– Так і є, – потвердив Пек. – Магія не владна над серцем матері.
– Потім я мав розмову з Коханою, яка присягалася бути мені вірною. – Уста людини скривила посмішка. – Я повернувся на те місце, де бачив чарівника з ножем. Я тремтів, бачачи, як шепочуться страшні дерева, завмирав од незримої присутності духів у їхніх гілках, нерішуче ступав по м'якій землі, що вислизала з-під ніг. Але нічого не боявся я так, як зміни, яка зі мною ось-ось мала статися. Моє дихання прискорилося, а кінцівки не слухались, я розреготався, і це був не мій сміх. Я дивився на себе немов збоку. Діти Ночі – справді могутні чарівники!
– А це не могли бути Духи Туманів? – поцікавився Пек. – Вони роблять людину, що заснула в туманах, іншою. Ти спав у туманах?
– Так, але не певен, що зустрівся саме з Духами Туманів. Минуло три дні, на моїх очах Діти Ночі викопували з ями червоні камені і кидали у вогонь. Камені танули, подібно до масла, а люди молотками били по утвореній масі. Діти Ночі виспівували наді мною свої страшні заклинання. Я забувся сном, а коли прокинувся, всі вони зібралися вислухати мене. У кожного чоловіка і в кожної жінки був свій чарівний ніж. Я заговорив про чарівні ножі для свого племені. Я обіцяв натомість м'ясо, молоко і вовну. Пропозиція їх вочевидь зацікавила. їхня жриця, що говорила за всіх, запитала: «Ради кого ти прийшов?» – «Ради свого племені. Вівці і люди взаємопов'язані. Убивши овець, Звір знищить нас. Я прийшов по чарівний ніж, що вбиває Звіра». – «Ми не певні, – засумнівалася вона, – що наш бог допустить торгівлю з народом Голих Скель. Чекай, ми будемо запитувати». Поговоривши зі своїм і за сумісництвом нашим богом, жриця промовила: «Він вимагає доказу, що твої слова істинні». – «Якого доказу?» – «Бог прорік, що коли ти прийшов ради цілого племені, ти віддаси йому праве око». – «Це єдиний спосіб?» – «Ти можеш повернутися додому з двома очима будь-якої миті. Але тобі доведеться забути про чарівні ножі для твого племені». Хвильку повагавшись, я пожертвував оком. Я жив у Дітей Ночі, поки моя рана затягнулася. Вони визнали в мені сина Тора, бога, що поклав праву руку в пащу звіра. Вони навчили мене кувати чарівні ножі і виявили заклинання, які треба читати, коли виготовляєш їх.
Він заливчасто розреготався.
– Я мріяв потрапити додому і зустрітися із Звіром. Він напевно вже повернувся. Ледве я відчув під ногами рідну землю, як уловив запах вовків. Хижаки не могли знати, що я ховаю під одягом чарівний ніж, який дала мені жриця. Один з них напав на мене, передчуваючи легку здобич, і впав як мертвий, пронизаний ножем. Інші полягли услід за першим. Я йшов з високо піднесеною головою, як людина, що перемогла Звіра! Мати була рада моєму поверненню, але Кохана чомусь уникала мене. Я поплентався до пастухів, що охороняли овець, і пообіцяв провести їх до Дітей Ночі, щоб кожен чоловік дістав чарівний ніж. Я був щасливий знову спати просто неба, загорнувшись у шкури, а пастухи про щось шепотілися до світанку. Вранці я повів їх до північного лісу, прихопивши з собою вовну, сир і катик.[5] Діти Ночі, як було між нами домовлено, розклали ножі на траві в затінку дерев. їхня жриця звернулася до мене: «Ну що твоє плем'я?» – «їхні серця закрилися для мене». – «Тому причиною твоє єдине око. Прийди до мене, і я буду тобі замість очей». – «Ні, – відповів я. – Я зобов'язаний навчити своє плем'я мистецтва володіння ножем, як ти свого часу навчила мене…» – «Ти вчинив, як справжній лицар, – перервала вона, – не ради свого племені, а ради жінки». – «Навіщо тоді бог прийняв моє праве око? І в чому причина твого гніву?» – здивувався я. – «Бога може обкрутити круг пальця будь-яка людина, але з жінкою це не вдасться. Мене спонукає не гнів, а жаль, іти скоро дізнаєшся чому». – З цими словами вона зникла серед дерев. Ми пішли назад, розмахуючи мечами. Звір почув свист металу, він був приречений на втечу… Ми раділи. Дорогою мій дядько – Вождь Мужів – зняв своє намисто Вождя і спробував надіти його на мене. «Ні, – запротестував я, – я цілком щасливий без цього. Одне око – не втрата, поки другим я бачу гладких овець і дітей, що безтурботно граються». Тоді одноплемінники затягли пісню нашою стародавньою мовою – пісню Тора. Я хотів співати разом з усіма, але дядько зупинив мене: «Ця пісня славить тебе, о Покупець Ножа! Ми самі виконаємо її, Торе!» Потім я помітив, як усі обминають мою тінь. Тепер я був богом, подібним до Тора, що пожертвував правою рукою ради перемоги над Великим Звіром.
– Так уже й богом? – не витримав Пек.
– Присягаюся Ножем і Білими Скелями, що богом. Мене пойняв страх. Єдиною моєю втіхою було те, що мої мати і Кохана не називатимуть мене Тором. Але вийшло не зовсім так: Кохана дивилася на мене без тіні усмішки, вона зверталася до мене знаками, як жриці, спілкуючись із богами. Я хотів сказати їй, але мій дядько заговорив од мого імені, немов я був одним з богів, за яких жерці говорять з плем'ям напередодні Іванового дня.
– О, яке дороге мені це свято!
– Не тямлячи себе від люті я йшов до оселі матері. Вона хотіла схилити переді мною коліна. Я сміявся, дивлячись на неї, і це був сумний сміх. Раптом я почув, як хтось покликав мене: «Торе!» На порозі я побачив хлопця, з яким ми разом росли. Він благав мене дозволити йому одружитися із жрицею, моєю Коханою. Він тремтів від благоговійного страху, хоча мене-людини він нітрохи не боявся. Замість того щоб убити його, я промовив: «Поклич дівчину». Вона увійшла і заговорила стародавньою мовою, якою жриці звертаються з молитвами до богів. Вона просила дозволу розпалювати вогнище в хатині цього хлопця і благословення для їхніх майбутніх дітей. Замість того щоб убити її, я промовив: «Так тому й бути». Вони вийшли, тримаючись за руки. У відчаї я кинувся до матері: «Дай мені відповідь, чи може бог умерти?» – і знепритомнів.
– Бідолашний мій боже, – пожалів його Пек, – що ж твоя мудра мати?
– Поки я падав на підлогу, вона все зрозуміла. Прокинувшись, я почув її шепіт: «Живого чи мертвого, колишнього чи іншого я, як мати, прийму тебе». Ми були щасливі, що є один у одного, але одне запитання не давало мені спокою, і я задав його: «Що мені робити з тими, хто називає мене Тором?» – «Той, хто вчинив, як справжній лицар, що під силу лише богові, повинен поводитися як бог, – відповіла вона. – Іншого виходу просто немає. Поки й віку твого, люди будуть тобі покірні, ніби вівці. Ти не смієш їх прогнати». – «Цей тягар не для мене», – признався. «Час лікує. Мине час, і ти не проміняєш свого дару ні на яку дівчину. Увінчай свої чесноти мудрістю, сину мій, адже все, що в тебе є, – слова пісні й поклоніння тобі, як богові».
– Мій бідолашний боже! Але це не так уже й мало.
– Немало, але я пожертвував би всім ради повнощокого малюка, який би роздмухував попіл у моєму вогнищі. – Людина вийняла ножа із землі. – На що тільки не підеш ради овець. Вони – все наше життя. Я не міг інакше…
Жан-Жак Руссо
Королева-химерниця
Давним-давно жив король Фенікс, який любив свій народ…
Король був дуже розсудливий, на відміну від своєї дружини Химерниці. Та мала славу гнівливої і примхливої. Минали роки, а небо все не посилало цьому подружжю дітей.
Королева не давала спокою лікарям, хоча вже не дуже вірила в їхнє зілля. Вона ревно молилася і не скупилася на пожертви.
У храмах служили молебні про щасливе пришестя у цей світ наслід-ного принца – усім потрібний був майбутній король, а не якесь дівчисько. Усім, окрім королеви. Покинувши надію переконати вперту дружину, Фенікс попросив допомоги в мудрої чарівниці, яка сприяла королівству. І та порадила… виявити смиренність і впасти до ніг королеви. Надійним засобом від дивацтв дружини стало дивацтво її чоловіка. «Треба потурати примхам, щоб вони розвіялися, поступатися у дрібницях і відстоювати свою точку зору в головному…» – повчала короля чарівниця. Так Фенікс і вчинив.
Химерниця, боячись, що на тлі покірливого Фенікса виглядає справжньою навіженою, відповіла, що в його вибаченнях, від яких відгонить сарказмом, вона вбачає значно більше зарозумілості, ніж у його минулому диктаторстві, але вона, розумніша, традиційно піде на поступки.
– Мій чоловіче і володарю, – голосно мовила вона, – наказує мені народити хлопчика: я пам'ятаю свій обов'язок і не ризикну не послухатися!
– На жаль, – зітхав король, виходячи із зали, – чоловік навіженої приречений пошитися в дурні!
Мудра чарівниця розважалася, як могла: натякнувши королю, що зірки провіщають хлопчика, вона пообіцяла королеві дівчинку.
Одного її слова вистачило, щоб навіжену Химерницю перетворити на наймудрішу із жінок. Як ніколи ласкава й увічлива, вона постійно намагалася вивести із себе короля і весь двір: замовила такі дитячі дрібнички (нібито для хлопчика), які здавалися безглуздо розкішними і для дівчинки, зажадала негайно знайти вихователя і наставника для майбутнього принца.
Певна, що народиться донька, вона не вгаваючи говорила про сина і в приготуваннях не пропустила жодної дрібнички, відводячи від головного. Вона запропонувала запровадити новий звичай: сановникам вітати новонародженого принца урочистою промовою. Фенікс заїкнувся був про придворний етикет: нічого, мовляв, виспівувати як соловейко перед крихтою, яка не те щоб відповісти – просто нічого не зрозуміє.
– От і добре! – пожвавішала королева. – Вашому синові піде на користь, якщо всю нісенітницю, яку йому так чи інакше доведеться вислухати, він пустить повз вуха раніше, ніж зможе її зрозуміти!
Король відступився й підкріпив свою поразку указом.
Нарешті в королеви почалися перейми, а народила вона дівчинку… і хлопчика. З першого дня їх одягали однаково.
Королева не одразу дізналася, що народила двійню, адже мудра чарівниця спочатку сказала їй про народження доньки. Але, побачивши дитину, вона зробилася сумною: коханий чоловік може засмутитися. Так чарівниця підготувала вихід маленького принца, напевно знаючи, що королева буде йому невимовно рада. У результаті королеві спадкоємець став миліший за принцесу, тоді як король Фенікс із солідарності з дружиною вже вітав доньку як бажанішу дитину. З того дня королева весь свій час присвячувала синові, а король – доньці.
Надходив час хрестин. Удосвіта мудра чарівниця вже була в королівських покоях:
– Перш ніж свята вода стане між немовлятами і білою магією, я обдарую їх якостями вам до вподоби та новими іменами.
Між чоловіком і дружиною спалахнула суперечка: Фенікс бачив своїх дітей розумними, а королева – вродливими.
Чарівниця підказала розумний компроміс: король вибере якості, гідні хлопчика, а королева – дівчинки. Королю таке рішення сподобалось, адже так спадкоємець престолу буде позбавлений безглуздої материнської забаганки. Побачивши няньку з дітьми, король узяв на руки принца, а на принцесу глянув очима, повними жалю. Химерниця кинулася до принцеси.
– Ви змовилися проти мене, – напустилась вона, – але я буду не я, коли зроблю так, щоб фокус короля, хоче він того чи ні, пішов на користь одній з його дітей! Хай буде принцеса цілковитою протилежністю принцові, хоч якою би вдачею його нагородив король.
– Коли так, – розгнівався король, – доньку, якою ви нехтували з дня її появи на світ, я зроблю досконалістю, щоб допекти вам. Хай мій хлопчик виросте на вашу подобу!
Принца назвали Капризуном, а принцесу – Розумницею, от тільки дітей їхні вінценосні батьки щасливо переплутали.
Король, певний, що тримає сина, колихав на руках доньку, збита з пантелику королева мала за доньку сина. Скориставшись цією плутаниною, мудра чарівниця обдарувала дітей тим, чим належало. Так принцесу нарекли Капризухою, а її брата Розумником. Попри витівки королеви Химерниці, все склалося якнайкраще.
Шарлотта Комон де Лафорс
Маг
Жив-був король, відомий у народі як Добрий Король. І любов підданих, і пошану сусідів він заслужив своїм благочестям і справедливістю.
Добра слава про нього привела в королівство вінценосного гостя: приїжджий король попросив Доброго Короля вибрати йому наречену. Добрий Король пообіцяв йому руку найгарнішої своєї племінниці Ізени.
Сурми сурмили про весілля, що от-от мало відбутися, а стільки гостей не збирало ще жодне свято. Принци крові все прибували і прибували, але не було серед них рівних повелителю Далеких островів, про якого ходили балачки, що він – могутній маг.
Він покохав Ізену, тільки-но її побачив, і не з тих він був, щоб покірливо поступитися нею щасливішому суперникові. Принц був певен, що на його пропозицію, якби він устиг засвататися першим, Добрий Король нізащо не відповів би відмовою.
Віддзвеніли весільні дзвони, але не обійшлося без чарів з боку принца з Далеких островів: скоряючись чаклунській силі, першої шлюбної ночі молода покинула спальню і пройшла до кабінету, де її незабаром і побачив маг.
Ставши на коліна, принц з Далеких островів освідчився їй, і взаємність, із якою вона йому відповіла, навряд чи була навіяна чарами.
Нічого не приховав щасливий закоханий від своєї дами серця: виявляється, замість неї він підіслав молодому служницю, і обдурений чоловік не помітив підміни. Ізена лише посміялася із законного чоловіка, а на світанку прийшла до нього, ніби нікуди й не відлучалася. Так тривало три ночі.
Король, певний, що дістав Ізену, думав про себе як про найщасливішого серед смертних, а маг, сяючи непідробним щастям, вигравав турнір за турніром, кожну перемогу таємно присвячуючи своїй обраниці.
Весільні бенкети нарешті скінчилися, гості роз'їхалися по домівках, і молодий король, попрощавшись із тестем, повіз молоду королеву до свого замку.
Королева чекала дитину, яка, ледве з'явившись на світ, виявилася незрівнянним красенем. Хлопчикові дали ім'я Карадос. Король, упевнений у своєму батьківстві, любив сина не менше, ніж королева. А принц дорослішав напрочуд швидко. У дванадцять він справляв враження вісімнадцятирічного. Він перевершив усіх своїх вчителів. Танці, співи, верхова їзда, фехтування, історія – за його талантами ховалося щось більше, ніж блакитна кров. Він так начувся про двір Доброго Короля, що всією душею прагнув до нього. Та батьки не поспішали благословляти його в дорогу – так їм не хотілося відпускати ненаглядного спадкоємця. Через це принц занедужав. Довелося відпустити укохану дитину, яка марніла просто на очах.
У королівстві діда з Карадосом обійшлися ласкаво. Там принц продовжував удосконалюватися в науках і мистецтвах. А коли почалася війна, він пішов воювати і здійснив такі подвиги, що ім'я його було у всіх на устах. Одного разу, Карадосу минуло тоді вісімнадцять років, Добрий Король був іменинник. Це свято традиційно відзначалося з нечуваною розкішшю, і жоден прохач не покидав Доброго Короля, не діставши того, що він хотів.
У просторій залі стояв його трон, з висоти якого невсипуще королівське око помічало всіх гостювальників. І серед галасливого почту Доброго Короля та його дружини не було придворного мужа чи дами, які могли змагатися красою з принцом Карадосом.
У розпалі свята з'явився вершник на чудовому білому жеребці із золотою гривою. Він упевнено тримався в сідлі, його блакитний камзол був перехоплений багатою перев'яззю, а в піхвах стримів меч, оздоблений сліпучим камінням. Незнайомець був прекрасний, мов ангел: льняне волосся вилося по плечах, голову вінчав вінок із синіх незабудок, обличчя осявало дивне світло. Він наспівував на скаку, і голос у нього був надзвичайно гарний.
Він ураз спішився, і королівські конюхи відвели жеребця до стайні. Непроханий гість пройшов до тронної зали, ловлячи на собі захоплені погляди. Розкланявшись із вельможами, він схилив коліна перед Добрим Королем і опустив до його ніг меч.
– Сер, – почав він. – Прохачем прийшов я до вашої високості, маючи надію, що в день ваших іменин ви не відмовите зробити мені ласку.
– Ми всі обернулися на слух, о чужоземець! Сьогодні я задовольняю всі прохання. Виконаю будь-яке ваше бажання – даю слово короля.