Омелько миттю вирішив звернути коня в чагарі: «Один кінь пройде, лавою — ні. «Повернув у звивистий прохід межи кущами. Як завили позаду татари, зрозумів — так і годиться.
Кінь ішов, як би хто вів на поводі — обминав кущі, проскакував межи кущами. Душа в Омелька почала співати: «Відірвуся!» І тільки він це подумав, як кінь перечепився і завалився з усього розгону. А Омелько не встиг і зрозуміти, що трапилось, як вже був на землі. Хоч і була земля м'яка, і трава густа, та так гепнувся, що аж джмелі загули в голові, і почорніло в очах.
За якусь мить став приходити до тями і крізь туман наче побачив, як його Буланко і рудий Степанів кінь скачуть далі у вибалки, зарослі шипшиною. Не своїм голосом заволав Омелько, щоб завернути свого коня. Якби Буланко був один, то може б і хазяїна послухав та повернувся. Але вони скакали вдвох і все далі й далі… В розпачі закляв Омелько, та все ж якось звівся на ноги і, кульгаючи й заточуючись, побіг до очерету.
«Тільки б добігти до води!… Тільки б добігти!» — Волав подумки Омелько.
Вже під чоботами в траві вода болотна, руда вода тепла, чвиркає.
Позаду земля стугонить від ординських копит, люті крики все ширше й ширше захоплюють простір і з права і з ліва за купами чагарів. Вже не біжить Омелько, а бреде по коліна у болотяних паростях, жаб та в'юнів полохає, дрібне птаство зганяє вгору.
Як почала вода вище стегон підніматись, висмикнув Омелько кривого турецького чингала і вирізав найтовщу очеретину. Пробив мушкетним штемпелем всі колінця, щосили продув, ще раз прочистив штемпелем, знов продув щосили, аж голова запаморочилась, ще сильніше, ніж тоді, як з коня перекинувся. Добре обдивився на всі боки і, вгледівши три кущі очерету, добрів до них.
І тої ж миті впав на нього громом тупіт сотень копит, свист і ревище всього людоловського табуна.
Занурився Омелько межи трьома кущами очерету. І ревище затихло, тільки дзвоном, як дорогий кришталь, дзвеніли бульбашки повітря, що разом із каламуттю підіймалось із рідкого намулу.
Правицею, розвівши пальці, він затулив носа, а другими притис очеретину у вустах. Лівицею вчепився у підводні стебла очерету. Очі міцно заплющив — поки каламуть не опаде — відкривати очі не можна.
Самопал за спиною висів — притягував до дна, допомагав ховатись. Та й каптан намокав і весь одяг намокав, ставав важким. Поворухнув ногою — і з чобота посипались вгору бульбашки і якась риба, чи линьок чи в'юн, проскочила по ньому, зачепивши хвостом по лівиці.
Тепло було у гарячій болотній воді, ще й нагрітій нищівним липневим сонцем. Але як же бридко лежати із заплющеними очима, і так важко через ту рурочку очеретяну дихати. Хоча Омелько й так старався, щоб сильно не ворушитись, щоб якомога менше було потрібно повітря. Думав про татар і про п'явок. Більше про п'явок. Од згадок про п'явок його аж судомило. Ще відтоді, коли вперше у дунайським болотах від турків ховався. Скільки ж вони з нього тоді крові вицідили! Про п'явок багато не продумаєш. П'явка вона і є п'явка, кров ссе з тебе. Насмокчеться — відпаде, але кров з ранки все напливає і напливає. Оце страшно — її вже нема, а кров все витікає…
А татарва?.. Якщо стільки її сюди прискакало, щоб одного його знищити чи схопити, значить почнуть для того щось діяти. Але що? Коней у болото не пустять і самі не полізуть пішака. Боліт вони бояться може більше за все на цій землі. Бо з доброго болота не випливеш, як ото вони перепливають Дніпро, тримаючись за кобилячий хвіст.
Омелько зачаївся під водою, а внутрішнім зором бачив, як татари по високому берегу розтяглися ланцюгом. І пильно вдивляються у кожен порух очеретяних стеблин. І вслуховуються, мов пси гончаки, у кожен шерхіт, кожен звук, що долітає до них від болотних заростей. Псів у них немає, тож вони й не знайдуть його слідів при вході в болото.
Але татари без діла не стоятимуть довго. Їхня сила — швидкість. Та й зразу не відступляться від болота. Вони бачили, як він спускався з пагорба. А від заростей на всі боки — лише трав'янисті пагорби. Татари знають — він в очеретах. І його треба звідти вигнати на чисте місце. Стрілами навмання не битимуть — з болота стріли не повибираєш. Бо добре знав Омелько: де тільки було можна, вони свої стріли збирали. Хоча, власне, які вони їхні — ті стріли? У них стріли або московські, або турецькі. Самі вже нічого не вміють робити. І луки у них привізні. І гроші на походи їм дають або греки, або вірмени. Якби не ці хрещені лихварі, і половини грабунків не було б… Що можуть пси зробити, щоб вигнати його на сухе? Та дуже просто — підпалити очерет. Он який вже день спекота. Та й старого сухого стебла досить і на урізі суха трава з весни зосталась.
Отож, якщо підпалять і не буде вітру — кінець. Адже тоді, коли згорить сухе стебло, і від нього займеться підсохлий зелений очерет, густий дим постелиться по воді… Тут вже можна захлинутись димом і під водою, і якщо висунеш голову з води… Раптом щось вдарило в очеретину, ледь не вибивши її з Омелькового рота, сильно дряпонуло по чолу. Чи болотяна черепаха, чи може гоголь пірнав…
І зразу по тому за якусь хвилю козак відчув — починає дерти в горлі. «Підпалили! Підпалили, пси смердючі, підпалили!» — Подумки волав Омелько. Дим просто розривав Омелькові легені, починало стискати горло, різало мов ножем у дихалках, раптовий біль наскрізь пронизав скроні. Пекуча зненависть пройняла втікача, бо він знав — скоріше захлинеться димом, ніж випірне з води. «Здохну, а не діждуть пси, щоб їхня хитрість сповнилась. «У дихалках пекло вогнем, і від того болю він час від часу втрачав всю силу. Не знати як, але очеретину тримав, не випускав.
І ось такого задушного їдучого повітря хапонув козак, що, втрачаючи тяму, безнадійно подумав: «Амінь…» Та, змагаючись із останніх сил із бажанням випірнути і віддихатись, збагнув, що над водою той самий цим, яким він душиться через очеретину.
Та враз ж полегшало — наче хто вдихнув у нього нові сили. У голові прояснішало, у горлі боліло, але не так нестерпно і пекуче.
Зрештою наважився відкрити очі. Крізь прозору воду згори на нього лилося золотаве світло. Час від часу світло наче закривалось ніби повздовжніми хмарами.
«Та це ж наді мною дим хмарами пливе. А пливе тому, що вітер знявся…» І почав Омелько читати всі молитви, що він знав. Хоч на нього і млість напливала, і біль раз по раз пронизував голкою скроні, хоч часом він не міг пригадати всі слова молитви, читав і читав. І не сумнівався вже: врятується. Тільки дочекатись, поки сонце зайде. Татарські пси знають, що ніч на цих землях — найнебезпечніша година. Та не будуть вони біля спаленого болота пильнувати одного козака. Треба дочекатись заходу сонця.
Омелько відчув, що починає засинати — на голову наче хтось поклав теплий лантух із піском. Омелькові зовсім не хотілось розкривати очі, але він примусив себе розплющити їх. Розплющив. Над ним трохи збоку наче розпливалась якась світла пляма. «Та це ж місяць!» — Здогадався Омелько і вирішив: «Треба вилазити».
Омелько із великим зусиллям поворушив задубілими кінцівками, а далі й звівся на ноги і розплющив очі. Спочатку він нічого не міг розгледіти. В очі попав намул і довелось підійти ближче до берега, щоб промити очі. Як промив очі, озирнувся на всі боки.
Тільки тепер, коли очерет вигорів до самої води, стало видно, яке велике те болото.
Де-де ще від купин обгорілого очерету тяглися вгору тоненькі цівки диму. Скрізь на воді плавало обгоріле листя і недогорілі тростини.
Над східними пагорбами здіймався величезний золотавий місяць.
Омелько поплентався до берега, женучи перед себе хвилі. І на них заколивались золотаві смуги розбитого місяця. Десь далеко на лузі в мочаринах деркав деркач. Із сухих пагорбів лилося несамовите дзюрчання незліченних коників.
Як Омелько не витрушував воду із вух, а все ж, видно, туди її зайшло забагато. Певно, тому час від часу звуки раптом пропадали, і на Омелька падала нищівна тиша, ще страшніша, ніж під водою. Тоді Омелько спинявся, нахилявся і трусив головою, і звуки знов вибухали навколо нього, і він блаженно усміхався.
Десь за пагорбом наче затупотів одинокий кінь. «Може, не спіймали?!» — Відчайдушна надія тьохнула в серці. І тихо свиснув тим переливчастим високим посвистом, до якого привчав свого коника ще від лошати.
За пагорбом заіржав кінь.
«Буланко!» — Прошепотів Омелько і перехрестився. Все ближче й ближче тупіт копит, і ось на тлі ще світлого заходу край неба вималювався точений абрис Буланка.
Не зважаючи на важенний мокрий одяг, мушкет і пудові чоботи, на закляклі ноги, козак важко побіг на гору до свого вірного коня.
Буланко тихо заіржав і поклав на плече хазяїну голову. Погладив коня по гриві, але коли рука опустилась униз і зачепилась за патичок, кінь здригнувся всім тілом.
— Боже! Стріла обламана. А пси смердючі! — Закляв крізь зуби Омелько, розвертаючи коня до місяця.
Добре протер очі, уважно роздивився при місячному сяйві рану і уламок стріли, що стирчав із соколка.
Погладжуючи Буланка лівицею по лопатці і плечу, примірявся і, проказавши молитву, швидко і щосили смикнув уламок стріли. Буланко від того здригнувся всією шкірою і аж присів на задні ноги. Болісно захрипів.
Омелько підніс до очей уламок стріли. І дуже зрадів — на уламку був сталевий наконечник. Цілий, не обламаний.
«Тепер все буде гаразд!» — Ще більше зрадів Омелько, перебираючи шовковисту гриву.
Але враз відчув козак, що замерзає. Що важенний мокрий одяг сковує його рухи, що розбухлі чоботи дибами висять на ногах, важенна холодна шапка крижаним обручем стискує скроні.
Ледь спромігся видертися на коня і, злегка, як завжди, смикнув за вуздечку, цмокнув губами, і кінь пішов бадьорою риссю.
Ні їсти, ні пити не хотілось. Тільки хотілось зігрітись. Його тіпало від внутрішнього холоду.
І коли на якусь мить холодні судоми трохи відпускали Омелька, сон зразу ж падав на нього теплою задухою.
Коли ж ударяла нова хвиля холоду, Омелько прокидався і бачив, що його вірний Буланко несе його луговим низьким берегом якоїсь річечки. А по річці за ними пливе невідступно здоровенний яскравий місяць, що вже починає щербитись.
З усіх кущів, із лугової трави, із пагорбів долинали пташині крики, цвірчання коників і наче далекий брехіт лисиці.
Чим далі, тим менше лишалось у козака сил. Він схилився на коня, голова впала на груди, як ото в покійного отамана.
А вірний Буланко бадьорим кроком все йшов і йшов луговою стежкою понад водою. «І куди ото він тьопає? «— Крізь сон намагався зрозуміти Омелько. Але нічого зрозуміти не міг і знов провалювався у болісний сон, щоб за якийсь час знов відчути пронизливий холод у всьому тілі і на хвилю пробудитись. Коли по якійсь хвилі набіжного сну Омелько розкліпив очі — побачив, що кінь тьопає темним просадом. Місяць світить у спину, і попереду по вибитій дорозі бадьоро підстрибує тінь коня і вершника.
«Ти ба, Буланко дорогу знає… Колись ми тут наче були… але коли? Не пам'ятаю… А от Буланко пам'ятає… Тільки хіба ж він скаже… Отакої, бач…» — думав Омелько і не зчувся, як заснув.
Прокинувся наступного разу не від пронизуючого холоду, а від того, що тепле й лагідне світло торкнулося його обличчя.
Розправив плечі, поворушив спухлими, задубілими пальцями і озирнувся на всі боки. Сонце витнулося з-за буйних кущів, його промені починали добре зігрівати. І немає ніякого просаду і ніякої битої стежки. Кінь широким кроком трухає у соковитій траві берегом річки. Все навкруги заросло буйними кущами. І серед тих кущів ніби галявина, і на ній кілька престарезних в'язів. З товстенними крученими вузлами коріння і стовбурами, що низько розділилися на товстенні гілки.
«Хоч трішечки відпочину, поки сонце добре підіб'ється, а тоді висушу лахи та побачу, що далі робити…» Омелько спішився, стягнув із себе самопал і сів на товстенні вузлуваті корені в'яза. Прихилився спиною до шерхуватого репаного стовбура. Щоб обезпечитись, поставив самопал межи колін. А повід намотав на лівицю. Як же затишно та зручно було сидіти, прихилившись до сухого теплого стовбура. «Оце перепочину…. добре зігріюсь… покладу лахи на сонці і споряджу мушкет…» Сонце піднялося вище, і Омелько крізь дрімоту відчував, як нагрівається на ньому і висихає одяг. «Полежу трохи…» — подумав Омелько, нахилився до теплої трави і згадав, ну просто привиділось йому, як ото колись, як ще хлопчаком він веде на леваду панських жеребих кобил. А на леваді, як оце його зараз, так тоді приморило дрімотою панську дівку Марію. Всю ніч вона з іншими дівками та парубками витанцьовувала. Бо до їхнього пана приїхали куми. А в того пана був їздовий і добре грав у дуду. То пани собі своє свято гуляли, а вся молода челядь тупотіла під дуду до самого ранку. Після доброї гульні пани можуть спати і до обіду, а панській челяді треба діло справляти. Отож взяла Марія три штуки полотна, рубель та й попленталася до каменя при джерелі, щоб полотно мочити й вибивати, на траві вибілювати і знов мочити й вибивати. Кинула Марія полотно, присіла на травицю перепочити. Похилилась і враз заснула. Чи їй снилося, що вона ще танцює, чи може що інше, тільки вона то на один бік повернеться, то на другий і ногами сучить. Сорочка та запаска від того все вище й вище та вище закасуються. Що литки і коліна в неї аж до червоного засмаглі, то вже вище колін стегна білі, мов сметана. Стегна білі та тугі. Шкіра чиста, як у дитини, ніжна. Жодної волосинки, жодної плямки. До того Омелькові кортіло на жіночу голизну роздивлятись. А тут просто потягло до сонної Марії. І він наблизився до неї впритул. Але не просто підійшов. Озирнувся на всі боки, прислухався, а тоді підігнав кобил ніби їх попасаючи, став і розглядався на Маріїні білі стегна.
Марія знов перевернулась і сорочка закасалась до срамного тіла, а пазуха розкрилась, що було видно праву цицьку із набряклим рожевим сосцем. Омелько посміхнувся в дрімоті і мляво подумав: «А цицьки у Марії були кращі, ніж в отих мармурових богинь у князя Матяша. А я чомусь все на її чорне лоно зирив… Дивне діло — доля. Ну геть нічого людина не знає, що з нею буде. Хіба міг таке собі помислити, що я колись те лоно чавитиму і для її, і для власної втіхи?…» Коли тут кінь шарпонув за повід. Омелько миттю сів і просто осліп від нищівного сонця. Зразу не міг побачити, що наполохало вірного коника. Все ті ж буйні зарості, розлогі в'язи, трав'янистий схил берега. Тоді козак глянув, куди нашорошені вуха Буланка. І побачив крізь мереживо кущів: по схилу спускались воли — рудий і чорний. Тільки не міг зразу роздивитись, хто веде волів.
Кулаками протер сльозливі очі, насунув шапку на брови і тихо підвівся. Мушкет на плече, коня вхопив за повід біля самого трензеля. Крадучись, ступив крок, ступив другий, ступив третій. І — о диво! Відчув: знов він у силі! І каптан геть висох, не заважає жодному рухові. Низько пригнувшись, ступав нечутними котячими кроками. Висока, буйна трава і волога, пухка земля глушили тупіт кінських копит. Ось в одному місці кущі розійшлись, і козак побачив: воли стоять на урізі води і неквапно смокчуть воду.
А попереду них геть гола дівчина. Зайшла у воду по чорне лоно, нахиляється і хлюпає обома руками собі на пишні перса.
Омелько завмер, вагаючись, чи тишком-нишком підійти ще ближче, чи відкрито йти, щоб вона почула і встигла хоча б сорочку на себе накинути. Поки Омелько розкумекував, що чинити, як із верболозу вилетів здоровенний чорний собака. Загавкотів басовито — луна над водою покотилася, множачись від берегів. Дівчина прудко вискочила з води і кинулась до одягу. Хоч Омелько відганяв псюгу прикладом, все ж устиг роздивитись, як стрибали наливні білі перса купальниці, як вигинались рожеві сідниці при кожному кроці. Пес ледь таки не вхопив Омелька, бо Омелько завмер, як побачив, що дівчина обернулась до нього спиною і, широко розставивши литі стегна, нахилилась над своїми одежинами.
— А щоб тобі добра не було! — Закляв Омелько чи то від злості на собаку, чи то від захоплення рожевими сідницями і білими пишними стегнами дівчини.
Дівчина насварила собаку, і він зразу ж перестав кидатись на козака. Козак ішов до дівчини, а пес поперед нього і все обертався, вишкіряв здоровенні ікла і гавкав, як у діжку.