– Спасибi тобi, Одарко. Я б i прийшла, так нi на кого хати кинути.
– А ви запрiть хату. Хто там прийде? Iдiть, тiтко: посидимо, погуторимо. Прiська не забарилася. Заперти було нiчим хату; гаразд, що хоч до скринi замок є, а то ще й хату замикати. Та й вiд кого? У селi все свої люди, знайомi, вiдомi, наперечотi, на виду; а чуже? хто тепер чуже забреде на село? Закрутила Прiська дверi ломакою – от i все. Дiтвора несказанно зрадiла старiй Прiсьнi.
– Бабуся, бабуся йде! бабуся прийшла! – викрикнув радий Миколка i побрався на руки до Прiськи.
– Ба-ба, ба-ба-ба… – своїм нетвердим ще язиком вимовляла невеличка дiвчинка Оленка, простягаючи до Прiськи кулачата.
Дiтвора страх любила Прiську. Вона завжди умiла з нею обiйтися; то, дивись, шматочок хлiбця принесе i дає: «Це вiд зайця вiдняла», – скаже. А дiтвора затинає так часом i сухий шматок, наче солодкий медяник. I на сей раз Прiська захопила з собою два пирiжки з квасолею – i дiтвора, рада гостинцевi, прийнялася їх уминати. Одарка сама не менше зрадiла: раз – що угамувався дитячий крик та докучливе допитування про батька, а друге – є з ким i самiй словом перекинутись, погомонiти.
Розмова зав'язалася. Одарка пригадує своє життя, Прiська своє. Нерадiснi то були речi для розмови; отже незчулися, коли i як стемнiло. Дiтвора, награвшись, захотiла спати. Прiська мала була додому йти, та Одарка намоглася.
– Посидьте, тiтко. Погомонимо ще. Я ковбасу розiгрiю, пiдкусимо; а тим часом, може, i Карпо надiйде.
Чогось у Прiськи серце заболiло, коли Одарка згадала про Карпа. Чого? Їй пригадайся її Пилип, котрого приходилось, от як i Одарцi, дожидати… Тепер вона його вже довiку не дiжде! Серце її наче хто обценьками здавив.
Одарка не забарилася розiгрiти ковбасу, спрягла ще яешню i прохала Прiську пiдкусювати. Тiльки що Прiська взяла шматок ковбаси i намiрялася їсти, як коло дверей щось занишпорило.
– Це, мабуть, Карпо, – угадувала Одарка i не помилилася. То був справдi Карпо.
Карпо, молодий ще чоловiк, осадкуватий, широкоплечий, ширококостий: голова здорова, кругла, наче гарбуз; очi сiрi i завжди яснi, покiйнi: їх, здається, нiколи зроду нiяке лихо не мутило. I голос у його рiвний, i сам виглядає Завжди добрим, завжди задоволеним.
– Здоровi, тiтко! – привiтався вiн. – Скiльки лiт, скiльки зим? Давно» давно ви в мою хату заглядали. Я вже на Одарку гримаю: може, кажу, розсердила чим?
– Бог з тобою, Карпе! Хiба твоя Одарка така, як другi? Тiльки з нею i душу одведеш. А не ходила, то ти i сам гаразд знаєш, чому. Як таке щастя, то i мiж людей нема охотки iти: сидiла б усе дома, як кам'яна… Воно б, може, ще краще було, якби вiдразу скаменiла!
– Хай бог милує! Я оце вас усе одстоював, за вас розпинався, – сказав Карпо.
У Прiськи – наче очi побiльшали, так вона подивилася на Карпа ними.
– Що там таке? – за неї спитала Одарка.
– Та нiчого ще поки. Дурний Грицько. Чого це вiн на вас уївся?
– Супруненко? – угадала Прiська. – I сама не знаю. От як перед вами винна! Нi, їсть же та й їсть… Така вже, видно, його ненависть до мене. Якраз учепиться чого, то так – як реп'ях до кожуха… Одно точить, як шашiль дерево, як iржа залiзо.
– Звик ще за панщини людей пiдкушувати та й досi не кида своєї вдачi, – увернула Одарка.
– А вже чоловiк! Нi бога не боїться, нi людей не соромиться! Тепер куди верне – щоб землю вiд вас одiбрати… Заходжу у шинок, а вiн сидить з нашими дукачами: Горобцем, Вербою та Маленьким. Сидять, п'ють. Грицько, зуздрiвши – зараз до мене: «Оце, Карпе, за твою сусiдку трахтувалися». – «За яку сусiдку?» – питаю. «Та вже ж не за яку, за Прiську». – «А що там?» – допитуюся. «Чи ти б, – каже, – не згодився узяти на себе її землю?» – «Навiщо?» – кажу. «Як навiщо?» – I почав викладати, що коли вiд неї землi не одiбрати, то i земля за нею буде, i платити за неї другi будуть. «А чим же їй, – питаю, – жити, коли землю одiбрати?» – «Переживе, гладка! Хiба сама не при здоров'ї ще? I дочка у неї – як кобила, хоч зараз у вiз запрягай! До хлопцiв, небiйсь, умiє iржати, а дiла робити – не робить». – «Нiхто, – кажу, – не вiда, як хто обiда! А я добре знаю, що оце не стало Пилипа, то Прiсьцi не медяно прийдеться прожити. Коли ж ще вiд неї землю одiбрати, то тодi хоч у старцi иди…» Як стрибне ж мiй Грицько, як гуконе: «Так i ти з нею заодно? Гаразд же! Ми оце порiшили ту землю тобi вiддати, а не хоч – я й сам вiзьму. Все платитиму, та знатиму, за що хоч». – «То ще, – кажу, – як мир скаже». – «Мир?! Ти знаєш, що твiй мир у нас у руках? Отут у жменi сидить! Схочемо – пустимо жити, схочемо – Задавимо. Що твiй мир? Та вiн ось Панасовi, – указує на Горобця, – повинен у ногах лазити та дякувати, що подушне все до копiєчки заплатив. П'ять сотень вiдразу вийняв. А коли ви, бiсовi ланцi, вiддасте? Свої грошi зараз положи, а з вас копiйку по копiйцi збирай та вiддавай… Уже коли на мир пiшло, то ми твiй мир i в чорну запремо, хай там поцокотить зубами!..» Як наскiпався на мене – так куди тобi!.. Будь ти, думаю, неладний!.. Взяв шапку – та з шинку, та се прямiсiнько додому.
Прiська чим бiльше дослухалася, тим бiльше хилилася. Як, її землю вiд неї одiбрати? Хто ж вiд неї одбере її? Та як же се можна? А вона при чому буде?! їй з голоду хiба пропадати?
Тяжкi та нерадiснi думки снували у її головi, одна поперед другої щипали за серце, чорними хмарами укривали душу. Вона сiла за стiл закушувати; половина пирога заклякла в руках, а невеличка крихта гнiтом лежала у ротi, на язицi i не давала слова вимовити.
– Не журiться, тiтко! – утiшає Карпо. – Хай вони поткнуться до миру… Я перший почну гукати! Не їх, дукачiв, мир послухає, їм добре – грошей наздирали з нашого брата, багатiють; а ми знаємо, як то воно з голими руками прожити… Не послухає їх мир. Нiколи! Як то вони думають п'яними головами так з миром правитись? Як то так з людьми жити? Ще побачимо, чий батько старший! Їх три, а нас сотня. Хай не чiпають, коли хотять у миру жити… Не журiться!
Не слухає Прiська речей, утiхи не чує. Перед нею Грицько з його нахвалками. Грицько могучий чоловiк; вiн як захоче, так i поверне дiло; схоче доїсти кого – то доїде.
Як смерть та жовта, як тiнь темна, Прiська устала з-за столу, попрощалася й пiшла додому.
Ще важчi, ще чорнiшi думки обступили її у своїй хатi; клопочуть її стару голову, журять i без того зомлiле серце. Вона у хатi одна, Христi немає. Каганець на припiчку горить, ледве тлiє невеличкий гнiт у рижiєвiй олiї, легкi тiнi снують по сiрих вогких стiнах, по закуренiй оселi… Хилиться стара Прiсьчина голова на груди, а перед очима її гiрка вдовина доля: убожество, недостачi та напастi людськi… Не криком нежданого горя виливається її люта туга, не гарячими слiзьми розливається вона по змарнiлому обличчю, а нiмамовчазна – вона пронизує її наскрiзь, як холод, зеленить старе жовте лице, гiрким полинем напуває душу i серце… «От тобi й свято! У сей день, кажуть, колись Христос народився… нове життя зачалося… а для мене – нове горенько!» – думалося Прiсьцi.
V
Де ж Христя забарилася? Чому не приходить утiшати матерi старої, дiлити З нею її тугу запеклу?
Христя рада, що вирвалася… Бiгає з дiвчатами по селу вiд двору до двору, вiд хати до хати. Холодна рiздвяна нiч не припона молодечi, тiльки заставляє швидше бiгати. Рипотять швидкi ступнi по усланiй бiлим снiгом землi; молода кров, розгоряючись, грiє, б'є у лице; говiр-клекiт роздається по опустiлих улицях; з усiх країв села доноситься колядка… Радiстю i веселощами б'ється серце у Христi, очi грають, як тi зорi на холодному небi. Те лихо, що їх туманило, що важким каменем лежало на душi, скотилося, коли вона переступила за свiй двiр.
– Уже ж i розпущу я свiй голос сьогоднi! – хвалилася вона Горпинi. – Довго я держалася, та оце й вирвалася… А недобрi ви, дiвчата: хоч би таки одна прийшла провiдати, розказати, що робиться на селi, що чується мiж вами? – щебетала Христя, поспiшаючи за подругою на збiрку до досвiтчаної матерi.
Досвiтчана мати, стара Вовчиха, радо стрiла Христю.
– Здорова, дочко! Та й давно ж ти у нас була! I Пилипiвна зiйшла – не приходила… Стидно, дiвко… Там у вас нещастя трапилося… У кого того нещастя не трапляється? День наш – вiк наш: сьогоднi живий-здоровий, а на завтра, дивись, уже й не стало. Усi пiд богом ходимо. Його святая воля!.. Ну ж, я на тебе хоч подивлюся. Iди ближче до свiтла.
I стара, курноса, мов сова, Вовчиха почала повертати Христю на всi боки, заглядати у її лице, у вiчi:
– Змарнiла, дiвко, споганiла… Журилася? Нiчого: молода – перетерпиш… А тут нема менi одбою вiд хлопцiв за тебе: чому та й чому, тiтко, Христя до вас не приходить? А я почiм знаю – чому? Пiдiть, кажу, довiдайтесь. I сьогоднi забiгав один… Чи буде Христя хоч у колядцi?
– Я знаю, хто забiгав, – умiшалася Горпина.
– Нi, не знаєш.
– Так скажи хто? – спиталася Христя.
– Ага, хочеться знати… хочеться? Не скажу ж за те, що не приходила.
– Як же його ходити? – виправлялася Христя. – I грiх, i мати не пускають.
– Потурай грiховi… А матерi скажи: хiба вона не була молодою? Розмову перервали три-чотири дiвки, що, запихавшись, убiгли у хату.
– Бач! Вони уже тут; а ми, дурнi, за ними бiгали. Прибiгаємо до Горпини, кажуть – пiшла до Христi. Приходимо до Христi – аж у неї i хата Закручена. Поцiлувала Химка у ломаку та й назад вернулася.
– Брешеш! Сама цiлувала, а на других звертає, – одрiзала Химка.
– Та то Маруся цiлувала, – додала третя дiвчина, ще пiдлiток, указуючи на свою старшу сестру.
Маруся тiльки закопилила губу. Дiвочий клекiт на хвилину затнувся.
– Чи ще багато наших немає? – спитала, обдивляючись гурт, Горпина. – Немає Ониськи та Ївги. Знаєте що? Поки вони прийдуть, заколядуймо матерi!
– Давайте! давайте! – пiдхопили другi. Горпина вискочила уперед.
– Благословiть колядувати! – гукнула.
– Колядуйте! – вiдказала Вовчиха.
Дiвчата стали в коло; однi питали: «Якої?», – другi вiдкашлювалися. Горпина почала…
Зично її голос роздався серед хати, мов бренькiт голосної струни або Забiй у дзвона… Здавалося, то черниця скликала на молитву своїх товаришок. Усi притихли, слухаючи того вигуку…
Це зразу усiма голосами пiдхопили:
I знову вигук, i знову «славен»… Колядка була довга-довга. На кiнець наспiли i жданi: Ониська – мишаста i Ївга – товстуха.
– Оце насилу вирвалися! – виправлялася Ївга. – Забiгаємо до однiї – пiшла, кажуть, туди; до другої – у другий край. Як пiшли шукати, як пiшли бiгати – насилу допиталися. А тут iдемо до вас – стрiвають парубки: «Куди, дiвчата, чешете?» Ми вiд їх, а вони – за нами… Насилу втекли!
– А Тимофiя б то i не бачила? – спитала, усмiхаючись, Горпина. Широке, чорне лице Ївги ще дужче почорнiло; очi заблищали.
– Хай вiн тобi на шиї повiситься! – сердито одказала Ївга.
– Тю-тю, дурна! Я жартую, а вона – навсправжки, – виправляється Горпина.
– От ще погризуться… А – грiх! – умiшалася Вовчиха. – Свої, та й не миритеся… ион, ион, ион! – I стара захитала сивою головою.
– Чого ж вона менi очi вибиває Тимофiєм? – не вгамовується Ївга.
– Ївго! годi! – умiшалося декiлька дiвчат.
– Годi вам змагатися; пора збиратись! – пiдказали другi.
– Пора, пора… Прощавайте, мамо.
– З богом, дiти, щасливо. А колядку пропивати – до мене.
– До вас! до вас! – I цiлим гуртом повалили з хати.
Нiч ясна, морозна. Пiвмiсяць високо плаває у чистому небi, горить; кругом його стовпились зорi: як рiй коло матки, як горiшки коло доброго крайця хлiба, так вони витанцьовують та виблискують кругом його; а вiн, зрадiвши, так висвiчує на все небо, так вистилає своїм свiтом укриту бiлим снiгом землю, горить в однiм мiсцi сизим огнем, у другiм зеленим, у третiм червоним, аж жовтогарячим, – мов хто розкидав дороге намисто по землi. В повiтрi тихо, холодно, i морозне стоїть воно й не поворухнеться, тiльки давить своїм холодом, аж дихати важко, аж встояти не дає. По селу скрип, луск, гвалтлемент… Там рипить бiльше дееятка нiг, перебiгаючи вулицю; пiд хатою чується: «Благословiть колядувати!», а там, з далекого краю, доноситься i сама колядка… Черiдка високих голосiв мчиться понад селом, будить застигле холодне повiтря, веселить кривi улицi, дратує собак по дворах… Живе, гуляє Мар'янiвка! Свiтло горить у кожнiй хатi; у кожного свої гостi, а не гостi – то свято.
Дiвчата, вискочивши з двору Вовчихи, розкинулись на невеличкi купи. Горпина i Христя – одна коло другої.
– Про кого то мати натякала? – спитала Христя.
– Про кого? Зиiсио, про Федора! – одказала та й одбiгла до других. Христя трохи одстала. «Та невже той Федiр так убивається за мною? – думала вона. – Питав, чи буду я? Пiдожди, стрiну я тебе де-небудь, уже ж правди допитаюся; та вже ж i за нiс поповоджу!.. Коли каже твiй батько, що З ума тебе звела, – хай недурно каже!» – нахвалялася Христя. їй так гарно, так радiсно на душi, легко на серцi… б той, що i за нею побивається, її любить… Вона не зробить так, як чорна Ївга зробила, та й ще сердиться, коли їй натякають на Тимофiя. Нi, вона не сама оддасться до рук, а вiзьме його в свої руки. Христя усмiхнулася, пригадуючи, що б його зробити таке Федоровi, як стрiнеться? На неї найшла та дiвоцька жартiвливiсть, якої вона давно вже не звiдувала.
– Чи пiдемо, дiвчата, до Супруненка колядувати, чи минемо? – спитала вона, наганяючи гурт.
– Пiдемо. Чого минати? Цей край обiйдемо та тодi й на другий.
– Ви йдiть, а я не пiду, – сказала Христя.
– Чому?
– Боїшся, щоб Грицько цiпка не дав? – цвiркнула Ївга.
– Ось пiди, пiди!.. Чи й сама вiд цiпка викрутишся?
– А менi за що?
– За те, що й менi.
– Ти ж, – кажуть, – його Федора причарувала, – плеще Ївга.
– Чого не накажуть. Он i про тебе кажуть.
– Що ж про мене кажуть?
– Казаному кiнця нема, – одказала Христя, щоб не розводити сварки. А тут i Супруненкова хата виглянула з-за комори. Дiвчата пiдiйшли до ворiт.
– Нумо, ходiмо! – скрикнула Горпина.
– А як справдi цiпка дасть, та ще й собакою нацькує? Вiд нього усього треба ждати. Та дивiться, уже, мабуть, i спати повкладались – свiтла не видно, – обiзвавсь хтось з дiвчат.
– Слiпа, не бач! – крикнула Горпина. – Он же свiтиться. Дiвчата поспиналися аж на тин.
– Свiтиться, справдi свiтиться!
– Заходь! – скомандувала Горпина i вскочила у двiр. Ряба здоровенна собака на прив'язi бiля комори почала гавкати.
– От розгавкався! Хазяїн кращий вiд тебе, та не гавкає! – сказала Маруся, поспiшаючи за Горпиною.
Другi зареготалися i собi – бiгом. Переднi вже були бiля вiкна, тодi як заднi тупцювалися коло фiртки, ламали ломаку з тину.
– Благословiть колядувати! – крикнула Горпина, зазираючи у вiкно. Воно намерзло i, окрiм жовтої плями вiд свiтла, нiчого не було видно.
– Благословiть колядувати! – гукнула удруге Горпина, довго дожидаючись одказу.
– Хто там? – донiсся з хати голос.
– Колядники. Благословiть колядувати.
– Ось я вас поколядую! Гемонськi дiти! Де б спати, а вони ходять попiд чужими вiкнами, собак дражнять.
Декiлька дiвчат зареготалися, другi кинулись геть навтiкача; зосталася Горпина з трьома дiвками.
– Та цитьте! – скрикнула Горпина, дослухаючись до гомону в хатi.
– Ось я зараз! Пiдождiть трохи! – почувся голос Грицькiв.
– О-о, бачте: «Пiдождiть». Вiн таки впусте, – пiдохочувала Горпина дiвчат, що мали були утiкати.
Чутно – дверi рипнули, щось зашамотiло у сiнях.
Собака на прив'язi – як не розiрветься! То кинеться в один бiк, то стрибоне уперед, аж вiрьовка трiщить.
Сiнешнi дверi розчинилися i – висунулася кочерга… Дiвчата, забачивши – дай, боже, ноги! – не знали, коли за двором опинилися; другi, боязкiшi, помчалися вподовж улицi. Одна Христя стояла серед шляху i заливалася З реготу: