— Ми поки що не гралися, — зауважив Кошовий. — Ніхто не думав про аж такі серйозні наслідки.
— Для чого оце зараз мусолити — думав, не думав, дала, не дала? — Бурт підійшов до вікна, визирнув на вулицю з висоти шостого поверху. — Цікаво, нас пасуть чи ні?
— Кому треба нас пасти… Ще один у штірліца не награвся…
— Досить уже вам, — Шульга розумів — хлопці завели пусті теревені через те, що справді не уявляють собі, як треба діяти в подібній ситуації. Усі погодилися тільки з одним: доньку викрасти легше, але ті, хто розшукав і викрав Галину, свідомо не пішли простішим шляхом. Вони довели Ігореві: усі спроби заховати дружину, доньку, заховатися самому, тікати світ за очі чи захищатися в інший спосіб кінець кінцем виявляться марними. Тому краще змиритися, зробити те, що вимагається, і життя знову стане прекрасним.
— Може… Може, ти б подумав, мужик, і ну його, той зошит? — Кошовий пропонував такий вихід уже не вперше відтоді, як почалася вся ця історія. — Ми навіть не знаємо, наскільки правдива ця казка про скарби. До того ж ми особисто з цього нічого не будемо мати. Навіть — навіть! — якщо це все має під собою реальну основу…
— Знаю, знаю — на золоте родовище, яке знаходиться в Росії, не може претендувати будь-яка інша держава. Тим більше — її громадяни. Чули сто разів, — відмахнувся Шульга. — Ти ще плакатик напиши і на своїй конторі повісь: «Я охоче сплачую податки!»
Справа ось у чому: підприємець Михайло Кошовий справді пишався тим, що свідомо не працює з «чорним налом» і старанно сплачує податки в держбюджет. Він навіть говорив про це в одній телепрограмі, серед учасників якої він виявився чи не єдиним, хто свято вірив — сплачені податки йдуть на підвищення пенсій та зарплат бюджетникам, і за великим рахунком працюють на економіку держави. Коли друзі збиралися за спільним столом, у певний момент розмова зводилася до того, що Шульга, Моруга, а особливо — Бурт починали глузувати з принциповості, а коли глянути з іншого боку — наївності та дурості Кошового.
— Так, тільки не починайте зараз! — втрутився Антон, передчуваючи, що зараз розмова піде за традиційною схемою. — Галина не хоче віддавати нотатки діда бандитам. Це її спадщина, а коли так — то її право боротися за неї й не від давати в чужі руки. І не нам з вами з’ясовувати, тим більше — зараз, справді її дід знайшов у Сибіру унікальне родовище й хотів використати скарб на розбудову української держави в тайзі, чи це — сюжет для пригодницького роману або фільму. Навіть якщо це так, навіть якщо нам, цинікам, такі мрії видаються наївними, ситуації, в якій Галя, дружина нашого друга, опинилася тепер, це не змінить. Я не правий?
— Правий, правий, і твоя правда так само нічого не міняє, — огризнувся Михайло. — Припустімо, зошит — єдина пам’ять про діда, якого Галина навіть у очі не бачила…
— Чому «припустімо» — так і є, — перебив Ігор.
— Добре, — погодився Кошовий. — Невже ви думаєте, що дід, аби був зараз живий, не викупив би онуку і не віддав би бандитам триклятий зошит?
— Ого, куди ти забрів! — Моруга аж присвиснув. — Ті, хто платять податки, завжди дуже легко здаються. Легше відкупитися, аніж боротися, правда?
— До чого тут податки, скажи, до чого? — знову почав заводитися Кошовий.
— А я тобі зараз скажу, — Антон роздавив бичок об дно попільнички, став перед Михайлом, засунув руки в кишені штанів, почав гойдатися з п’ятки на носок. — Ти, хлопче, такий самий наївний, як дід Галини, котрий заварив усю цю кашу. Бо мрії про можливість створити на території Союзу ідейно, економічно, культурно та фінансово самостійну державу виглядають благородно, але так само наївно та романтично, як оці твої переконання, що гривні, сплачені як податки на додану вартість, різні там хабарі під шапкою спонсорської допомоги та благодійного внеску, додаються до заробітної платні бідніших за тебе людей, ідуть на розвиток дитячих будинків, дитсадків, шкіл, бібліотек і всього такого іншого. Бюджет, чувак, аби ти знав — це просто велика кишеня для кількох тисяч тих, кого ти обрав керувати державою і собою як громадянином. Тебе, Мишко, влаштовує будь-який стан речей за умови, що тобі при цьому доведеться робити мінімум тілорухів. Ти в школі комсомольським активістом не був, але на загальних зборах просиджував та комсомольські доручення виконував, витрачаючи на це дорогоцінний час. Чому? Ти ідейний? Ні фіга — просто якби ти захотів раптом жити особистим життям, а не суспільним-корисним, тобі б довелося доводити своє право на особисте життя в той час, коли інші комсомольці трахаються на благо якоїсь там ідеї. Баластом, старий, бути простіше. Ти й тепер свої права не відстоюєш, а купуєш. За ті самі хабарі. І таких як ти — легіони. Ви всі не розумієте, не хочете розуміти — краще домогтися, аби вам дозволили суму, яку ви витрачаєте на податки в бездонну бочку, витратити цільово. Скажімо, фірма «Флуп» раз на місяць передає ті відсотки, що нараховуються як податок, на школу, дитячий будинок, бібліотеку. Ось вам і підвищення платні бюджетникам.
— Дурний ти, — на диво спокійно промовив Кошовий. — В усіх державах люди сплачують податки.
— Так, але в нормальних державах платник податків має право вимагати від тих, хто за рахунок їхніх податків живе, нормальної роботи. А в державах колишнього Союзу ця практика поки що не прижилася. Скажеш, не так? Ото краще мовчи, я закінчу: тобі легше відкупитися, аніж боротися. Від держави, від бандитів, різниці нема. Це раз. Навіть якщо Галя просто хоче зберегти зошит як пам’ять про діда, вона має таке право. Це — два. Ось дві причини, чому ми не повинні віддавати зошит ані бандитам, ані комусь іншому, хто там на нього претендував. Отепер скажи, що я не правий.
Запала мовчанка. Моруга витягнув руки з кишень, підійшов до столу, підсунув до себе попільничку і знову закурив. Бурт відвернувся до вікна. Шульга прихилився спиною до одвірка. Кошовий зробив крок у бік виходу, потім розвернувся й сів у крісло. Деякий час вони чули лише цокання годинника.
— Які будуть думки? — порушив тишу Ігор. — Я ж вас для цього гукнув, а не для того, щоб ми визначили, який Мишко придурок у своїй наївній вірі в державу.
— Ніхто не…
— Ша! — перебив Антона Славко. — Тихо. Закрили тему, мужики, бо добром усе це не скінчиться.
— Я хотів пояснити…
— А ми почули! — підніс голос Шульга. — Досить. У мене дружину забрали бандити. Приймати їхні умови я не хочу, вона так само, думаю, проти. Чому я так думаю, скажу — вона сама заховала його, навіть я не знаю, де він. Аби Галя назвала викрадачам це місце, все вже давно б скінчилося. Отже, варіант задовольнити вимоги відпадає. Ще пропозиції?
— Піти до ментів. Нічого не пояснювати — невідомі тримають дружину силою, погрожують, ну, хай гроші вимагають абощо…
— Не піде, Мишку, — зітхнув Ігор. — Так діяти правильно, але не піде. Ми вже говорили — невідомо, чи куплені менти. Судячи з можливостей наших бандюків, таке не виключається. І потім, немає доказів, що її викрали. Складу злочину поки що не видно.
— Менти живуть не лише з твоїх податків…
— Та харош уже, Тоха, твою дівізію! — гаркнув Бурт, Моруга підняв руки вгору, демонструючи капітуляцію. Кошовий навіть не глянув у його бік.
— Виходить, варіантів зовсім не лишається, — промовив він. — Ми навіть не знаємо, де вони тримають Галю. Чернівці — слабенький слід, тим більше, що тебе попередили — завтра її вже там не буде.
— Тоді я про тебе й подумав, Кошовий.
— Про мене?
— Про тебе. І твій легальний законний бізнес. Я дав електронну адресу свого офісу, на неї завтра повинні надіслати фотку Галини зі свіжим газетним номером. Заперечень поки не було.
— І до чого тут мій бізнес?
— Не розумієш? Там відіб’ється зворотна адреса. Та, звідки пошту посилали.
— Ну, це нам нічого не дасть. Електронна адреса — це ж не будинок у Вологді з різьбленим палісадом за номером один.
— Ти ж спец, Мишко. Фірма комп’ютерами займається, спеціалістів повно. Я знаю, що теоретично, застосувавши певні знання та вміння, можна вирахувати за зворотною електронною адресою не лише місце, де стоїть комп’ютер, а й адресу будинку й місто, де він знаходиться, — Шульга переможно глянув на друзів. — Я в кіно колись таку тему бачив, мені відразу в голову стрельнуло. Особливо коли побачив адресу мейлу на візитівці в того посильного. Іншого сліду в нас просто немає. Ну, чого кислі? Хіба ми не перемогли?
Тепер усі дивилися на Кошового. Він замислено потер підборіддя.
— Розумієш, гм, Ігоре… Теоретично, саме теоретично, подібна операція справді можлива, я навіть десь читав про таке. Але для того, щоб за електронною адресою вирахувати поштову, потрібні спеціалісти не такого рівня, як мої комп’ютерники. Вони збирають і продають техніку, налагоджують її, вдосконалюють, модернізують, консультують, є в мене на фірмі навіть один хакер середнього гатунку. Ти пропонуєш щось зовсім недосяжне для моїх можливостей. Вибач, старий, дуже хотів би допомогти…
Знову запала мовчанка, яку цього разу порушив Бурт:
— Куме, а ти в якому кіно таку тему бачив?
— У американському. Потім у нашому, в смислі, російському щось проскакувало.
— У а-ме-ри-кансь-ко-му, — промовив Славко. — Бач, як усе складається. У тебе й американці підходящі є, які так само на дідову спадщину дзьоби роззявляють.
Усі троє були в курсі про російських та американських візитерів. Тепер чоловіки перезирнулися.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Можна скористатися технічними можливостями ймовірного супротивника. На війні так: захопив ворожу зброю чи там техніку — воюй нею проти того ж таки ворога. Або просто використовуй для своїх потреб. Просто все, — пояснив Бурт. — Зв’язок із американцями в тебе є?
2
На американцях були однакові світлі сорочки з коротким рукавом. І краватки, незважаючи на липневу задуху.
Вони ніби нікуди не зникали. З Ігорем говорив Джейсон Борн, сприйняв запрошення зустрітися як належне, у призначений час вони разом із Майком Хаммером чекали на Шульгу й Кошового в Оболонському парку. Бурта вдалося відмовити від особистих контактів із ненависними йому американоїдами лише в один спосіб: йому доручили сидіти в машині, стежити за розмовою здаля і прикривати тили. Хоча за безпеку власних тилів Ігор у даному разі не хвилювався. Щоправда, свою проблему виклав американцям дещо спонтанно, говорив плутано, затинався, аж поки Борн не взяв розмову в свої руки.
— Наскільки ми вас зрозуміли, пане Шульга, ваша дружина в небезпеці.
— Так. У дуже серйозній, як мені видається.
— Як вам видається?
— У дуже серйозній. Без варіантів.
— О’кей. Ви готові повернутися до переговорів із нами саме з цієї причини? І вам байдуже, що ми тут представляємо виключно інтереси Сполучених Штатів?
— Так.
Хаммер щось уривчасто промовив Борну англійською, той наморщив лоба, потім обличчя його просвітліло, рот розтягнувся в посмішці.
— О, йєс. Мій колега згадав, як у вас це називається: поки смажена курка не дзьобне в зад.
— Півень.
— Що є півень?
— Півень. Смажений півень, не курка.
— Хто півень?
«Ти», — хотілося сказати Шульзі, але він стримався, спокійно пояснив:
— Правильно приказка звучить так: поки смажений півень не клюне в жопу. Ваш колега, містере Борн, правильно вловив нюанси справи. Є ще одна приказка на цю ж тему: поки грім не гримне, мужик не перехреститься.
— А ви завжди доводите ситуацію до такого стану? Коли півень клює чи грім гримить?
— Давайте тепер це не обговорювати, — втрутився Кошовий. — Ви зможете допомогти?
— Ми — це хто? — уточнив Борн.
Кошовий із Шульгою перезирнулися.
— Звичайно, не як приватні особи, котрі перебувають в Україні в статусі гостей.
— Ви готові відновити переговори стосовно предмету, який цікавить Сполучені Штати?
— Готові.
— І ви готові врахувати наші інтереси без додаткових фінансових претензій?
Шульга приречено зітхнув.
— Зошит, який так цікавить вас… як представників інтересів Сполучених Штатів… словом, про місце його знаходження знає лише Галина. Тому врятувати її — означає врятувати зошит із бандитських лап. Я сам готовий заплатити будь-яку ціну за її свободу, тому будемо вважати, що ми домовляємося про обмін. Ви допомагаєте врятувати Галину, за це ми передаємо вам зошит її діда. Де підписуватися кров’ю?
— Ну, пане Шульга, не треба сприймати нас як емісарів Диявола. Ми лише виконуємо роботу, за яку нам платять. Конкретно, що можемо зробити ми?
— Встановити місцезнаходження комп’ютера, з якого завтра вранці на електронну адресу мого офісу пошлють фотографію Галини. І спробувати простежити рух цього комп’ютера.
— Як ви собі це уявляєте? — брови Борна стрибнули вгору. Хаммер далі лишався незворушним, дивився на співбесідників, наче на малих дітей або дорослих ідіотів.
— Я поясню, — тепер слово взяв Кошовий. — Бачте, панове, я торгую комп’ютерною технікою і дещо розумію. Можу робити певні висновки, — він зітхнув, наче бігун перед стартом. — Вони грунтуються на припущенні, що викрадачі справді виконують замовлення солідної злочинної групи, але можливості її не безмежні. Тобто є два варіанти: вони або справді возять Галю з міста до міста, або користуються різними комп’ютерами й різними адресами, але пошту все одно відправляють з одного місця. Цей варіант більш бажаний, але мені здається, що бандити все ж таки переїжджають від одного міста до іншого. Просто так, вони тішаться своїм умінням заплутувати сліди.
— Ви або психолог, пане Кошовий, — Борн зробив у його прізвищі наголос на другому складі, — або справді маєте чи мали відношення до спецслужб.
— Це хлопський розум, до чого тут ваші спецслужби.
— Як це — хлопський розум?
— Потім поясню, не будемо відволікатися, — Антон знову зосередився. — Навряд чи викрадачі тягають із собою громіздкий системний блок разом із монітором. З іншого боку, навряд чи в кожному місті, куди вони прибувають, у них є, так би мовити, представництво. Така собі конспіративна квартира, обладнана необхідною технікою. Ми справді маємо справу не зі спецслужбами, а зі звичайними кримінальними злочинцями, хоч би яким різновидом криміналу вони займалися. До чого я веду: єдиний можливий варіант — у них із собою портативний комп’ютер, ноутбук. Він працює від мережі й на батарейках. До інтернету можна підключатися за його допомогою прямо на ходу. Це дає нам перевагу: його місцезнаходження можна простежити так само легко, як визначити, де знаходиться мобільний телефон за одним лише коротким перехопленим дзвінком. За умови, якщо від мобільника не від’єднали батареї. Те ж саме з ноутбуком — поки в ньому стоять елементи живлення, поки вони заряджені, зафіксувати і простежити його пересування за наявності відповідної апаратури не аж так складно. Звичайно, я можу помилятися, але тоді лишається варіант, що комп’ютер, яким бандити послуговуються, стоїть на столі в квартирі чи будинку за певною адресою. А нам просто морочать голову, користуючись різними поштовими серверами та скриньками. Це — ще простіше. Тепер, панове, слово за вами.
Реакція Майка Хаммера виявилася блискавичною.
— Ви знаєте, скільки коштує така операція?
— А ви знаєте, скільки коштує інформація, записана в зошиті? — відбив удар Шульга.
— Мій колега має рацію, — втрутився Джейсон Борн. — Справді, теоретично це можливо, але нам доведеться залучати певні сили, досить дорогі технічні засоби, і врахуйте — ці дії незаконні в чужій країні…
— Ваші пропозиції взагалі незаконні, так само, як і предмет нашої розмови та зустрічі, — різко промовив Шульга. — Як законослухняний громадянин, я мусив повідомити про сумнівний контакт із сумнівними американцями Службу безпеки, але в мене немає такого бажання. У даному випадку нам легше погодитися взяти участь у незаконній операції, сподіваючись на її успіх, аніж іти законним шляхом, який наперед приведе до провалу операції й напевне — загибелі моєї дружини.
— Давайте, нарешті, визначимося, — Джейсон Борн переплів пальці обох рук, порухав ними, розчепив цю конструкцію, поправив краватку. — Ви, українці, за нашими даними, маєте таке саме право на сибірське золото, як і ми. Отже, способи розрахунку за незаконну допомогу так само видаються нам незаконними. Викрадено людину — звертайтеся до поліції чи міліції. Нехай ті, кому ви платите податки, ламають собі голови над вашими складнощами. Згаданий зошит узагалі може не фігурувати. Згоден — міліція не вирішить вашої проблеми. Після її втручання ви, пане Шульга, навряд чи побачите живою або неушкодженою свою дружину. Не дивіться на мене так, із нашою хваленою поліцією така ж сама історія. Але проблема лишиться, вам і далі не дадуть спокою, тож рано чи пізно доведеться розкрити державі карти. Знаєте, що після того почнеться?