– Сину мій, – сказав засмучений король, – назви нам дівчину, яку ти кохаєш. Обіцяємо, що одружимо тебе з нею, хай навіть вона буде найостаннішою служницею!
– Любі батьку й мати! – сказав розчулений королевич. – Я й сам не знаю, хто та дівчина, яку я так палко покохав. Я одружуся з тією, кому підійде ця каблучка, хоч би ким вона була.
І він вийняв із-під подушки каблучку Ослячої Шкури й показав її королю та королеві.
Король із королевою взяли каблучку, з цікавістю роздивилися її та, вирішивши, що така каблучка може підійти лише найпрекраснішій дівчині, погодились із королевичем.
Король наказав негайно розіслати по всьому місту скороходів, аби вони скликали до палацу всіх дівчат міряти каблучку.
Скороходи бігали вулицями й оголошували, що дівчина, якій пристане каблучка, вийде заміж за молодого королевича.
Спершу до палацу з'явилися принцеси, тоді придворні дами, але жодна не могла надіти каблучку. Довелося запросити швачок. Вони були гарненькі, але пальці їхні були надто товстими й не пролазили в каблучку.
Нарешті черга дійшла до служниць, але і їх спіткала невдача. Тоді королевич наказав покликати куховарок, посудомийок, свинопасок. Але їхні загрублі від роботи пальці не могли пролізти в каблучку далі нігтя.
– А приводили Ослячу Шкуру, яка недавно спекла пиріг? – спитав королевич.
– Ослячу Шкуру не покликали до палацу, бо вона надто брудна та бридка – зареготали придворні.
– Негайно послати по неї! – наказав королевич.
І придворні, посміюючись, побігли по Ослячу Шкуру.
Принцеса чула бій барабанів і вигуки скороходів і здогадалася, що вся ця метушня – через її каблучку. Вона дуже зраділа, коли побачила, що йдуть по неї. Швиденько причесавшись, вона вбралась у сукню кольору місяця. Щойно принцеса почула, що її кличуть до королевича, вона похапцем накинула зверху сукні ослячу шкуру й відчинила двері.
Придворні, глузуючи, оголосили Ослячій Шкурі, що король хоче одружити з нею свого сина, і повели її до палацу.
Здивований незвичайним виглядом дівчини, королевич не міг повірити, що це та сама, яку він бачив крізь щілину у дверях. Засмучений і збентежений, королевич спитав:
– Це ви живете в кінці темного коридору в тому великому будинку, куди я недавно заїжджав із полювання?
– Так, – відповіла вона.
– Покажіть мені свою руку, – вів далі королевич.
Як же здивувалися король і королева та всі придворні, коли з-під ослячої шкури показалася маленька ніжна ручка і каблучка виявилася дівчині якраз. Тут принцеса скинула з себе ослячу шкуру. Королевич, вражений її красою, кинувся до її ніг, не тямлячи себе від радості.
Раптом стеля розкрилась, і до зали на колісниці з бузкових квітів і гілок спустилася чарівниця й розповіла всім історію принцеси.
Король і королева, вислухавши цю розповідь, одразу полюбили принцесу й видали її заміж за свого сина.
Прянична хатинка
Давно колись у старій убогій хатині на узліссі жили брат і сестра, Жан і Марі. Батько їхній був дроворубом, і вони з ранку до ночі працювали, допомагаючи йому. Дуже часто вони поверталися з лісу такі втомлені, що не мали навіть сил повечеряти. Утім, нерідко вечері в них зовсім не було, і тоді вся сім'я лягала спати голодною.
Єдиними ласощами дітей були ягоди. По неділях Жан і Марі брали кошички й вирушали по ягоди до лісу.
Якось діти, збираючи гриби та ягоди, дуже захопились і не помітили, як настав вечір. Наче за одну мить, сонце зникло за темними хмарами, а гілля дерев зловісно зашуміло. Марі та Жан налякано озирнулися довкола. Ліс здавався їм зовсім незнайомим.
– Мені страшно, – прошепотів Жан.
– Мені теж, – відповіла Марі. – Схоже, ми заблукали.
Величезні дерева були схожі на велетнів, а в хащі блимали вогники – чиїсь лихі, хижі очі.
– Я боюсь, – повторив Жан.
Зробилося зовсім темно. Марі обійняла брата, і, тремтячи від холоду, діти пригорнулись одне до одного. Десь ухкала сова, а здалеку долинало виття голодного вовка.
Діти, прислухаючись до зловісних голосів, усю ніч так і не склепили повік. Нарешті блиснуло сонце, і поступово ліс перестав бути похмурим та страшним. Жан і Марі підвелися й пішли шукати дорогу додому.
Вони йшли незнайомими місцями. Навколо росли величезні гриби та ягоди, набагато більші від тих, що вони зазвичай збирали. Усе було якимось незвичайним і дивним.
Нарешті Жан і Марі вийшли на галявину, посеред якої стояла хатинка. Дах її був зроблений із шоколадних пряників, стіни – з рожевого марципана, а паркан – із великих мигдалевих горіхів. Навколо неї був сад, у якому росли різнокольорові цукерки, а на маленьких деревцях висіли родзинки. Жан не повірив своїм очам.
– Прянична хатинка! – радісно вигукнув він.
– Садочок із цукерок! – вигукнула й Марі.
Голодні діти кинулися до чудесної хатинки. Жан одразу відламав від даху шматок пряника й узявся їсти. Марі стала ласувати то марципановими цеглинками, то мигдалем із паркану й родзинками з дерев.
– Який смачний дах! – радів Жан.
– Скуштуй шматочок паркану, Жане, – запропонувала йому Марі.
Коли діти наїлися, їм захотілося пити. Посеред садочка бив водограй, у якому, переливаючись усіма кольорами, жебоніла вода. Жан відсьорбнув із водограю і здивовано вигукнув:
– Та це ж лимонад!
Діти в захваті пили лимонад, аж раптом із-за рогу хатинки з'явилася згорблена бабуся. У руці вона тримала палицю, а на носі в неї були дуже товсті окуляри.
– Смачна хатинка, чи не так, діточки? – спитала вона.
– Ми загубилися в лісі… ми так зголодніли… – промовила Марі.
Але бабуся зовсім не розсердилась.
– Не бійтеся, діти. Заходьте в дім, і отримаєте дещо смачніше.
Однак щойно двері хатинки зачинилися за дітьми, бабуся з доброї та привітної перетворилася на лиху відьму.
– От ви й піймалися! – прохрипіла вона, трясучи своєю палицею. – Хіба це гарно – їсти чужу хату? Ви мені заплатите за це!
Діти затремтіли від страху і притислись одне до одного.
– Ви все розкажете нашим батькам? – злякано спитала Марі.
Відьма голосно розреготалася.
– Ні, точно не це! Я дуже люблю дітей. Дуже!
І не встигли діти оком змигнути, як відьма схопила Жана, штовхнула його в темну комірчину й замкнула за ним важкі дубові двері.
– Марі! – кричав бідолашний хлопчик. – Мені страшно!
– Сиди тихо! – прикрикнула відьма. – Ти їв мою хату, а тепер я з'їм тебе! Проте спершу трохи відгодую – ти надто худенький.
Жан і Марі голосно заплакали. Зараз вони ладні були віддати всі пряники та марципани на світі за те, щоб знов опинитися в рідній убогій хатині. Але батьки були далеко, й ніхто не міг прийти до них на допомогу.
Лиха відьма підійшла до комірчини.
– Просунь-но палець у щілину! – наказала вона Жанові.
Хлопчик слухняно просунув у щілину пальчик. Відьма помацала його й невдоволено сказала:
– Самі кістки. Нічого, за тиждень ти в мене будеш товстеньким-товстеньким.
І відьма почала відгодовувати Жана. Щодня вона готувала йому щось смачне, приносила купу марципанів, шоколаду, меду й родзинок, а ввечері наказувала просовувати в щілину пальчик і обмацувала його.
– Мій золотий, – казала вона, – ти гладшаєш на очах!
І справді, Жан швидко гладшав. Марі не знала, що робити, але одного разу придумала.
– Жане, наступного разу покажи їй ось це, – сказала вона і просунула в комірчину тоненьку паличку.
Увечері відьма, як звичайно, звеліла Жанові:
– Покажи пальчик, мій солоденький.
Жан просунув у щілину паличку, що дала йому сестра. Стара помацала її й відскочила як ушкварена:
– Що таке? Знову самі кістки! Хіба я для того годую тебе, щоб ти був худий, наче тріска?!
Наступного дня, коли Жан знову просунув у щілину паличку, відьма не на жарт розлютилася.
– Не вірю! Не може бути, щоб ти був такий худий! Покажи-но ще раз палець.
Жан знову просунув у щілину паличку, але стара раптом смикнула її з усієї сили. Паличка лишилась у неї в руці.
– Це палиця?! – крикнула вона розлючено. – Ах ти, шахраю!
Вона відчинила комірчину й витягла звідти переляканого Жана, що розтовстів і зробився як діжка.
– Бачу, мій любий, – зловтішалася стара, – що з тебе вийде чудова печеня!
Діти заціпеніли від жаху. А відьма затопила піч, посадовила Жана на велику дерев'яну лопату, на якій зазвичай кладуть у піч хліб, і спробувала запхнути у вогонь. Але хлопчик так погладшав, що не пролазив у пічку, хоч як відьма старалася.
– Ану злазь! – наказала стара. – Лягай-но на лопату.
– Та я не знаю, як лягти, – заскиглив Жан.
– От дурень! – буркнула відьма. – Відійди! Я тобі покажу!
І вона лягла на лопату. Марі тільки цього й треба було. У ту ж мить вона схопила лопату і запхала відьму просто в піч. Потім швидко зачинила залізні дверцята і, схопивши брата за руку, крикнула:
– Тікаймо мерщій!
Діти вибігли з пряничної хатинки й щодуху помчали геть від неї.
Не розбираючи дороги, вони довго бігли лісом і сповільнили крок лише тоді, коли на небі з'явилися перші зірки.
Раптом вони помітили вдалині слабкий мерехтливий вогник.
– Марі, це наш дім! – радісно гукнув задиханий Жан.
І справді, це був їхній старий, убогий, перекошений будиночок. На порозі стояли їхні мати й батько і з тривогою та надією вдивлялися в темряву.
Як же вони зраділи, побачивши дітей, що бігли до них!
А про лиху відьму, що жила в глухому лісі, ніхто більше ніколи не чув.
Хлопчик-мізинчик
У давнину в невеликій хатині на узліссі жив дроворуб із дружиною та сімома синами. Шестеро синів були високими та міцними, лише сьомий не вдався зростом. Він був такий маленький, що його прозвали Хлопчиком-мізинчиком. Він справді був не набагато більшим від пальця, зате розумом у сто разів переважав будь-якого здорованя. Брати і навіть батько часто просили в нього поради.
Сім'я була дуже бідна. Особливо важко доводилося взимку, коли в лісі не було ні грибів, ані ягід.
Якось брати вирушили до лісу по хмиз. Але хмизу траплялося мало, вони йшли все далі в гущавину і врешті заблукали.
Настала ніч, і в лісі зовсім стемніло. У братів зуби цокотіли від холоду. Було дуже тихо, тільки іноді здаля долинало вовче виття.
– Що робити? – спитав старший брат.
Хлопчик-мізинчик роззирнувся довкола.
– Треба залізти на високе дерево. Там нас не дістануть голодні вовки, а ми зможемо побачити, з якого боку наш дім.
Хлопчик-мізинчик видерся аж на верхівку сосни й гукнув:
– Житло!
Далеко в лісі слабко мерехтів вогник.
– Ми, напевно, зможемо там переночувати, – сказав Хлопчик-мізинчик. – Ходімо швидше, доки ми зовсім не задубіли.
Довго йшли брати через глибокий сніг туди, де виднівся вогник.
Нарешті вони вийшли до великого кам'яного будинку. В одному з вікон світилося. Хлопчик-мізинчик постукав у важкі дубові двері.
– Хто там? – спитав жіночий голос.
– Ми дроворубові сини, пішли по хмиз і заблукали. Впустіть нас, будь ласка. Ми змерзли й голодні.
Двері відчинились, і на порозі з'явилася жінка.
– Дозвольте нам погрітися біля вогню і з'їсти трохи гарячої їжі, – звернувся до неї Хлопчик-мізинчик.
– Тс-с! – шикнула жінка. – Тихіше! Тут живе людожер, який їсть маленьких дітей. Я його дружина.
Брати завмерли від жаху.
– Мій чоловік скоро повернеться з полювання. Якщо він побачить вас, одразу з'їсть.
– А чи далеко він полює? – спитав Хлопчик-мізинчик.
– Рівно за сімдесят миль, – відповіла жінка. – Але це лише десять кроків для нього. Він носить семимильні чоботи. Він робить один крок і проходить сім миль. Ідіть звідси, доки не пізно. Вам треба тікати!
– Ми однаково помремо в лісі від холоду, то вже краще лишитися тут і трохи обігрітися. Може, пан людожер нас і не помітить, – вирішив Хлопчик-мізинчик.
Жінка тяжко зітхнула, але впустила братів у дім.
Вони ледве встигли трохи відігрітись, як почувся гучний стукіт у двері.
– Це він! – нажахано прошепотіла господиня. – Ховайтеся мерщій!
Брати швидко поховалися – хто під стіл, хто під лавку.
Розчинилися двері, й увійшов Людожер. Він був величезний на зріст, справжнісінький велетень. Його семимильні чоботи на перший погляд нічим не відрізнялися від звичайних чобіт, хіба що були дуже великими.
– Жінко, дай мені поїсти! – ще з порога гаркнув Людожер. – Я зголоднів! – І жадібно накинувся на баранячу ногу.
Після вечері Людожер зняв чоботи й розвалився на лавці.
– А це хто? – І він витяг із-під столу переляканого Хлопчика-мізинчика.
– Це синочки дроворуба, – сказала зблідла господиня тремтливим голосом.
– Ага, синочки! – загарчав Людожер. – Отже, він тут не сам! Ану вилазьте!
– Зачекайте, добродію, – не розгубився Хлопчик-мізинчик. – Ваша дружина знайшла нас у лісі й залишила для сніданку. Але ми дуже змерзли. А м'ясо краще спершу розморозити, щоб воно зробилося ніжнішим.
– Це правильно, – погодився Людожер і сказав дружині: – Добре, нехай трохи полежать. І справді їхнє м'ясо зробиться ніжнішим.
Жінка кивнула й відвела братів до комори.
– А ти кмітливий, – шепнула вона Хлопчикові-мізинчику. – Я вам допоможу. Зараз напою чоловіка вином, а коли він засне, прочиню двері, і ви зможете втекти.
– Домовилися, – відповів Хлопчик-мізинчик.
Господиня насилу вкотила до кімнати величезну пузату діжку.
– Випий вина, любий, – запропонувала вона.
Людожер один за одним вихилив кілька величезних кухлів вина, і невдовзі його здолав сон.
– Хутчіше, – підганяла його дружина братів. – Він заснув міцно, і все-таки біжіть швидше за вітер, якщо вам дороге життя.
Брати вибігли в прочинені двері й помчали через ліс.
Уранці Людожер прокинувся й відразу відчув страшенний голод. Звичайно, він миттю згадав про сімох хлопчиків, які вже, напевно, розморозилися. Людожер підвівся із лавки й зазирнув у комору.
– Де вони?! – загарчав він розлючено. – Невже дали драла? Жінко, принеси мені семимильні чоботи, від мене втік сніданок!
Людожер кинувся з дому. Величезними семимильними кроками він за мить пробіг крізь ліси, поля, річки, озера, гори, навіть села й міста.
Нарешті Людожер утомився, спинився, присів на скелю й замислився. Де могли подітися паскудні, неслухняні хлопчиська? Раптом на дорозі з'явилася королівська карета. У вікні її показалася принцеса і зацікавлено поглянула на Людожера.
– Справжній людожер! – у захваті вигукнула вона.
Людожер, якого це потішило, галантно вклонився.
– Ваша високосте, чи не бачили ви сімох хлопчаків, що втекли від мене?
– За п'ять днів, що я подорожую, мені не зустрівся ніхто, крім вас, – відповіла принцеса, хоч вона й бачила, як Хлопчик-мізинчик та його брати пробиралися через ліс по кучугурах.
Людожер мовчки вклонився й подався додому. «Треба робити менші кроки, – вирішив він. – Вони не могли далеко втекти. Пошукаю-но я ближче до дому».
Нарешті Людожер дістався лісу, яким брели хлопчики.
Але ж і Людожер, не поснідавши та здолавши в семимильних чоботах такий шлях, дуже стомився. Ноги йому боліли, і хотілося трохи відпочити. Незважаючи на мороз, він улігся під деревом і задрімав.
Тим часом брати вийшли з хащі саме в тому місці, де спав велетень. Вони заклякли як укопані, побачивши свого переслідувача, що давав хропака під деревом.
– Це людожер… Ми пропали! – прошепотіли брати.
– Аякже! – сказав Хлопчик-мізинчик. – Сховайтесь у кущах, сидіть тихо й чекайте на мене. А якщо людожер мене схопить, біжіть додому.
Хлопчик-мізинчик підкрався до Людожера, обережно стягнув із нього семимильні чоботи й повернувся до братів, що сховались у кущах.
– А тепер, – сказав Хлопчик-мізинчик, – тікаймо швидше!
Зібравши останні сили, брати дременули через ліс і невдовзі прибігли до своєї хатини, де на них чекали батьки.
Людожер прокинувся і, побачивши, що хтось украв його чоботи, закричав так голосно, що з дерев обсипався сніг.