Але вітальня на нижньому поверсі була гордістю і розрадою хазяїна. Про неї він ніколи не говорив: «Підправити б її та пофарбувати», — бо тут панували істинно голландська чистота й порядок. Зазирнімо туди.
Уявіть собі простору кімнату з голими стінами. Підлогу в ній вимощено кахлями, і на перший погляд здається, начебто вони вирізані з полив’яних мисок для паштету: жовті кахлі чергуються із червоними, а тому підлога схожа на величезну шахівницю. Уявіть собі кілька дерев’яних стільців із високими спинками, розставлених уздовж стін, потім — величезний глибокий комин. У комині яскраво палає вогонь, відбиваючись у таганах зі шліфованої сталі. Підлога біля комина кахельна, стіни кахельні, верхня частина над жерлом теж кахельна, і на ній написано голландський вислів; а над усім цим, вище за людський зріст, — вузька коминна полиця, заставлена блискучими мідними свічниками, кресалами для запалювання люльок і коробками з трутом. Далі ви побачите в одному кутку кімнати три соснових столи, а в іншому — стінну шафу і буфет, заставлений келихами, тарелями, люльками, олов’яними глечиками з кришками, глиняними й скляними пляшками, а поруч із ними на високих ніжках стоїть барильце, оббите мідними обручами. Все тут трохи потьмяніло від кіптяви, але таке чисте, наскільки чистими можуть бути речі, вимиті милом і протерті піском.
Тепер уявіть собі двох заспаних чоловіків у лахмітті й дерев’яних черевиках. Вони сидять поблизу розпаленого комина, обхопивши коліна руками й покурюючи коротенькі товсті люльки, а мейнгеєр Клеєф у шкіряних штанях до колін, повстяних черевиках і короткій, але дуже широкій зеленій куртці, ступаючи важко, але нечутно, ходить туди-сюди. Потім киньте в куток цілу купу ковзанів і посадіть на дерев’яні стільці шістьох стомлених, добре одягнених хлопчиків, і ви побачите вітальню «Червоного Лева» такою, якою вона була увечері 6 грудня 184… року.
На вечерю знову подали імбирного пряника, а ще — голландської ковбаси, нарізаної скибочками, житнього хліба з анісом, пікулі, пляшку утрехтської води і кави, досить сумнівної за походженням.
Хлопчики так зголодніли, що їли все, не перебираючи, та ще й нахвалювали — тільки подавай. Бен, щоправда, комизився, а Якоб заявив, що за все життя не їв такої смачної вечері.
Трохи посміявшись і потеревенивши, хлопці перелічили свої гроші, щоб владнати суперечку щодо витрат. Потім капітан повів загін до спальні, а попереду, як ватажок слідопитів, ішов якийсь засмальцьований хлопчисько з ковзанами й свічником у руках замість сокири.
Один із підозрілих чоловіків, що сиділи поблизу комина, підійшов, тягнучи ноги, до буфету й зажадав собі кухоль пива саме в ту хвилину, коли Людвіг, який ішов останнім, виходив із кімнати.
— Не подобаються мені очі цього чолов’яги, — шепнув він Карлові. — Він скидається на пірата абощо.
— А може, на твою бабусю? — презирливо кинув зовсім сонний Карл.
Людвіг розсміявся, але якось нервово. Йому було моторошно.
— Бабуся не бабуся, — прошепотів він, — а все-таки вигляд він має достоту, як в одного з бранців на картині «Вутсполен».
— Так я й знав! — уїдливо посміхнувся Карл. — Ця картина вибила тебе з колії. Придивися пильніше — може, парубійко зі свічкою скидається на іншого лиходія?
— Та ні, у цього чесна фізіономія. Але знаєш, Карле, це й справді страшна картина.
— Гм! Що ж ти так довго витріщався на неї?
— Не міг відвести очей.
Тут хлопці підійшли до «чудової кімнати з трьома ліжками». Біля дверей їх зустріла кремезна дівчина з довгими сережками у вухах. Вона зробила хлопчикам реверанс і пішла. У руках вона несла щось схоже на сковороду з довгою ручкою й кришкою.
— О так, це приємно бачити! — сказав ван Моунен Бенові.
— Що саме?
— Грілку! У неї насипали гарячого попелу; дівчисько гріло наші ліжка.
— Еге! То це грілка. Що ж, я дуже їй вдячний, — відгукнувся Бен і більше не вимовив жодного слова — його долав сон.
Тим часом Людвіг усе ще говорив про картину, яка так його вразила. Він бачив її під час прогулянки у вітрині однієї крамниці. На цій погано написаній картині було зображено двох чоловіків, зв’язаних один із одним спиною до спини. Вони стояли на борту корабля серед натовпу моряків, які готувалися кинути зв’язаних у море. Цей спосіб страти бранців називався «вутсполен», тобто обмивання ніг. У такий спосіб голландці стратили піратів у Дюнкерку 1605 року, а іспанці — голландців під час страшної різанини після облоги Гаарлема. Хоч картина і була написана погано, але вираз облич у піратів передано було добре. Похмурі, доведені до відчаю бранці все одно здавалися такими жорстокими і злими, що Людвіг, побачивши їх у такому безнадійному становищі, був потай задоволений. Можливо, він і забув би про цю картину, якби не підозрілий чоловік, що сидів біля комина. І тепер, пустуючи як дитина, Людвіг скорчив гримасу і кинувся в постіль, сподіваючись, що «вутсполен» йому не насниться.
Кімната була холодною, незатишною і схожою на порожню лікарняну палату; у блискучій кахельній грубці тільки-но розвели вогонь, але він, здавалося, сам тремтів від холоду, намагаючись зігрітися. Вікна з химерними рамами не були завішені, і скло поблискувало при місячному світлі, а холодна провощена підлога здавалася брилою жовтої криги. Три стільці з сидіннями із тростини стояли біля стіни, чергуючись із трьома вузькими дерев’яними ліжками. За інших обставин хлопці нізащо б не погодилися спати по двоє, та ще й на таких вузьких ліжках; але цього вечора їх не лякали незручності, і вони прагнули тільки одного — вкласти свої стомлені тіла на перини, що пишно здіймалися на ліжках. Якби хлопчики були зараз не в Голландії, а в Німеччині, вони, ймовірно, укрилися б іще однією периною, напханою пухом або пір’ям. Але в ті часи лише багаті або дивакуваті голландці дозволяли собі таку розкіш.
Людвіга, як ми вже знаємо, ще не зовсім полишило бажання показитися, але інші хлопці після двох-трьох слабких спроб покидатися подушками тихенько вклалися спати. Ніщо так не приборкує хлопчиків, як утома.
— Добраніч, хлопці! — пролунав з-під ковдри Пітерів голос.
— Добраніч! — відгукнулися всі, крім Якоба, який уже хропів поруч із капітаном.
— Агов, — викрикнув Карл трохи згодом, — і не здумайте навіть чхнути вночі, бо Людвіг і так нажаханий до смерті!
— Неправда, — заперечив Людвіг стиха.
Потім зчинилася коротка сварка пошепки, у якій останнє слово залишилося за Карлом.
— От я… — сказав він, — Я не знаю, що таке страх. А ти, Людвігу, справжнісінький боягуз.
Людвіг пробурчав щось сонним голосом, але заперечувати не став.
Було вже майже опівночі. Вогонь у грубці все тремтів і тремтів, а невдовзі й зовсім згас, а замість його відблисків на підлогу лягли квадратики місячного світла й дуже повільно поповзли по кімнаті. Окрім них, рухалося ще щось, але хлопці нічого не бачили. Хлопчаки, які поснули, — погана варта.
Якоб Поот спочатку крутився з боку на бік разом із усіма своїми ковдрами. Але тепер він лежав, схожий на лялечку метелика-велетня поруч із напівзамерзлим Пітером, якому, звісно, снилося, що він стрімголов котиться на ковзанах з якихось страшенно холодних і похмурих айсбергів у країні снів.
Окрім місячного світла, щось іще рухалося по голій підлозі — рухалося не так безшумно, але майже так само повільно.
Людвігу, прокинься! Пірат перед стратою стоїть неподалік.
Та ні, Людвіг не прокидається, він тільки стогне уві сні. Але невже цих стогонів не чує хоробрий, безстрашний Карл!
Ні ж бо, Карл бачить уві сні ковзанярські змагання.
А Якоб? Ван Моунен? Бен?
Ні, ні! Їм також сняться змагання і… Катрінка; вона співає, сміючись і обганяючи їх. Час від часу до них долинають хвилі звуків, що видає величезний орган.
А щось повільно рухається…
Пітере! Капітане Пітере, небезпека близько!
Пітер не чув попередження, але уві сні він скотився з височезного схилу одного айсберга до підніжжя іншого, і поштовх розбудив його.
Ой, як холодно! Не надто сподіваючись на успіх, він із силою смикнув-таки «лялечку»-Якоба. Марно! Простирадло, ковдра й покривало туго сповили байдуже тіло його сусіда. Пітер сонно подивився на вікно. «Світла місячна ніч, — подумав він. — Завтра буде чудова погода… Стоп! Це що таке?»
Він побачив щось чорне, що рухається, і воно скорчилося на підлозі й завмерло на місці, коли Пітер поворухнувся.
Пітер мовчки спостерігав.
Незабаром предмет знову почав підсуватися, все ближче і ближче… Це була людина, яка повзла навкарачки!
Першим бажанням капітана було покликати товаришів, але він стримався, щоб спочатку обміркувати становище.
Людина тримала в руці блискучого ножа. Це було страшно, але Пітер тримав себе в руках. Коли людина повертала голову в його бік, хлопець заплющував очі, удаючи, що спить; але коли людина відверталася, капітан поїдав її очима.
Грабіжник підповзав дедалі ближче… Тепер спина його була зовсім близько від Пітера. Ножа він тихенько поклав на підлогу й обережно простягнув руку, щоб поцупити одяг зі стільця біля капітанового ліжка… Почалося!
Тепер настала Пітерова черга! Тамуючи подих, він підхопився, зібрав усі сили й стрибнув на спину грабіжникові, приголомшивши його цим поштовхом. Схопити ножа було секундною справою. Зловмисник відбивався, але Пітер уже сидів верхи на розчепіреному тілі.
— Тільки ворухнись! — вигукнув хоробрий юнак, намагаючись надати своєму голосу якомога грізнішого тону. — Зрушся хоч на дюйм, і я застромлю тобі ножа в шию!.. Хлопці! Хлопці! Прокидайтеся! — крикнув він, пригинаючи до підлоги чорняву голову й тримаючи ножа напохваті. — Допоможіть! Я піймав його! Піймав!
«Лялечка» перевернулася на інший бік, але не відгукнулася.
— Вставайте, хлопці! — кричав Пітер. — Людвігу! Ламберте! Грім і блискавка! Повмирали ви всі, чи що?
Померли? Та ні! Ван Моунен і Бен тієї ж миті зіскочили з ліжка.
— Га! Що таке? — крикнули вони.
— Я тут грабіжника піймав, — спокійно відповів Пітер. — Лежи й не рипайся, негіднику, бо я тобі миттю голову відріжу!.. От що, друзі: зріжте мотузки з вашого ліжка… Часу маєте досить. Хай тільки поворухнеться — вб’ю!
Пітер почувався так упевнено, ніби важив тисячу фунтів. Та й було від чого: адже в руці він тримав ножа. Чоловік гарчав і брутально лаявся, але не смів поворухнути і пальцем.
Тим часом прокинувся й Людвіг. У нього в кишені штанів лежав величезний складаний ніж, гордість хлопця. Тепер він знадобився. Хлопчики вмить скинули постіль на підлогу. Рама ліжка була уздовж і впоперек обплетена мотузкою.
— Я зріжу її! — крикнув Людвіг, перепилюючи ножем мотузку біля вузла. — Тримай його міцніше, Піте!
— Не турбуйся, — відповів капітан, і легенько штрикнув грабіжника ножем, щоб настрахати.
Через хвилину хлопчики заходилися розплітати мотузку, докладаючи усіх можливих зусиль. Нарешті вона розплелась і виявилася міцною й довгою.
— Ну, хлопці, — наказав капітан, — тепер підніміть руки цього негідника. Закладіть їх йому за спину!.. Так… Перепрошую, що заважаю вам… В’яжіть міцніше!
— Та й ноги треба негідникові зв’язати! — збуджено кричали хлопчаки, зав’язуючи вузол за вузлом і щосили їх затягуючи.
Бранець знизив тон.
— Ox… Оx! — стогнав він. — Пожалійте бідну хвору людину… Я просто сновида й ходив уві сні.
— Он як? — пробурчав Ламберт, затягуючи вузла ще міцніше. — То ти спав, так? Ну то ми тебе розбудимо!
Чолов’яга процідив крізь зуби брутальну лайку, після чого жалібно заквилив:
— Розв’яжіть мене, добрі паничі! У мене вдома п’ятеро маленьких діточок. Ім’ям святого Бавона присягаюся дати кожному з вас по монеті в десять гульденів, тільки відпустіть мене!
— Ха-ха-ха! — розсміявся Пітер.
— Ха-ха-ха! — підхопили інші.
І тут посипалися погрози, та такі, що Людвіг навіть здригнувся, однак не припинив зв’язувати грабіжника й затягувати вузли із подвійним завзяттям.
— Стули пельку, мейнгеєре громило! — сказав ван Моунен застережливим тоном. — Ніж біля самісінької твоєї горлянки. Спробуй тільки розсердити капітана — подивимося, що з цього вийде!
Грабіжник скорився й похмуро замовк.
Цієї хвилини «лялечка» на ліжку ворухнулася й сіла.
— Що сталося? — запитав Якоб, не розплющуючи очей.
— «Що сталося»! — передражнив його Людвіг, тремтячи й сміючись одночасно. — Вставай, Якобе! Для тебе є робота: йди-но, посидь на спині в цього чолов’яги, поки ми вдягнемося, бо ми ледве не задубли з холоду.
— Якого чолов’яги? Дондере! — перепитав Якоб.
— Ура на честь Поота! — крикнули хлопчики в один голос, коли Якоб, швидко зісковзнувши з ліжка разом із ковдрою, простирадлом і всім іншим, одразу до всього допетрав і важко сів поруч із Пітером на спині грабіжника.
Ось тоді бранець і застогнав!
— Не варто більше залишати його на підлозі, друзі, — сказав Пітер, встаючи, і нахилився, щоб витягти пістолет в грабіжника з-за пояса. — Я вже хвилин із десять стежу за цією небезпечною іграшкою. Курок зведений, і пістолет міг вистрілити від найменшого руху. Тепер небезпека минула. Мені потрібно одягтися. Ми з тобою, Ламберте, покличемо поліцію… Я й не відчував, як холодно!
— А де ж Карл? — запитав хтось із хлопчиків. Усі перезирнулися. Карла серед них не було.
— Ох! — скрикнув Людвіг, злякавшись не на жарт. — То де ж він? Може, загинув у двобої з грабіжником?..
— Та ні, — відповів Пітер, спокійно застібаючи свою товсту куртку. — Зазирніть краще під ліжка.
Хлопчики позаглядали під ліжка, та Карла не було й там. І тут вони почули гамір на сходах. Бен кинувся відчиняти двері. До кімнати, мало не спіткнувшись, вкотився хазяїн, озброєний великим старовинним мушкетом. За ним ішло двоє або троє пожильців, потім хазяйська дочка зі сковорідкою в одній руці й свічкою в другій, а за нею доблесний Карл — блідий і переляканий.
— Ось ваш мешканець, хазяїне, — сказав Пітер, кивнувши на бранця.
Хазяїн підняв мушкета, дівчина верескнула, а Якоб із незвичною для нього моторністю швидко скотився зі спини грабіжника.
— Не стріляйте, — крикнув Пітер, — він зв’язаний по руках і ногах! Перевернімо його на спину, щоб подивитися, який він на вигляд.
Карл швидко ступив уперед і хвалькувато проговорив:
— Зараз-зараз! Ми його перевернемо, ще й так, що йому це не сподобається! Яке щастя, що ми його піймали!
— Ха-ха-ха! — розреготався Людвіг. — А де ж був ти, Карле? Куди ти подівся?
— Де я був? — сердито перепитав Карл. — Я пішов по підмогу. Куди ж мені ще було подітися?
Хлопчики перезирнулися, але вони були занадто щасливі й горді, щоб зробити бодай одне в’їдливе зауваження. А Карл тепер поводився досить хоробро. Він першим узявся перевертати беззахисну людину; три інших хлопчики допомагали йому.
Грабіжник тепер лежав горілиць, суплячись, і щось бурмотів. Людвіг узяв у дівчини свічника.
— Слід добре роздивитися цього красеня, — сказав він, впритул підходячи до злодія. Але не встиг він договорити, як раптом сполотнів і здригнувся так сильно, що мало не впустив свічку. — «Вутсполен»! — скрикнув він. — Хлопці, адже це той, що сидів біля комина!
— Точно, він, — відгукнувся Пітер. — Ми, дурні, рахували при ньому гроші. Але до чого тут «вутсполен», брате Людвігу? Місяць у в’язниці — і досить з нього.
Перед тим дочка хазяїна вийшла і тепер знову вбігла до кімнати, тримаючи в руках величезні дерев’яні черевики.
— Поглянь, батьку, — крикнула вона, — ось його здоровенні, потворні черевики! Це той чоловік, якого ми поселили в сусідній кімнаті після того, як паничі вклалися. Ой! Не треба було влаштовувати бідолашних паничів так далеко від нас!
— Негіднику! — засичав хазяїн. — Він зганьбив мій будинок! Зараз же йду по поліцію!
Не минуло й чверті години, як прибігли двоє заспаних поліцейських.
Вони запропонували мейнгеєрові Клеєфу рано-вранці з’явитися разом із хлопчиками до судді й подати скаргу і повели грабіжника.
Природно припустити, що капітанові з його загоном тієї ночі вже не спалося. Але ще не знайшовся якір, що може перешкодити юності й чистій совісті пливти рікою снів. Хлопчики занадто стомилися, щоб не спати через такі дрібниці, як затримання грабіжника. Трохи згодом вони знову повкладалися, і їм снилися знайомі речі у дивовижних варіаціях.