— Мабуть, і я відчую його, — сказав Бен, — коли буде відлига. На щастя для мене, рання зима покрила льодом ці запашні води… І я їй дуже вдячний. Без цього неймовірного катання на ковзанах Голландія сподобалася б мені значно менше, ніж зараз.
— Як же ти відрізняєшся від Поотів! — вигукнув Ламберт, задумливо вслухаючись у Бенові слова. — Але ж ви двоюрідні брати… Мені це невтямки.
— Ми справді кузени або, скоріше, завжди вважали себе двоюрідними братами, але насправді споріднення між нами не дуже близьке. Наші бабусі були зведеними сестрами. У нашій родині всі англійці, а у нього — голландці. Наш прадід Поот був двічі одружений, і я — нащадок його дружини-англійки. Однак я люблю Якоба більше, ніж добру половину своїх родичів-англійців, разом узятих. Він найщиріший, найдобродушніший хлопчик із усіх, кого я знаю. Дивно, але мій батько випадково познайомився з батьком Якоба під час ділової поїздки до Роттердама. Вони завели розмову про свою кревність — французькою, до речі — і відтоді листуються. Дивні речі трапляються в житті! Деякі звички тітки Поот дуже здивували б мою сестру Дженні. Тітка — справжня дама, але вона так не схожа на мою матір… Та й будинок у них, і спосіб життя — все зовсім не таке, як у нас.
— Звичайно, — самовдоволено погодився Ламберт, ніби хотів сказати, що навряд чи можна де-небудь, крім Голландії, зустріти таку досконалість у всьому. — Однак ти знайдеш про що розповісти Дженні, коли повернешся додому.
— Ще б пак! Я скажу, принаймні, якщо охайність, на думку голландців, прирівнюється до побожності, то Бруку вічне спасіння забезпечене. Я в житті не бачив охайнішого місця. Взяти хоча б мою тітку Поот: при всьому своєму багатстві вона безперервно щось чистить, і її будинок має такий вигляд, наче він увесь полакований. Я вчора писав матері, що бачу, як мій двійник невідступно ходить за мною, нога до ноги, у їдальні з натертою підлогою.
— Твій двійник? Ніяк не втямлю цього слова. Що ти хочеш сказати?
— Ну, моє віддзеркалення. Бен Добс номер два.
— А, це? Розумію! — вигукнув ван Моунен. — А чи бував ти коли-небудь у парадній вітальні своєї тітки Поот?
Бен розсміявся:
— Тільки раз — того дня, коли приїхав. Якоб каже, що мені не вдасться увійти до неї знову до весілля його сестри Кеноу, а весілля буде через тиждень після Різдва. Батько дозволив мені погостювати тут до урочистої події. Щосуботи тітка Поот зі своєю товстухою Катьє вирушає до вітальні й ну мести, шкребти та натирати! Потім у кімнаті опускають фіранки й замикають її до наступної суботи. За весь тиждень жодна душа туди не входить, однак там все одно потрібно прибирати — «схоонмакен», — як висловлюється тітка.
— Що ж отут особливого? У Бруці так прибирають усі вітальні, — сказав Ламберт. — А чи подобаються тобі фігури, що рухаються, у саду тітчиних сусідів?
— Вони нічогенькі. Коли влітку лебеді плавають по ставку, вони, напевно, скидаються на живих. А от китайський мандарин під каштанами, який киває головою, просто безглуздий… Він годиться тільки для того, щоб смішити малих дітей. А ще ці прямі садові доріжки й дерева, геть усі підстрижені й розфарбовані! Даруй, ван Моунене, але я ніколи не зможу захоплюватися голландським смаком.
— На це потрібен час, — поблажливо погодився той, — але зрештою ти обов’язково оціниш його. Мене багато чого приваблювало в Англії, — і, сподіваюся, мене відпустять туди разом із тобою навчатися в Оксфорді, — але загалом Голландію я люблю більше.
— Ну звісно! — сказав Бен тоном палкого схвалення. — Не був би ти справжнім голландцем, якби не любив її. Що, крім батьківщини, можна любити так пристрасно? Хоча дивно відчувати теплі почуття до такої холодної країни. Якби ми не рухалися постійно, то зовсім би змерзли.
Ламберт розсміявся:
— У тебе англійська кров, Бенджаміне! А от мені зовсім не холодно. Поглянь на ковзанярів на каналі: всі рум’яні, мов троянди, і задоволені, як лорди… Агов, славний капітане ван Хольп, — крикнув Ламберт голландською, — як гадаєш, чи не завітати нам до тієї ферми, щоб погріти ноги?
— А хто змерз? — запитав Пітер, обертаючись.
— Бенджамін Добс.
— Зараз зігріємо!
І загін зупинився.
Близько першої години дня капітан ван Хольп і його команда увійшли в чудове стародавнє місто Гаарлем. Зранку вони пробігли на ковзанах близько сімнадцяти миль, але все одно були свіжі, як молоді орли. Починаючи з наймолодшого (Людвіга ван Хольпа, якому щойно минуло чотирнадцять років) і закінчуючи найстаршим, тобто самим капітаном, сімнадцятилітнім «гультіпакою», всі як один вважали, що жодного разу в житті не відчували такого задоволення, як під час цієї подорожі. Правда, коли вони пробігали останні дві-три милі, Якоб Поот зовсім захекався і, мабуть, був не проти десь подрімати ще разок. Але й він був веселий і жвавий, як ніколи. Навіть Карл Схуммель, який за час екскурсії здружився із Людвігом, перестав єхидствувати. Щодо Пітера, то він почувався найщасливішим з-поміж щасливих і, ковзаючи по льоду, співав і висвистував так радісно, що навіть статечні перехожі усміхалися, зачувши його.
— От що, друзі: настав час снідати, — сказав він, коли хлопці підійшли до однієї кав’ярні на головній вулиці. — Нам слід попоїсти чогось ситнішого, ніж пряники тієї гарненької дівчини.
І капітан засунув руки в кишені з таким виглядом, немов хотів сказати: «Грошей вистачить нагодувати цілу армію!»
— Гляньте, — крикнув раптом Ламберт, — що з ним?
Пітер, весь блідий, ляскав себе по грудях і боках… втупившись кудись у простір. Він був схожий на людину, яка раптово збожеволіла.
— Він занедужав! — скрикнув Бен.
— Ні, щось загубив, — сказав Карл.
Пітер ледь вимовив:
— Гаманець… Із усіма нашими грошима… Зник!
На мить усі вражено завмерли, неспроможні вимовити й слова.
А от Карл пробурчав:
— Нерозумно було віддавати всі гроші одному. Я це казав із самого початку… Пошукай гаманець у іншій кишені.
— Шукав… Немає його там.
— Розстебни нижню куртку.
Пітер машинально корився. Він навіть зняв шапку й зазирнув у неї; потім у розпачі знову став нишпорити по всіх своїх кишенях.
— Згубив, хлопці! — нарешті приречено процідив він. — Ні сніданку в нас не буде, ні обіду… Що ж робити?
Ми не можемо йти далі без грошей. Були б ми в Амстердамі, я б дістав грошей скільки потрібно, але в Гаарлемі я не зможу позичити ані стейвера. Може, хтось із вас знає тут людину, яка могла б нам позичити кілька гульденів?
Хлопчики спантеличено перезирнулися. Потім якась подоба усмішки оббігла все коло, але, досягши Карла, перетворилася на похмуру гримасу.
— Це нікуди не годиться, — різко проговорив він. — Я знаю тут кількох людей — усі вони заможні, але батько жорстоко відшмагає мене, якщо я позичу в когось хоча б мідяка. Він звелів написати над воротами нашого літнього будиночка: «Чесна людина не має права позичати».
— Гм! — відгукнувся Пітер, у цю хвилину не дуже захоплюючись таким висловом.
Хлопчики відразу відчули вовчий голод.
— Це моя помилка, — покаянним тоном сказав Бенові Якоб англійською, — я перший сказав: нехай усі хлопці покладуть свій гаманець у гроші ван Хольпа… Тобто свої гроші в…
— Дурниці, Якобе, адже ти хотів як краще!
Бен випалив це з таким запалом, що обидва ван Хольпи і Карл прийшли разом до одного висновку: очевидно, Бен придумав, як негайно врятувати загін.
— Що? Ван Моунене, що він говорить? — закричали вони.
— Він каже: Якоб не винен у тому, що гроші зникли… Він намагався зробити як краще, коли запропонував ван Хольпу взяти наші гроші й покласти їх до свого гаманця.
– І це все? — розчаровано промимрив Людвіг. — Не варто було так гарячкувати, щоб сказати таке. Скільки грошей ми втратили?
— Чи ти забув? — сказав Пітер. — Усі ми внесли рівно по десять гульденів. У гаманці було шістдесят гульденів. Такого дурня, як я, в усьому світі не знайдеш! Малюк Схіммельпеннінк, і той краще за мене зумів би виконати обов’язки капітана! Я готовий сам себе відлупцювати за те, що так вас засмутив!
— Ну то відшмагай себе! — пробурчав Карл. — Фу! — додав він. — Усі ми знаємо, що сталася випадкова прикрість, але користі від цього мало. Нам треба роздобути грошей, ван Хольпе, хоча б тобі довелося продати свого чудового годинника.
— Продати годинника, який матір подарувала мені на день народження? Ніколи! Я продам свою куртку, шапку, тільки не годинника.
— Та годі, годі, чого так хвилюватися? — втрутився Якоб. — Повернімося додому, а через день-два знову рушимо в дорогу.
— Тобі, може, й дадуть іще десять гульденів, — сказав Карл, — Але для нас усіх це не так легко. Якщо вже ми повернемося додому, то там і залишимося, будь певен!
І тут капітан, який ні на хвилину не втрачав доброго гумору, раптово обурився.
— Ти думаєш, я дозволю вам страждати через мою недбалість? — вигукнув він. — Удома в мене у вогнетривкому ящику лежить утричі більше, ніж шістдесят гульденів!
— Ой, дуже перепрошую! — поспішив озватися Карл ще похмурішим тоном. — У такому разі я бачу лише один вихід: повертаймося додому голодними.
— А я бачу кращий вихід, — сказав капітан.
— Який? — закричали хлопчики.
— А от який: стійко перенесемо халепу і, не сумуючи, повернемо назад, як справжні чоловіки, — проговорив Пітер.
І, коли товариші подивилися на його відкрите обличчя і ясні блакитні очі, він здався їм таким сміливим і гарним, що вони перейнялися його бадьорістю.
— Хо! Нехай живе капітан! — закричали вони.
— А тепер, хлопці, переконаймо себе в тому, що немає на світі місця, кращого за наш Брук, і ми ухвалили рішення прибути туди точно за дві години! Згодні?
— Згодні! — дружно крикнули всі і побігли до каналу.
— Ковзани на ноги!.. Готові? Дозволь, я тобі допоможу, Якобе. Ну! Один, два, три… Рушаймо!