— Дай-но я спробую, — сказав Пітер, зазираючи через його плече. — Ех ти, та їх чітко видно! Бачиш літери: «Т» і «X»… Ось «Т»…
— Чудово! — вигукнув Ламберт. — Якщо тобі так легко прочитати це, ми тебе послухаємо. «Т» і «X», а далі що?
— «Т. X.»… «Т. X.»… А! Томас Хіґс — тепер зрозуміло, — відповів Пітер, дуже задоволений, що зумів нарешті розібрати це ім’я, але відразу ж похопився, що він і Ламберт поводяться досить безцеремонно, і повернувся до Ганса.
І тут Пітер сполотнів. «Що з ними сталося, з цими людьми?» — подумав він. Рафф і Ганс підхопилися з місця й дивилися на Пітера в нестямі від радості й подиву. Гретель, здавалося, збожеволіла. Тітонька Брінкер металася по кімнаті з незапаленою свічкою в руках і кричала:
— Гансе, Гансе! Де твоя шапка? Ох, меєстере! Ох, меєстере!
— Бірмінґем! Хіґс! — викрикував Ганс. — Ви сказали — Хіґс! Ми його знайшли! Біжу негайно!
— Бачите, молоді люди… — заторохтіла тітонька Брінкер, ледве переводячи дихання і хапаючи з ліжка Гансову шапку, — бачите, ми знаємо його… він наш… ні, не наш… я хочу сказати… Ой, Гансе, біжи до Амстердама, негайно біжи!
— Добраніч… — задихаючись, мовив Ганс, сяючи від несподіваної радості, — добраніч… Даруйте мені, я маю бігти… Бірмінґем… Хіґс… Хіґс… Бірмінґем… — І, вихопивши шапку в матері, а ковзани в Гретель, він вибіг геть із будиночка.
Що ще могли подумати хлопчики, як не те, що вся родина Брінкерів раптово збожеволіла?..
Вони зніяковіло попрощалися й зібралися йти. Але Рафф зупинив їх:
— Цей Томас Хіґс, молоді люди, це один… Одна особа…
— А! — мовив Пітер, переконаний, що Рафф з-поміж усіх найбожевільніший.
— Так… Одна особа… Один… Гм!.. Знайомий. Ми думали, він помер. Сподіваюся, це та сама людина. Це в Англії — так ви сказали?
— Так, тут написано Бірмінґем, — відповів Пітер. — Очевидно, це той Бірмінґем, що в Англії.
— Я знаю цю людину, — сказав Бен, звертаючись до Ламберта. — Від його фабрики до нашого будинку й чотирьох миль не буде. Дивна людина… Усе мовчить, як устриця — зовсім не схожий на англійця. Я не раз бачив його. Серйозний такий, із дуже гарними очима. Якось він до дня народження Дженні зробив на моє замовлення чудовий футляр для письмового приладдя. Він виготовляє гаманці, футляри для підзорних труб і всілякі вироби зі шкіри.
Бен говорив англійською, тому ван Моунен переклав його слова для всіх зацікавлених осіб, відзначивши про себе, що ні Рафф, ні його вроу, здається, аж ніяк не почувались нещасними, хоча Рафф увесь тремтів, а очі в тітоньки Брінкер були повні сліз.
* * *Можете мені повірити, лікар від слова до слова вислухав усю історію, коли пізно ввечері приїхав разом із Гансом до Брінкерів.
— Молоді люди пішли вже давно, — сказала тітонька Брінкер, — але, якщо поквапитися, їх неважко буде відшукати, коли вони повернуться з лекції.
— Це точно, — промовив Рафф, кивнувши, — вроу завжди влучає в самісіньку ціль. Добре б, мейнгеєре, побачити молодого англійця раніше, ніж він забуде про Томаса Хіґса. Знаєте, це ім’я легко вислизає з пам’яті… Неможливо утримати його ні на хвилину. Воно раптом налетіло на мене й ударило, як копер палю, а мій хлопець записав його. Так, мейнгеєре, на вашому місці я поспішив би поговорити з англійцем: він багато разів бачив вашого сина. Подумати тільки!
Тітонька Брінкер підхопила його слова:
— Ви легко впізнаєте хлопчика, мейнгеєре, — він в одній компанії з Пітером ван Хольпом, а волосся в нього в’ється, як у іноземців. І ви послухали б, як він говорить: так голосно, так швидко, і все англійською! Але для вашої честі це не завада.
Лікар узяв капелюха і зібрався йти. Обличчя в нього сяяло. Він буркнув, що «це, звичайно, в дусі мого розбишаки — узяти собі дурнувате англійське ім’я», потім назвав Ганса «синку мій», чим до нестями ощасливив юнака, і жваво вибіг із будинку, що аж ніяк не личило такому поважному лікареві.
Незадоволений кучер утішився, висловивши дорогою додому, до Амстердама, усе, що мав на душі. Лікар сидів у кутку карети і не міг почути жодного слова, тому кучерові випала дуже зручна нагода вилаяти людей, які зовсім не зважають на інших і по десять разів за ніч вимагають коней.
Якось у січні, коли сипав лапатий сніг, Лоуренс Букман приїхав із батьком провідати Брінкерів.
Рафф відпочивав після денної праці; Гретель запалила йому люльку, а тепер старанно вимітала попіл із комина; тітонька Брінкер пряла; Ганс, сидячи на табуреті біля вікна, старанно вчив уроки. Мирна, щаслива родина! Останнім часом її хвилювало тільки очікування «Томаса Хіґса».
Після того, як нових знайомих урочисто представили один одному, тітонька Брінкер умовила гостей випити гарячого чаю. «У таку хуртовину недовго і змерзнути», — запевняла вона.
Поки гості розмовляли з її чоловіком, вона шепотіла Гретель, що очі молодого чоловіка схожі на Гансові, як два боби один на одного, не кажучи вже про те, що обидва частенько дивляться кудись у простір безтямним поглядом, хоча знають не менше за будь-якого діда.
Гретель була розчарована. Вона очікувала трагічної сцени на зразок тих, які Анні Боуман переповідала їй, прочитавши якусь книжку. А тут чоловік, який мало не зробився вбивцею, який десять років десь вештався і був упевнений, що рідний батько з презирством зрікся його, — той самий молодий чоловік, який покинув батьківщину за таких виняткових і драматичних обставин, тепер сидить собі задоволений біля комина, як нічого й не бувало!
Щоправда, голос у нього тремтів, коли він заговорив із її батьками, а зустрівшись очима з її батьком, він усміхнувся ясною усмішкою, зовсім як лицар, який убив дракона й підніс королю воду вічної юності; та все ж він виявився анітрохи не схожим на переможеного героя з книжок Анні. Адже він не вигукнув, здійнявши руки до неба: «Відтепер я навіки присягаюся бути вірним моєму дому, моєму панові і моїй батьківщині!» — лише ці слова правильні й підходящі в такій ситуації.
Отже, Гретель була розчарована. Зате Рафф відчував цілковите задоволення. Доручення виконано: до лікаря Букмана здоровим і неушкодженим повернувся син; до того ж бідолашний хлопчина, по суті, ні в чому не винен, якщо не вважати, що він думав, начебто батько здатен зректися його через прикру помилку. Правда, колись стрункий юнак перетворився тепер на досить поважного чоловіка, — а Рафф несвідомо сподівався знову потиснути ту саму юнацьку руку! Та, коли на те пішло, для Раффа все на світі змінилося. І він відігнав від себе всі почуття, крім радості, коли побачив батька й сина, які сиділи поруч біля його комина.
Тим часом Ганс думав тільки про те, що щасливий «Томас Хіґс» має змогу знову стати асистентом меєстера, а тітонька Брінкер тихенько зітхала, шкодуючи, що мати Лоуренса померла і не може помилуватися на такого красеня, — зітхала й дивувався, чому лікар Букман анітрохи не засмучений тим, що його срібний годинник так потьмянів. Він, зрозуміло, носить годинника відтоді, як отримав його від Раффа. А куди ж він подів золотого, якого носив раніше?
Світло падало просто на обличчя лікаря Букмана. Який задоволений вигляд він мав! Як помолодшав і повеселішав! Його глибокі зморшки розгладилися. Він сміявся, говорячи голові родини:
— Ну хіба я не щаслива людина, Раффе Брінкер? Цього місяця мій син продасть свою фабрику і відкриє склад товарів в Амстердамі. Тепер я отримуватиму безкоштовні футляри для окулярів.
Ганс стрепенувся:
— Склад товарів, мейнгеєре! Але хіба Томас Хіґс… Тобто ваш син… Не буде вашим асистентом, як і раніше?
На обличчі меєстера промайнула тінь, але, зробивши над собою зусилля, він усміхнувся й відповів:
— Ні, з Лоуренса цього досить. Він хоче залишитися комерсантом.
На обличчі Ганса промайнув такий подив і розчарування, що лікар лагідно запитав його:
— Чому ж ти замовк, друже? Хіба комерсантом бути ганебно?
— Ні-і, не ганебно, мейнгеєре, — запинаючись, відповів Ганс, — але…
— Але що?
— Те, інше, покликання значно ліпше, — відповів Ганс. — Шляхетніше! Я думаю, мейнгеєре, — додав він палко, — що бути лікарем… Лікувати хворих і скалічених, рятувати людське життя, уміти робити те, що ви зробили для мого батька, — це найкраще, що є на землі!
Лікар суворо поглянув на нього. Цей погляд видався Гансові осудливим. Його щоки запалали, гарячі сльози навернулися йому на очі.
— Кепське заняття, хлопчику мій, ця медицина, — сказав лікар, усе ще суплячись. — Вона потребує великого терпіння, самовідданості й завзятості.
— Звичайно, потребує! — сказав Ганс, знову спалахуючи. — Вона потребує і знання, й благоговіння перед людиною. Ох, мейнгеєре, можливо, це покликання і має свої труднощі, свої недоліки… Втім, ви не всерйоз засуджуєте медицину. Ні, це величне й шляхетне покликання, а не кепське! Даруйте мені, мейнгеєре, — не мені говорити так сміливо.
Лікар Букман був явно незадоволений. Він повернувся спиною до юнака й напівголосно заговорив із Лоуренсом. Тітонька Брінкер, вважаючи за потрібне зробити суворе попередження Гансові, насупила брови. «Знатні добродії, як мені досить добре відомо, не люблять, коли злидота їм суперечить», — подумала вона.
Меєстер обернувся:
— Скільки тобі років, Гансе Брінкер?
— П’ятнадцять, мейнгеєре, — відповів той, здригнувшись.
— Ти хотів би стати лікарем?
— Так, мейнгеєре, — відповів Ганс, тремтячи від хвилювання.
— Ти хотів би, за згодою батьків, присвятити себе науці, вступити до університету і згодом стати моїм учнем?
— Так, мейнгеєре!
— Подумай добряче: тобі не набридне й ти не передумаєш саме в той час, коли я всю душу покладу на те, щоб підготувати тебе і зробити моїм спадкоємцем?
Очі в Ганса спалахнули:
— Ні, мейнгеєре, не передумаю!
— У цьому ви можете йому повірити! — вигукнула тітонька Брінкер, якій уже терпець увірвався стояти осторонь. — Коли Ганс щось вирішив, він — як скеля! А щодо навчання, мейнгеєре, то останнім часом він просто приріс до своїх книг. Він уже тепер бурмоче латиною не гірше за будь-якого священика!
Лікар усміхнувся:
— Ну, Гансе, якщо твій батько згоден, інших перешкод я не бачу.
— Гм! Справа в тім, мейнгеєре, — промовив Рафф, який занадто пишався своїм сином, щоб одразу здатися, — що сам я волію трудитися на чистому повітрі. Але якщо хлопчина хоче вчитися на лікаря і якщо ви йому допоможете пробити собі дорогу, то я не проти. Грошей — ось чого бракує! Але їх можна добути, коли є пара сильних рук. Мине якийсь час, і ми…
— Мовчіть уже! — перебив його лікар. — Якщо я позбавлю вас вашого головного помічника, я за це заплачу — і з радістю. У мене буде ніби два сини… Що ти на це скажеш, Лоуренсе? Один купець, а другий — лікар… Я буду найщасливішою людиною в Голландії!.. Приходь до мене завтра вранці, Гансе, і ми одразу ж усе владнаємо.
Ганс тільки вклонився у відповідь. Він не зважився вимовити й слова.
– І от що, Брінкере, — провадив лікар, — коли мій син Лоуренс відкриє склад товарів в Амстердамі, йому буде потрібна надійна, ділова людина — така, як ви; людина, яка б спостерігала за роботою і стежила за тим, щоб ледарі працювали. Людина… Та скажи йому сам, бевзю!