Дим заклубочився над верховіттям у ту мить, коли Буланко, із великим зусиллям подолавши досить крутий схил, заходив у прохід межи тернинами. І зразу ж крапки-вершники на мить застигли, а тоді почали невблаганно наближатись. Все швидше і швидше підкочувались до велетенських верб над витоками ручаю.
Бубка нашорошив вуха, зупинився і почав нюхтити повітря, задерши вгору одновуху морду.
Омелько нахилився і погладив Бубку по чубку. Пес заметеляв хвостом і проскочив уперед по проходу межи високими тернинами. Гілки кущів аж вгинались від рясних, але ще зелених ягід.
Перед самісіньким виходом на верх груда, де кущі особливо зближались, Омелько спинився. Щось мугикнув собі під носа, а тоді один товстий пагін із великим зусиллям притис якомога нижче. І прикрутив його верхівку жмаком трави до кореня супротивного куща. А до однієї гілочки пагона приладнав стрілу. Та так вправно, що серед листя і не розпізнаєш її.
Навіть якщо хтось і нахилиться, щоб розплутати зав'язку, тільки він торкнеться, пагін випростається і вдарить того стрілою, хто стоятиме на стежці. Якщо пішому — то в обличчя. Якщо вершнику — то в черево, або його коню в морду.
Поки Омелько ладнав на ворогів свій «самостріл», малий спав, сидячи в сідлі, міцно вчепившись в луку сідла. Омелько повів коня далі межи шовковистих трав та безлічі квітів, що буяли по всіх верхах пагорбів, обминаючи густі купи терну, шипшини та глоду.
«Треба йти зараз на північ, тільки на північ! Поки зорі не зійдуть на небі. Тоді й обрахую, чи ще на північ пертись, чи можна вже, нарешті, на схід повертати…» Омелько прискорив крок і майже біг поруч коня.
Далі Омелько пустився бігцем, тягнучи за повід коня. Буланко пішов дрібною риссю. Малий прокинувся у сідлі, але пальці ще міцніше стис на кульбаці.
— Батьку! Чого ви не сідаєте на коня?
— Так треба, — пояснив на бігу малому, розмірюючи кроки, щоб дихання було рівне. — Це я готуюсь до походу.
— Я теж хочу готуватись до походу! Спиніть коня, я побіжу разом з вами. — У цей похід я рушаю сам самісінький. І без коня, і без тебе, і без козаків-братчиків. А хто догляне, тим часом, мого, найкращого в світі, коня, коли я буду в таємнім поході?
— Я догляну, я! Він мене вже майже слухається.
— От бачиш — він тільки мене й тебе слухається. Якщо його чужим людям лишу, то повинен їм всі свої таємниці, як управляти конем, розповісти. А як хтось буде чужий знати мою таємницю, то в мене вже не буде всієї сили, вона пропаде, послабне.
— А от я знаю таємницю! І вона не пропаде. Я такий, що нікому не викажу. Їй Богу, не викажу!
— Синку, синку! Слухай мене добре і запам'ятовуй. Ніколи, ніколи в світі не клянися і не божись тим, що буде! Можна клястися тільки тим, що було, або що ти зробив. Все що буде, то не в нашій силі, якщо того Вседержитель не дасть. Бо на все воля Божа! От у Писанії сказано, що коли наш Спаситель пішов молитись в сад Гетсиманський, бо душа його боліла, то він сказав учням, що вони зневіряться в ньому ще тієї ночі. А святий Петро і сказав йому: «Нехай всі зневіряться у тобі, я не зраджу тебе!» А Ісус сказав йому: «Істинно кажу тобі: цієї ночі ще, перше, ніж заспіває півень, ти тричі від мене відречешся!» А Петро і каже йому: «Навіть якби я мав із тобою вмерти, не відречуся тебе!» І тоді Спаситель взяв із собою Петра і ще двох своїх учнів і молився в Гетсиманськім саду. А тоді прийшов зрадник Юда, з вояками, щоб схопити Спасителя. Вояки не знали, хто Христос. Тоді Юда підійшов до Христа і поцілував його. Отак Юда поцілунком видав нашого Спасителя на страсті! І стражники тоді схопили Христа. Учні Христові злякались озброєних стражників і повтікали геть. А Петро ішов оддалік за полоненим Спасителем. І зайшов з усіма в палац юдея Каяхви. І сидів там серед слуг юдейських, щоб побачити, чим все скінчиться. Бо Спасителя нашого юдеї били в лице, плювали і знущались над ним. В той час одна служниця підійшла до Петра і каже: «Ти був з Ісусом. «Але Петро перед усіма слугами відрікся: «Не знаю, про що ти таке говориш. «Злякався Петро, що його впізнали, і пішов до воріт. Побачила його інша служниця і сказала людям: «Цей був з Ісусом з Назарету. «Петро знов відрікся: «Не знаю я цього чоловіка. «Потім до Петра ще підійшли приявні при тому у дворі і сказали: «Ти таки справді один із них, бо й твоя вимова тебе виявляє. «Тоді Петро став клястися та божитися: «Я не знаю цього чоловіка!» І враз заспівав півень. І Петро згадав те, що Ісус сказав йому: «Раніше, ніж півень заспіває, ти тричі зречешся мене. «І пішов Петро звідтіля і гірко плакав, що зрікся зі страху Учителя… Бачиш, синку, святий Петро клявся Вчителю бути вірним, а не зміг. Бо тоді так повернулось, що, якби Петро тільки слово сказав, його б замордували. А йому жити хотілось. Бо хто ж гинути хоче?! Тому, синку, ніколи не клянись, не божись: «Я зроблю!». А подумки моли: «Дай мені, Боже, зробити те й те!…» І Бог тобі поможе, і виведе з біди, із неволі і порятує від наглої смерті!..
Хоч все те Омелько проказував на бігу, а проте дихання в нього було рівне, він навіть не спітнів, хоча був при повному уборі — сагайдак зі стрілами, лук, мушкет і все інше бойове начиння.
У той час, коли Омелько доказав малому притчу про третій крик півня, за їхньою спиною, далеко десь, наче дитина ляснула в долоні один раз. Потім ще три слабих ляпки було.
— Х-хха! Комусь у пику стріла влучила… Та не будемо більше спокушати долю — час тікати!
Омелько пересадив хлопця наперед, легко злетів у сідло.
— Гей, гей!.. — І нахилившись, легенько ляснув Буланка всією долонею по шиї.
Буланко з місця пішов чвалом по самому гребеню довгого трав'янистого груду.
— Тримайся синку! Почались наші перегони!
Вірний Омельків кінь Буланко, невтомний, широкогрудий, гнав по високій траві.
З-під його копит бризкали на всі боки коники, розправивши рожеві та зелені прозорі крильця. І їх зносило вітерцем, і вони розсіювались далеко довкола.
Кілька разів з-під самих копит, мов із пращі хто викидав здоровенних зайців.
Не раз і не два із густої трави сторчма злітали розпасені куріпки.
Омелько нахилив голову до малого.
— Ще миль десять проскачемо, а тоді отаборимося. Десь тут, і без зірок, знайдемо наші козацькі стежки.
Та може й п'яти миль не проскакали, як вузьке ребро сугорба ще більше знеслося вгору, і перед ними відкрилось зразу кілька неглибоких долин, порослих деревами.
— Ото як вискочили з вербової долини, зразу відчув, що ось-ось вийдемо на козацькі стежки! Бачиш, оно чотири здоровенні липи? За ними ще може миля на північ і починається луг! А там всякого дерева густо- прегусто. Отам нехай панські посіпаки начуваються!
Буланко наче відчув радість свого хазяїна і помчав, помчав з одного лисого пагорба на інший.
Ось і липи лишились десь праворуч чотирма величезними копицями зелені за густими світлими чагарями.
Поступово сугорби знижувались, вирівнювались, все більше і більше на них кучерявилось зелені. Пішов пологий схил праворуч. Ніби на ньому була широка стежина між деревцями терну, низьких вишеньок, обсипаних рясно кривавими ягодами, кущами дозріваючої, морквяного кольору, шипшини, високої широколистої ліщини, і далі вже й густі купи молодого чорноклену, липи та в'язів.
І хоч Буланко мчав по траві, а було видно, що це широка справжня стежка.
А Бубка добре відстав і важко скакав, висолопивши довженного рожевого язика. Нараз він хрипко гавконув два рази.
Омелько зразу ж стишив біг коня, а тоді зовсім його спинив. І Буланко затупцював на місці, а тоді застиг, нашорошив вуха.
Тут і зморений Бубка підтягся, важко дихаючи, аж йому здухвини западали.
Омелько, вже із стрілою на тятиві, схилився, напівобернувся до Бубки. — Ну, що ти там чуєш, собацюро?
Чорний пес задер до козака свою скалічену морду і застережливо, але якось не злісно гавконув.
— Тримайся міцно! Пригнись, щоб не завадив мені!
Омелько пустив вірного Буланка тихою ходою. Може кроків зо двісті протопав кінь трав'янистим звивистим просадом. Тут Буланко заіржав. І йому десь попереду, за зворотом, за кущами ліщини, відповіли слабим, переривчастим іржанням, яке в кінці наче захлинулось.
Омелько легко і плавно підняв рукометь лука і почав напинати тятиву. Коня він ледь-ледь під боки торкнув носаками, просто одночасно з обох боків зачепив, торкнув по шкірі.
Слухняний кінь пішов дрібними, дрібними тихими кроками. Не іржав.
Малий не дихав і пильно вдивлявся в зелений морок попереду.
Ось крутий зворот стежки. Кінчається тінь. І на яскравому сонці межи світлих кущів ліщини тьопає кінь половий. Голову опустив і порваний повід волочився по землі, чіпляючись за пагони зілля. Кульбака на коні скособочилась на правий бік, і з неї стирчало дві стріли, а в перекидних сумах стриміло аж три стріли.
— Степанів Лиско! Не дався людоловам! Бачиш, синку, що то значить — боже сотворіння — кінь?! Разів три, не більше, тут Степан бував! А Лиско зразу знайшов стежку. Але не в цім диво. Диво в тім, що Лиско знайшов сюди шлях із того місця, в якім ми ніколи до цього разу із Степаном не бували!.. Вірний Степанів кінь Лиско ледь плуганився, ледь переставляючи копита. Навіть не змахував хвостом. Хоча мушва висіла над ним чорною хмарою.
Омелько опустив зброю і, не дивлячись, стрілу закинув до сагайдака, а лук у налуччя.
Підігнав Буланка в кілька стрибків до охлялого коня. Омелько зістрибнув у траву і кинув малому повід. Приказуючи: «Лиско, Лиско…» та погладжуючи замордованого коня, вийняв вудила з його запалених, загноєних і закривавлених губ.
Розстібнув підпругу, зняв сідло і перемітні суми зі стримлячими в них стрілами.
— Синку! Ось дивися — три стріли вдарили в суму. А Кринка, земля йому пухом, спакував у неї торбинки з порохом. Якби хоч одна стріла об щось залізне черконула і висікла іскру — то весь порох вибухнув би! Од славного Лиска хіба що копита лишились би… От що могло би бути! Та на все Божа воля. Тепер треба швидко десь тут джерельце знайти. Я тут одне пам'ятаю на цій стежці… Ти подивися тільки, що в нього з язиком, яснами і губами. Це він із сталевими вудилами намагався напастися. Все собі розтер, розбив, повередив… Он які виразки! Бідна скотина. Скільки кінь через людину мук зазнає, що й не сказати… Ану, синку, подай Буланка ближче, зараз ми на нього повантажимо Степанові торби і підемо шукати воду…
Вони повели коней — Омелько знесиленого Лиска, а хлопчик навантаженого аж чотирма перекидними сумами Буланка вглиб молодого лісу, праворуч від потаємної стежки вниз пологим схилом.
Чим далі по схилу, тим дерева ставали вищими. Не пройшли вони й трьохсот кроків, як почулося дзюркотіння води. Обминули в блакитному затінку кілька старезних чорностовбурних яворів. І ступили на осяйне сонце. Навпроти них трав'янистий смарагдовий схил обривався кам'яною стіною. З неї в кількох місцях тугими цівками била вода. Нижче брил вода збиралась ніби у великій баюрі і звідтіля витікала вузьким ручаєм у оточенні рідкого очерету та високої осоки. По довжині може на постріл із лука. І зразу зникав без усякого сліду.
— Синку, стій! Он бачиш сліди на мулові? Сюди приходять і дикі кози, і дикі голуби прилітають. Якщо ми підемо туди з кіньми і собакою — і сліди свої лишимо, і своїм запахом все навколо забруднимо. І звірі не прийдуть. І ми лишимося без дичини. Тому підемо отуди вниз, де ручай протікає, там і самі нап'ємося, і коней напоїмо, і з собою води візьмемо. Затагануємо отамо, на узвишші — під тими соснами. Там місце зручне: що там за кущами — не видно знизу. А звідти, з верха — добре видно.
Коли вони спускались зеленою долиною, у них із-під ніг вилітали цілі зграї зелених рожевокрилих коників.
Напоїли коней. А тоді Омелько лишив в улоговині малого з Бубкою при замордованому Лискові, а сам відвіз нагору всю поклажу і відніс Степанове сідло.
Тоді спустився з Буланком назад до джерела і заходився коло бідного Лиска. Кінь покірно зносив дії козака, лише здригався усією світлою шкірою. Коли ж почав двома гострими паличками, бо пальцями не міг залізти в рани, витягати черву, то кінь тільки дрібно тремтів — і аж наче хрипів. Ран було чимало: і на спині, і на крупові, і на грудях, і на задніх ногах. Все від стріл. Та, слава Богу, ніде жодне вістря не застряло. Але мухи встигли обсипати яйцями рани, і тепер у гною і сукровиці камешилась жовта черва. — Синку, поки я отут черву колупатиму, ти збігай на гору і, скільки можеш, шишок назбирай. Справа дуже пильна і нагальна. Поспішай!
— Ага! — Кивнув малий і чимдуж побіг під сосни. Пес Бубка пострибав за ним…
Коли хлопчик приніс ще один казанок, повний шишок, і висипав його на велику купу, на верх із кіньми піднявся козак.
— Молодець! Здогадався в казанок збирати шишки. Тільки іншим разом питай дозволу, якщо хочеш суми розв'язати.
Омелько поставив коней у затінку товстенної розлогої сосни.
Схопив замашну сокиру і з кількох ударів відтяв засохлий товстий сук. Розколов на скіпки і заходився викопувати ямку для вогнища.
Лиско знесилено куняв, опустивши голову. А Буланко приступив до нього впритул і хльоскав хвостом, відганяючи мушву і від себе і від хворого товариша.
— Принеси води.
Поки малий скотився униз до води і приніс повен казанок кришталевої води, Омелько вже розпалив шишки в земляній пічурці. Поставив казанок і наказав малому підкидати шишки, щоб вогонь не слабішав ні на мить, а сам взяв заступа і зник за чагарями, що малий і спитати не встиг.
Бубка погрібся, погрібся та й умостився в ямку, розкинувши лабети і заплющивши очі. Пес спав, але час від часу уві сні подригував лапами. Щось йому снилось.
Малий все підкладав і підкладав шишки, і майже невидиме полум'я лизало блискучі золоті боки казана. Тільки жар обпікав лице і руки.
На самім дні казана почали народжуватись маленькі бульбашки повітря, потім вони почали відриватись від міді і злітати вгору, лопатись, і тоді над поверхнею закрутилась тонкою цівкою пара. Пара здіймалась угору все сильніше. Ось вода завирувала, почала бити ключем. Окріп виплескувався через вінця блискучого мідного казанка.
Тільки малий подумав: «А для чого було варити воду, якщо немає чого варити?», як з кущів вийшов козак. Ішов він без шапки, шапку притисши до грудей.
— Тримай шапку! — Омелько прихилив заступ до сосни і витяг із суми дерев'яну таріль. Обережно висипав із шапки на неї якісь вогкі бульбуваті корені, завбільшки з голубині яйця.
— Що воно таке? Я такого зроду не бачив!
— Бо тобі ніхто не показував — ти й не бачив. Це найкращі ліки від знесилення. Це справді золота рослина — «любка». Люди які тільки гроші не платять за ліки заморські, а вона, «любка», під ногами. Тільки треба знати, як її приготувати. Я цьому од бусурменів навчився. Там, де я в лісах виріс, там «любку» дівчата у ворожбі вживали. Ну, щоб причарувати якось парубка. Так її й зовуть у нас: «Люби мене, не покинь». Але то діло таке — кому ворожба помагає, а кому й хресний хід не допоможе. А от зовсім кволому чоловікові ці бульбочки сили додадуть… Бачиш — вони вже чисті, помиті. Тепер ми їх беремо — насилюємо, як намисто, голкою на нитку. І тримаємо в окропі, поки не прочитаємо «Отче наш» три рази. В окріп їх треба занурити, щоб вони не гірчили, і не пліснявіли, і добре сохли. А сушені бульбочки вже розмелюють і роблять або з молоком, або з водою бовтанку. От і бусурмени, що сидять за морем по Кубані, чи в нас отут межи Бугом і Дністром, вони перед важким походом завжди запасаються «любкою», тільки по-їхньому буде «салеп». Отаких п'яти бульбочок на цілий день здоровому вояку вистачить, щоб сили не втратив.
— А воно смачне?
— Та ніяке… Як от ріпа варена. Куштував?
— Ні.
— Ну, ну… тоді, як глей на вишні…
— О! Так глей же смачний.
— Ну воно таке, як розмочений глей після дощу… Ось дивися: вже готові стали ніби отой глей — прозорі і золотаві. Тепер витягнемо і повісимо в затінку — нехай вичахають. Тоді наскребу на тацю і дам Лискові… А ти візьми Буланка і відведи отуди, до другої сосни, засип у шальку вівса і нехай їсть. Він добре напився, і тепер можна й погодувати. Це тому, щоб Лиско не хвилювався, що йому не дають. А я зараз піду в долину і перетру отам на каменях трохи вівса. І зваримо кашу Лискові. І Бубці буде каша. Собака теж добре змучився. Щоб ти знав, вівсяна каша собакам дуже корисна. Я коли ото у пана коні випасав, то сам бачив, як його псар хворих чи змучених гончаків вівсянкою вигодовував.