Стрілець пошкробався ще раз у голову та хотів щось казати, але лісовик ухопив єго за прошивку та і натис у плай, давши ему ще здоровий кулак у потилицю на дорогу, а то такий, що і нестямився неборак, як став і на шкляній горі, і у кришталевих дворах Даждбога, що саме тогді збирався зі сонечком виїжджати. Як же ж уздрів він стрільця з туровим серцем, так і врадувався велико, та й став у него питати, яку він нагороду собі хоче, а той став усе ему так казати і так робити, як єго лісовик учив. Як же ж уперся він на млинці, то уперся так, що ніщо було вже робити, так Даждбог до него і каже: «Ну добре, на ж тобі отсей млинець, але уважай, що з ним робитимеш, бо ви, люде, ніколи не знаєте з вашого щастя користати, але всігди таке з него зробите, що найбільше щастє вам у найбільше нещастє переводиться». Се сказавши, упхав єму млинець у торбу, аж тут як ударить грім! Наш стрілець упав неначе неживий на діамантові помости у кришталевім дворі світлого Даждбога на шкляних горах.
Чи мало, чи довго він так без пам'яті лежав, аж тут промітуєся, аж він уже не в Даждбожих теремах, але у себе дома, під вікном на приспі.
«Гм, – думає він собі, – хіба ж отеє не дивний та не чудний мені сон снився? Такий, мабуть, і розумній моїй жінці ніколи не сниться! А претці таки се не сон був, а правда, бо ось у торбі і дивний той млинець, а під язиком корінець, і в потилиці чую ще добре той кулак, що мені єго лісовик на дорогу дав. Але що мені з него? Який сам зроду дурний та божевільний, такого другого дурня послухав, того лісовика з зеленою бородою!. Не лучче ж було мені набрати повну торбу золота або діамантів, як правити отсю пусту забавку, та ще за ню і такого грому від Даждбога вислухати, що мені виділось, що мене моя стара отеє так гарно макогоном уцідила, як то она часом з примхи любить! Гай-гай!. Але треба іти сей млинчик де на смітє кинути, а то як стара вздрить, то не бійся, що не тямитиму до нових віників!»
– Капустяна ти головко, – обізвався єму лісовичок з-за плечей, – чи ти би лиш діправди отсей премногоцінний млинок на яке там небудь смітя не кинув? Гай-гай, які ж то ви, люде, дурні! Хіба ж ти не знаєш, що сей млинець має таке до себе, що як скоро ним лиш покрутиш, так млинчик тобі зараз і намеле, що би твоя душа не запрагла. А як схочеш, щоби твій млинчик станув, так лиш скажи: «Млинчик, млинчик, ну же стій, бо так хоче мельник твій!», – се сказавши, знимидів лісовик, а наш стрілець, як зроду не лінивий був, так зараз взявся до свого млинця: «Змели мені зараз тут такий замок красний та дорогий, аби такого і в царя не було, у тім же замку золота, та срібла, та всякого добра повно а повно, а наоколо замку усілякі сади, та квіточники, та водостоки, та холодки, а то все у золотих парканах треба!»
Млинчик лиш заторкотів, і відразу сталося усе, що він казав і як він хотів, – і замок, і городи, і сади, і усе так дійсно, як він се собі бажав, навіть і такий зелізний паркан з позолоченими головками, як у самого губернатора у Львові.
Наш стрілець аж нестямився з радощей! «Таже се добре! – думає він собі. – змели мені зараз так, щоби мені і моя стара, і мої діти лежали собі у шовкових перинах та у золотих ліжках, і то всі у тоненьких білих сорочках. А коло них аби стояло сто служниць напоготові, і то з усілякими шовковими та дорогими уборами, з такими, аби їх і в цариці не було. А я сам аби став у такій дорогій ловецькій уберії, в якій ходить сам цісар».
Млинчик лиш заторкотів, та й усе сталося на млі ока, і ще краще, як він сам собі се думав.
Млинчик і став. Тогді увійшов наш стрілець у замок і не міг начудуватися та надивуватися усьому гараздові та всім припихам, які він тут уздрів!. Таке ему навіть і не снилося! Стара єго аж пихтить у шовкових перинах, а діточки аж рученятка порозкидали на білих, як лебідь, подушках!
Стрілець наш махнув тихонько на челядь, аби мовчала, а сам пішов гледіти трапезної світлиці, бо хоть і з'їв він від лісовика грушку, то однако ж від того кулака, що дістав був від него у потилицю, знов ему зголоднілося, а то, мабуть, чи не дужче, як учора на підвечір у лісі, бо се вже і днинка зробилася, і сонечко уже сходить, таке ясне та рожеве!
Найшов він і трапезну світлицю, але що з того? Кедрові великі столи стояли рядами, позастелювані білими та тоненькими, як папір, обру-сами, а на них стояли самі золоті, та срібні, та кришталеві миски, та 4\3 полумиски, та блюда, всякі знаряди, як у якого царя, але усі порожні! Так він зараз до млинця: «Змели мені зараз тут усілякої панської страви та лакіток і ласощів, щоби аж столи повгинались! А для моєї старої намели повну оту велику миску пирогів з сиром та з шкварками, але так, щоби у сметані аж плавали, бо она нічого так у світі не любить, як пироги в сметані! Оногди у кума Андрія на хрестинах як ухопила зненацька один пиріг, то так їй в горлі став, що мусив я їй чимало кулаків у потилицю надавати, доки аж песій пиріг пішов собі туди, куди ему треба! А змели так, млинчику, аби на обід прийшов до мене і кум Андрій з кумов та з усьою родиною, і кум Панько з усіма, і кум Дмитро, і Василь, і Петро! А Дмитро аби приніс сюди той свій золотий топірчик, що я в него в-же два роки як торгую, та годі з ним сторгуватись, бо тілько за него править, що і цар би за него тілько єму не дав. Але нині мусить він мені єго продати, хоть аби там не знати що!»
Ще стрілець се і не проказав гаразд, аж уже і все так сталося, як він хотів. Яка вже тут страва не поставала на усіх столах! А у найбільшій мисці не пироги тобі, ні! аж плавають у молоденькій сметанці та в свіжих шкварках!. А ось вбігає вже і єго стара, Солоха отеє, з усіма діточками, що так за нев, як ті бджоли за матков, і рушили!. Солоха ж зараз до стрільця, свого мужа отеє:
– А се що, Семене? Чи ти лиш се дістав сеї ночі з папороті цвіту? Я сама себе не тямлю! Чи отеє я лиш з ночі з лободов якого дурману не наїлась?
– От заткайся, стара, та сідай борше до пирогів, доки ще гарячі, а то вистигнуть! – каже стрілець. – Уповідати буде і відтак час, як собі покуштую отсего печеного поросятка з начиночкою. Бо хоть і от-сей солонинков шпікований та у квасній сметанці жарений зайчик не на вбій, то все я таки до печеного поросятка з начинкою, кат мене не взяв! Та лиш не квапся, стара, так дуже, як оногди у кума Андрія, аби не було знов так… Лиш не сердься так зараз, прошу тя, бо ти знаєш, що нині Івана Купала, так зараз і повен двір гостей навалить, а Дмитро з тим своїм красним топірчиком также. А слухай, на подвір'ю вози заторкотіли! Се вже они, се наші гості! Але ти не вставай! Сиди собі лиш за столом коло пиріжків, а я піду їх тим часом зустрі чати та їх право сюди уведу. Тож-то вже будуть дивитися на твої коралі з дукатами!.
Як тут гості посходилися, як они віталися, як дивувалися та як випитувалися – то много би оповідати, та ніщо слухати. Тілько лиш скажу, що всі собі добре підхмелилися, навіть і наш стрілець, хоть і не горівкою, але годованими угорськими винами. І Дмитро став тог-ді і казати до него:
– Гай-гай, куме Семене, які-то ви щасливі! Коби мені ваш млинець, то знав би я, що з ним робити!.
– А що ж би ви з ним зробили, куме Дмитре?
– Я би зараз біля вашого замку зробив собі велике море з приста-нев, а в тій пристані такий гарний корабель, аби такого і-не було на світі, з усіма стерниками, керманичами, матросами, доста того, з усім а усім знарядом. Я сам зробив би ся калфов того корабля та собі хоть до осені тим голубим морем погуляв! О, ви не знаєте, куме Семене, яка тото розкіш по тім синім морі без краю гуляти!
– Ба, я волію собі вже з тугим луком або з ясним кресом по тих темних дебрах. Але що ж робити? Кождому своя охіть. А що дасте ми, аби я вам свого млинця позичив до осені?
– Топорець!
– Давайте сюда!
– Тут маєте!
– Ось вам і млинець. А як схочете, аби він вам і море, і корабель, і що схочете намолов, то лиш покрутіть.
А Дмитро як був зроду прудкий та ще до того і трохи підхмелений, так зараз і закрутив млинцем: «Змели мені так, аби я зараз серед моря зробився калфою у найкращім кораблі геть з усім знарядом!»
Так відразу і став він серед моря у пишнім кораблі з гордими кафта-луками та пишними парусами, а около него вся служба і та старшина корабельна, що ему так низько і кланяється, звичайно, як своєму кал-фі. А він так згорда і промовив до них:
– Ну, хлопці, тепер підемо хіба снідати?
– Авжеж, пресвітлий калфо, – каже корабельний староста, – суте та пресуте сніданє на столі, але що з того, коли хоть усего є в кораблі, чого душа бажає, а лиш одного нам брак.
– А то чого би? – питає гордий калфа та й ухопив за свій млинець.
– Солі, світлий пане!
– Солі? – аж зареготався Дмитро.
Господи! Як не заторкотить наш млинчик, як не стане сипати солі! Так сипле, так сипле, як з міха, аж тут і стали стерники кричати:
«Годі вже, годі тої солі, а то затопить зараз цілий корабель!» Настрашився і калфа наш гордий, – але що було робити? Він знав промовити до млинчика, аби рушив, а не знав, як єго зостановити. Отже, ніщо було діяти, мусили той коштівний млинчик з корабля у море кинути, а то був би цілий корабель затопив. Але млинчик ще і у морі меле собі ту сіль; для того ж то море, таке водно солоне і до сьогоднішньої днини, і буде собі солоне, аж доки якому розумнакові не вдасться того млинчика з моря видобути.
Іван Нечуй-Левицький
Два брати
Водному селі жив собі убогий чоловік Петро Клепало з жінкою Марусею. Вони мали двох синів парубків. Старший звався Юрко, а менший Улас. Обидва брати були схожі лицем, чорними високими бровами та чорними кучерями. Обидва були гарні, високі, рівні станом, та не схожі вони були душею. Юрко був розумний, хитрий та підлесливий. Улас любив мовчати і не любив нікому кланяться та кориться.
– От люба в нас дитина Юрко! – часом говорила Маруся до чоловіка. – Приязненький та ласкавенький, хоч у вухо вбгай; а про Уласа не знаю, що й казать.
– Та й я не вгадаю, що воно за людина, – говорив старий Петро. – Чи він дуже розумний, чи дуже дурний; чи він добрий, чи бундючний, чи лихий. Мовчить собі та й мовчить. Хоч і увивається коло роботи добре, але якийсь неласкавий вдався: не поклониться, не подякує; все поглядає на людей або скоса, або спідлоба.
А Юрко все запобігав ласки в батька та в матері, та підлабузнювавсь до їх.
Тільки оце стара було позіхне, Юрко вже й подушку підкладає їй під голову. Заплямкає мати після обіда губами, Юрко вже й подає кухоль з водою. Чи хоче батько вийти з хати, Юрко за свиту та й накидає батькові на спину, ще й двері одчиняє. А Улас стоїть, насупившись, та тільки поглядає скоса.
Ото раз старий Клепало занедужав. Юрко питає в батька: «Чи ви, тату, дуже слабі? Може б нам покликать попа, щоб вас висповідав».
– Та не треба, сину! Я не дуже слабий.
Батькові стало гірше, а Юрко знов до його: «Тату, ви дуже слабі; я вже сказав майстрам, щоб робили вам дубову домовину…»
– Постривай лишень! – сказав старий. – Ще я не вмираю. Це, мабуть, ти задля того до мене такий добрий, щоб я одписав тобі, а не Уласові, хату та грунт.
Ото батько одужав, постеріг Юркові хитрощі та й каже:
– Ти вже аж надто добрий до мене: аж переборщив. Йди собі кудись на службу, бо мені ніяково тебе і в хаті держати: може, ти мене й отроїш.
Юрко взяв одежу, взяв харчі, а Улас каже:
– Коли ви, тату, проганяєте старшого брата, то проженіть заразом і мене, бо я його брат. Я не хочу, щоб він нарікав на мене й поневірявся десь по людях.
– То йди собі й ти за ним, про мене, й світ за очі. Од тебе ніколи не почуєш ні ласки, ні доброго слова, – каже старий.
Ото одяглися брати та й пішли собі в світ шукати долі, йдуть вони день, вийшли на великий тракт. Понад шляхом стоять стовпи, на котрих були написані верстви. Як тільки вони дійдуть до стовпа, Юрко здіймає шапку та й кланяється до стовпа.
– Нащо ти кланяєшся стовпам? – питається в його Улас.
– А для того, щоб не забутись, як треба кланяться людям, – каже Юрко, – бо як будеш гнути спину перед людьми, то всього добудеш.
– Гни спину, коли вона в тебе гнучка, а в мене спина цупка, неначе дубова: ніяк не гнеться.
– Бо ти дурень: не знаєш людей.
Йдуть вони та йдуть. Заходили в села, напитували собі служби. Але села були вбогі, і ніхто їх не найняв. Ото третього дня прийшли вони в одно здорове село. В тому селі хати були здорові, люди заможні. Брати зайшли до одного багатого хазяїна й стали в його за наймитів. Хазяїн послав їх у поле з волами волочить. Улас цілий день волочить, а Юрко ляже собі в холодку під дубом та й спить.
– Волочи ти, дурню, за себе й за мене, а я одпочину, бо я старший, – каже Юрко.
Ввечері вертаються вони з боронами до хазяїна. Юрко помочить вид та руки водою, замаже їх трохи землею, неначебто руки пилом припали од важкої роботи на ріллі, та й іде за волами.
– А що? Чи всю ниву заволочили? – питає хазяїн.
– Всю, хазяїне! – обзивається Юрко, знявши шапку та ще й поклонившись. – Так працювали, аж сорочки потом пройняло.
Улас стоїть та тільки лупає на брата очима.
«Та й гарний же та робочий оцей Юрко. Я радий за його хоч би й дочку свою видать», – думає собі хазяїн.
Юрко постеріг, що він сподобався хазяїнові, та давай запобігать ласки в дочки. Дочка була дуже гарна на вроду дівчина. Він тупцяє коло неї, у всьому допомагає: і відра їй несе з водою од криниці, і дров у хату внесе, ще й у печі затопить.
Але раз якось хазяїн нагодився ненароком в поле. Дивиться він: Улас робить, а Юрко спить, вивернувшись під дубом. Хазяїн збудив його, торсонувши за бік. Той не розібрав спросоння, думав, що то його будить брат, та давай лаяться:
– Йди, – каже, – собі к дідьку! Роби сам отому дурневі-хазяїнові, бо ти й сам зроду вдався дурний, а розумний нехай виспиться досхочу на всі чотири боки.
– То це ти так пильнуєш! – крикнув на його хазяїн. – Цур тобі, пек тобі! Йди собі, наймайся будлі деінде, бо мені такого великорозумного наймита не треба.
Ото прогнав хазяїн Юрка, а Улас собі пішов слідком за ним, бо не хотів кидати брата на одчай божий.
Пішли вони далі. Перейшли через широкі степи й зайшли в гори, в інше царство. На степах та в горах люди жили в шатрах та в землянках, пасли незліченні череди товару та отари овець. Одного ясного гарячого ранку прийшли вони до здорового озера. Густий ліс вкривав гори понад озером. Дивляться брати, коло самого берега на зеленому горбу, під старими дубами стоїть маленький палац з білого мрамору, неначе цяцька; од палацу до самої води спускаються білі мраморні східці, неначе розстеляється по траві білий широкий килимок. Далеко за озером в тумані біліють високі стіни, а за стінами піднімається здоровий золотоверхий палац.
Юрко та Улас заглянули в мраморну хатину; там нікого не було. Двері були одчинені. Через кругле віконце в стелі, через рожеве скло ллється зверху рожевий тихий світ і розливається по білих стінах. Вони одпочили в тій хатці, а потім розляглися й почали купаться. Коли дивляться вони, по воді пливе білий лебідь, задерши вгору свої широкі срібні крила, ніби вітрила. Лебідь приплив до них і почав пірнати в воду: то пірнає, то виринає, то знов пірнає на самісіньке дно.
– Чого ти, лебедю, шукаєш? Чи риби, чи зеленої ряски? питає Юрко в лебедя, сміючись.
– Я не лебідь, а лебедиця. Я князівна, – промовила до Юрка лебедиця людською мовою, – отут вчора я купалась з подругами. На шиї в мене було намисто з таких здорових та. дорогих діамантів, що їм і ціни не скласти. А цієї ночі нас обікрали злодії, та я не пам'ятаю добре, чи я загубила намисто, купаючись, чи його в мене злодії вкрали. Хто знайде моє намисто, тому я ладна оддати хоч би й половину свого скарбу.
Юрко зараз кинувся пірнать на дно, щоб знайти те намисто, а Улас стоїть та тільки дивиться на лебедицю. Лебедиця припливла до його близенько, глянула йому в вічі, та й каже: