Дерев’яні ковзани тріумфально скрипнули. Сотні чудових сталевих лез зблиснули в уяві Ганса й зникли. Йому видалося, що гроші обпікають його пальці.
Старий лікар здавався надзвичайно похмурим і неприступним. У Ганса наче клубок застряг у горлі, але все-таки в нього вистачило голосу, щоб, порівнявшись із лікарем, гукнути:
— Мейнгеєре Букман!
Видатна людина зупинилася, випнула тонку нижню губу і озирнулась, суплячи брови.
Але Ганс уже вирішив домогтися свого.
— Мейнгеєре, — промовив він захекано, під’їжджаючи ближче до грізного лікаря, — я знаю, що ви — прославлений хірург Букман. Я хочу просити вас про велику милість…
— Гм! — фиркнув лікар, готуючись учкурити якнайдалі від настирливого юнака. — Дайте пройти… Немає у мене грошей… Я не подаю милостині.
— Я не жебрак, мейнгеєре! — гордо заперечив Ганс, поважно тицьнувши лікареві майже у вічі жалюгідну купку срібняків. — Я хочу, аби ви щось порадили моєму батькові. Він живий, але більше скидається на мерця. У нього не все гаразд із головою, він не тямить, що верзе. Він не хворий, просто упав із греблі.
— Як?! — вигукнув лікар.
Ганс, затинаючись від хвилювання, розповів йому про батька усе, що знав, пару разів утерши сльозинки, і закінчив серйозним тоном:
— Будь ласка, огляньте його, мейнгеєре. Тіло в нього здорове, а от розум… Я знаю, цих грошей замало, але я зароблю ще. Візьміть їх, мейнгеєре, я обов’язково зароблю… Обіцяю до скону сумлінно працювати на вас, якщо ви тільки вилікуєте мого батька!
Що сталося зі старим лікарем? Щось світле, як сонячний промінь, промайнуло на його обличчі, очі його зволожилися й подобрішали; рука, яка тільки-но стискала ціпок, немов готуючись вдарити, тепер тихенько лягла на Гансове плече.
— Сховай свої гроші, хлопчику, мені вони не потрібні… Я подивлюся, що з твоїм батьком, боюся лишень, що це безнадійно. Скільки часу, кажеш, минуло відтоді?
— Десять років, мейнгеєре! — вигукнув Ганс, сяючи від раптово пробудженої надії.
— Так! Випадок тяжкий, але я огляну твого батька. Зараз скажу коли… Сьогодні я вирушаю до Лейдена. Повернуся за тиждень, тоді й чекай на мене. Де ви живете?
— За милю на південь від Брука, мейнгеєре, біля каналу. Хижка наша бідна, стара. Кожен із тамтешніх хлопців покаже її вашій честі, — додав Ганс, важко зітхаючи. — Всі вони побоюються її, називаючи «будинком ідіота».
— Так, так, — сказав лікар і покрокував далі, ласкаво кивнувши Гансові через плече. — Я прийду.
«Безнадійний випадок, — бурмотів він, — але хлопчина мені подобається. Його очі — майже як у мого нещасного Лоуренса… До біса! Невже я ніколи не забуду цього негідника?!» І, насупившись ще більше, лікар мовчки поїхав геть.
А Ганс знову помчав до Амстердама на скрипучих дерев’яних ковзанах; знову пальці перебирали монети на дні кишені; знову хвацький свист мимоволі злітав із його вуст.
«Може, повернутись додому, — розмірковував він, — щоб повідомити радісну звістку?.. Або спочатку купити вафель і нові ковзани? Ф’ю-ю! Поїду-но я далі…»
[18]. Рано вранці шостого він роздає дітям ласощі, іграшки та інші скарби й зникає на цілий рік.У день Різдва голландці тільки ходять до церкви, а потім у гості до родичів. Зате напередодні святого Ніколааса голландські діти просто шаленіють у радісному очікуванні. Втім, варто сказати, що дехто не отримує задоволення від очікування, бо святий любить говорити правду в очі, і якщо хтось із дітей цього року поводився погано, він не посоромиться сказати про це. Іноді він приносить під пахвою березову різку і радить батькам дати дітям прочухана замість насолод і стусанів замість іграшок.
Добре, що цього ясного зимового вечора наші хлопчаки поспішили додому: не минуло й години, як святий з’явився чи не в усіх будинках Голландії. Він прийшов до королівського палацу і тієї ж миті з’явився в затишному будинку Анні Боуман. Подарунки, які його святість залишив удома в селянина Боумана, коштували, напевно, не більше за срібних п’ятдесят центів, але бувають випадки, коли бідняк більше радіє мідякові, аніж багатій — купі золота.
Того вечора молодші брати й сестри Гільди ван Глек були надзвичайно схвильовані. Їм дозволили бавитися у великій вітальні, їх одягли в найкраще вбрання і під час вечері кожному дали по два тістечка. Гільда веселилась, як і всі інші. А чом би й ні? Адже вона знала, що святий Ніколаас не викреслить зі свого списку чотирнадцятилітню дівчинку тільки за те, що вона висока на зріст, та й на вигляд майже доросла. Навпаки, можливо, постарається віддати належне такій статечній дівчині, хтозна? Тому Гільда бавилася, сміялася й танцювала так само радісно, як і наймолодші діти, і була душею всіх їхніх веселих ігор. Батько, мати й бабуся схвально на неї дивилися; так само дивився й дідусь — до того, як затулив собі обличчя великим червоним носовичком, залишивши непокритою лише верхівку своєї ярмулки. Цей носовичок був прапором, який сповіщав усіх про дідусів намір покуняти.
На початку вечора всі бавилися разом і розпустувалися так, що здавалося, начебто дідусь відрізняється від найменшого свого онученяти тільки зростом. Більше того, іноді обличчя молодших членів родини на мить осявало урочисте очікування, і вони по-дорослому ставали дедалі серйознішими.
Дух веселощів цілковито панував у будинку. Навіть полум’я танцювало й підстрибувало у начищеному до блиску комині. Дві свічки, що гордовито дивилися на небесне світило, почали підморгувати іншим далеким свічкам у дзеркалах. У кутку зі стелі звисав від дзвінка довгий разок скляного намиста, яке сітками обплітало канат завтовшки з руку. Зазвичай цей шнур висів собі, і його ніхто не помічав; але сьогодні ввечері він увесь виблискував. Його ручка з малинового скла зухвало кидала червоні відблиски на шпалери, забарвлюючи їхні гарні блакитні смуги в пурпуровий колір. Перехожі зупинялися послухати веселий сміх, який линув на вулицю крізь фіранки й віконні рами, потім ішли далі, згадавши, що сьогодні ввечері все село не матиме сну.