— Слухай, — закричала вона розпачливо, — не тікай від мене! Коли ти втечеш, не вийде казки!
Але Вовк таки тікав. Тоді дівчинка побігла слідом, гублячи по дорозі сльози і щосили гукаючи:
— Не тікай від мене, Вовчику-братчику! Я тебе хочу злякатися, я хочу, щоб ти став моєю казкою!
Але Вовк утік. Зупинилася вражено дівчинка, а Зіронька сміялася-заливалася, а ще більше сміявся, аж підстрибував серед неба повний, товстий і добродушний Місяць.
— Чому воно так? — спитала дівчинка, — Чому на столі не було ані цукерки?
— Бо ти не для цього сюди йшла, — сказала Зірочка.
— Чому ж тоді втік і Вовк?
— Тому що це не той Вовк, що тобі потрібен. Цей прийшов для своєї казки. Адже сюди приходять ті, котрі дуже-дуже хочуть казки, аж так, що й жити не можуть без неї. Для того й існують Поле і Золотий Стіл.
— Ти несправедлива, — сказала дівчинка, — Бо я таки хотіла казки. Я прийшла сюди, щоб побачити Вовка. Тільки не такого, як у зоопарку, там вони звичайні й нечупарні, як собаки. Я хотіла б побачити Вовка дивовижного!..
Тоді всміхнулася Зіронька й махнула рукою. І все навколо загарчало: загарчали Місяць і дерева, квіти і колоски. Загарчало й на Золотому Столі, і дівчинка раптом побачила на ньому того Вовка, якого хотіла побачити. Був він великий, аж до неба, і хутро на ньому світилося зеленувато-червонястим сяйвом. Він знову гаркнув і пішов до неї, вискалюючи великі, жахливі зубиська.
І дівчинка не на жарт перелякалася. Вона вдарила в ноги, серце в неї перелякано задвигтіло, і помчала вона геть із того Поля і від того Золотого Стола. За нею гнався Вовк, вона ж летіла з гори на гору, мчала, перестрибувала яри й долини, вона бігла, неслася, бо вже не хотіла, щоб той Вовк і трошки її з'їв, уже хотіла до мами й тата. А в грудях у неї жила радість, бо, здається, вперше в житті вона була по-справжньому щаслива, а окрім того… окрім того, вона трошки знала, що це зовсім не казка була, а сон.
ЧОТИРИ СЕСТРИ
Вбігла Весна в Голубу залу, присіла біля сонної сестри з синім волоссям і заплакала гірко.
— Сестро моя, сестронько! — сказала вона, — Спиш і не бачиш, яка біда причинилася. Встань, порадьмося, що ж робити.
Але не прокинулася Синьокоса, бо не пора їй була. Тому не заходила Весна й до Золотокосої, а повернулася до себе, сіла на зеленому ослінці і підперла щоку долонею.
Незабаром і сестра Синьокоса прокинулася. Витягла люстерко й побачила: заспана ще й непрочумана. Тоді взяла гребінку й почала неквапно розчісуватися.
А сестра Зеленокоса втретє кланялася Зимі:
— Добрий день, люба моя сестро. Може, хоч тепер пустиш мене на трон?
Але Білокоса вже не дві зморшки мала, а десять і таки не захотіла розхмурити чола.
— Іди геть! — сказала Зима, — Наприкінці травня прийдеш!
Похитала сумно головою Весна, і зелені сльози покотилися їй на щоки.
— На лихе діло йдеш, сестро! В кінці травня вже Літо має прийти.
— Хай приходить, — байдуже відказала Зима, а може, Птах оце повів, — Прийде і піде!
Тоді впала Зеленокоса на коліна й обійняла сестрі ноги.
— Сестро, — заридала вона, — Дивися, зело не розпустилося і земля гола стоїть! Прожени Чорного Птаха, не руйнуй світу і себе!
— Я царювати знамірилася! — каркнула голосом Птаха Зима, — Відступися мені з очей!..
Озирнула себе Весна і побачила, що її зелені черевички старими човганцями стали, що її пишна зелена сукня в ганчір'я починала перетворюватися, а такою чи ж можна називатися царицею світу? Заридала Зеленокоса і рушила назад, до Блакитного палацу, де вже співала й чепурилася гарна-прегарна сестра їхня Синьокоса.
Розділ З— Чому ти повернулася в Палац? — спитало Літо в Зеленокосої, — Чому не сидиш на троні і не правиш світом?
— Не пускає сестра, — безпомічно розвела руками Весна, — Щось таке лихе з нею причинилося.
— Дивні речі кажеш, — мовило Літо, — Хіба можу я взяти царство з рук Білокосої, а не з твоїх?
— Не знаю, — прошепотіла Зеленокоса, — Уже зів'ядає моя сила, вже я немощію й хилюся, а повіки важкі мені поробилися. Одежа моя зносилася, а тільки одну сукню й одні черевички можу я в році мати. В сестри ж нашої скам'яніло серце, і не бачить вона та й знати не хоче моєї печалі…
— Ходімо зі мною, сестро, — сказала Синьокоса, — Буду просити в сестри, щоб звільнила тобі місце. Посидиш хоч тиждень на троні, і я зміню тебе, бо моя вже пора.
На те вклонилася чемненько Зеленокоса.
— Хай буде так, як ти сказала, — мовила любо, — Хай живе світ і ми в ньому! Царюй, моя сестро!
І вони пішли по білій стежці, попереду Літо ступало в яскравих шатах, і там, де проходило воно, зацвітала земля.
Синьокоса ще здалеку побачила трон і насуплену Зиму на ньому, побачила хлопців Холодних Вітрів, котрі і на її прихід задули в крижані труби. Здригнулася вона мимовільно.
— Гей ви! — прохрипіла Зима, — Чого прийшли? Чи ж не знаєте закону, що тільки одна з вас може мене змінювати? Що задумали супроти мене, лихоємиці?
— Лихо задумали, лихо задумали! — прокричав Чорний Птах.
Подивилися сестри на ту із Чорним Птахом на плечі і згукнули здивовано: ледве її впізнали. Коси Зими були білі й раніше, але тепер їх сивина уже побила, а обличчя потьмяніло.
— Чого мовчите? — каркнула голосом Чорного Птаха Зима, — Це я у вас запитала, цариця світова, отож і відповісти мусите незагайно!
— Доброго дня, люба сестро! Вже пора й мені панувати.
— Який тепер місяць? — запитала Зима.
— Кінець травня, сестро!
— Хай та Зелена йде спати, а ти приходь наприкінці червня.
Тоді виступила з-за спини Літа Весна й промовила сміливо:
— Але ж, сестро, озирнися навколо. Всю землю снігом та кригою покрито, і не росте на ній ані росточок.
— А мені що? — спитала Зима.
— А те, що землю і все живе зневажаєш. Ти нас, сестро, нівечиш…
— Немає мені до того діла, — сказала Зима, — Я царюю, а більше що треба знати?
— Ти й себе нівечиш, сестро! — крикнула розпачливо Зеленокоса і, вихопивши дзеркальце, раптом простягла його Білокосій, — На, глянь, що з тобою зробилося!
Але в цей момент зірвався з плеча Білокосої Чорний Птах і впав на ту простягнуту з люстерком руку, вихопив блискуче скло і брязнув ним об лід. І розлетілося дзеркальце на тисячу скалок, а може, це тисячею сліз заплакала Зеленокоса; повернулася вона і поплелася до Блакитного палацу. Поступово спадала з краси, гасли очі її величезні й зелені і блідло лице. Тоді махнули довгими руками Сни й почали літати довкола, майнули білими сувоями, і потяглися за Зеленокосою аж до її Зеленої зали.
Синьокоса ж сестра стояла перед Зимою і зачудовано дивилася на неї.
— Отямся, сестро! — вигукнула дзвінко, — Ти ж знаєш, що, коли вона засне, не зможу і я прийти на землю.