— Здрастуйте, Сосно, — сказав він, — Здрастуйте, Хмаро!
І були такі блискучі й добрі його оченята, що і Сосна, і Хмара зрозуміли, що він хоче дружити з ними. Тоді Сосна зашуміла, захитала гіллям і розповіла про те іншим деревам, а Хмара, звісна річ, відірвалася від корони і поповзла по небу, щоб і собі розказати про таке іншим хмарам.
На те прилетів один Носатий Комар і сів на листок, аби роздивитися звідти чудного чоловічка та й вирішити, чи варто його кусати, а чи ні. Прилетіла Муха, витріщила здоровенні очиська і теж задумалася про те, чи кусати цього малого, чи не варт. Прилетіла тигриця комах Оса і злісно всміхнулася тонкими і жовтими вустами. «Я тебе як укушу, — злісно подумала вона, — то ворони за тобою закрячуть!».
Але Бігунець знову зірвав бирку з голови і махнув нею, схилившись.
— Здрастуйте, друже Комарю, і ви, тітонько Мухо, і ви, матінко Осо!
Його оченята засвітились і заполум'яніли, наче найкоштовніші аметисти, а може, як бірюза чи ще якесь там голубе каміння. На те Комар пригладив вуса, Муха кашлянула в лапку, а Оса перестала злісно всміхатися: зрозуміли вони, що не ворог, а приятель з'явився у них у лісі. Тож не могли вони на нього сердитися, а хто з кусючих не сердиться, той укусити не може.
— Хто ти і що ти? — спитала Муха.
— Я Бігунець, — сказав чоловічок.
— Що хочеш у нашому лісі? — спитав Комар.
— Хочу з усіма дружити, — відповів Бігунець.
— Що ти їси? — спитала Оса.
— Пилок із квітів, гриби, горіхи і добре зілля.
— Чому ти звешся Бігунцем? — спитала Муха.
— Бо я знаменито бігаю, — сказав Бігунець, — Ось подивіться!
Він блиснув п'яточками, і Комар, Муха й Оса посліпли б від тих спалахів, якби не заплющилися. Бігунець знову став біля печерки і всміхнувся.
— А скажіть-но, друзі, — спитав він, — чи ніхто не живе в цій печері, де я надумав оселитися?
— Тут живу я, — сказав, вилазячи з темряви, Павук, — Але я побачив, що ти бігаєш, і вирішив поступитися тобі житлом, кхе-кхе!
— Він тебе з'їсть, Бігунцю! — закричала перелякано Муха, — Тікай від нього, тікай!
— Хіба мене можна з'їсти? — засміявся Бігунець, — Окрім того, це мій приятель. Здрастуй, приятелю Павуче! — сказав він і стис легенько тонку Павукову лапку.
Потім зайшов у печерку і роззирнувся.
— Я тут зроблю гарну хатку, — сказав він замріяно, — Тут буде хата в хаті. Сама печера буде перша хата, а всередині я змурую будиночок із річкової гальки та черепашок. Я там житиму і співатиму. І хай увесь світ співає й радіє разом зі мною. З усіма я дружний, і немає в мене ворогів.
Коло нього стояв Павук і похитував сумно головою.
— Гай-гай! — сказав він, — Такий ти упевнений. А про декого ти й забув…
— Про кого ж це я забув? — здивувався Бігунець.
— Про того, з ким не зможеш подружитися, — мовив Павук.
— Хіба є такий, що не міг би я з ним подружитися? — спитав Бігунець.
— Звісно є. І живе він у нашому лісі. Котилом його звуть.
Павук здригнувся з переляку й аж очі заплющив.
2І коли заплющив він очі, то побачив перед собою Котила. І був то ні чоловік, ні звір, ні птах, ні комаха, ні рослина, ні тварина, а була це велика, гладка куля, яка не мала ні рук, ні ніг — отака собі сама голова, бо все в неї було, як у голови: ніс, очі, вуха і ротяра. Мав же він якось дивитися, дихати, чути, нюхати та їсти. Коли ж розкривав він ротяру, то виднілися там зуби, як ножі, а язик був, наче лопата. І тхнуло звідти цвілою трутизною.
А коли треба було йому рухатись, то він не йшов, а котився. Тоді заплющував очі, стуляв рота, втягував вуха й котився, котився, а коли на щось натрапляли його губи: на зайця чи окрайця, вовка чи їжака Голку, ведмедя Федя, птаха чи якогось там іншого бідолаху, — все він з'їдав, все він хапав, все він трощив, все він ловив, смаку не розбирав, жалості не знав, і всіх тільки страшив, бо всіх забивав та їв.
Отаке-то страшило побачив Павук перед собою, бо їв Котило і мух, і комарів, і ос, і бджіл, і навіть павуків. Тяжко-тяжко через те жилося в тому лісі, але нічого того не знав Бігунець, не знав він і того, що чим довше жив, тим більше роздимався і гладшав Котило.
А жив він у палаці, що його ніхто не будував, бо йшов у тому палаці дощ, а вночі світили на стелі зірки. Той палац був такий, що можна було товщати без міри, і куди б не пішов Котило, то все з палацу того не виходив — був-бо той палац повітряний. Отак котився Котило по лісі, і ніщо не могло встояти перед ним — усе він гриз і з'їдав, а за ним простягалася чорна безживна борозна. І цілий день, а часом і вночі, їв він та їв, а що не мав рук, то, крім їжі, іншого діла не знав. А що не мав ніг, то й не рухався багато, бо що то за життя, коли тільки їси і нічого більше не робиш? Через це, можливо, він і був такий несамовитий та сердитий. І всі боялися його страшно. От і Павук, розповідаючи про нього Бігунцеві, аж очі стуляв від жаху. Тільки ж засміявся Бігунець на ту розповідь.
— Слухай, я тобі розкажу казку, Павуче, — сказав він і розказав свою першу казку про те, чого не треба боятися.
ПЕРША БІГУНЦЕВА КАЗКА— Це було в одному лісі, де жив я раніше, — сказав Бігунець.
— А чого ти покинув той ліс? — спитав Павук.
— Бо хотів пізнати нові краї й нових друзів, — сказав Бігунець, — Але не перебивай мене. Так от, у тому лісі була хатка, в якій жив Зайчик, що нікого не боявся…
— А хіба бувають зайці, які нікого не бояться? — спитав Павук.
— Я ж розказую казку, — обурився Бігунець, — А в казках усе буває!
— Значить, і ліс, у якому ти жив раніше, теж казка? — спитав Павук.
— Знову ти мене перебиваєш, — сказав Бігунець, і його очі аж синіші стали, — Ліс, у якому я жив раніше, — не казка, а що жив там Заєць Небоягуз — це казка. Так от: гуляв якось той Зайчик, коли ж почався сильний вітер. Такий сильний, що все начебто ревло, стогнало, кричало, пінилося, рипіло, гуркотіло, свистіло, скавуліло…
— Ой, у мене вже у вухах заскавуліло, — сказав Павук.
— Отак воно і в тому лісі було. Цей вітер ламав усі хати і гнізда, навіть найміцніші…
— А хіба в лісі бувають хати? — спитав Павук.
— У казці все буває, — сказав Бігунець, — Так от, ті хати ламалися через те, що всі, хто в них жив, лякалися. Злякається їжак, і його хатка — трісь! Злякається Вовк, і з його хатки тріски летять!
— І тільки Заєць не злякався?
— Еге ж. Тільки він один. І вітер не зламав його хатки.
— Хто ж тобі таке розказував?
— Як хто? Сам Вітер. Я з ним дружу… Побіг той Зайчик по лісі. І що там робилося? Не ліс, а тріски, не хати, а руїни і ломаччя. Всі плачуть, всі стогнуть, а Заєць ходить і тільки роззирається. А потім став, задні лапи розставив, передні за спину заклав, підборіддя підняв і гукнув на весь ліс: «А знаєте, чому те сталося?». Звірі тільки видивилися на нього. «А тому, — гукнув Заєць, — що не треба ніколи боятися!»
3Павук подумав, що Бігунець розказав цю казку не так йому, як собі, бо, певне, і він злякався Котила, але Бігунець розказував її таки для Павука, бо не тремтів і не озирався, а спокійнісінько почав збирати хмиз і сухе листя, траву й бадилляччя, щоб зробити собі в печерці постіль. Адже біг він у ліс Недобір цілий день і втомився немало, та й хто не втомиться, коли почне бігти зранку, а зупиниться ввечері. Отож Бігунець скоро й ліг і задоволено простяг ноги. Тут прийшов до нього із скрипкою Цвіркун і програв колискову, а під колискову навіть дорослі засинають, не те що зморений від цілоденного бігання Бігунець.
Сонце розпустило по світові проміння. Воно розлетілося, як розвіяне вітром волосся, перетяло павутину, яку зіткав на вході до Бігунцевої печерки Павук. Це він так оберігав свого приятеля від комарів, мух та ос, бо не вірив у їхню, хай і заповіджену, дружбу. Від дотику проміння павутинки ніжно заграли, і ту чудову, тихеньку музику почув Бігунець, коли розплющив очі. Він скочив на рівні й озирнувся.
— Як добре, — сказав він сам до себе, — що я оселився у цьому новому лісі! Як добре, що прийшов ранок, як добре, що є цей світ і друзі мої!
Він помчав до річки, аж замиготіли йому п'яточки, і так уже він купався, так уже сипалися бризки, що, здавалося, якийсь водограй вибився із водного плеса і зависли над ним маленькі тремтливі веселочки.
Потім Бігунець сидів на березі і збирав гальку — гладенькі, шліфовані камінці. Він понапихав її в кишені і за пазуху, набрав повний лопушиний листок і потяг усе те добро нагору.
— З цих камінців я змурую собі маленьку, гарненьку хатку, — сказав він Пташці, яка цікава була прилетіти подивитися, що це він робить.
Потім він пробігся по лісі, з'їв кілька суниць і кілька чорниць. Закусив солодким корінцем, який ніжно пах, і запив кількома великими краплями роси.
— Ну от, — сказав він сам до себе, — Я готовий іти до Котила.
— Хочеш, щоб він тебе з'їв? — спитала злякано Ворона, що сиділа неподалік на сучку.
— Чого б це він мав мене їсти? — сказав весело Бігунець, — Я ж іду подружитися з ним…
— З ним не можна подружитися, — сказала Ворона, — Це такий, що з ним ще ніхто не подружився.
— А то чому? — спитав здивовано Бігунець, — Я багато вже прожив на світі, але не було ще такого, з ким би я не подружився.
— Він тільки й знає, що їсти, — сказала Ворона, — А ті, що думають про саму тільки їжу, не бувають добрі. Щоб подружитись із кимось, треба любити приятеля. А як можна любити, коли добрих справ не чиниш? Як можна добрі справи чинити, коли тільки про власне черево дбаєш?
— А хіба, — спитав Бігунець, — ти не дбаєш про власне черево?
— Всі ми дбаємо про те, щоб наїстися, — сказала розважно Ворона, — Але в кожного є багато й інших турбот. Ми любимо світом помилуватися, і хоч я, приміром, сама без музичного слуху, але люблю інших пташок послухати. Ми про своїх дітей дбаємо, щоб вони виросли живі-здорові й розумні, а ще ми любимо міркувати про світ і про те, як у ньому живі істоти живуть.
— Ну, а Котило?
— Котило тільки їсть. Їсть та й їсть, знову їсть та й їсть. Немає в нього іншої турботи, тільки їсти, от він і їсть удень і часом уночі — їсть все живе й ростуче. Тварин і рослин, дерева й комашню. Коли ж нічого такого біля нього нема, він їсть землю і гризе камінь, але не припиняє їсти. Він ніколи не прислухається до чудової пісні солов'я чи синиці, не має й коханої, бо та, котру він колись полюбив, сама від страху деревом стала. Отож їсть він і їсть, і ні про кого іншого не турбується. Він нікого не любить, Бігунцю, бо немає йому кого любити…
— Але для чого ж він живе на світі? — вигукнув зчудовано Бігунець.
— Щоб їсти, — сказала Ворона, — А їсть він для того, щоб жити. Зрозумів?
— Ні! — мовив Бігунець, — Але в нього є живе серце?
— Серце є. Воно живе, але холодне, — сказала Ворона, — А те сало, що наросло на ньому, — лід.
— Я все-таки хочу піти до нього, — сказав Бігунець, — Ти ж сама сказала: він нікого не любить, бо нікого йому любити. Отож я й хочу запропонувати йому дружбу. Хочу сказати йому, що світ довкола широкий і гарний. Що в ньому можна не тільки їсти, але й красу велику зріти…
— Добре ти кажеш, Бігунцю, — похитала сумно головою Ворона, — Але боюся, що з'їсть він тебе. А ти такий милий і привітний і так кумедно бігаєш, аж сонячні зайчики в очах скачуть. Знаєш, що я тобі скажу? Всіх їсть Котило, одних тільки гадюк не чіпає, боїться, що вкусять його. Давай покажу тобі, де лежить старе линовище, тобто шкура, що її скинула найбільша гадюка цього лісу, вдягни її і тоді підеш. Тоді зможеш доступитися до того ненажерця і виповісти йому свою думку.
Бігунець послухався тієї ради. Він продірявив линовище з обох боків і одяг його на плечі. Шкіра голови лягла йому на волосся, як шапочка, а довгий хвіст волочився ззаду.
— Ха-ха! — засміявся Бігунець, — Це такий костюм, що я в ньому зовсім смішний!
І він скинув із себе линовище, а тоді пострибав спершу на одній, а тоді — на другій нозі.
— Я тобі дуже дякую, Вороно, — сказав він, спинившись, — Але ліпше я вже піду так, як є. В цьому костюмі я на чудовисько схожий, а хто з таким чудовиськом захоче дружити? Покажи мені дорогу до Котила!
— Боюсь я за тебе, — сказала смутно Ворона.
— Боїшся? — розсміявся Бігунець, — Тоді я тобі розкажу казку!
І розказав свою другу казку про те, що не треба нікого боятися.
ДРУГА БІГУНЦЕВА КАЗКА— Це було в одному лісі, де жив я раніше, — сказав Бігунець.
— Хіба ще є й інші ліси, крім нашого? — спитала Ворона.
— Авжеж! І стільки, що пальців не вистачить, щоб перелічити. Але не перебивай мене… Мандрував у тому лісі їжачок із Зайчиком. Озирнувся Зайчик — аж Вовк суне, страшний-престрашний. Злякався Зайчик, а їжачок каже: «Він тому страшний, що ти злякався». «Еге, — сказав Зайчик, — спробуй не злякатися, коли він такий страшний!»
— Так, так! — хитнула Ворона, — Як той Котило.
— Еге ж, як той Котило, так і Зайчик. А їжачок підкрався до Вовка і як вколе! Упав Вовк і не може встати. «Ой, коле-коле-коле! — кричить, — Ой, коле-коле-коле!»
— Так то ж їжак, — сказала Ворона, — У зайця колючок нема!
— Почекай, я докажу, — мовив Бігунець, — Іде Ведмідь, а їжачок — раз! — і вколов. Упав Ведмідь і як закричить: «Ой, коле-коле-коле!» І пішли далі Зайчик з їжачком. А їжачок і каже: «От! Не треба ніколи боятися!» Так що ти мені сказала про якісь голки?
— Казала, що їжачок може не боятися, а Зайцю слід. У нього ж голок нема.
— А звідки то Вовк знає, що нема? — спитав Бігунець.
— Хіба не видно?
— А воно й справді видно, — почухав Бігунець потилицю, — Але знаєш що, Вороно, може, моя казка і не зовсім вдала, однак все одно скажу тобі: «Не треба, і не треба, і не треба боятися!»
4Тоді сумно похилилася Ворона, бо була вона Бігунцеві доброю приятелькою: любила, жаліла й шанувала його. Через це махнула мовчки крильми і полетіла в гущавину, а Бігунець побіг слідом, і біг він з такою швидкістю, щоб якраз устигати за Вороною.
Так вони мчали не десять хвилин і не сорок, а всі п'ять годин, коли ж притомилася Ворона і сіла спочити. Бігунець і собі присів під сосною і вирішив з'їсти одну хвоїнку і три чорниці, що росли біля його ніг. Він наситився й приплющив очі, а коли розплющив, то побачив Мурашку, що сиділа в нього на коліні й уважно його розглядала.
— Здрастуй, сестричко Мурашко, — сказав він, знімаючи з голови шапку-бирку, — Давай дружити!..
— Давай, — сказала Мурашка, — Ми тут про тебе багато начулися.
— Хто це ми, сестричко Мурашко?
— Ми — це я, Метелик та Жучок.
Тоді побачив Бігунець Метелика. Той сидів на стеблині і був як синя квітка.
— Я думав, що це квітка, — сказав Бігунець, — А де ж Жучок?
Тоді йому поповзло на руку щось таке маленьке, чорненьке, незграбненьке й надутеньке, що Бігунець аж утішився.
— Жучок — це я, — сказало те маленьке, незграбненьке й надутеньке.
— Ми тебе шукаємо по цілому лісі, — сказала Мурашка.
— Я літав, — сказав Метелик.
— А я повз, — сказало маленьке, гарненьке й надутеньке.
— І от ми тебе знайшли.
— Що ж ви хотіли, мої любі? — спитав Бігунець.
— Хотіли взнати, чи це правда, що ти бігаєш швидше від вітру?
— Правда, — сказав Бігунець.
— А це правда, що в тебе п'яточки блискають, наче золоті? — спитав Метелик.
— Авжеж! — відповів Бігунець.
— А ц-це пр-равда, — сказало маленьке й незграбненьке, — що коли ти кк-купаєшся, то вв-веселки над річкою стають?
— І це правда, — сказав, Бігунець.
— Тоді це ти! — сказали в один голос Мурашка, Метелик і Жучок.
— Звичайно, я — це я, — згодився Бігунець.
— Ні, ми не те хотіли сказати. Ми хотіли сказати, що хочемо сказати, що нам можна вже сказати… Але про що це ми хотіли говорити? Ага! Ми хотіли сказати, що ти той, хто може врятувати Берізку…