«Південно-Західна залізниця…»
Південно-Західна залізниця.
Третя ночі, година рання.
На два вагони одна провідниця
забезпечує пересування.
Ходить, ніби Матір Тереза,
непевна, як погода осіння,
блукає – темна і нетвереза,
розганяючи сновидіння.
Я лежу в глибині вагона,
приречено, мов шахтар у забої,
везу пакет з головою Пітона —
чорного хіміка з Лозової.
Колись він був королем гідравлік,
мав постачальників за кордоном,
жив як міг, контролюючи трафік
між Тирасполем та Краснодоном.
Труїв своїм щемким сурогатом
молдаван та різних узбеків,
навіть був колись депутатом
по мажоритарному від есдеків.
А ось тепер я не сплю, хоч пізня година
й сни підступали до мене тричі,
і слухаю, як його щетина
далі росте на його обличчі.
– Ну як ти, брат? – питаю. – Проспався?
Може, тобі сигарет нарити?
– Та ладно, – відказує він, – не парся —
з моїми проблемами тільки курити.
– Страшно, – питаю, – з того боку?
– Не страшно, – каже, – просто незвично.
Страшно було минулого року,
в Ростові, коли спалили шашличну.
А тут – ніби щось тобі не вернули,
і пам’ять волочиться, мов парашути.
Ходиш і забуваєш минуле.
Забуваєш – і не можеш забути.
Лише відчуваєш останнім нервом,
зубами і складками жировими
тонку межу, що проходить небом
між живими і неживими.
Так що вези мене, брат, додому,
в тихому, наче спів, вагоні,
вези мою безкінечну втому
і спомини мої невагомі.
Віддай мене товаришам по зброї,
нехай ці печальні п’яні бандити
тепер вирішують поміж собою,
що з головою моєю робити.
Нехай пам’ятають усі мої звички,
голосу мерзлі глибокі озера
й легені – чорні, як рукавички
побитого безнадійно боксера.
Скажи тій жінці, що вміла любити,
нехай виходить з печалі своєї.
Все, що я міг для неї зробити, —
це померти подалі від неї.
Така тепер між нами різниця.
Вклади сигарету мені до рота.
Смерть, вона як оця провідниця —
для неї це просто чесна робота.
Теплі сни, випадкові дати.
Все, що ти встиг запам’ятати,
все, що побачити довелося,
живе по смерті, ніби волосся.
Поговори зі мною, братка.
Палений «найк», стара арафатка.
Ніч пливе, сутінь хитається,
повітря вдихається,
видихається.
«Мій старий, який помирав, вихаркуючи легені…»
Мій старий, який помирав, вихаркуючи легені,
так і не встиг зрозуміти, що сталось з його країною,
що зробили з нею всі ці фінансові генії,
котрі торгують тепер у відкриту кожною її частиною.
Моя мама, яка розпрoдала згодом усі його речі
і яка живе громадянським шлюбом з якимось дятлом,
ховає від мене всі свої згадки й зітхання старечі,
зачиняється на ніч від мене,
щоби я не підслухав їх раптом.
Він і досі торкає мене своїм кашлем, ніби шипами.
Приходить до мене вві сні, дивиться чорним оком.
І я знаю: найтяжче, що у нас є, – це наша пам’ять.
А найгірше – що вона лише тяжчає з кожним роком.
Він називає мені імена лікарів, які його вбили.
Сидить на ліжку напроти й кличе мене до помсти.
Каже мені: «Малий, в тебе немає ні злості, ні сили.
Ти їм здав свою злість, як провідникові постіль.
У тебе немає, малий, ні спадщини, ні країни,
і всі твої друзі, малий, згоратимуть, мов комети.
Блукатимете, як цигaни, зникнете, як караїми.
Раз уже все прогнило, спробуй хоча б нормально поме
Скільки можна терпіти їх голоси на сходах,
будильники й окуляри, теплі щоденні предмети!
Вирви їхні серця, назaвжди спинивши подих!
Спали їх разом у ліжку, ніби старі газети!»
І я дістаю бензин і міцні корабельні канати
й розводжу в кімнаті вогонь, який усіх нас огорне,
і знаю: ніщо не може мати над нами влади,
окрім голосу крові, який заповнює горло.
Добре, коли тобі сняться підпільники та герої.
Погано, коли їх поява на тебе тисне.
Ця влада посилює в мені любов до холодної зброї.
Ця держава позбавляє мене почуття вітчизни.
Країна, в якій виживання вважають талантом,
де вся твоя біографія – список боргів і трупів,
називає мене тепер злісно вбивцею і симулянтом,
опитує свідків, які вціліли, шукає рештки отрути.
Хай тепер прокуратура засипле мене своїм спамом.
Хай потопом заллється вулиця кам’яниста.
Хай з’являться миротворці й випалять чорним напалмом
гарячі електростанції мого невтомного міста.
Хай вони тепер спробують усе це без нас поєднати.
Хай спробують врахувати небесні сумні коливання.
Сoнця священний вогонь заливає кімнати.
Герої не помирають від стаціонарного лікування.
«Ти зaвжди тримав при собі свою втому…»
«Ти зaвжди тримав при собі свою втому.
Давай, зупиняйся і засинай».
Вночі він виходив на берег з дому
й дивився, як ніч пливе на Синай.
Прострочений паспорт без фотографії.
Іранські візи, мальтійські хрести.
І небо рухалось звідкись з Аравії
через затоку на блок-пости.
І теж дивилось на нього, мабуть,
перетікаючи між споруд.
Він знав, що тут його точно не знaйдуть.
Де завгодно, лише не тут.
Можуть винюхувати в повітрі
мову, дихання і сліди.
Але всі вони виморочені й нехитрі,
щоби прийти за ним сюди.
Він буде вирощувати терпіння
і прикладати собі до ран.
Буде збирати на пляжах каміння
і викидати його в океан.
Буде згадувати все, що втратив,
і забувати усе, що вмів.
Буде рибалкам давати поради,
щоранку чіпляючись до їхніх човнів.
…Любов формує маршрути наші.
Господь стоїть із нами на пляжі.
Стоїть між сухих, як пісок, арабів.
Виловлює з хвиль дітей і крабів.
«Білі люди – жорстокі люди…»
Білі люди – жорстокі люди,
чорна шкіра їм ріже око.
Вони мурують для чорних споруди
й готують для чорного там мороку.
Лаштують чорному підлу підставу.
Шиють чорному робу на виріст.
І не відпускають ні під заставу,
ні під підписку про невиїзд.
Тримають чорного, як лева у ямі,
ламають ребра з усієї злості
і позбавляють навіть в уяві
свободи зібрань і свободи совісті.
І чорний іде на команду пастушу,
з кулаками в кишенях роби,
і волочить свою чорношкіру душу
ринками Азії та Європи.
А вночі з усією своєю бідою,
зі співом тягучим і сміхом навмисним
чорні, мов камені під водою,
лежать, зливаючися із киснем.
– Що нас гнало з наших кордонів
в це мерзле світло? Що і для чого?
Хто нас завів до цих коридорів? —
тихо запитує чорного чорний. —
Навіщо нас споряджали в дорогу
й вирощували емігрантські мрії
наші жінки, що забули тривогу, —
легкі від голоду та малярії?
Чи не краще було залишатись удома
і помирати на власних пляжах,
де кожна дюна чимось відома
і кожна хвиля щось та й важить?
– Знаєш, ми з тобою не перші,
хто рвався на північ фурами й чoвнами
в темних ранах і рваній одежі, —
відповідає чорному чорний. —
Усі ми йшли за піском і травою,
за сонцем, що рухалось, як медуза,
де небо так низько висить над тобою,
аж в ньому іноді видно Ісуса.
Усі ми знаходимось в цих лещатах
і, додому вертаючись хіба що на ніч,
горбатимося, як раби у Штатах,
на ліберальну білу наволоч.
Тому що білі забули сором,
і якщо вже потрапив до їх павутини,
клали вони з великим прибором
на всі конвенції з прав людини.
Їх не хвилюють наші втрати,
вони звикли тримати нас в чорному тілі.
Але пророки були сомалійські пірати —
за це їх і розпинали білі.
І Матір Божа в зимових гетрах,
курячи люльку, гріючи нерви,
палила багаття на площах гетто,
розігріваючи дешеві консерви.
І нехай позбавляють нас нашого простору
і вогнем заливають наші повстання —
це для нас із тобою чорні апостоли
редагували свої послання.
Машини їхні – давно несправні,
і промови їхні – хитрі й противні.
І ріки на Півночі течуть насправді
так само впевнено, як і ріки на Півдні.
Головне – тримай при собі свою віру,
свою любов і свою упертість.
Спаситель – він не зважає на шкіру,
він зважає на солідарність і чесність.
Спаситель дбає про коріння й листя,
Спаситель рухає череди й хмари,
щоби ми з тобою не загубилися,
міняючи гостели й вуличні бари.
Він спиняє смарагдову кров у венах,
врівноважує всі виробничі тарифи,
і тютюн йому залягає в легенях
і росте собі, як коралові рифи.
І все є так, як повинно бути.
Все трапляється і все буває.
І серце його нас щоранку будить,
підтримує, змучує,
убиває.
«І що це була за осінь, з утечами та кредитами…»
І що це була за осінь, з утечами та кредитами:
зупинки у різних норах і переїзди потому,
дзвінки з чужих телефонів, що були настільки убитими,
аж помирали в руках від виснаження та перевтоми.
Але вона мовчки дивилася, наче дійсно втішалася
усім випадковим будинкам з дахами холодними.
І навіть коли можна було піти – вона залишалася,
і навіть коли можна було залишитись – вона виходила.
На ніч вона читала мені церковні збірники,
оскільки ми й не мали тоді особливого вибору:
про всі ці дива святого Антонія,
які мені видавались спірними,
там, де він виходить на берег і проповідує перед рибою,
розповідає рибам про те, що всіх нас об’єднує:
про чорний папір повітря, на якому вже все написано,
про страх, який ми долаємо, про сни, що стають об’ємними,
наповнюючись нашим диханням,
нашим голосом
і нашими рисами.
Розповідає про вітер під шкірою,
який робить нас витривалими,
про жіноче довге волосся, до якого прив’язуєшся,
про глибокі проточні водойми, в яких не варто рибалит
аби не виловити птахів із рваними м’язами.
Стоїть і говорить рибам, не маючи ні втоми, ні голоду,
про ненадійність тонких плавників, якими вони тут рухаю
І риби слухають його, вистромивши з води свої голови
Задихаються, але слухають.
«Глибокі подвір’я, на яких уночі не чути нікого…»
Глибокі подвір’я, на яких уночі не чути нікого,
лише яблука падають в жорстку траву, пробиваючи листя.
Жінки у вересні чутливі, наче пальці сліпого,
наче в кожній із них ще один голос прокинувся і оселився
і озивається тепер до мене, і говорить зі мною,
пояснює мені речі – таємні та очевидні:
що навіть вода у вересні темною стає і мутною,
пам’ятаючи все, що з нею трапилося в липні;
що у вересні жіноче дихання гріє, ніби каміння,
прикладаєш його до горла, аби спинити застуду,
що в жінок восени прокидається дивне вміння —
бачити в темряві кожну стежку і кожну споруду;
що навіть остання вуличка зі своїми псами,
з брамами зачиненими і нічними трамваями
є прихистком для нас усіх із нашими голосами,
є притулком для світел, які ми в собі тримаємо.
Тепер і нам, думаю я, доведеться пройти крізь зиму,
яка вже стоїть і чекає за міською стіною.
Навіть якщо я вас і не виведу, я все одно ітиму,
тож і ви не спиняйтеся, ідучи за мною.
А всім, хто лишається тут, у своїх вересневих будинка
чоловікам і жінкам, дітям, старим і пропащим,
всім, хто просіює час в аптеках, школах, на ринках,
всім, хто збирав дбайливо свої кольори і пахощі,
всім ряженим і переродженим, хворим і порятованим
всім стійким і розгубленим під темрявою терпкою,
всім, хто любить у цьому місті без сумніву та утоми,
всім вам теплої зими і тихого спoкою.
Інею вам на дахах, сонця на гратах.
Гарячої вам зневаги і знання головного.
Народжуйте веселих дітей.
Помирайте в своїх кімнатах.
Кидайте це чортове місто.
Повертайтеся в нього.