Сборник
100 чарівних казок світу
Ганс Кристіан Андерсен
Кресало
Один солдат ішов додому з війни. Зустрілася йому стара відьма.
– Здрастуй, солдате! – сказала вона йому. – Ти одержиш досхочу грошей, лише зроби мені послугу. Бачиш старе дерево? Я обв’яжу тебе мотузкою, а ти залізь у дупло! Коли дістанешся самого низу, побачиш підземний коридор; там зовсім світло, бо горять сотні смолоскипів. Ти побачиш троє дверей; ключі стирчать іззовні. Увійди до першої кімнати, і побачиш велику скриню, а на ній собаку: очі у нього завбільшки як чашки! Та ти не бійся, а розстели на підлозі мій синій картатий фартух, підійди і схопи собаку, посадови його на фартух, відчини скриню й бери з неї мідяків скільки душа забажає. А як захочеш срібла, йди до іншої кімнати; там сидить собака, у якого очі завбільшки як млинові колеса! Та ти не бійся, а посадови і його на мій фартух – і набирай грошей доволі! А якщо вже захочеш золота, піди до третьої кімнати. Там на скрині сидить собака, а очі в нього – як круглі вежі. Та ти не бійся, а посадови його на мій фартух і бери золота, скільки зможеш забрати! Як, солдате, згоден?
– А що ти хочеш за це, стара відьмо? – спитав солдат.
– Старе кресало! – відповіла відьма.
– Ну гаразд, згоден!
– От і добре! Бери ж фартух! – сказала відьма.
Солдат виліз на дерево, спустився в дупло та опинився в підземному коридорі, де горіла сотня смолоскипів.
Він відчинив перші двері й побачив собаку з очима як чашки.
– Ото так песик! – вигукнув солдат, але не злякався, а, як і казала відьма, посадовив собаку на фартух і набрав повні кишені мідяків, натоптав ними ранець, знову посадовив на скриню пса та пішов до іншої кімнати.
Там сидів собака, очі в якого були завбільшки як млинові колеса.
– Ой як вирячився! – сказав солдат.
Він посадовив собаку на фартух, відчинив скриню – і напхав повні кишені й ранець срібла, щоправда, довелося викинути всі мідяки, ну та нехай! Тоді солдат посадовив собаку назад і пішов до третьої кімнати.
– Такого собаки я ще не бачив! – мовив солдат, і справді, адже очі той мав – ніби дві величезні круглі вежі.
Але й цього собаки солдат не злякався, а посадовив його на фартух і відчинив скриню. Скільки ж тут було золота! Солдат, не довго думавши, викинув усе срібло й напхав свої кишені, ранець, шапку та чоботи золотом. Він посадовив собаку на скриню й пішов шукати кресало. Узяв його і загукав:
– Тягни мене, відьмо!
Відьма витягла його, і він опинився на дорозі.
– Скажи, навіщо тобі кресало? – спитав солдат.
– А тобі що до того?! – відказала відьма. – Ти ж отримав гроші! Давай кресало!
– Негайно кажи, навіщо тобі воно, або відрубаю тобі голову! – закричав солдат.
– Не скажу! – закричала й відьма.
Солдат і відрубав їй голову. Потім зав’язав золото у фартух, запхнув кресало в кишеню й пішов до міста.
Солдат зупинився в найдорожчому заїзді, у найбільшій кімнаті, і зажадав усіх найкращих і найсмачніших страв. Наступного дня він купив собі нові чоботи й пишну одежу.
У заїзді йому розповіли про все, що лиш було в місті, про всі дивовижі, про короля та його прекрасну дочку.
– Вона мешкає у величезному мідному замку, за високими стінами з вежами, – казали люди. – Королю напророчили, що принцеса вийде заміж за простого солдата, а він не хоче, щоб це сталося!
Солдат жив весело й нажив дуже багато друзів, а ще він чимало допомагав бідним. Та він тільки витрачав і витрачав гроші, й настав день, коли в нього лишилися всього дві золоті монети. Довелося йому перебратися до бідної квартирки, чоботи стоптались, одежа зносилася…
Якось увечері, коли зовсім стемніло, а навіть свічку запалити не можна було, бо й свічки тієї він не мав, солдат згадав про кресало. Щойно він ударив по кременю, щоб викресати іскру, – бачить: сидить перед ним собака з підземелля, з очима завбільшки як чашки.
– Чогось бажаєте, господарю? – спитав собака.
– Он як! – сказав солдат. – Виходить, за допомогою кресала я можу отримати будь-що! Принеси мені грошей!
Собака миттю зник, а ще за мить повернувся, і в зубах у нього був великий гаманець, наповнений мідними монетами!
Солдат ударив по кременю двічі – й перед ним з’явився пес із очима завбільшки з млинові колеса і приніс йому великий гаманець, набитий сріблом! Солдат ударив по кременю тричі – з’явився пес, у якого очі наче дві круглі вежі, і приніс гаманець із золотими монетами.
Солдат зрадів такій удачі. Він знов оселився в дорогих кімнатах і купив собі новий одяг та чоботи.
Тепер він нічого для себе не шкодував.
Якось йому до смерті закортіло побачити нарешті чарівну принцесу. «Яка користь від її краси, коли на неї навіть поглянути не можна?» – подумав солдат і вдарив один раз по кременю. Умить перед ним з’явився пес із очима завбільшки як чашки.
– Хочу бачити принцесу! – сказав йому солдат.
Не встиг він й оком змигнути, а собака знову з’явився перед ним.
Принцеса, юна й чарівна, спала в нього на спині, і солдат не зміг утриматися від того, щоб поцілувати її.
Після цього собака відніс принцесу назад до вежі, і вранці дівчина розповіла королю з королевою, який вона бачила дивний сон: вона їхала на собаці, а солдат цілував її.
Наступної ночі до принцесиної постелі приставили стару фрейліну, якій доручили розвідати, чи був то і справді сон.
А солдат знову захотів побачити принцесу. Уночі собака схопив її й помчав разом із нею до солдата, але стара фрейліна не спала й кинулася навздогін. Вона побачила, до якого з будинків побіг пес, і шматком крейди намалювала на воротях хрест, а тоді подалася спати. Але собака, коли поніс принцесу назад, побачив цей хрест, розгадав хитрощі фрейліни й намалював хрести на всіх воротях у місті!
Рано-вранці король, королева та фрейліна вирішили подивитися, куди ж їздила принцеса. Одначе хрести були на всіх воротях, і всі зрозуміли, що так нічого не досягнуть.
Але королева була надзвичайно розумною й хитрою: вона зшила маленьку торбинку, насипала в неї крупи, прив’язала її на спину принцесі та зробила в торбинці дірочку, щоб крупа могла сипатися на дорогу.
Уночі собака знову поніс принцесу до солдата, але не помітив, що крупа весь час сипалася з торбинки на дорогу й насипалася навіть на солдатове вікно. Уранці король і королева дізналися, куди їздила принцеса. Вони дуже розгнівались і посадили солдата до в’язниці, вирішивши наступного дня його повісити.
Уранці солдат підійшов до маленького заґратованого віконця. Усі поспішали за місто дивитися, як його страчуватимуть.
– Агов! – гукнув солдат хлопчині-шевцю. – Збігай-но і принеси моє кресало, тільки швиденько! Одержиш чотири монети!
Почувши про чотири монети, хлопчина прожогом кинувся по кресало і приніс його солдатові.
І от настав час страти. Солдатові вже збиралися накинути мотузку на шию, але він сказав, що йому б дуже хотілося викурити люльку перед смертю.
Король погодився, і солдат вийняв кресало. Він ударив по кременю один раз, тоді двічі, тоді тричі – й перед ним з’явилися всі троє собак!
– Допоможіть мені! – наказав солдат.
Собаки кинулися на суддів, на короля й королеву. Варта перелякалась, а всі люди закричали:
– Солдате, пожалій! Будь нашим королем!
Солдата урочисто посадовили в королівську карету й повезли до палацу. Усі троє псів бігли поряд. Солдат одружився з прекрасною принцесою, і весільний бенкет тривав цілий тиждень, а собаки теж сиділи за столом!
Гидке Каченя
Улітку, коли вже пожовкло жито, під лопухом на яйцях сиділа качка. Висиджувала вона яйця вже давно, і їй це добряче набридло.
Нарешті шкаралупа яєць затріщала, і з них з’явилися каченята. Вони сяк-так повибиралися й почали роззиратися довкола. Їм подобався світ – аякже, бо ж тут було значно краще, ніж у тісній шкаралупі!
– Ох, найбільше яйце цілісіньке! – сказала качка, зітхнувши, і знову всілася на нього.
– Як справи? – спитала її стара качка, що проходила поруч.
– Іще одне яйце лишилося! – сказала молода качка. – Але поглянь на інших! Просто чудові! А як схожі на батька!
– Стривай-но, а що, як то в тебе індиче яйце? – мовила стара качка. – Мені якось підкинули чуже. Ну й мороки з індичатами, скажу я тобі! Вони бояться води, не йдуть і годі! Так і є! Індиче! Покинь його!
– Та ні, посиджу ще! – відповіла молода качка.
– Ну, як хочеш! – сказала стара качка й пішла геть.
Нарешті затріщала шкаралупа, і з найбільшого яйця з’явилося величезне негарне пташеня.
– Яке воно велике! – сказала качка, уважно обдивляючись його. – І зовсім не схоже на інших! Невже й справді індича?
Наступного дня була чудова погода, й уся качина сім’я вирушила до канави. Миттю качка опинилась у воді.
– Ідіть за мною! – покликала вона каченят, і ті також кинулись у воду, хутко виринули й попливли. Негарне каченя не пасло задніх.
– Яке ж це індича? – сказала качка. – Ні, це мій син! І не такий уже він негарний! Швидше, швидше, ходімо до пташника! Тримайтеся до мене якнайближче й пильнуйте – неподалік можуть бути коти!
– Уклоніться старій качці! – звеліла каченятам мати, коли вони дісталися пташника. – Вона тут найвельможніша, бо іспанської породи! Вона має на лапці червоний клаптик – це знак найвищої нагороди. Пов’язуючи його, люди дають зрозуміти, що не бажають цю відзнаку втратити; за цим клаптиком усі стару качку впізнають. Не тримайте лапок укупі! Чемні каченята мають тримати лапки нарізно й вивертати їх назовні! Молодці! Ануте! Кланяйтесь і крякайте!
Каченята так і зробили.
Качки оглядали їх і бурчали:
– Ну от, прийшли, наче нас тут і так мало! А це яке гидке!
Одна качка навіть дзьобнула його в шию.
– Дайте йому спокій! – звеліла качка-мати.
– Воно таке величезне й негарне! – відказала кривдниця. – Воно дуже дивне!
– Усі дуже милі, крім одного… – підсумувала стара качка з червоним клаптиком на лапці. – Добре було б його переробити!
– Так, – відповіла качка-мати, – можливо, воно негарне, зате має добре серце і плаває навіть краще за інших. Я гадаю, що воно виросте, погарнішає або зробиться з часом трохи меншим, – і вона лагідно провела дзьобом по пір’ячку великого каченяти. – Окрім того, це селезень, а для селезня краса на така вже й важлива.
– Інші каченята милі! – сказала стара качка.
Усіх каченят полюбили у пташнику. Лише бідолашне гидке каченя весь час дзьобали та штовхали. З нього глузували всі – і качки, і кури.
– Воно надто велике! – казали всі, а індик, що народився зі шпорами на ногах і тому вважав себе особливим, надувся і, підлетівши до каченяти, сердито залопотів; його гребінь налився кров’ю. Бідолашне каченя розгубилося: воно ж не винне, що таке потворне!
Далі було ще гірше. Усі проганяли каченя, навіть рідні брати й сестри люто казали йому: «Хоч би вже кішка тебе вхопила!» І навіть мати додавала: «Очі б мої тебе не бачили!»
Качки дзьобали його, кури щипали.
Одного разу каченя не витримало, перебігло пташник і махнуло через паркан! Пташки злякано знялися з кущів. «От яке я потворне, пташки злякалися мене!» – гірко подумало каченя й кинулося тікати. Воно бігло аж до болота і там просиділо всю ніч, утомлене й самотнє.
У цьому болоті жили дикі качки. Вранці вони всі повилітали з гнізд і побачили каченя.
– Ти хто? – спитали вони.
Каченя розкланялося на всі боки.
– Ти страшенно потворне! – сказали дикі качки. – Навіть не думай породичатися з нами!
Де вже було бідолашному каченяті думати про це! Воно мріяло про одне: щоб йому дозволили спокійно посидіти в очереті й попити болотної води.
Два дні воно жило на болоті, а третього дня з’явилися два дуже горді дикі гусаки, що лише нещодавно вилупилися з яєць.
– Послухай! – сказали вони. – Ти дуже, дуже потворне! Хочеш літати з нами й бути вільним птахом? Неподалік, в іншому болоті, живуть милі дикі гуски. Справді, вони дуже милі! Ти таке потворне, що, певно, матимеш у них великий успіх!
Раптом над болотом почувся дивний звук, і обидва гусаки впали в очерет, а вода забарвилася їхньою кров’ю. Звук повторився, тоді знов і знов. Мисливці оточили болото, навколо бігали мисливські пси, усе оповив блакитний дим. Каченя було ні живе ні мертве від страху. Щойно воно хотіло сховати голову під крило, як перед ним опинився мисливський пес, язик його був висолоплений, а злі очі виблискували. Він пильно глянув на каченя, вишкірив гострі зуби й побіг далі.
– Слава Богу! – перевело дух каченя. – Отже, я таке потворне, що навіть собака не хоче вкусити мене!
І воно зачаїлося в очереті й сиділо тихо-тихо до вечора.
Стрілянина стихла лише під ніч, але минуло ще багато часу, перш аніж каченя наважилося встати, роззирнулося й кинулося бігти полями та луками. Дув такий сильний вітер, що каченя ледве-ледве трималося на лапках. До ночі воно добігло до хатинки, яка була такою старою, що трималася тільки дивом, а їй давно вже час було впасти. Вітер усе дужчав, збивав каченя з ніг – доводилося впиратися в землю хвостом!
Що було робити? На щастя, каченя помітило, що двері хатинки висять криво й крізь щілину можна потрапити всередину. Так воно і вчинило.
У хатинці жила бабуся з котом, що вмів вигинати спинку й муркотіти, та куркою, яка добре несла яйця, – бабуся дуже її любила.
Уранці каченя помітили: кіт почав муркотіти, а курка кудкудакати.
– Що сталося? – спитала бабуся, подивилася навколо й побачила каченя, але подумала на нього, що то доросла качка.
– Оце так знахідка! – сказала старенька. – Тепер я матиму качині яйця! Чи це селезень? Ну, побачимо!
Минуло тижнів зо три, але яєць не було. Кіт і курка вважали себе половиною всього світу, причому кращою половиною. Каченя було з цим не зовсім згодне. Звісно, курці й котові це не сподобалося.
– Чи вмієш ти нести яйця? – спитала курка в каченяти.
– Ні, не вмію…
– От і тримай язика за зубами!
– Чи вмієш ти вигинати спинку й муркотіти? – спитав кіт.
– Ні…
– От і мовчи собі, коли чуєш розумну мову!
І каченя мовчки сиділо у своєму куточку. Раптом воно згадало свіже повітря й тепле сонечко, і йому дуже закортіло поплавати. Воно сказало про це курці.
– Та що це з тобою?! – вигукнула вона. – Вочевидь, знічев’я в голову лізуть самі дурниці! Несло б краще яйця чи муркотіло!
– Але ж плавати так приємно! – сказало каченя. – А яке задоволення пірнати глибоко-глибоко!
– Та ти з глузду з’їхало! – сказала курка. – Кому може подобатися плавати й пірнати?! Ні коту, ні мені це не до душі! Та й наша господиня цього не любить, а вже вона розумніша за всіх на світі!
– Ви мене зовсім не розумієте! – сказало каченя.
– Та хто ж тебе може зрозуміти? Ти ж хочеш бути найрозумнішим! Ти зовсім не цінуєш того, що потрапив у добірне товариство, що тобі дали притулок та харч і хочуть навчити хоч чогось корисного! Повір, я сварю тебе лише тому, що бажаю тобі добра, а отже, я і є твій справжній друг!
– Я гадаю, мені краще піти звідси! – мовило каченя.
– Ну і йди собі з Богом! – відказала курка.
І каченя пішло геть. Тепер воно могло досхочу плавати й пірнати, але всі звірі та птахи й далі знущались і глузували з нього.
Нарешті настала осінь; листя й трава пожовкли; дув сильний вітер, ішов сніг, сипався град. Бідолашному каченяті було важко.
Якось увечері, коли сонце вже сідало, з кущів вилетіли чудові великі птахи. Каченя ще ніколи в житті не бачило таких гарних птахів: вони були білі як сніг і мали такі довгі гнучкі шиї! Це були лебеді. Вони якось дивно скрикнули, змахнули прекрасними крилами й полетіли в теплі краї, далеко за синє море. Вони вже здійнялися високо, а бідолашне каченя закрутилось у воді, ніби дзиґа, витягло шию й раптом теж скрикнуло так голосно, що й саме злякалося. Ці птахи не йшли йому з думки, і, коли вони зовсім щезли з очей, воно пірнуло аж на дно, виринуло й було ніби не в собі, його охопило незнайоме почуття. Каченя не знало ні як звати цих птахів, ані куди вони летять, але з першої миті воно полюбило їх так, як нікого досі не любило. Воно не заздрило їхній красі, адже йому навіть на думку не спадало, що воно могло б бути хоч трошечки схожим на них…