину папір, Павло поклав його на траву. П’ять голів схилилося над малюнком. Олівцеві стрілочки, рисочки, цифри, лінії почали вже трохи блякнути. Але поки що папір зберіг усе.
— Нічого не розберу, — признався Бражник після кількох хвилин мовчазного вивчення намальованого. Інші своїм мовчанням дали зрозуміти Гармашеві — Юрко щойно висловив загальну думку.
— Наче дитина бавилася, — додав Коломієць. — А ось ці рисочки з крапочками взагалі на морзянку схожі.
— Я теж подумав — дурня це все, — погодився Павло. — Точно такий самий ефект: надурили, гади. Спочатку кровопивцю-поміщика, потім — мене, бойового офіцера-орденоносця. Коли трошки подумав, усе стало ясно. Ніколи не зайве трошки подумати, правда, старший сержанте Сотник?
— Так точно, товаришу старший лейтенант. І до чого ж ви додумалися?
— Простіше, аніж цигарку наслинити, — насолоджуючись загальною увагою, яку, напевне, відчуває фокусник, котрий збирається видобути кролика з капелюха, Гармаш неквапом приготував собі цигарку, старанно заліпив змочені слиною краї, франтувато клацнув запальничкою, закурив і лише тоді промовив, милуючись сам собою: — Уважно перечитав опис маршруту. Припустив, що це справді може бути наш район. Знайшов карту, взяв за відправну точку нашу Данилівку, переніс усю цю криптограму на місцевість. Іще раз звірився з записами. Ось, прошу, — з бокової кишені гімнастерки Павло витяг ще один акуратно складений аркуш, розгорнув його. — Тюменський район, карта видана перед самою війною. Тут я намалював приблизний маршрут тієї золотої експедиції. Похибка приблизно на кілька градусів, у кілометрах це…
— Хрін із ними, з кілометрами, — перебив командира Коломієць. — До революції відстані зовсім по-інакшому міряли, і карти зовсім інші були.
— Ну, не зовсім, — заперечив йому Кохан.
— Правильно, Дмитре, — застережливо підніс пальця Гармаш. — Оце правильно мислиш. Я спочатку зопалу вам понаписував, золоті, так би мовити, гори пообіцяв. А коли вже поштар поніс листи, так само подумав: раптом справді щось не те, похибка велика, заблукаємо десь у тайзі. Словом, зібрався я, з’їздив у Тюмень, звідти — до Томська, там архівів більше. Колишня губернія все ж таки, а Томськ як був повітовим, так і лишився.
— Я чув, тут нафту збираються шукати. В мене один професор геології знайомий, старенький такий пень у очочках, йому десь років за шістдесят. Ну, так він казав — бурильне обладнання сюди ніби ще за царя завозили. Потім революція і все таке, далі наука чомусь не просувалася, тоді війна… Аж тепер ніби в Москві заговорили про тюменську нафту…
— Її ще знайти треба. А золото — ось воно, — Павло тицьнув пальцем у середину карти. — Просидів я у архівах, значить. Ні про якого майора Нелюбова там нічого не прочитав. Зате знайшов старі, ще тих часів, географічні карти. Порівняв їх із найновішою, цією, — він знову шарпонув її. — Отут зазначений імовірний шлях до золота з урахуванням усіх топографічних розбіжностей. Отже, йти до того місця, за моїми підрахунками, три або чотири доби…
— Тут на «або» не можна розраховувати, — втрутився Сотник.
— Так точно, не можна. Це я, Костю, з урахуванням того, що ми справді можемо в процесі збиватися з курсу і повертатися назад на потрібний маршрут. Назад знайомим шляхом завжди вертаєшся швидше. Логічно? Логічно, питання знімається. Тепер так, — Павло підняв із землі якусь тоненьку гілочку й далі користувався нею, як указкою. — Кілометрів сімдесят чи сто вглиб тайги, ось сюди, на південний схід. Далі починаються болота, в основному — торф’яники. Кажуть, є дуже гиблі місця, деякі ділянки навіть узимку не промерзають, а морози тут — дай Боже. По той бік боліт — річка, — вказівна гілочка рухалася далі, тепер уже на схід Західносибірської рівнини.
— Немає тут ніякої річки!
— Так точно, Дмитре, немає. Не вказана, бо на той час не була аж такою відомою. Я встиг поспілкуватися з гідрографами, знайшов одного старенького, ще царя пам’ятає. Він мені очі розкрив на деякі моменти. Виявляється, тоді на карти наносилися лише значні ріки. Казна ніби збиралася профінансувати кілька масштабних дослідницьких експедицій, а тут — війна. Науку, самі розумієте, прищемили. Ага, значить, дідок цей мені багато всякого наговорив, з чого я одне точно розтуркав: подібні річки постійно утворюються за рахунок льодовикових вод. Ці, своєю чергою, поповнюють підземні джерела. І процес безперервний, людина в нього поки що не особливо втручається. До чого це я? Справа в тім, що сорок років тому річка справді була маленькою і вузенькою. Можна сказати, таким собі потічком без назви. За цей час вона, безперечно, наповнилася водою, набрала сили й розширилася. Стала однією з численних приток Іртиша. Лишилося дістатися до неї, пройти по течії, дослідити, назвати й офіційно нанести на карту. Країні Рад поки що не до того, вірно? Словом, така ось маленька лекція. Це я вам пояснив, чому на карті річки нема, а взагалі вона тече собі. І стає однією з перепон на нашому шляху.
— Таким чином, Павле, наше бойове завдання на диво просте, — підсумував Коломієць. — Пройти сотню кілометрів тайгою, форсувати болота, перепливти річку, про характер якої ніхто нічого не знає, і ми біля золота?
— Майже, — кивнув Гармаш. — Далі знову тайга, де ми мусимо знайти спуск у якесь урочище. Ось там, на його дні, тече та сама ріка, на берегах якої можна ставати табором і починати мити золото і збирати самородки в пелену.
— Чисто тобі сибірський Клондайк.
— Щось таке, — погодився з Бражником Павло. — На все про все — три або, як я вже казав, чотири доби. Насправді тайгою йти менше, кілометрів п’ятдесят-сімдесят. Це коли блукати, тоді бери всі двісті. Болотом недовго, зате марудно. І знову ж таки — якщо знати, кудою саме йти. Переправа максимум півдня займе, ну, а далі — фінішна пряма. Ні, я ці нотатки, — він показав на зшиток, — мало не щодня перечитував. Далі, коли маршрут на карту переносив, так само рахував. Тому за свої слова відповідаю: від скарбу нас відділяє три-чотири доби пішого переходу.
— За умови, якщо нас хтось поведе, — зауважив Бражник. — Я тобі, ротний, довіряю. Але навряд чи ти цю тайгу вздовж і поперек випрасував. Я до чого: провідника треба.
— Треба, — погодився Гармаш. — Бачте, як у нас розмова пішла. Вас і вмовляти не треба, відразу погодилися на таку авантюру.
— До цього, ротний, ми ще повернемося, — слова Сотника прозвучали настільки серйозно, що всі інші майже синхронно подивилися на нього.
— Чого ж повертатися — давай просто зараз. Вали правду-матку. Є сумніви чи застереження?
— Усе є, — Костя кахикнув. — Почнемо від початку: гаразд, знайдемо ми те чортове золото. Куди його — по кишенях поникаємо? Державі здамо й отримаємо якийсь там відсоток, належний за законом?
— Нарешті хтось про це згадав, — Гармаш посміхнувся. — Відповідь проста, тільки… гм… Тільки пояснити толком я її, мужики, не зможу.
— Кажи, як є, — заохотив Бражник.
— Ну, значить, так, — Павло зітхнув, обвів однополчан поглядом, із якого раптово зникли азартні вогники запеклого шукача скарбів, натомість залишився досить дивний смуток. — Дивлюсь я на вас, хлопці, і у мене щось отут щемить, — правиця лягла зліва, де серце. — Коли на фронт збирався, потім — коли по Україні йшли, все щось муляло. Розумієте… мабуть, ні, але спробуйте: я… ну, ми всі тут, у Данилівці, ніби як удома — і заразом не вдома. Україна далеко, і мої батьки разом із іншими, хто тут живе, з неї втекли. Повернутися туди — знову до Сибіру зашлють, але вже по етапу. Тут, посеред тайги, нас не дістануть. Про нас знають — але кому до нас є діло? Живемо собі, як колоністи, я про таких читав, коли малим був. Учительку з Тюмені якось прислали, так у неї книжки різні, вона читати давала всім, хто хотів. Мені особливо Жуль Верн сподобався. Як там кілька чоловік тікали від ворогів з Америки на повітряній кулі, приземлилися на безлюдному острові й там собі маленьку Америку зробили. От, думаю, нам би так. Узяв би ти, Дмитре, свою німкеню, привіз би її сюди, і ніяке МДБ в тайзі б її не знайшло. Просто не захотіло б шукати. Хіба не так?
— Може, й так, — Кохан знизав плечима.
— І це всіх вас стосується. Тут безпечніше, ніж там, у справжній Україні. Потрошку, поволі та й переберуться українці подалі від більшовиків сюди, в тайгу. Тут так само більшовики є, ми всі — більшовики. Он сільське начальство з партквитками, я комсомольським активістом був. Але партійний чи комсомольський квиток можна мати, «Інтернаціонал» співати, Сталіна на стінку чіпляти, та комуністом при цьому не бути і тримати в кишені здоровенну дулю для них усіх. У нас тут практично всі так роблять. Інакше поки що не виживеш. Ось вам щось на зразок моєї політичної програми: ми мусимо себе і свою, коли вже хочете, маленьку державу забезпечити золотим запасом. А він, повторюю, за три або чотири доби ходу звідси. Якщо в середньому прикинути, це буде десь дев’яносто годин. Коли почнемо сміятися?
— Не треба вже аж так блазнювати, Пашо, — після паузи промовив Сотник. — Ти справді дуже серйозні речі говориш, і особисто я так само хочу знайти золото, аби зробити багатими хоча б тих українців, котрі почнуть тікати сюди від голоду та МДБ. Можливо це чи ні — мова зараз не про це. Спробуємо знайти те золото. Раз ми всі тут, значить — усе вирішено. Тільки ось які відразу виникають проблеми: невже ми отак просто, на очах у органів радянської влади, міліції та державної безпеки зберемося й підемо в тайгу по скарби?
— Він правий, Павле, — включився в розмову Кохан. — Ти ж збираєшся брати провідника, а це означає — залучати сторонню людину. Ось тобі як мінімум одне джерело, звідки потече інформація.
— Про це я вже думав. Але давайте ще раз визначимося: наказувати я вам не маю права. Тут не фронт, а я вже не комроти. Тому чи всі приймають мою, гм, програму? Чи, може, в кого сумніви?
Замість відповіді всі четверо підняли вгору правиці.
— Здорово. Тоді до теорії більше не повертаємося. Є багато практичних питань. Зокрема — кандидатура провідника, і взагалі легалізація нашої експедиції. За цей час у нас дещо сталося. Десять днів тому двоє геодезистів зникли. Пішли в тайгу — і з кінцями. Потім мисливець один із Прониного хутора, Сава Малахов, так само зник. Це вже через чотири дні після геодезистів. Пішов у тайгу на промисел — і нема. Він дядько досвідчений, заблукати просто так не міг. А коли б і заблукав, то вибрався б. Йому тайга, наче рідна хата.
— То й що? Нехай їх лягаві шукають, вони за це пайку отримують.
— Правильно, Грицю, хай шукають. Вони й шукають. Тут нашому дільничному, старшині, днями прийшла вказівка посилити пильність. Геодезистів і Малахова чіпляють на Федька Рогожина. Хоча його після того разу ніхто тут в очі не бачив. І головне, мужики: ці троє зникли саме в тих краях, куди ми з вами зібралися. Тому, — Гармаш переможно розправив плечі та випнув груди, — ми з вами зголосимося бути добровільним загоном, який вирушає в тайгу на пошуки особливо небезпечного злочинця Федора Рогожина. Якого, до речі, підозрюють у вбивстві нашого Пилипка-дурника. Саме для цього, товариші бійці, ми й будемо шукати провідника.
— Але ж очі та рота ми йому не закриємо, коли замість Рогожина, існування якого, до речі, так і не доведено, ми знайдемо золото в урочищі, — зазначив Сотник.
— Доведеться ризикнути. Зрештою, чому провідник повинен виявитися людиною, якій не можна довіряти?
Цей аргумент остаточно переконав навіть обережного Костю.
А без провідника на такому маршруті справді не обійтися. Таки доведеться ризикувати, маючи сторонню людину в групі однодумців.
Без обличчя
Місяць від часу вбивства Пилипка-дурника нічого не відбувалося, і раптом — на тобі: події одна за одною. Начальник карного розшуку Тюменської області підполковник Клим Соболь давно не переживав стільки подібних потрясінь одразу.
Увесь цей час карний розшук тупцював на місці. Залучили всі можливі сили, перетрусили, мало не крізь сито просіяли місцевий кримінальний елемент, по ходу розкрили десяток злочинів, серед яких — одне вбивство, і затримали двох особливо небезпечних, які від нового року розшукувались як утікачі. Але жодного підтвердження версії про появу на батьківщині сина Спиридона Рогожина. Цього ще не забули. Швидко таких людей не забувають. Та хоча про існування в бандита сина, нагуляного з Любкою Хорошиловою, злочинний світ начуваний, самого Федора мало хто бачив іще тоді, коли той хлопчиськом бігав. Тим більше ніхто не бачив його тут тепер.
У всякому разі, ніхто не признався.
Та справи це не міняло: вона як застопорилася від самого початку, так не просувалася вперед ані на крок. Соболь уже отримав кілька пістонів від високого й навіть дуже високого начальства: мовляв, нема чого робити, так він за привидами ганяється.
Офіційний запит поки що так само не дав результатів. Виявляється, прізвище Хорошилов досить часто зустрічається в Росії. Є серед них і Федори, навіть потрібного Соболю віку. Але слідів того самого Федора Хорошилова, позашлюбного сина Спиридона Рогожина, поки що знайти не вдавалося. Рано чи пізно він вирине, втішав себе підполковник. Просто коли істина встановлюється офіційним шляхом, це триває аж надто довго. Та пришвидшити процес начальник карного розшуку не в змозі.