Стоїть сосонка, розібрана, темна, дивується, ради собі не дасть: що се таке?
Її розібрали? За неї зовсім не дбають?!
Се була правда – за неї ніхто більше не дбав. Всі зайнялися тими лакоминками та цяцьками, що здіймано з неї. Все те було поділено поміж дітьми. Навіть Івась добув, з ласки няньчиної та малої панночки, кілька золотих горіхів, червоних яблучок, цукерків у кошику маленькому, солодкого коника і паперову золоту рибку! Боже мій, чи то ж не втіха?
Аж уночі снилось Івасеві те свято та осяяна сосонка – все те диво, що він бачив.
Другого дня вийшов Івась на подвір'я до батька, а батько вже коня запряга. Бачить Івась – виволокли слуги з будинку сосонку й кинули її надворі, біля дровітні; сказали, що вдень багато гостей буде, то не потрібно, щоб таке чепірадло в світлиці стояло. Лежить бідна сосонка, розчепіривши те обдерте гілля… Вчора вона була така велична, а тепер?. Глянув Івась та аж йому шкода стало. Не знав він того, що й з людьми часто так буває!
Дививсь, дививсь Івась та й заманулось йому взяти додому тую сосонку; на ній пак були ще недогарки, стреміло кілька золотеньких цяцьок, обривків ланцюжків паперових. «Можна дома показати, а як ще те почіпляти, що пани дали, ото-то здивуються наші! – думає Івась. – Куди пак! Яблучка та золоті горіхи на сосні – аж п'ять, – чи в хуторі таке бачили?»
Спитали в двірника, чи не можна б узяти сосонку?
– Та можна, – каже, – нащо вона тепер здалась? Тепер вона нікуди не годна!
Як то було сосонці слухати отаке?!
Поїхали наші, повезли сосонку до свого двора. От уже й до лісу під'їхали; всі дерева так дивуються: що се таке зі сосною сталося? Стовбурець управлений в перехрестя, на вершку золота звізда стремить!.
– Подивіться, – каже берізка, – які на ній ланцюжки рожеві!
– Ет, – цвірінькнув снігирчик, – не хотів би я й ланцюжків, хоч би й рожевих! Нема в світі кращого, як воля!
Приїхали наші, втягли сосонку в хату. Гомін такий знявся! Івась розповідає, показує цяцьки, діти всі щебечуть, дивуються!. А ввечері Івась таки почепив на сосонку все, що мав, ще й недогарків кілька позосталих запалив. От так утіха була малим.
Та не довго й тут була шана сосонці: через день діти витягли її на двір і поставили її коло порога. Нічогісінько вже на ній не було!. Єдину втіху мала вона в тім, що розповідала горобчикам, які сідали їй на гілочки, яка то їй честь була у панів того вечора!.
А згодом побачила сосонка, що стала вона сохнути, жовкнути…
Одного дня Іван і каже батькові:
– Тату, порубайте вже сосну на дрова, бо вже вона пожовкла!
А батько одказує:
– Нащо її рубати! Краще я поставлю її замість віхи, отам, на дорозі, бо тепер раз у раз метелиця дорогу замітає; вже нащо я дорогу знаю, і то вчора блудив. Нехай хоч сосонка для прикмети на дорозі стоїть.
Поставили сосонку на полі, при дорозі. Стоїть вона, людям дорогу показує.
Одного разу їде Івась у санках з батьком та й каже їй:
– Бувай здорова, сосонко! Уже я з дому від'їжджаю! Прощавай!
«Що се таке? Чого він прощається?» – дума сосонка.
А воно й справді те було, що Івась від'їжджав. Приїхала якось до них Максимова кума, ота нянька, та й почала казать, що її пани шукають хлопця до послуги в горницях і що добре було б віддати в ту службу Івася; намовляла, що він собі одежі й грошенят заслужить та й в люди потроху вийде. Як почала вмовлять, то й одвезли ото Івася, за яким часом, на службу до панів.
Та щось не дуже-то йому на тій службі повелося. Не сподобалось йому… Перше всього ймення йому перемінено: був він Івась, а то став уже «Ванька»; потім дали йому таку вузьку та тісну одежину, посадили в прихожій, а часом пошлють куди. Туряють Івася пани, штурхають у потилицю слуги. Одно слово, за попихача в усіх. Одного разу старший слуга так побив Івася за якісь панові чоботи, що Івась довго плакав… А другого разу горнична за ножі набила…
– Ні, годі сього! – зважив сам собі Івась і задумав утекти.
Була масниця, був у панів великий бенкет; в будинку знявся такий шарварок, що ніхто й не зауважив, як зник Івась. Огледілися потім: «Де Ванька? Покличте Ваньку!» А «Ваньки» вже й сліду нема – за містом уже!
Іде Івась: уже він далеченько в полі опинився, вже не боїться, що ось-ось наженуть!. І так йому любо, що то він на волі, навіть не холодно здається, дарма що й сніжок іде. Просторо так навкруги, повітря таке чисте, та біло, біло так усюди!.
Але ж от погано, починає смеркати, та й сніг дедалі більший та більший віє, та ще й вітер його крутить, аж іти тяжко. Мете… Ох, Боже мій, та де ж вона та дорога? Лишенько! Збився Івашко з дороги! Кидається він то в той, то в той бік, сльози рвуться з очей, бо нічого не вдіє! Не знає вже, де він і що… Може, воно недалеко від дому, а може, – зовсім не туди він іде, куди слід! «Боже мій! – плаче Івась, – що ж се зі мною буде? Замерзну я в полі!» (А вже й так ноги дуже померзли!) Плаче бідний Івась, крізь завірюху нічого перед собою не баче. Коли се дивиться – щось мріє… Перше злякався, думав, що вовк; коли ні: то дерево… Боже мій, та се ж та сосонка, що батько Івасів поставив; он і друга віха! Зрадів Івась, де в нього й сила знов узялася. Бреде через замети. О, тепер він вже знає, куди йому держать! Тепер він доб'ється додому.
Добився! Ось і хата його. Дома ще не сплять, у хаті світиться – вечеряють, либонь. Підійшов Івась під двері, боїться й у хату йти, щоб не сварили, що втік. Почула мати:
– Цитьте, – каже, – діти, мовби щось плаче, чи що!
– Та то вітер у комені, – каже батько.
– Та ні, бо таки не вітер…
Коли відчинили двері, аж то Івась у сінях!. До нього, питають:
– Що се таке?. Звідкіля се він?
А він ледве промовляє за слізьми:
– Я покинув, я не можу там бути, там мене б'ють усі… Я не можу!
Що ти будеш казать дитині, як воно отаке бідне, плаче, тремтить, руки подубли!.
– Моя доленько! – скрикнула мати, роздягаючи Івася та придивляючись на нього при світлі.
– Та яке ж ти худе стало! Яке ж то тобі лишенько було!.
Відігріли Івася, нагодували, положили спати на печі. Другого дня встав Івась, виспаний, та такий радий, що то він дома, на волі! Ніхто його не ганяє, ніхто стусанів не дає!. Побіг з братом Андрійком надвір, а далі в лісок та на поле. А за околицею вже й дорогу свіжу протерто – саме на торг люди їхали. Побігли хлоп'ята з ґринджолятами тією дорогою. Ось і сосонка знакомита!
– Спасибі тобі, сосонко! – каже Івась. – Адже якби не ти, то я був би замерз!
– А бач, – каже сосонка, – а ти казав, щоб мене на дрова порубали! А от якраз я тобі в пригоді стала!. Та й двірник помилився; казав, що я ні на що не здатна, – а ось дарма, що я пожовкла, проте здаюся на користь!
Похитується сосонка, думоньку гадає… Прилетіли до неї пташки, вона й каже їм:
– Полетіть до моїх сестричок та розкажіть їм про всю пригодоньку мою…
Леся Українка
Лілея
У невеличкій кімнаті лежить на ліжку слабий хлопчик. Лежить він, не спить, дивиться, широко розкривши оченята, на вікно, заслонене хустиною: хустина не зовсім заслонила вікно, збоку трохи видко шибку й видко, як падає смужка блакитного світла аж додолу…
– Павлусю, куди ти так дивишся? – спитала мама хлопчика, бо то ж мама сиділа й гляділа свого слабого синка.
– Та я дивлюся на ту смужку. Мамо, звідки вона? З чого вона? – сказав хлопчик.
– То місяць так світить, Павлусю, то світло, а заслонити вікно, то й не буде смужки. Може, заслонити? – сказала мама.
– Ні, не треба, – так гарно.
– Не дивись, Павлусю, краще засни, – ти ж слабенький, тобі треба заснути.
– Мамочко, я ще не хочу спати, мені так гаряче… Я не буду спати, краще ти мені казочку розкажи.
– Яку ж тобі, моя дитино, казочку розказати?
– А от ти колись мені розказувала про тих маленьких діточок, що то живуть у квітах, вони звуться ельфи: ти казала, що в кожній квіточці живе маленький ельф або ельфа, що вони щоночі виходять з квіток і грають, танцюють, співають. Мамо, а яка найстарша ельфа?
– Вона, Павлусю, зветься Лелія, бо живе у самій найкращій лелії в світі. В якій квітці ельф живе, то так і зветься, як та квітка.
– Мамочко, голубочко, – почав просити Павлусь, – розкажи мені що-небудь про тих ельфів, я так люблю, як ти про них розказуєш.
– Ні, Павлусю, вже пізно ті казки казати, нехай-но завтра вдень, а то тепер спати пора. Се казка довга, все одно не скінчу, то ти все будеш думати про неї та й до світу не заснеш. От краще я заслоню від тебе свічку, то ти собі спатимеш, а завтра встанеш здоровеньким, будемо тоді й казки казати і все гаразд буде. Спи, моє любе хлоп'ятко!
Мама заслонила свічку великою книжкою, щоб світло не падало Павлусеві в очі, поцілувала Павлуся, мовивши «добраніч», а сама сіла на крісло біля його ліжка з шиттям в руках І ждала, поки він засне. Але Павлусь не спав, він дивився, як мама шиє. Голка все блись, блись… Тепер вже не так хутко.
Далі Павлусь почав знову дивитись на ту ясну смужку, що падала з вікна. Він все думав про мамині казки: «Яка то шкода, що мама не хотіла казати мені казки. Тепер так нудно. Коли там ще я засну… А яка та Лелія? Чи така маленька, як усі ельфи? Мама каже, що ельфи такі, як метелички маленькі… Яка тая Лелія?» Павлусь дивився на смужку і все думав, думав, довго так…
І от здалося йому, що смужка та затремтіла, почала тремтіти, мовби хто заслонив її тінню. Павлусь підвівся трохи, глянув, – коли бачить, аж проти нього стоїть якась постать, немов людська. Він спершу злякався трохи, потім же бачить, що то щось зовсім не страшне, – таке маленьке, немов якась дівчинка малесенька; от він і нічого, перестав боятися. Дивився на ту дівчинку, а вона така гарнесенька: очиці ясні, кучері довгі, сріблясті, сама в білій, прозорій шаті, на голівці малесенька золота корона, ще й крильцята має хороші та барвисті, як у метелика, так і міняться різними барвами, немов тая веселка. В рученятах у дівчинки довге стебло, квітка білої лелії, і пахне вона на всю хату. Павлусь глянув на дівчинку і зараз якось пізнав, що це Лелія, – а він же так хотів її побачити.
– Ти Лелія? – спитав він у дівчинки.
– Так, я Лелія. Я чула, як ти про мене розпитував, от я й прийшла до тебе. Ти радий?
– Радий, дуже радий! – покликав Павлусь і простяг до неї обидві руки.
Лелія усміхнулась, та так любо, аж в хаті ясніше стало і місячна смужка порожевіла.
– Може, ти хочеш зо мною куди полетіти? – спитала у Павлуся Лелія.
– Як же я полечу? Хіба в мене є такі крила, як у тебе? – сказав Павлусь. – Я не вмію літати.
– Ну то я тебе візьму на руки.
– Ти, – ти ж така маленька, а я більший від тебе, я тяжкий.
– То нічого, – сказала Лелія і знову усміхнулась, потім торкнула Павлуся квіткою своєю, і раптом Павлусь почув, як він сам зробився квіткою, тільки не лелією, а рожевим маком. От Лелія взяла його в ручку, притулила до себе і швиденько вилетіла з хати в садок.
– Ну, Павлусю, куди ж ми полетимо? – спитала Лелія.
– Куди хочеш, – відповів Павлусь, бо він, хоч і зробився квіткою, однак міг словами говорити.
– Понесу ж тебе он у той панський садок, що то на горі: там ростуть мої сестри, лелії, може, вони нам що цікавого розкажуть.
І Лелія знялась угору, швидко, швидко полинула, далі спустилась у панський великий сад. В саду стояв пишний палац, у деяких вікнах в палаці було світло: видно, пани ще не спали. Але в саду не було нікого. Лелія стала просто в квітнику, а там же то лелій білих – сила. Тихо-тихо так стоять і не хитаються.
– Ото сплять, – гукнула до них Лелія, – і не чують, що ми коло них. А вставайте лишень, ви, – і Лелія торкнула їх своєю квіткою.
Раптом всі лелії захитались і заговорили, з кожної квітки виглянуло бліденьке личко ельфика.
– Вибачай, сестрице, – забриніли вони, – якби ти знала, як ми пізно поснули.
– А чого ви пізно засипляєте? Хто ж вам спати не дає? – гнівно Лелія спитала.
– Ох, нам же нема спокою ні вдень, ні вночі. Ох, бідні ми квіти!
– Що вам таке? Чого ви бідкаєтесь?
– Та де ж нам не бідкатись! Удень нас полють, руками займають, листя обривають, а часом і віку збавляють, гострим ножем стинають, несуть нас у велику хату, у панську палату, поставлять у воду, гублять нашу вроду. Ох, сестрице, скільки нас погинуло, любий світ покинуло… От було недавно свято, – скільки ж нас було потято!
– Бідні, бідні мої сестриці, – мовила журливо Лелія, і в очах слізоньки заблисли. – Що ж, мої любі, за те маєте вигоду, глядять вас, жалують, втішаються вами, поки ви в садочку – життя ваше красне.
– Ой, не красне воно, не красне, – життя наше нещасне. Скільки в садочку стояли, щастя-долі не знали…
Темненької ночі ми, до сну охочі, головоньки схилимо біленькі – де візьметься панство вельможне, заможне, паничі й панянки молоденькі. Веселі співи гучні, музиченьки бучні не дають нам спати до півночі… Нащо нам вигода та така догода! Ми зовсім до неї не охочі…
Замовкли бідні лелії і низько посхиляли свої білі головоньки.
Коли се одчинилися в палаці великі скляні двері, і вийшла молода панна, убрана в хорошу білу сукню.
Вона сіла на ґанку і якось неохоче дивилася на той садок, залитий місячним сяйвом.
– Ах, як голова болить, – мовила вона сама до себе, – навіть по ночах спати не можу! А се все з нудів, я знаю. Де ж таки! Гину тут на безлюдді, в селі. Сиди цілий день, як заклята, нема з ким і слова мовити. Правда, увечері гості приїздять, але то такі гості!.. Вони вже мені обридли. Та мені тут все обридло: і садок, і сей дім, і квітки. Все у нас таке нецікаве, от хоч би й сі квітки. Хто ж видав, насадити таку силу сих лелій, та ще й білих! Якби хоч лелії які цікавіші – рожеві чи пасаті, а то… Вже білі лелії можна знайти у кожному міщанському, та навіть у хлопському садку. А пахнуть як, аж в голові морочиться, жодної делікатності нема в тих квітках. Піду звідси, а то ще гірше голова розболиться! – І панна пішла знов у палац, причинивши з досадою двері.
Лелії так стало шкода своїх погордованих сестриць.
– Шкода мені вас, дуже шкода, – мовила вона до них, – та що робити, коли я не маю сили перенести вас звідси куди-інде. Нічого я вам не пораджу, мої безталанні.
Лелія пройшла стиха біля всіх лелій, журливо дивлячись на них, коло крайнього кущика вона спинилась.
– А де ж моя сестра наймолодша? – спитала, показуючи на порожнє місце скраю.
На відповідь лелії знову забриніли:
– Немає сестриці, немає – в іншому садочку процвітає. Віддала сестрицю нашу панна: випросила дівчина Мар'яна, за щиру свою роботу влітку випросила щонайменшу квітку. Немає сестриці, немає, – в іншому садочку процвітає.
– Треба буде її відвідати, як там вона в іншому садочку мається, – мовила Лелія і хотіла ще про щось розпитати, але Павлусь попросив летіти далі. Сказав, що йому тут невесело, – лелії засмутили своїми розповідями.
– Ну, то полинемо у велике місто, там, може, щось веселіше побачимо.
Лелія знялась вгору, і в одну мить Павлусь побачив велике місто, широкі вулиці, блискуче світло, розкішні крамниці, а на вулицях, – що того люду! Люди метушаться, – ті сюди, ті туди, аж в очах миготить! Павлусь і Лелія тихо полинули понад юрбою і придивлялись до крамниць, там-бо у вікнах було виставлено багато всякого дива, там і ляльки, там і цяцьки, там і ласощі різні, і золоті оздоби, і сукні коштовні, і книжки з малюнками… та де! Всього ані списати, ні переказати, що там було!
Лелія спинилась біля одної дуже великої крамниці, там в освіченому вікні стояло багато квітів. Хороші то були квіти! Яких тільки там не було, – всякі були, які лиш є на світі!
Були навіть такі, яких ніде не буває… Рожі, лелії усяких барв, конвалії, фіалки та ще якісь дивні, сріблясті й золотисті квіти, хто їх зна, як і звуться. І всі ці квіти у віночки звиті та в пучечки пов'язані, а деякі так галузками порозкладені, та все такі розкішні та красні, аж сяють.
Павлусь аж руками сплеснув:
– Ох, які ж красні квітки. Я таких ще й не бачив.
– А от я тобі покажу, коли хочеш, де їх роблять, – і Лелія знялась вгору з Павлусем, аж на четвертий поверх тої ж таки самої кам'яниці. Павлусь глянув, бачить, – якась кімната з голими стінами, брудними, серед хати довгий стіл, нічим не накритий, а на столі купа різних шматок, дротів, бавовни, ниток, стоять слоїки з клеєм, в них повстромлювані квачики, в мисочках розпроваджені фарби різні, позолота, і всього того так багато, всюди такий нелад! За столом, на лавках, сидять дівчата, убрані по-міському, але надто вбого, запнуті брудними хвартушками; кожна дівчина має ножички і багато маленьких щипців, колодочок, лещаток; перед кожною дівчиною лежить купа отого шмаття та дріб'язку.