…Про вічність твору: де тенденція – межа її, де рафінована художність. Я хочу, щоб твір мій був вічний і величний… Пролетарська поезія – не метелик… Яка загальна композиція моєї новели?.. Важко торувати… твердий грунт, реп'яхи… Коли я вийду з літератури минулого?
Відчуваєте змагання мого класу! Мій клас – пролетаріат – по крові в бур'янах і на шляхах боротьби за волю, рівність і братерство.
Х
У редактора Карка очі як у Гаршина, а очі Гаршина писав Рєпін, а Рєпін оголошував себе за українця, і Нюсі здавалось, що в очах Карка – степи. Крім того, вона часто читала Бельше, може, й тому степи.
Стояли ясні дні, і йшли ясні дні. За міськими левадами сторожили простори, і було просторо, а на душах темно. І на тих, і на других, і переможці, і переможені – а хто переміг? Це редактор Карк думає. Усі були похмурі, того й театри так повно заповнювала публіка… республіка… ха!.. – це редактор Карк думає.
На заняття ходив уже пізніш відповідального. Вчора зійшлись у кабінеті.
Відповідальний каже:
– Читали «Росію в імлі» Уельса? Хай тепер радіє: на вулицях весело – магазини всі одчинено.
Занозуватий чоловік – це видно, і нервовий – це теж видно. Йому повсякчас здається, що з нього глузують. Він лає інтелігенцію, але любить, коли йому кажуть:
– Та ви ж самі інтелігент!
Правда, замахає руками:
– Ізбави Бог, ізбави Бог!
Каркові він говорить:
– Про присутніх історія замовчує.
Карк інтелігент. Карк червоніє. Відповідальний іде.
В редакції не по собі. В конторі теж. Контора міститься в одній із кімнат другого поверху.
А там, де була контора, губпечать роздає газети.
І там нудно. Згадує, яке життя кипіло тут.
У конторі сидить машиністка, дочка бувшого власника цієї друкарні[23]… Каркові шкода її, і він також ставиться до неї, як і до статуї римського полководця, – з повагою, і йому сумно, коли дивиться на неї. Здається, що вона, як і Нюся, вміє говорити, що і в неї такі м'які руки, як у Нюсі. Проте він до неї ніколи не говорить.
Редактор Карк любить сидіти в кімнаті коректорів, а в конторі ні. Тут так тихо, а внизу гуде машина. Голови нахилились над столами, Напруження. Навіть небо працьовито заглядає сюди: світлі-світлі плями на розісланий папір. Думає: і за триста літ така ж напруженість і байдужість до всього, що діється там.
…Шумить машина внизу.
Пішов знову в кабінет. Йому треба писати передмову. Не хочеться. Але він сідає й пише – треба. Потім згадав про губ-трамот, і в голові почало одбивати:
– Губ-трамот!
Потім він пішов додому.
І завтра він ходив додому, і багато днів ходив додому. Дивився: по верхів'ях парку з паровозобудівельного в задумі заходив десь дим, ішов за димом і думав про дим знову. По дорозі стрічав знайомих. Як от: у чумарці, із стьожкою, він завжди все знає, улесливий, лагідний.
Він каже:
– Хі! хочете побачити радянський шлюб? Це інтересно. Справжній робітник, з тютюнової фабрики. І його батько робітник.
Входять у церкву. Улесливий метушиться, вказує на двох, що біля вівтаря стоять, – шлюб. Запевняє, що це робітник, що батько його робітник. А Карк думає, що улесливий, мабуть, бувший есер, мабуть, бувший есдек.
Курить ладан-дим. Церква завжди збирала націю – Кирило-Методіївські братчики, лаври – фортеці. Та от прийшла революція, і закуріло, і не стало церкви, і воскресла церква.
– Христос воскрес із мертвих!..
Пішов дощ.
До великодніх свят було сіро, холодно, першого[24] заясніло, весело, тепло. І другого. Потім знову дощі. Віруючі думали, що це знамення, і Карк сьогодні трішки збентежений: бачив колись комету з хвостом, чогось тепер зелена, біля Оріону… Нащо комета? А земля одірветься-таки від сонця й полетить у провалля. І тоді будуть смішні революції й автокефалії. Буде тільки дим. Дим заповнить повітря, і буде первотвір.
– Христос воскрес із мертвих!..
У церкві співали мелодії з Леонтовича – кажуть, він загинув химерно однієї зеленої ночі, а це було взимку, а його композиції французькі діти співають, а в нас у церкві, з ладаном. Вийшов із церкви.
Виходило світло, виходило темно, і йшла за обрій, щоб більше не повернутися. Шуміли трамваї, часом давили людей, а на завтра об'ява:
Комендант міста наказує..
Колись Карк бачив, як авіомобіль задавив велосипедиста. Летіли обидва.
Що думав велосипедист? І уявив: Сиваш, тривожна ніч, море і 10 000. Махновщина по Сивашу на тачанках. Трагедія інтелігенції Лівобережної України…
…Нюся. Вона така лагідна, а візерунки нагадують гетьманщину.
Було сумно.
Вечорами сидів з Нюсею або ходив до відомого українського діяча – з боротьбістів – з рудою борідкою.
Слухав його плани за те, як утворити нову партію, – викинути «Р» з РКП, викинути «У» з КП (б) У, утворити єдину КП. Це фантазія, це романтика.
Український діяч ще видавав поганенького журнала й не міг його видавати – самоокупаємість сувора, а в нім не було німецького Духу.
І була лагідність і скорбота в сірих очах, і було м'яке тіло.
Фантазії розцвітали під блакитним небом.
Блакитне небо проточувалось на всі вулиці великого промислового міста.
XI
Зазеленіли міські садки. Виходили няньки й діти, і тут же бліді обличчя з вокзалу – невідомі, невідомо, в невідомість. І хотілось кохати і не хотілось кохати.
Редактор Карк виходив у зоологічний сад і прислухався до неясного шуму, що туманів між дерев.
Тягнуло кудись, а на серці наростало слизьке, наростала злість на всіх. У редакції він не хотів стрічатись. Не говорив із відповідальним. Про що говорити?
Була й на нього злість. Росла. Торік думав: рагvеnu, а відповідальний ріс, і була вже злість. Образливо було за себе, за руду борідку, за тисячі розкиданих по Україні невідомих і близьких. А відповідальний ріс, знову лаяв інтелігенцію, і хотілось плюнути йому межи очі за його неправду, за його лицемір'я. Годинами стояв біля букініста, а недалеко бандурист набринькував про славу України.
Пішов до Нюсі. Нюся розказувала про козаччину, про боротьбу українського народу за своє визволення.
Тоді він говорив – суворий, ніби з борами говорив:
– Ні, Нюсю, я так не можу. Мені важко. Мене оточують люди, а хто вони? Про ймення замовчують. Я не можу жити, не можу творити. У нас жах – одні продаються, одні вискакують – темні, невідомі, рагvеnu. Бувші соціал-демократи метрополії беруть. Соціал-демократи!.. Розумієте – в митрах соціал-демократи. Це – жах. Я не можу. Це – жах.
Нюся втішала, він заспокоювався, і вона знову говорила про козаччину, про Хмельниччину.
Редактор Карк:
– Мені сняться зелені сни – навкруги простори, а на мене лізуть гадюки. Я їх б'ю, а вони лізуть. Я не символіст, а вони на мене лізуть.
Нюся:
– Покладіть на мої коліна голову.
Він клав, і вона пестила йому м'яке волосся.
Вона усміхалась:
– Губ-трамот! Губ-трамот!
І він усміхався хоро:
– Губ-трамот! Губ-трамот!
А потім він знову думав про бравнінг, і було тоскно, бо хотілось жити, руда борідка теж хоче жити – одірваний від життя із своїм журналом радянський автомат.
І було його шкода. А от варязька сила – велика, велетенська, напирає, ще напирає. І мовить руда борідка з сумом:
– Не придавіть зовсім!
…Підхопився. Хотілось вилаятись, кріпко, цинічно, матюком. У голову лізли соціал-демократи в митрах… Простогнав:
– Нюсю!
Вона одкинула руку, подивилась на його обличчя – воно було мертве. Сказала схвильовано:
– Ідіть випийте води!
Редактор Карк підвівся і, як хорий, пішов до дверей.
XII
Вогкий грунт притягує: вогкість на сонці. Майже щодня ходив у ярок і вбивав у легені вогкість. З ярка чути було далекий шум, у ярках блукало сонце. Знаєте, сонце вміє жити: ранком воно веселе, вдень – працьовите, увечері – задумливе, коли за обрій відходить, а біля нього купчаться хмари, обгортають сонце; воно задумливе, як мудрець.
Удень бачив, як гурток дівчат біля акацій із сапками. Смішні в шумнім місті: у них такі ноги бронзові й м'язкі. Знаєте: грунт, рілля – пухко; тільки що важко пройшов плуг, а недалеко панський маєток, а десь збираються води, і зелина буйно б'ється вгору. Знаєте: майбутнє не в обмашиненні життя, а в притягненні природи до машини. Ах, як природа дивиться на машину! Знаєте: колись я вийшов із цеху на повітря після нічної зміни. Цокотіли молотки, гуділи машини – і все задумливо. А вгорі одне небо з зорями – і тільки. За заводським парканом тиша – ніч. Тоді в голові мудро, тоді в серці мудро, тоді я цар життя, і моя голова підпирає темно-синю височінь.
Редактор Карк заговорив до дівчат:
– Відкіля ви?
– Хі! хі! хі!
Але одна сміливо сказала:
– Що тобі, паничу? Подивись на себе: тобі жити два дні. Хіба тобі до дівчат? Здригнув.
– Відкіля це ти знаєш?
– Знаю! Тепер усе пішло на комунію. Всі знаємо. І заспівала:
І говорила:
– Бач, і той лізе в комісари – ципльонок.
– Да… – сказав і одійшов. Думав…
…Увечері бачив Шкіца. Дивно: почав одягатися краще, навіть надто. І комуністи одягаються краще, може, й не всі – неп.
Шкіц організовує трест і вже не говорить про Україну, тільки іноді мало.
Але він каже:
– Практика – річ велика. Це життьова пошлість, але й життьова мудрість. Треба жити. Так після пожежі: стоїш на руїнах – важко, бо смердить трішки й нагадує… та треба жити.
Карк нервово кинув:
– Після пожежі не смердить! Шкіц уперто заявив:
– Після пожежі маленький дим і… смердить.
І розійшлись.
Знову наростала злість. І на Шкіца. Був самотній, сунула непереможна стихія: степова пожежа… А потім буде дим. Крізь дим вирисовується дірка на чолі…
…Цілу ніч горів степ, бігли отари товару, ревли, і душно було в повітрі…
Так снилося.
XIII
Справа посувається до розв'язки. Як ви гадаєте, чим закінчиться новела? Американці не читають творів із нещасним кінцем, слов'яни навпаки – така вдача в тих і других. Я буду щиро казати: я сам не знаю, чим закінчиться вона.
Проте над новелою я працював чимало. Я нарочито не знаю, чим вона закінчиться.
Я не хочу бути зв'язаним. Я хочу творити по-новому. Все-таки новелу мою дочитайте – інтересно, до чого я прийду?
XIV
Уривок із мого щоденника. Міркую про сучасну українську белетристику. Думаю так: іде доба романтизму. Хто цього не розуміє, багато втратить. Реалізм прийде, коли з робфаків вийдуть тисячі, натуралізм – коли конче запаскудимо життя.
XV
В новелі два головні типи: Карк і Шкіц. Я хотів, щоб Нюся покохала Карка, а Шкіц Нюсю. Вони не покохали, і не треба. Проте не можна в кожній новелі про кохання – як ви гадаєте?
XVI
Навіщо стільки розділів?
Така психологія творчого інтелекту: дати якомога більш навіть тоді, коли не можна.
XVII
Ранком заявив відповідальному, щоб підшукав йому заступника.
Спокійно:
– Добре.
Чуття казало:
– Тепер багато знайдеться.
Стрічав руду борідку – це не відповідальний. Хазяйка стала суворіша. Шкіц у тресті заправило. Каже:
– Практика – велика річ, хоч і життьова пошлість.
Тільки Нюся. А хазяйка стала ще нахабніша.
Не знав, що буде далі, і не цікавився. Без посади? Добре. Далі. Однаковісінько.
Ішов міський вечір: фаркали ліхтарі, шумувало на тротуарах, а брук – тихше.
Сидів проти Нюсі. Нюся не говорила про Хмельниччину – дивно.
З вікна видно третину міста – з другого поверху. Місто загадкове, надмірне. Уносить ген-ген: чогось згадуються лицарські часи в Німеччині, потім бараки з тифозними – тифозні залишились, а вороги прийшли. Тифозні в гарячці, а палати сумні. І думають палати велику народну думу: де правда?
…Ішов міський вечір, фаркали люкси, шумувало на тротуарах, а брук – тихше…
– А я вам хочу ще сказати.
Це Нюся.
Карк:
– Говоріть.
– Не думаєте ви, що на Волині й сьогодні ліс шумить? Я гадаю, що шумить. Я в цей момент на Волині.
…Як і завжди в тиху погоду, струмками відходив за обрій дим – над вечором, над містом.
Редактор Карк:
– А я от: Запоріжжя, Хортиця. Навіщо було бунтувати? Я щоденно читаю голодні інформації з Запоріжжя. І я згадую тільки, що це була житниця.
На столі стояли фарфорові чашки. Це ті, що лікар ховав.
Карк згадав: український мужик ніколи не бачив фарфорових чашок, а потім він пішов у повстанці – і бачив чашки. Але він не пив з тих чашок – йому ніколи. Український мужик і на заводі – він усюди український. Буває він пролетар – таких багато. Він більшовик і вміє умирати.
Це було в листопаді. Український мужик біг обідраний і темний, з гарячими очима, з порожніми руками на багнети – чимало їх бігло. Вони уміли умирати. Тоді вітер носився з листям. Було й так: приїздили до нього, ставили його до стінки розстрілювати. А він казав:
– Простіть, господа… чи то пак, як вас…
Було ще й у ярках – ярки багато знають…
Я: на те революція, на те боротьба.
Він, редактор Карк:
– А все-таки вклоняюсь тобі, мій героїчний народе! Твоєю кров'ю ми окропили три чверти пройденої нами путі до соціалізму. Почалося з волинців та ізмаїльців у Петрограді; продовжується в посьолках Донеччини, в шахтах і на тихих чебрецевих ланах.
Так от Карк казав:
– Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумно Україну?
Нюся підвела очі, подивилась на Карка й узяла його руку. Вона сказала:
– Я так її, я так люблю мою Україну убогу, що прокляну Святого Бога, за неї душу погублю.
…Було тихо. Вулицею пролетіла прольотка. Карк схилив голову: – Нас не зрозуміють: як погубити?
…Було тихо.
Нюся заговорила ледве чутно:
– Моя мама рада, що нема вибухів, а я не рада. Свідомістю моєї мами життя керує, а моєю ні. Чого це? Я вночі прокидаюсь і прислухаюсь, і мені здається, що я в оселях і там громи. Потім гайдамаччина, махновські рейди, тачанки, а над ними я горлицею. Як мені хочеться бути горлицею! У нас у маєтку був байрак, і там реп'яхи. Коли підходила до них, відтіля пурхали горлиці й летіли до лісу. Потім до нас прийшли селяни, лаяли нас, і ми поїхали в місто.
Карк підвівся й нервово заходив по кімнаті. Пішов до вікна. Вбирав у груди свіже повітря. На першому поверсі грали на піаніно щось стародавнє, далеке. Було в голові: чия музика? Верді? Стукало в голову:
– Ала-верди! Ала-верди!
І ще:
– Губ-трамот! Ала-верди!
Нюся покликала:
– Вам боляче? Скажіть правду!
Він:
– Не знаю, я дивлюся вгору – там синьо і нічого не видно, а я щось знаю. Його ніхто не бачить, а я почуваю. Налетить вітер, розвіє його – я про дим – і нічого не буде. Загориться будинок, і довго на всю вулицю йде дух. Тоді буває тоскно.
Нюся:
– Все так, все дим! Я бачила вчора книжечку, червона, для молоді, про козаччину. Малюнки там. Один малюнок: козаки на морі – величний малюнок. Над ними буревісники, над ними в хмарах сховано блукають бурі. Під ними морська безодня. Це символ безумства хоробрих. І от під малюнком напис: «Козаки випливають грабувати турецькі міста». І текст відповідний… Може, й козаччина через сто літ буде дим…
Карк зблід і схопився з канапи. Але не повірив тому, що хотілось. І було тоскно.
Карк пішов у свою кімнату, сів біля столу, в якому був бравнінг.
Так просидів до трьох годин ночі.
…Близько вікна пролетіла пташина, гасли зорі. На міській башті загорівся циферблат.