Загалом друга ніч у тайзі минула так само спокійно, як і перша. Навіть сторожкого Сотника більше нічого не тривожило.
Ранком Кость із Грицем натягнули ще вологий, але хоч не такий брудний одяг, і після швидкого сніданку всі вервечкою пішли берегом униз за течією. Гармашу це виходило тільки на руку: поки що їхня експедиція лише біля болота трошки збилася з потрібного курсу, але тепер, прямуючи за провідником до переправи, вони знову поверталися на маршрут, описаний майором Нелюбовим.
Ішли недовго. Скоро річка зробила поворот, берег став крутішим, і нарешті вони опинилися в місці, де русло звужувалося. Обидва береги були лісисті, тільки той, на який їм треба було перебратися, більш урвисто нависав над водою.
— Метрів тридцять, — визначив відстань на око Сотник.
— Десь так, — погодився з ним Гармаш.
Багров скинув з плечей «сидора», поклав біля нього рушницю.
— Підемо тут. Робимо так — усі патрони ховаємо в свої торби так, аби по можливості не намочити. Бо вчора я бачив, хлопці пробували свої сушити.
Справді, Сотник і Коломієць таки зіпсували в болоті свої набої. Спроби висушити їх біля вогнища не дали бажаних результатів. Звичайно, рано чи пізно вони посохнуть, але вологими патронами рушницю не зарядиш. Тоді як не до кінця висохлий одяг усе ж таки можна одягнути.
— Речі так само? — поцікавився Кохан.
— Тоді мішки важкими будуть, теж погано. Нічого, штани посушимо. Головне, хлопці: справді бережіть набої. Крук недаремно літав учора, та й харгі голос подавав.
Коломієць спробував пожартувати, але відразу затнувся — усі бачили, що провідник дуже серйозний. Тому кожен старанно заховав патрони між продуктами й легенькими ковдрами. Бражник, який ніс намет, дбайливо заховав набої між його складками.
— Значить, справи такі, — заговорив провідник, коли останні приготування до переправи закінчилися. — Є два способи: рухатися потрошку самим чи перетягнути на той берег мотузку, — він кинув собі під ноги моток міцного мотуза, який завбачливо прихопив із собою з дому і весь час тягнув на плечі разом із «Сидором».
— Просто звідси перекинути? — Коломієць покрутив рукою над головою, зробивши жест, ніби кидає аркан.
— Один кінець закріплюємо тут, — провідник, не слухаючи його, показав рукою на найближче дерево. — Тільки його підрубати треба й нахилити, аби верхівкою у воду впало. Воно досить грубе, втримається. Тоді хтось один сам піде на той берег, так само сам зрубає інше дерево. Але так, щоб мотузка після того, як її припнуть, була десь отак, — він торкнувся своїх грудей, — над водою. Головне — сильно натягнути. Метушні більше, часу трохи забере, зате надійніше. Хоча, — повторив він, — можна спробувати просто зараз перебратися самотужки. Втриматися при тутешній течії важко, намокнемо всі. Якщо хтось брикнеться в воду — рятувати немає як.
— Весело, — гмикнув Сотник.
— Веселого мало, — промовив Гармаш. — Другий варіант надійніший. Тільки хто піде? З ніг кожного може звалити.
— Точно, — вставив Коломієць. — Я вчора мало не поплив.
П’ять пар очей одночасно подивилися на Юрка Бражника. Він знизав плечима, скинув на прибережне каміння рюкзак і рушницю.
— Кому довірити? Тільки не Грицькові, він погано на ногах тримається.
— Якось візьмемо, — заспокоїв його Гармаш.
— Тоді не стіймо, мужики, — Багров зсунув на потилицю брезентову кепку і взявся за сокиру.
Працюючи по черзі, чоловіки спільними зусиллями підрубали і звалили найближчу до берега сосну. Потім виклали її на прибережному схилі так, аби верхня частина стовбура трошки височіла над річкою. Зваживши в руці моток, Бражник запитав провідника:
— Тут вистачить?
— Не перший рік у тайгу ходимо.
Знявши пасок, Юрко просунув його крізь мотузяний моток, потім знову підперезався, таким чином прикріпивши мотузку. Інший її край міцно, потрійним вузлом, обв’язав довкола себе. Сокиру обмотав рядниною й так само туго закріпив на собі. Чобіт він не знімав — хоча підошви могли ковзати по мокрому кам’янистому дну, краще хай так, аніж порізати об каміння босі ноги. Коли він ступив у воду, Багров перехрестився сам і перехрестив спину добровольця.
Кілька перших метрів течія не давала про себе знати, і Бражник пересувався відносно легко. Та варто йому було зайти по пояс, як під водою його ніби щось сильно штовхнуло, смикнуло. Юрко відчув, що ноги ковзають і втрачають опору, тому напружив м’язи, розставив руки, тримаючи рівновагу, пристосувався до поривів течії і зробив іще кілька кроків. Підводний натиск не послабшав, Бражника почало розвертати корпусом за течією, він ширше розставив ноги і знову втримався.
Так, пересуваючись черепашачим темпом, він поволі дістався до середини цього вузького місця. Вода сягала там грудей, течія смикала ще сильніше, опиратися цьому ставало майже неможливо. І все ж таки Бражник подолав іще кілька метрів, аж поки не відчув — найнебезпечнішу ділянку пройдено, далі води ставало вже менше. Ривок — і ось її рівень опустився до середини живота. Відчувши, що починає вибиратися, Юрко спробував розвернутися до хлопців і махнути їм рукою.
Це ледь не коштувало йому життя.
Вода буквально збурилася довкола нього, напором течії тулуб нарешті вивело з рівноваги.
Спочатку одна нога, потім друга раптово втратили опору, і Бражник в одну мить опинився у воді з головою. Коли випірнув, відпльовуючись, стрімка течія вже несла його вниз, туди, де починалася значно серйозніша глибина і стирчали з-під води гострі краї валунів. Довкола них збивала піну вода. Спроба відновити рівновагу виявилася невдалою — щойно Юркові ноги знайшли дно, як його тут-таки перевернуло на спину й потягло далі.
На березі кричали й бігали, але він не чув. Він навіть не думав зараз, чи зможуть ті, хто на нього зараз дивиться, швидко допомогти йому. Перевернувшись у воді на живіт, він щосили вчепився в мотузку.
Його хоч і встигло віднести за течією далеко від переправи, мотузку на тому боці прив’язали капітально, вона натягнулася струною. Хоча канат не був аж такий тонкий, Бражник відчув, як він боляче вп’явся в долоні. Перед тим, як черговий раз зануритися, він устиг помітити, як хлопці всі разом цуплять його. Однак Юрка вже встигло віднести на досить пристойну відстань, тому так легко витягти його з води, наче рибу на гачку, не вийде.
Інстинкт підказав, що треба робити. Прилаштувавшись до течії, Бражник одним рвучким рухом вистрибнув із води, подався вперед і ривком обмотав мотузку довкола руки, щосили підтягуючи себе по ній на безпечне місце.
Перехопивши її другою рукою, він знову зробив ривок, опираючись течії. Тепер Юрко вчепився за мотузку обома руками, бистрина далі тріпала його, та поки що він опирався і тримався проти течії.
Занурившись і випірнувши черговий раз, Бражник повторив той самий маневр. Сил у нього меншало, це вже відчувалося, і його могло вистачити хіба що на два-три ривки. Тому, відпустивши праву руку і скільки можна напруживши м’язи лівої, він відчайдушно гребонув, ще раз, ще, ще — і враз течія стала слабшою. Але щойно він знову схопився за мотузку обома руками, як його тут же потягнуло назад. Намагаючись утриматися, Юрко знову зробив кілька гребків правою рукою, потім із останніх сил підтягнувся — і ось він уже може міцно стояти на ногах. Сплюнув воду і, тримаючись за мотузку, вперто, але разом із тим обережно посунув на той берег. Повертатися не бачив ніякої вигоди — сюди було просто ближче.
Щойно вийшовши на мілке, Бражник знесилено сів. Лише тепер він звернув увагу — сокира так і лишилася припнутою до паска, тільки ряднину з неї змило. Діставшись рачки до твердої землі, Юрко розвернувся. На тому березі хлопці стрибали, наче діти, і кричали: «Ура!» Кволо помахавши їм рукою, Бражник завалився на спину, бажаючи полежати так хоч трохи, та враз підвівся, обтрусився, наче пес, вилив воду з вух. Перевів подих, вибрав потрібне дерево й поволі, наскільки дозволяли сили, взявся до роботи.
Сонце вже стояло в зеніті.
За часом Бражник не стежив. Але здалося — цю сосну він рубав усе життя. Нарешті стовбур закректав і поволі нахилився. Відчепивши від паска мотузку, Юрко ледве не випустив її: адже вона лишалась у воді й від течії мало не вирвалася в нього з рук. Довелося б тоді діставати, і переправа могла затягнутися до вечора. Він чув підбадьорливі голоси з того берега, але не розбирав їх за шумом води і таким самим шумом у вухах. Перекинувши край мотузки через стовбур, Бражник щосили почав натягати її, навіть повис усією вагою свого тіла, й закричав:
— Давайте!
Гармаш не змусив себе чекати. Мотузка, хоч і не дуже міцно натягнулася над водою, але переправлятися, тримаючись за неї, було тепер справді легше. Послизнувшись один раз, Павло втримався за мотузку, вирівнявся і благополучно дістався протилежного берега. Скинувши свій та Юрків речові мішки, він тут же взявся за край мотузки. Удвох вони змогли краще натягнути її і закріпити, обмотавши при цьому кілька разів довкола стовбура. Гармаш при цьому відзначив про себе: їхній провідник таки має добрий досвід тайгових переходів.
Решта переправилися взагалі без пригод. Навчені прикладом попередників, чоловіки пересувалися обережно, і кожен, хто ступав на твердий берег, відразу кидався обіймати Бражника. Провідник так само продемонстрував Юркові міцність своїх обіймів, а коли всі нарешті зібралися докупи, промовив:
— Ночуємо сьогодні під дахом. Ми всі на це заслужили.
— І де ж тут дах? — поцікавився Гармаш.
— Тепер уже недалеко. Трошки вгору, проти течії, а там кілометрів десять далі в тайгу. Мисливська заїмка, її в нас усі знають. Там завжди запас крупи, солі, сірників. Грубка є. Не пропадемо. Ти як, Юрасю, дійдеш?
— По дорозі підсохну. Виходу іншого нема, — розвів Бражник руками. — Тільки ось викручу одяг.
Роздягнувшись догола, він тут же, на березі, викрутив усе, включно з трусами, потім, кривлячись, одягнувся, і вони знову рушили за провідником. Щойно команда відійшла від річки і знову занурилася в тайгу, Гармаш звелів усім знову стати звичним бойовим порядком і так рухатися далі. Окрім провідника, цей наказ нікого не здивував.
— Це ще для чого?
— Твоя заїмка зачиняється? — перебив Павло.
— На замок — ніколи. Порядок такий. Там же красти нема чого, хлопці… Від звірини є засув із дерева. Ти про що, Пашо?
— Ну, як же: запас крупи, сіль, сірники, груба, зсередини зачинитися можна. Туди хто завгодно може зайти. І будь-коли. Хоч дезертири, про яких ти мені говорив, хоч Федір Рогожин, якого нібито немає. Хіба не так?
Багров роздратовано повів плечима.
— Навряд чи…
— Чому — навряд? Ми не на прогулянці, — тепер Гармаш говорив жорстко. — Без тебе, Матвію Никодимовичу, ми б сюди не зайшли. Або в болоті лишилися б, або кудись би занесло у велику річку. Ми по дорозі вже один труп бачили. Поки потрібний район не прочешемо, назад не підемо. І тепер, Никодимовичу, справді наша робота починається.
— Ага. Дякуємо красно, дядьку Матвію, і тепер уже наші доріжки розходяться. Не потрібен уже…
— Не дмись, Матвію, ти ж кожного з нас на двадцять років старший. Жінка, дитина, нащо тобі це? А ми, дядьку, поки що можемо собі дозволити встромляти голови невідомо куди.
— Дурні ваші голови!
— Правильно, — легко погодився Гармаш. — Але вони — наші. Твою голову, коли вже на те пішло, ми берегти мусимо. Мир?
— Ну, і куди ви далі?
— Переночуємо, відпочинемо, обсохнемо — видно буде. Тут уже боліт немає, та й навряд чи заблукаємо.
— То я вас пару днів на заїмці почекаю, — заявив Багров. — Усе одно з рушницею, то погуляю в околицях. Не дочекаюся — піду назад, нехай вас із солдатами шукають, як колись Спирку з його хлопцями.
Гармаш був переконаний — провідник образився на хлопців, які списують його, сильного мужика, з усіх рахунків. Хоча він думає, що вони справді хочуть знайти й ліквідувати небезпечну озброєну банду. Подібний розвиток подій Павло передбачав, але навіть після болота й переправи не хотів довіряти Багрову їхню основну таємницю.
Цілющий напій
Коли нарешті вони побачили за деревами заїмку, Гармаш дав сигнал зупинитися, розосередитись і мовою жестів, яку розвідники розробили між собою і вивчили на війні, звелів Сотнику й Кохану перевірити, чи все там гаразд. Хлопці обійшли невеличку халабудку з різних боків, обережно зазирнули, в єдине невеличке віконечко, потім переконалися, що двері ззовні зачинені на засув, і лише тоді покликали інших — небезпеки немає.
Багров, не приховуючи образи, стежив за їхніми діями скептично. Коли хлопці почали розміщуватися в невеличкому просторі заїмки, провідник мовчки вийшов, навіть лишивши рушницю. Скоро почулося цюкання сокири — він рубав дрова.
Сам того, мабуть, не розуміючи, провідник дав Гармашеві можливість лишитися сам на сам зі своїми думками. Хлопці, втішені привалом і перспективою ночувати під дахом, знайшли кожен собі заняття. Бражник заходився розвішувати мокрий одяг. Кохан викликався провести рекогносцировку на місцевості. Сотник і Коломієць перебирали вогкі набої, напівголосно рядячись, що з ними робити. На Павла нарешті ніхто не звертав увагу.
Тому, користуючись нагодою, він зробив те, що збирався зробити. Для цього треба було просто вийти з хатинки менш ніж на хвилину.
Щойно він закінчив свою справу, повернувся Багров із дровами. Так само мовчки вони вдвох заходилися розпалювати грубу, зроблену зі старої металевої бочки. Присобачена збоку бляшана труба виходила через дірку в даху, щілину після того старанно зашпарували мохом. Тепло трималося, дощ крізь діру не крапав.
У господарстві заїмки знайшовся закіптюжений чайник. Пропозицію Багрова випити гарячого чаю, настояного на травах, усі сприйняли як крок до примирення. Духмяна травичка якимось дивом знайшлася в «Сидорі» провідника.
— Цукру до цього не треба, — пояснив він, насипаючи її в чайник. — Це така трава — сама солодить.
— Назва в неї якась є?
— Є, Костику, тільки віриш — забувся. Дуже мудро називається по науці, колись один професор говорив. А без науки я її сам упізнаю. Трава — і все. Втому знімає, сил додає.
— Побачимо, побачимо. Давай своє вариво.
За всіма цими клопотами знову непомітно настав вечір. Поки готували вечерю і їли, настоявся заварений Багровим лікувальний чай. Кожен із задоволенням випив по кухлю, і дуже скоро всіх розморило. Першим заснув Сотник, далі — Кохан, Коломієць і закутаний у ковдру біля грубки Бражник. Гармаш задрімав останній. Перед тим, як остаточно відключитися, раптом стрепенувся — вони ж не виставили вартового. Просто не встигли: питво Багрова справді дуже швидко всіх приспало.
Питво Багрова…
Круки. Чорні круки й ведмеді з хижими пащами, з яких капає кров. Великі яскраво-червоні краплі. Паща просто перед очима, крапля зараз упаде на обличчя… Круки… Звіряче ревіння…
Труснувши головою і проганяючи від себе видіння, Гармаш спробував розклепити повіки. Це далося йому ціною великих зусиль. Перед очима пливли стіни, пливла стеля, пливла грубка, пливло, розпливалося обличчя Матвія Багрова.
Ось він нахилився зовсім близько… Усміхнене розпливчасте бородате обличчя…
Розпливчасте… Пливти… Все пливе… Вода…
Чорні круки так само пливуть по воді. І вона червоного кольору, кольору крові… Вода…
Повіки знову склепилися. Тіло налилося приємним теплом, і Гармаш ніби справді поплив спокійною течією, віддавши себе на її милість. Більше не намагався розплющити очі: засинати і про все забути було так добре.
Зі сну він виринув зовсім несподівано — від грубого поштовху в бік. Коли розплющив очі і спробував поворухнутися, відчув, що руки міцно зв’язані за спиною. Лежав він на правому боці, бачив перед собою чиїсь ноги, взуті в чоботи. Багато ніг. Багато пар ніг.
— Ти бач, учора найдовше тримався, а сьогодні його найдовше будити доводиться, — почулося над головою, і каламутна свідомість упізнала голос провідника.
Потім хтось штовхнув його носаком, перевертаючи на спину. Павло побачив над собою Багрова, потім насунулася ще одна постать. Зовсім незнайоме обличчя, і голос так само чужий.
— Давай, давай, старлею, прокидайся. Сподобався чайок? Хрещений іще наллє. Прихиліть його хтось до стіни.
Чиїсь сильні спритні руки підхопили Гармаша, протягли по підлозі, притулили до рубленої стіни заїмки. Хтось не втримався й зацідив йому в зуби. Вдарили досить вправно — із розсіченої губи до рота відразу потекла кров.
— Ану, тихо! — викрикнув той самий голос. — Руки сверблять? Об мене почухай.