Молодчіков червоніє, і я червонію, і багато з нас червоніє, бо більшість із нас – це ті, що нічого не знають, але цього ні в якім разі не скажуть.
– Це ж дурниці – ці дискусії, наче ми шкільники.
– І правда. На чорта це? Це ж буржуазна метода освіти. Не достає ще екзамена з інспектором. Іще чути:
– Да, наконєц, дайте мнє на мінуту «Азбуку комунізма».
– Фу, чорт, снова забил. Капіталізм імєєт трі прізнака: монополізація проізводства… монополізація проізводства…
– От бачите, все ж одно не знаєте.
– Ах, оставьтє мєня, товаріщ…
Нарешті вечір.
Так: за вікном, як і в інших моїх оповіданнях[36], – громи гармат, а десь у травах, а потім на дорозі – кавалерія. Наша? Кажуть, не наша. А чия? Не знаю. Може, ворожа кавалерія, може, рейд.
І хтось тихенько за травами – «може, завтра тут, де ми сидимо, будуть папірці, ганчірки й дух порожнечі, дух побігу, дух крови».
Але те забувається.
…Доповідач скінчив.
Товариш Жучок:
– Ну, товаришу Бойко, все-таки я нічого не зрозуміла. При чому тут діалектика, коли сказано історичний матеріялізм? Ви як думаєте?
– Дозвольте, товаришу голова, я, собственно, слова не прохав.
Товариш Жучок очі драконом:
– Як голова нічого не дозволяю, а як товариш прошу вас сказати.
Ми говорили, ми плутались[37]. А все це називалось дискусія. Товариш Жучок казала:
– Дзуськи! Не так. Ану ви, товаришу Молодчіков?
Вона рішуче входила в роль педагога.
А ми бісились, бо в нас було самолюбство. Ми обурювались на нашу бувшу кухарку, на сьогоднішнього секретаря ком'ячейки – на «кота в чоботях».
…Потім вона бігала, метушилась, збирала жінок, улаштовувала жіночі зібрання, де говорили: про аборт, про кохання, про право куховарки[38].
Кричали:
– Геть сем'ю!
– Хай живе холоста женщина!
А для плодючої женщини казали:
– Хай буде інтернат, хай будуть спільні прачешні й т. д., й т. інш.
– …Товаришу Жучок, можна двох любити?
– Це залежить від того, як ви знаєте історичний матеріалізм. Я його погано знаю, а тому й «воздержуюсь».
Так от – багато я написав би ще про товариша Жучка, і це заняття вельми цікаве. Та, бачите, зараз пів на п'яту, і мені треба вже спішити на партзібрання, бо там – товариш Жучок № 2, а це значить… проте коли ви партійний, то ви самі знаєте, що це значить.
Вона написала так:
«Товаришу Миколо[39]. Ви, здається, післязавтра будете вже в Таращанськім полку, а я зараз буду в резервній кінноті: там щось махновщина, треба поагітувати. Може, ніколи не побачимось, так я вас хочу попрохати: не гнівайтесь на мене за дискусію. Я знаю, у вас – самолюбство, але в нас – темнота. А поскільки диктатура наша… Словом, ви мене розумієте: нам треба за рік-два-три вирости не на вершок, а на весь сажень. З комуністичним привітом. Жучок».
Але вона сьогодні не поїхала, і ми ще побачимось.
Побачились от де.
Уявіть – порожня школа, політвідділ. По кутках, на столах сплять. Це муралі революції. Частина з них поїде в полки, подиви, частина ще буде тут, а потім теж поїде в полки, в подиви.
Це бурса революції.
…Було зоряно, а потім стало темно – пройшли хмари.
…Побігла мжичка.
Мжичило, мжичило, і чогось було сумно тоді. Хотів скоріш заснути.
Але в кутку часто підшморгували носом і не давали спати.
– Товаришу, не мішайте спати!
…Мовчанка.
Мжичка тихо, одноманітно била у вікно. Хотілось, щоб не було мжички й не торохкотіли підводи: нагадували важку дорогу на Москву – іти на Москву, на північ від ворожих рейдів.
– Товаришу, не мішайте спати.
Мовчанка.
…Ви, мабуть, уже знаєте, що то товариш Жучок підшморгувала.
Вона підійшла до мене.
– Ходімте!
Я здивовано подивився на неї.
…Вийшли на ґанок.
Була одна сіра дорога в нічний степ, і була мжичка.
– Ви плакали?
– Так!..
І засміялась:
– Мені трішки соромно… знаєте… буває.
І розказала.
Тоді я взнав, що товариш Жучок, хоч і жучок, і «кіт у чоботях», але і їй буває сумно й буває не буває:
– Дзуськи!
Тоді мені кирпатенький носик розказав, що їй не 19, як ми думали, а цілих 25 літ, що в неї вже було байстря і це невеличке байстря – повісив на ліхтарі козак.
Це було на Далекім Сході, але це й тепер тяжко. Це було на Далекім Сході, коли вона пішла по дорозі за отрядом. А то була козача помста.
…Я згадав сніговий степ.
…Ішла мжичка.
…Була одна сіра дорога й темні силуети будівель.
А втім, це не диво, що дитину на ліхтарі повісили: було ще й не таке.
Я не збираюсь у вас викликати сльозу.
А от маленький подвиг – це без сумніву. А чий? – Ви подумайте.
…Товариш Жучок № 2, № З, № 4, і не знаю, ще скільки є.
Товариш Жучок № 1 нема.
Зник «кіт у чоботях» у глухих нетрях республіки.
Зник товариш Жучок.
…Ходить «кіт у чоботях» по бур'янах революції, носить соняшну вагу, щоб висушити болото, а яке – ви знаєте.
Так: – піп охрестив Гапка[40].
Ми назвали – товариш Жучок.
А історія назве – «кіт у чоботях».
Кіт у чоботях – тип. Точка. Коротко. Ясно.
Все.
ЮРКО
На Донеччині – завод.
Уночі над заводом темно й недосяжно думає небо. Проливається на небо золото золотого шлаку – тоді в посьолку сниться…
На нічній зміні були: Остап, Юрко. Юрко: гори Юри[41], юрта, за юртою тайга – холодна, в снігах: бори, бори, і нема їм краю.
Був Перекоп; а після Перекопу Юрко сказав:
– Або в завод, або за кордон революцію робити.
Послали в завод.
Уночі над заводом, мабуть, проходять хмари; коли з півночі – відходять до моря, коли зі сходу – на запорізький степ.
…Цех. Вийшли. Пізно.
Мовчазно шуміли машини в таємнім напруженні. Зникали постаті за машинами: носили залізо. З гасом стояв дух заводської ночі – глибокої, як море біля японського берега.
Ішли: Юрко, Остап – люди однакові, люди різні[42].
Над посьолком люкс, над заводом ніч. Що думає ніч?
Остап брав великі кроки, Юрко відставав. Дивився на саженну постать Остапову…
– …Так, як почнеш шукати правди, то, гляди, і залізеш у кривду. А чоловік я темний, хоч і пролетаріат. Ну, а Наталка хай ходить до вас, я нічого не імію. Лиш би не в шалапути, не люблю я їх: по-свинячому шукають правди, богородиць наробляють – один розбрат.
…Одчинить двері Наталка, трішки заспана, теплий жіночий дух від неї. У неї ноги трішки колесом і, як у молоденької дівчини, зітхання.
– …Був я в партизанах. Ще з Махном ходив, а що до чого й досі не добрав. Така вже вдача: як вип'ю пляшку, то й за власть совітів. Більшовиків подавай – і квит.
Юркові було образливо, а Остап говорив:
– Моє яке діло; хтось добере – нас чимало. А Наталка хай у ячейку ходить, я нічого не імію.
Болото закумкало ніч. Де болото? То – жаби.
Коли увійшли в двері, Наталка в одній сорочці зустріла. Спитала:
– Товаришу Юрко! Що це таке – емісія? А потім: що це таке – девальвація?
– Ти краще постіль постели, – сказав Остап. А Наталка постіль стелила й уже з сумом:
– Мабуть, довго вчитися нам: революція наша, а слова не наші…Роздягались, говорили. Потім Наталка увійшла в Юркову кімнату, білою плямою стала край столу.
– Я забула зачинити вікно.
– Зачиніть.
Вона мовчки вийшла. Юрко думав про неї. Боліли плечі, боліла спина – цілий день носив рейки.
Без революції, коли нема творчости, життя тече нудно, одноманітно[43]. Живе в посьолку багато людей. Багато з них творять, багато – так.
Ранком, коли пролетять тьмяні одуди світанку, гудок. Один, два, три. Наталка будить і чоловіка, і Юрка. Остап іде раніш, Юрко – потім. Потім: кидається до дверей. Наталка зупиняє.
– …Що?
– Підождіть, я вам сніданок загорну, все одно запізнились…А то підставляє під його обличчя дзеркало.
– Гарний?
Він знає, що все обличчя в сажі. Йому ніяково: чотири дні лягав не роздягаючись. Не вмивався.
– Ех, Наталю!
Він зітхнув, але зачепити її не відважився. Поспішає через сонний посьолок. Повз Торця парує, а далі парує в степу: тоскно дивитись на степ, де мріє далина. Наталка дивиться синьо, так буває не часто, так дивляться не всі.
І все-таки Юрко звичайнісінька людина, хоч і комуніст[44]. Уже проклинав завод – важко, а коли приходив додому, уперто думав про Наталку.
Тече життєва ріка одноманітно, глухо перекликаючись в осоках[45].
Єсть заводський клуб. Улаштовували вистави – заводська молодь[46]. Сьогодні улаштували таку – на диво. Сам робітник написав: і рай був, і пекло було. Виступали[47] промовці: один доповідач, а решта – так, свої, заводські.
Одному кричали:
– Та ти, Юхиме, мабуть, злізь, не шкандаль нашої фірми. Юхим не слухав і все-таки договорив. І все-таки закруглив. Були оплески. Закінчив «урою».
Хтось ударив по халяві й із задоволенням зазначив:
– Хоч свійський, та хитрий… Щоб тебе дощем намочило!..
Остап, Юрко, Наталка – теж на виставі. Остап теж сказав:
– От тобі й революція: і не видно її, і видно її. Як ота благодать з неба: щось, десь, а в руки не візьмеш, мов ужак вислизне.
Наталка сиділа поруч Юрка. Її тіло торкалось його тіла, і йому було гарно. І спитала Наталка:
– А що це таке, що й капітал Маркса, і «Нива» Маркса: директорша колись виписувала?
Юрко сказав Наталці, і зраділа вона:
– А я оце два дні думаю: як же це так, що і в буржуїв був Маркс, і в нас Маркс. Невже одурили Леніна?
Прийшов… антракт. Після вечора були танки. Юрко позіхав.
Заводський паркан перстеніє мармурове: сіверко, димно, похмуро. Вийдеш за ворота – жовтява безпорядність ланів. Заглядають, відбігають назад.
Ах, давно це було, за молодости молодої, коли юні дзвони юність молоду дзвонили…
…Кричали, кричали «кукушки», стукали, стукали молотки за брамою, а назад нема вороття.
…Посьолок забайрачився у вітах.
До заводу ходять через залізницю – доріжка така, вторована, повз Торця – ріка така: фабрично-заводська, ховається в степах.
Ходив Юрко. А до Юрка приходили комітетчики, секретарі. Казали, що не так лекції читає, що доба епізодичних пройшла. Юрко згоджувався, а десь на споді своєї душі запитував, а ви звідки знаєте? Фамільярно похлопували його по спині, а йому було чогось неприємно. Таранкуваті, мамулуваті, «типічні сурйози», але вони вважали себе за справжніх представників пролетаріату.
…І сказав Остап із кутка:
– Все це гарно, а ще б краще було, коли б хто з вас хоч півпляшки дістав.
Голова фабзавкому примружив око:
– І справді, хлопці, чи не випити?
Юрко запротестував. Тоді підійшли всі й стали його уламувати.
– Пий, та не пропивай розуму, – сказав секретар.
І Наталка підійшла:
– Та що це ви, Юрко! Невже ми в черниці приписалися? Хіба таки Троцький не п'є?
Він хотів сказати, що не п'є, але подумав, що йому однаковісінько не повірять: «він же з ним не живе».
…Вийшли в садок, горіли зорі, текли потоки, зоряні: аероліти.
…Випили небагато[48] і закінчили. Говорили.
– …От тепер і я скажу: подавай мені більшовицьку власть, а хочеш, то й у саму ком'ячейку записуй.
Наталка сіла біля Остапа.
– Що в п'яного на язиці, то у тверезого на думці. Товаришу Юрко, запишіть його в ячейку.
Наталка говорила щиро, і обличчя її було світле, як винне повітря восени – ранньої.
…Над заводом знову думало небо – темно, недосяжно.
Секретар сказав:
– Плюю на всіх і вся. Моя власть, і баста!
Його спитали:
– А я?
– І твоя.
– А я?
– І твоя.
Наталка взяла за руку Юрка:
– І їхня?
Всі подивились і подумали, а секретар кинув:
– Це гість.
А Остап п'яно й нахабно засміявся:
– Це той, як його… як ото мітинг був… – попутчик. Ха… ха…
Юрко спалахував, а всі зареготали, а секретар похвалив:
– Нічого, хоч попутчик, зате дорогий, – і похлопав Юрка по спині.
…Зорі зазорили все небо. Було тихо, а на залізниці кричав паровик.
Сьогодні возив рейки вагонеткою Юрко, з вальцювального цеху.
…Залізо співало. Надворі дніло, верещали молотки. В гострих лезах тонкого упаду Юркові тихі спогади.
«…Попутчик… так…»
Бантини, бетонні крокви й залізне, кам'яне – ми. Ми – король землі. Ми той, що в скажено-рухомому танці машини керує огняною електричною вагою – непереможною, всесильною.
«Отче наш, електричної системи віку, да буде твоя непохитна воля там – на землі, як тут – у заводі».
…У вальцювальному цеху кипіло штавбування нагартованих шматків. По підлозі вогняні гадюки плазували з дріб'язким сміхом.
«Попутчик… так…»
Юрко відпочивав, Остап стояв біля розпаленої печі. В руках важка крицева жердина… Крізь щілини проточувались огняні язики, бурхотала біла курява нагартованого кубла. Стогнала – на зовнішнє повітря.
Остапові м'язи залізні, спругові. Він крикнув:
– Е-ех!
Стукнув[49] по землі жердиною і ще:
– Подавай! Подавай!
Підкотилась одноколеска до печі, щільно притулилась, як дитина до материної спідниці. Остап із силою одкинув дверцята й зашилив у пащу жердину.
І була біла курява, а в ній казковий велетень – Остап. Він боровся з огнем і знову крикнув:
– Держи!
Раптом полилась біла маса, і бурухнувся нагартований опецьок.
– Гата!
«Попутчик… так…»
Юрко дивився на це не вперше.
Нудить під серцем – так завжди.
Довгі дні цілого року, тиха лютість, спругова Остапова сила. Підійшов.
– Закуримо?
– Давайте!
Помовчали. Говорив Остап:
– Ну що? Сказали в ячейці, що Наталка пила?
Здвигнув плечима Юрко.
Мовчали…
Вони були люди різні, люди однакові.
…Залізо співало…
Люди жили не тільки в заводі – і за заводом. Люди – не воли. Ходила Наталка, ходив і Остап: «гуляти»; Юрко майже не ходив.[50]
…Блимали червневі зоряниці – це зорі. Палав краєвид – за вечором. Було душно. Заводська молодь уїдливо домагалась, щоб Юрко читав їм лекції. Він говорив, що не має часу, а вони знову приходили й знову домагались.
Остап пішов у трактир[51]: прийшли о шостій ранку з заводу.
У кімнаті був він, Юрко і Наталка – червона, горіли очі. Підвела очі від книги.
…Гарно…
– Вам подобається книга?
– Мені подобається книга.
– Він подумав і взяв її за руку.
– Гарно?
– Гарно.
Він сів біля неї:
– Гарно?
…Були останні дні червня, запашні, в садку куделів цвіт, летів.
Зацвіла метелиця – літні курделі.
Держав її руку, вона знизила вії.
Він зрозумів, і йому забилось серце.
…Проходила літня метелиця, а в кінематографії грала музика – міщанський мотив: присмерк, будні, зажури, як до революції.
Пересипались дні, пересипались тижні: у кошику часу – сині ночі, далекі зорі, рожеві дороги, бузкові ранки.
І прийшла неділя. Наталка сказала:
– Ходімте на берег Торця.
Остап пішов до фабзавкому.
Юрко:
– Ходімте!
Сказав просто, було не просто.
Пішли левадою. Наталка сьогодні надто весела, сміялась, і стан їй манливо колихався. Була, як і завжди, босоніж, а тому, проходячи повз колючок або кропиви, вона раз у раз голосно скрикувала. А коли вони зійшли на стерню, Наталка сіла на землю й рішуче заявила: