3
Так довго в дорозі,
що розгублене ними між шпарок у палубі яблуневе
насіння приживається в волозі й поросі.
Дорога – це час, потрачений нами на розуміння
своєї загубленості. Дерева виростають
на кораблях, що рухаються ріками.
І ось восени кораблі
вгрузають в мул і стоять
серед води і темряви.
Що ти знаєш про дерева? Дерева пускають коріння
в трюми й машинні відділення,
добираються до присмеркових глибин
і тих закутків, де сховано
сухе зерно й запаси питної води.
Що вони мають тепер робити
на кораблях, які повільно йдуть на дно,
обтяжені листям і гіллям?
Коли будеш думати про дерева,
думай про всіх, кого ти бачила в своєму житті,
про довге коріння, яке пов’язує
нас із життям. Коли будеш думати
про зелені яблука,
думай також про тих багатьох, хто працював
на цій ріці, намагаючись хоча б на мить
стримати її течію.
Кінець жовтня.
Жінки йдуть від берега.
Вітер полоще важкі рушники,
мов прапори переможців.
Земля нагрівається і охолоджується.
І ти нагріваєшся і охолоджуєшся
разом із нею.
Полкові барабани
Скільки минуло часу,
скільки всього трапилось,
а вони знову з’являються на вулицях міста,
з якого їх вибивали десять – п’ятнадцять
років тому, з якого вивозили їхні
тіла в теплих шкірянках, що
диміли кров’ю та порохом.
Знову тримаються хідників
та перехресть – підлітки в кросівках
і гостроносих черевиках перекрикуються
в свої телефони, вигукують прокляття
на адресу диявола, котрий веде їх
за собою вперед
до смерті
та забуття.
Історія – гральний автомат,
завжди заряджений для тебе
чиїмись руками.
Нічого не трапляється з недогляду,
все повертається на свої місця.
Країна, що пробуксовує в жовтих
снігах депресії, потребує нової крові,
тому безіменні агітатори
знову вербують на спальниках
і в трамваях цих юних бойовиків,
завтрашніх генералів,
готових стати до великого переділу,
готових битися за кордони,
лаштувати погроми
в офісах та на автомийках.
Не залишай мене, вітчизно,
не виїжджай услід за зірками,
лишайся зі мною в присмеркових парках
із залізними коробками гральних автоматів,
які хтось зарядив чорними
серцями підлітків.
Якщо і ти залишиш мене,
чи стане мені впевненості
бити в полкові барабани,
відправляти їхні листи,
вести кореспонденцію
з дияволом?
Спробуймо ще раз:
час повертається на старі помешкання
і не знаходить там наших слідів.
Діти все такі ж відважні
в своєму небажанні здаватись без бою,
тому крокують за барабанщиками,
в своїх кросівках, спеціально створених
для того, аби переходити
в наступ.
Не залишай нас, надіє,
тієї пізньої золотої пори,
коли ми будемо ділити здобич,
із відчаєм знищуючи
запаси любові
на військових складах вітчизни.
Співай, сирено!
Історія знає багато прикладів,
коли людині випадало керувати обставинами,
підкорювати своїй свідомості
непіддатливу матерію повітря,
і воля та упевненість зрушували
з місця захололі від неробства трамваї.
Найбільш яскравим прикладом є, звісно, я.
Коли вона приїхала і поселилася
в цьому готелі на кілька діб, мала з собою
лише одну валізу з речами.
Зате там було кілька суконь, які вона
планувала одягати на вечері
з діловими партнерами.
І вже першого вечора ми сиділи в її ванні.
Черевики тягли мене на дно, вона була
у своїй вечірній сукні, мокра і ділова,
схожа на сирену, якщо ви справді
можете уявити сирену
в готельній ванні,
у вечірній сукні.
Нам усім випадає вибирати з того, що
дарують нам провидіння й випадок.
Вибір невеликий, а проте і цього
вистачає, аби виловлювати дощові краплі
поезії й злизувати їх гарячим язиком
з віконного скла.
І той, хто зберігає в собі здатність
відрізняти смак і масштабність любові,
на яку він не має жодного права,
ніколи не зможе подолати
спокуси заступити за край,
зайти за розвішані на подвір’ї
простирадла, за якими
ховаються наші видіння.
Мої сирени, мої радіоведучі,
ви, зі своїми освідченнями та декламуванням,
ви, зі своїми неймовірними зап’ястками
й мокрим волоссям —
ви співали, доки руйнувалась ця картонна країна,
співали, доки горів літній день,
співали, доки спливав відпущений вам час
і остуджувалася вода.
Залишаючи її до наступного вечора,
до обов’язкової неминучої зустрічі,
я озирався довкола й помічав середину червня —
таку глибоку у великому місті.
Всі перехожі на вулицях прихильні до нас,
якщо бачать в небі за нами
ці неймовірні спалахи та вогні.
Жодні обставини не здатні опиратись людині,
наділеній волею та упертістю.
Незабаром в повітрі запахне запиленим листям.
Швидко просохне одяг, рваний нею, як
шкільні підручники.
Завтра зранку вона здасть свій номер,
заплатить за битий посуд,
залишить назавжди це місто.
Ісус у таких випадках воскресав
Вона перераховує птахів на гілках.
Птахи дивляться у вікна, мовби прочани.
Всі їхні галасливі родини рухаються
в бік коптських монастирів,
маючи при собі лише запаси
своєї віри, котра заважає їм
летіти в розрідженому повітрі.
Вона їх усіх перераховує, звіряючи
записи та спостереження, роблячи
правки в своєму нотатнику.
Цей великий перепис птахів, що
залишають нас, – їй буде чим зайнятись,
даючи собі раду з усім цим пір’ям,
що забивається між сторінок.
Це ще не зима, це ще не та пора,
коли слід загортатись у тишу і
запалене листя, коли слід тримати
горло в теплі, ніби музичний інструмент.
Ще будинки наповнені світлом,
наче пляшки водою, а вона перераховує
їх, не вміючи ні з ким домовитись,
не вміючи нікого ні в чому переконати.
Тому що жоден із нас не надається
до переконання. Ми лише стоїмо під
осіннім небом і ловимо листя на
хитру наживку. І він теж не надається
до переконання, не береже
своє горло.
Вона навіть готова померти,
аби нарешті з ним домовитись.
І готова потім воскреснути,
аби добити його по-справжньому.
Любити тебе навіть по смерті
Ти пам’ятаєш той підозрілий будинок,
заселений якимись невтішними зомбі?
Після пошуків житла, спання на стільцях
і у ваннах, після кількох ночей готельної печалі
ти торкалася пальцями його цегли,
і вона була тепла й груба,
наче свиняча шкіра.
Пам’ятаєш того старого, який трапився нам на сходах?
Притиснувшись до стіни, аби пропустити,
він завмер, дивлячись услід настороженим поглядом.
Як він ловив кожен твій рух,
заворожено задивляючись угору,
доки в потоках сонця й пилу
спалахували твої порцелянові литки,
горіли твої солодкі коліна.
Сержант, який вів його справу, питав розгублено
й недовірливо:
– Ну як же так? Місяць! Минув цілий місяць!
Ви що – не помічали, що він зник,
що його немає? Цілий місяць?!
– Ну що ж, – виправдовувався я, – це був найкращий
місяць у нашому житті.
– Ну а запах? – Не міг заспокоїтись сержант. —
Ви що – не помічали запаху?
– Ну що ж, – не погоджувався я. —
Живі тут пахнуть не краще.
– Ви знаєте, що він помер в ліжку? Просто над вами.
Проїв собою матрац,
стік на підлогу. Ще трішки – зішкрібали б його зі стелі.
Невимовне літо починалось тоді за нашими вікнами,
гіркі новини передавали по державному радіо,
і якби я міг померти, я би помер під ті новини.
Ти візьмеш моє серце, коли воно зупиниться, ти наповниш
його надією, щоби воно знову забилося в твоїх руках.
Що він говорив, дивлячись тобі услід?
Що він міг сказати, побачивши тебе?
Любити тебе навіть по смерті.
Я буду любити тебе навіть по смерті.
Ми чекаємо на неї, аби вилітати в повітря,
пробиваючи в темряві тунелі та ями.
Давай, старий зомбі, рухай кінцівками,
підспівуй смерті, підігравай їй на
розбитому банджо.
Співай про те, що ти знаєш краще за інших.
Час не має над нами влади,
ми відганяємо його своїм співом.
Наша любов весело плескає в долоні,
щоденно поливаючи квіти
на наших могилах.
Засуджений, але непереможений
Ей, пасажире з розбитим вантажем,
з кров’ю в кишенях пальто, з золотом у шлунку,
що ти крутишся на переїздах і дратуєш псів?
Що ти чекаєш на своїх мішках із зібраною
провідниками білизною?
Чекаю, що колись випадково шлюзи відкриються
і мене винесе звідси в теплу і неторкану безвість,
яку так люто охороняють вівчарки.
Чекаю, що вони хоча би раз помиляться
і залишать без нагляду цей перехід,
коридор у нічному повітрі.
Ну і що там, у твоїх валізах?
Що там – за підкладкою твого одягу?
Там усе, що потрібно, аби ніколи не повертатися назад:
іграшки, які я розгризав, щоби побачити їхні хребти,
і фотокартки поетів, чиї очі я виколював
від любові та осуду,
чиї вірші – хитрі, мов номери телефонів – я намагався
завчити напам’ять.
Там листи від братів і жінок,
там земля з могил і сталь фабричних верстатів,
гострі шматки порцеляни,
об які я постійно ранив долоні,
дріб’язок, який я вибирав із дароносиць у церквах,
куди забігав від холодного дощу,
дитячий одяг, який я збирав по світу, як гербарій.
що ти будеш робити, пасажире,
коли вирвешся на той бік?
О, я вже про все подбав.
Я поселюся в найнебезпечнішому з притулків.
Я заведу знайомства з найганебнішою поганню міста,
з найвідомішими скандалістами та співаками.
Я торгуватиму взуттям і натхненням,
втративши голову, загубивши сум.
Я роздягатиму найнедовірливіших жінок у місті.
Спрага і мої втомлені пальці
робитимуть їх невиліковно легкими.
Перепаливши серце, як паровозне вугілля,
битимусь і перемагатиму, щоби, коли надійде час,
забратися куди подалі,
всім віддячивши і всіх обдуривши.
Прямо-таки усіх?
І навіть мене?
І навіть тебе, смерте,
і навіть тебе.